ІV. Методи контролю та аналізу ефективності виховання

ІІІ. Методи стимулювання діяльності та поведінки

1. Змагання – ґрунтується на природній схильності дітей до здорового суперництва і самоутвердження в колективі.

2. Заохочення– схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до повторення.

3. Покарання– несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

 

1. Педагогічне спостереження.

2. Бесіда.

3. Опитування (анкетне, усне).

4. Аналіз результатів суспільно-корисної роботи.

5. Виконання доручень.

6. Створення ситуацій для вивчення поведінки учнів.

 

ОСВІТА. Етимологія поняття

“Слово “освіта” походить від слова “світло”, яке об’єднує й просвічує навколо себе всіх довкруги.

Для початку, у староукраїнській мові наука і освіта позначалась словом цвіченє (цвічоний — освічений),

І, наприклад, наше слово освіта має аналог в білоруській мові (асвета) саме у значенні просвітлення, а не як навчання.

Професори Києво-Могилянської академії розвивали ідею про здобування істинного знання шляхом одномоментного осяяння з допомогою природного розуму, тобто Божих ідей.

Варто звернути увагу на переклад слова "освіта", російською (яка є також слов'янською) мовою: освіта - образование; освічений -образованный; освітній - образовательный. В. Даль тлумачить "образование" як: надавати чомусь образ, вид, змушувати, вимушено передавати культурні цінності та звичаї від покоління до покоління.

Поняття "освіта" використовується у педагогіці у трьох основних значеннях: процес, результат і система.

1. Освіта як процес - це організація спеціальних видів діяльності, спрямованих на засвоєння певної суми знань, умінь, навичок, досвіду діяльності і відносин.

2. Освіта як результат - це досягнутий рівень у зас­воєнні знань і досвіду діяльності і відносин.

3. Освіта як система - це сукупність державних і не­державних установ і органів управління освітою, в рамках яких здійснюється процес виховання людини.

Отже, освіта завжди передбачає одночасне функціону­вання процесів виховання і навчання.

Серед головних завдань розбудови вітчизняної сис­теми освіти є постійне збагачення змісту освіти знаннями, оволодіння якими сприяло б усебічному і гармонійному розвитку підростаючого покоління.

Сутність змісту освіти.Зміст освіти покликаний за­безпечити передавання, засвоєння підростаючим поколін­ням досвіду старших поколінь та його подальший розви­ток. Цей досвід складається із:

— знань про природу, суспільство, техніку і способи мислення;

— способів діяльності, що втілюються разом зі знаннями в уміннях і навичках особистості, яка засвоїла цей досвід;

— творчої, пошукової діяльності з вирішення нових проблем, які виникають перед суспільством;

— ціннісного ставлення до об'єктів або засобів діяльності людини, до інших людей та світу загалом.

Зміст освіти — система наукових знань, умінь і навичок, оволодін­ня якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних зді­бностей учнів, формування їх світогляду, моральної поведінки, під­готовку до суспільного життя.

Розробляючи зміст освіти, передусім зважають на те, щоб він відповідав потребам суспільства щодо формуван­ня всебічно розвиненої особистості. Навчальний матеріал, який включають до змісту освіти, повинен мати високу наукову і практичну значущість. При цьому слід врахо­вувати реальні можливості процесу навчання (закономір­ності, принципи, методи, організаційні форми, рівень зага­льного розвитку учнів, стан навчально-методичної і мате­ріальної бази) і забезпечувати соціально детерміновану єдність усіх навчальних предметів.

НАВЧАННЯ - це цілеспрямований процес взаємодії вчи­теля і учнів, у ході якого відбувається засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

Навчання є одним з основних чинників розвитку людського індивіда. Водночас, його ефективність залежить від таких педагогічних чинників як: тип, характер, фор­ми, методи навчання, його зміст, методика викладання, ма­теріально-технічна база, професійна майстерність педагогів та ін.

Наприклад, ефективність навчання вища за умов ви­користання різноманітних форм і методів навчання, наяв­ності сучасних підручників, високої кваліфікації викладачів тощо.

Виховні та освітні завдання реалізуються за допомогою системи форм, методів та прийомів навчання і виховання. До загальних методів виховання належать: переконання; приклад; заохочення і покарання; контроль і педагогічна вимога; привчання (формування звичок); громадська дум­ка класу, групи; самоконтроль і самооцінка діяльності.

Основними формами виховання є: бесіди, лекції, диспу­ти, зустрічі, ігри, вечори, ритуали тощо...

Основні форми навчання це: урок, лекція, семінар, прак­тичне заняття, лабораторна робота, навчальна екскурсія, дис­кусія, дидактична гра, консультація та ін.

Основними засобами навчання є: підручники, посібни­ки, карти, атласи, таблиці, схеми, лабораторне обладнання, навчальні кабінети і майстерні, комп'ютерні класи, навчаль­не телебачення, відео, аудіо, кіно-матеріали, дидактичні те­сти з різних дисциплін тощо.

ОСНОВНІ ГРУПИ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ:

 

І. Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності

1. Словесні методи:

· Пояснення – словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів;

· Розповідь – послідовне розкриття змісту навчального матеріалу;

· Лекція– усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу;

· Бесіда– метод навчання, що передбачає запитання-відповіді;

· Робота з підручником – організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

2. Наочні методи навчання:

· Ілюстрування – оснащення ілюстраціями статистичної наочності, плакатів, карт, рисунків на дошці, картин;

· Демонстрування –використання приладів, дослідів, технічних установок;

· Самостійне спостереження –безпосереднє сприймання явищ дійсності;

3. Практичні методи навчання:

· Вправи –багаторазове повторення певних дій або видів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коригуванням;

· Лабораторні роботи – вивчення у шкільних умовах явищ за допомогою спеціального обладнання;

· Практичні роботи – за характером діяльності учнів близькі до лабораторних робіт;

· Графічні роботи – роботи, в яких зорове сприймання поєднане з моторною діяльністю учнів, креслення і схеми, замальовки з натури або змальовування, робота з контурними картами, складання таблиць, графіків, діаграм;

· Дослідні роботи – пошукові завдання і проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань.

ІІ. Методи стимулювання навчальної діяльності

1. Методи формування пізнавальних інтересів:

· Метод навчальної дискусії – суперечка, обговорення будь-якого питання навчального матеріалу;

· Метод забезпечення успіху в навчанні – метод, який передбачає допомогу вчителя відстаючому учневі, розвиток у нього інтересу до знань, прагнення закріпити успіх;

· Метод пізнавальних ігор – спеціально створена захоплююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і навичок;

· Метод створення ситуації інтересу в процесі викладання навчального матеріалу – використання цікавих пригод, гумористичних уривків тощо, якими легко привернути увагу слухачів;

· Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу – передбачає, що у процесі викладання вчитель прагне на кожному уроці окреслити нові знання, якими збагатилися учні, створює таку морально-психологічну атмосферу, в якій вони отримують моральне задоволення від того, що інтелектуально зросли хоча б на йоту;

· Метод опори на життєвий досвід – полягає в тому, що у повсякденному житті за межами навчального закладу вихованці щодня спостерігають найрізноманітніші факти, явища, процеси, події, які можуть базуватися на певних закономірностях, з якими вони знайомляться під час вивчення навчальних предметів.

2. Методи стимулювання обов’язку і відповідальності в навчанні:

· Пояснення суспільної та особистої значущості учіння;

· Висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов’язку;

· Заохочення до сумлінного виконання ними свого обов’язків;

· Оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби – вказівки на недоліки, зауваження.