Життєвий шлях Мольєра, витоки його творчості

ТЕМА 4. Життя і творчість Ж.Б.Мольєра

Життєвий шлях Мольєра, витоки його творчості. Шлях до високої комедії («Тартюф», «Мізантроп», «Дон Жуан», «Скупий»). Мольєр – реформатор високої комедії. Мольєр і Україна.

Ім'я Мольєра відоме, мабуть, кожному і, безпереч­но, усьому світові. Про нього говорили, писали, по­чинаючи із XVII століття, не згасає інтерес до його генія і досі, на початку III тисячоліття.

Про самого Мольєра достовірних фактів небага­то. «Небачена річ! Дорожній сундук з рукописами, чернетками та листами Мольєра зник через байду­жість нащадків. Можливо, його знищили, а можли­во, він ще спочиває під покровом пилу й павутиння на якомусь горищі у Іль-де-Франс. Не збереглося жодного будинку, де жив Мольєр, навіть того жи­вописного будинку, в якому він народився. Врешті-решт, від Мольєра залишилося лише дві розписки... та його п'єси, у яких він, звичайно, сказав усе най­важливіше про себе. Віхи його життя позначені контрактами, квитанціями, а також «Регістром» Лагранжа, куди останній день у день відповідально заносив події, що мали місце у трупі», — пише сучасний французь­кий дослідник Жорж Борданов.

За спогадами сучасників, зовні Мольєр був не дуже привабливим. У нього була велика голова на короткій шиї, маленькі, широко посаджені очі, товстий плоский ніс, великий рот і чорні густі брови. Статуру він мав міцну, але ноги були закороткі для його ваги і великого зросту. Актори зазначали, що в нього був надто швидкий темп мовлення, глухий голос і не завжди правильна артикуляція, що нерідко при­зводила до гикавки. Через це Мольєр не міг грати трагічні ролі, ролі коханців. І все ж акторський діапазон Мольєра був досить широкий. Він грав слуг, смішних бур­жуа, придворних блазнів, ревнивих чоловіків тощо. Усе це характерно-комічні ролі, у виконанні яких Мольєр прагнув досягти правдивого зображення почуттів, думок і вчинків персонажів.

Як режисер Мольєр, за спогадами сучасників — членів його трупи, був дуже за­пальним і нетерплячим. Втім його гнів та гарячковість усі сприймали як належне і не ображалися. Він не вмів бути спокійним, бо театр завжди вимагав від нього на­пруження. «Він віддавався сцені всім серцем, бо тільки там він і жив», — писав про Мольєра М. Булгаков у книзі «Життя пана де Мольєра».

Жан Батіст Поклен — великий французький драматург, театральний діяч, відо­мий всьому світові під сценічним ім'ям Мольєр,— народився 13 січня 1622 року (15 січня його охрестили) в Парижі і повинен був успадкувати професію свого ба­тька, придворного шпалерника. Коли хлопчику було десять років, померла його мати, батько одружився вдруге і незабаром в родині з'явилося двоє дівчат, сестер Жана-Батіста.

Спираючись на розповідь Гримере, першого біографа Мольєра, дід майбутнього драматурга по материнській лінії частенько водив онука до Бургундського готелю на вистави трагедій, трагікомедій, і можна припустити, що зачарований Жан-Батіст мріяв бути схожим на кумира парижан. Але ця професія вважалась однією з найнікчемніших. Актори були прокляті церквою, їх не дозволяли ховати на кладовищі, якщо перед смертю вони не відмовилися від свого заняття. Згодом, коли Мольєр став найуславленішим письменником свого часу, Французька Академія запропону­вала йому стати академіком, але за умови, що він залишить театральну діяльність. Мольєр залишився актором і керівником свого театру, тому двері Академії для ньо­го назавжди залишилися зачиненими.

Відчуваючи глибоку відразу до справи свого батька, Жан-Батіст у віці 14 років був відправлений навчатися до Клермонської колегії, отримавши попередньо при­мітивну освіту у приходській школі. У родині Поклепів були не кращі часи: помер­ла друга дружина батька, він мав самотужки виховувати шістьох дітей.

У Клермонській колегії на той час навчалися вихідці із заможних, аристократи­чних родин. Поклен навчався разом із представниками королівської родини.

Закінчивши колегію, Жан-Батіст захопився театральним мистецтвом. Перекона­вши батька у тому, що його цікавить юриспруденція, юнак з нестримним пилом віддавався своєму захопленню. На початку січня 1643 року Жан-Батіст, нарешті, відкрив батькові таємницю і повідомив, що обирає професію актора. Батько змусив сина відмовитися від звання придворного шпалерника і Жан-Батіст, жодною мірою не шкодуючи, зробив це.

Юнак оселився в будинку Бежарів. Родина Бежар була незвичайною тим, що всі її представники були охоплені спільною пристрастю — любов'ю до театру. Профе­сіональною та прекрасною акторкою у цій родині була Мадлена, інші діти були аматорами. Дослідники біографії драматурга схиляються до думки, що Мадлену та Поклена пов'язувало не лише мистецтво.

30 червня 1643 року у присутності адвоката між членами родини Бежар, По-кленом та акторами-аматорами був укладений договір про заснування театру, названого «Блискучим» (всі ті, хто входили до його складу називали себе «Ді­тьми Родини»).

З моменту заснування театру Жан-Батіст Поклен перестав існувати, а замість нього у світі з'явився Жан-Батіст Мольєр. М. Булгаков пояснює виникнення цього імені: «Некоторые говорят, что Поклен воспользовался бродячим в театральных и музыкальных кругах псевдонимом, другие — что Жан-Батист назвался Мольером по имени какой-то местности... Кто говорит, что он взял эту фамилию у одного пи­сателя, скончавшегося в 1623 году».

«Блискучий театр» слави не нажив, а натомість нажив боргів. Більшість із них довелося до кінця життя сплачувати саме Мольєрові. Навесні 1646 року Блискучий театр припинив своє існування.

На деякий час відомості про Мольєра загубилися. Його місцеперебування було невідомим. Влітку 1647 року сліди актора разом з колишніми учасниками Блиску­чого театру були знайдені в Італії. Припускаємо, що після загибелі названого теат­ру Мольєр з-під його руїн вивів учасників мандрівної трупи. Мольєр став мандрів­ним комедіантом.

Навесні 1651 року, відвідавши Париж, учасники трупи були вражені: виявилось, що пан Мольєр відчуває схильність не тільки до гри у п'єсах, а й до їх створення особисто. Незважаючи на те, що трупа переважно ставила драматургічні спроби трагіків, Мольєр, не приховуючи, віддає перевагу веселим і розважальним жанрам, наслідуючи майстрів італійської імпровізованої комедії. Отже, керівник мандрівної трупи грав у чужих трагедіях трагічні ролі, а у своїх власних виступав у ролі комі­ка. Зазначимо, що трагедійні ролі не вдавалися Мольєру так прекрасно, як комедійні.

У 1652 році, коли слава про Мольєра та його трупу впевнено просувалася шля­хами Франції, до мандрівників приєдналась маленька дівчинка, її поява відіграє не­абияку роль в житті драматурга, але в майбутньому, а спочатку вона — лише мале­нька сестричка Мадлени Бежар, якій нещодавно виповнилось десять років. У складі трупи вона отримала сценічне прізвище Мену.

Відносини між Мадленою та Мольєром вже давно стали надбанням часу, їхні шляхи, незважаючи на професійну близькість, розійшлися.

Наприкінці жовтня 1658 року трупа мандрівних акторів вирішала повернутися до Парижу і завоювати столичну сцену п'єсою П. Корнеля «Нікомед». Перед очима паризьких знавців мистецтва п'єса мала з'явитися 24 жовтня, а головну роль у тра­гедії повинен був грати сам Мольєр.

На жаль сподівання Мольєра та його трупи вразити придворну публіку та заво­ювати прихильність, не виправдалися. Єдиним порятунком був ризик представити на розсуд придворних глядачів власну комедію — «Закоханий лікар». Ризик пере­творився на незаперечну перемогу.

Після такого успіху трупа Мольєра отримала постійне приміщення для висту­пів — зал у Малому Бурбоні та пенсію, призначену герцогом Орлеанським.

Відтепер за цією трупою закріпилася назва «Трупа Пана Єдиного Брата Короля».

Відбулося примирення Поклена-батька із сином.

Перебуваючи на посаді придворного комедіографа, Мольєр вимушений був зі­ткнутися із театральними заборонами та цензурними утисками. В основному це по­яснювалося спробою самого Мольєра вмістити до своїх творів сатиричні, викрива­льні елементи.

П'єси Мольєра нікого не залишали байдужим. Інколи їхні вистави супроводжу­валися скандалами, як сталося у травні місяці 1660 року із п'єсою «Сганарель, або Уявний рогоносець». Глядачі впізнавали себе або представників аристократичного середовища, що й давало поштовх для переслідування драматурга.

Інтриги та плітки навколо комедіографа не вщухали. Його трупу позбавляли приміщення та будь-якої можливості працювати. Все це підривало здоров'я Мольє­ра. З усіх боків на нього чатувала зрада. Безумовно, це справило свій вплив на пси­хологічний стан великого актора.

20 лютого 1662 року відбулося вінчання. «Рядом с сутуловатым, покашливаю­щим директором пале-рояльской труппы Жаном-Батистом Мольером стояла под венцом девушка лет двадцати, некрасивая, большеротая, с маленькими глазами, но исполненная невыразимой притягательной силы. Девушка была разодета по после­дней моде и стояла, горделиво закинув свою голову». Цією дівчиною була ніхто інша як Мену (згадаймо роки мандрів театральної трупи територією Франції та су­сідніх країн) або Арманда Бежар.

Одруження придворного комедіографа стало приводом для поширення однієї із найгучніших пліток, нібито Мольєр одружився із власною донькою. Справді, сліди народження молодої дружини актора варто шукати у 1642 або у 1643 році. Причи­ною таких пліток стала відсутність будь-яких документів, які б підтверджували ро­динні стосунки Арманди із родиною Бежарів. Саме на період 1642—1643 років припадав роман Мадлени з Жаном-Батістом, що ще більше ускладнило справу.

Очікуваного щастя Мольєр не відчув. Молодята зовсім не підходили один од­ному. Арманда не любила свого чоловіка, і їхнє подружнє життя незабаром пере­творилося на справжнє пекло.

Ненависть до Мольєра з боку літераторів зростала з кожним днем. На останок його звинуватили перед королем у кровозмішуванні. Король не надав цій справі подальшого розголосу, і велика війна між драматургом та його ворогами почала стихати. Однак, почалася хвороба, проявами якої був незвичний кашель та дивний стан самопочуття, що пізніше отримав у медицині назву «іпохондрія».

19 січня 1664 року в родині комедіографа народився хлопчик. Мольєру вдалося добитися виняткової честі: хрещеним батьком його сина став сам король Франції. Хлопчика назвали, як і годилося, Людовіком.

На 1664—1670 роки припадає період найвищого розквіту творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює кращі свої комедії: «Тартюф», «Дон Жуан», «Скупий», « Мізантроп», «Міщанин — шляхтич».

Однак, серйозність комедій Мольєра не викликала схвалення. Драматург зму­шений був змагатися за право постановки своїх п'єс, їх подальшу сценічну долю.

Крім того, сили геніального комедіографа відбирало невдале подружнє життя.

Взимку 1672 року Мольєр розпочав роботу над комедією «Удаваний хворий». У цій п'єсі драматург сміявся над нерозумною пристрастю, яка існує в людській свідомості повсякчас: над страхом смерті та нікчемною довірливістю. Ненависть комедіографа по відношенню до лікарів, напевно, досягла найвищого рівня, тому що в комедії вони були виведені справжніми потворами — корисними, обмежени­ми дурнями.

Пролог, написаний Мольєром до цієї п'єси, підтверджує той факт, що драматург намагався повернути втрачену прихильність короля.

Проте, короля зовсім перестала цікавити творчість комедіанта, тому пролог так і залишився не поставленим.

У п'ятницю 10 лютого 1673 року відбулася прем'єра «Удаваного хворого», яка супроводжувалася величезним успіхом. Четверта вистава була призначена на 17 лютого (річниця смерті Мадлени). Посилаючись на книгу М. Булгакова, зазна­чимо, що Мольєр напередодні вистави почував себе не дуже добре, а його розумом володіли песимістичні думки.

Граючи головного героя, Мольєр почувався на сцені зле, але тільки деякі з акто­рів помітили зміни у зовнішньому вигляді актора, спричинені його стражданнями. Після закінчення вистави драматургу стало дуже холодно і його віднесли додому. Через декілька годин у Мольєра горлом пішла кров. Лікарі відмовлялися йти до ак­тора, тримаючи на нього образу.

На жаль, смерть славетного драматурга, не принесла звільнення від проблем. Оскільки він був комедіантом, церковники не дали дозволу на його поховання. Тільки втручання самого короля дещо виправило становище: «Приняв во внимание обстоятельства, обнаруженные в следствии, произведённом согласно нашему при­казанию, мы позволяем священнику церкви святого Евстафия похоронить по цер­ковному обряду тело покойного Мольера, с тем, однако условием, чтобы это погре­бение было совершено без всякой торжественности, не более как двумя священ­никами, и не днём, и чтобы за упокой души его не было совершаемо торжественное богослужение ни в вышеуказанной церкви и ни в какой другой».

21 лютого близько дев'ятої години вечора повинні були виносити тіло Мольєра. Натовп, що зібрався під вікнами будинку, поводив себе доволі збуджено, що зму­сило Арманду кидати тим, хто прийшов, гроші, щоб заспокоїти. Мольера принесли на кладовище Святого Жозефа і поховали в тому місці, де свій притулок знайшли самовбивці та нехрещені діти. А у церкві Святого Євстафія священик відзначив лаконічно, що 21 лютого 1673 року, у вівторок, був похований на кладовищі Святого Жозефа шпалерник та королівський камерди­нер Жан-Батіст Поклен.

На його могилу дружина поклала кам'яну плиту і наказала привезти на кладо­вище сто в'язанок хмизу, щоб бездомні мали можливість зігріватися холодними ночами. Першої ж суворої зими на цій плиті розпалили величезне багаття, і незаба­ром вона тріснула. Час не зберіг її, і коли через 119 років, у період Великої револю­ції, тіло драматурга намагалися перенести до мавзолею, ніхто не міг з точністю вка­зати місце його поховання. Хоча чиїсь залишки вирили й перенесли до мавзолею, ніхто не береться стверджувати, що це залишки Мольєра. Такою виявилась примха історії та його величності Часу.

2. Шлях до високої комедії: «Тартюф, або Облудник», «Мізантроп», «Дон Жуан», «Скупий»

До нас дійшло 34 п'єси Мольєра, не враховуючи втрачених, написаних у ро­ки подорожування, фарсів та декількох одноактних комедій, авторство яких не встановлене.

Мольєр — чудовий майстер комедії, у створенні якої він спирався як на літера­турні, так і народні традиції. Ще в юності письменник захоплювався античною лі­тературою, особливо комедіями Плавта і Теренція, у яких вчився способам уза­гальнення характерів і увиразнення комічних конфліктів, прийомам побудови композиції комедії та образної системи. Хоча Мольєр і дотримувався жанрової іє­рархії та більшості принципів класицизму, в його комедіях порушувалися проблеми реального життя і діяли сучасні йому герої.

Письменник надавав перевагу зображенню якоїсь однієї провідної риси в харак­терах персонажів (жадібність, лицемірство, марнославство тощо). Як і всі класици­стичні образи, герої Мольєра — носії певної ідеї, вади чи пристрасті.

«Тартюф» — не лише найвідоміша, а й найбільш багатостраждальна п'єса вели­кого французького комедіографа: вона тричі перероблялася за цензурними вимога­ми, п'ять разів знаходилася під забороною, що врешті-решт підірвало здоров'я Мо­льєра і прискорило його смерть.

Сам автор прекрасно розумів вбивчу силу свого улюбленого витвору. Не дарем­но, готуючи комедію до видання, він написав величезну передмову, розставивши всі крапки над «і».

Про цю комедію багато говорили, довгий час вона потерпала від нападів, однак люди, висміяні у ній, довели на ділі, що у Франції вони мають більшу владу, ніж ті, кого Мольєр висміював раніше — «... якщо ж призначення комедії складається із показу людських вад, то чому ж повинна деякі з них оминати. Вади, викриті у моїй п 'єсі, за своїми наслідками найнебезпечніші для держави, а театр, як ми перекона­лися, має величезні можливості для виправлення поведінки».

Тартюф — лицемір, що ввійшов в довіру до Оргона, привласнив собі його дім та статок, однак був викритий та заарештований за королівським наказом. Його ім'я, вочевидь, взято Мольєром з арсеналу італійської комедії масок, де з'являється персонаж Тартуфо (згадка про нього вперше зафіксована у Франції у 1609 році). Має місце і асоціація із старофранцузьким truffe — обман. У підзаго­ловку та переліку дійових осіб цьому персонажу подана доволі коротка, однак надзвичайно містка характеристика: «1'imposteur» (облудник, самозванець), «faux devot» (святоша, ханжа). Тартюф — страшний лицемір. Під прикриттям релігії він вдає із себе святого, однак ні у що не вірить і таємно облаштовує свої темні спра­ви. О.С.Пушкін писав про Тартюфа: «У Мольера лицемер волочится за женой своего благодетеля, лицемеря; принимает имение под сохранение, лицемеря; спрашивает стакан воды, лицемеря».

Лицемірство для Тартюфа не просто домінуюча риса характеру, вона і є сам ха­рактер. У класицистів, як відомо, характер — це відмінна властивість, генеральна якість, специфіка того чи іншого людського типу. Характер може бути до крайніх проявів, неправдоподібно загостреним, тому що таке загострення його не спотво­рює, а навпаки, вирізняє. Цим характер відрізняється від нравів — характерних рис, кожну з яких неможливо загострювати до протиставлення іншим, щоб не спотвори­ти картини у загальній картині правів.

Характер Тартюфа протягом твору не змінюється. Однак він розкривається по­ступово. Композиція комедії дуже своєрідна і несподівана: головний герой Тартюф з'являється тільки у ІІІ дії. Мольєр у передмові до комедії таким чином це пояснює: «...Я работал над нею со всей осмотрительностью, которой требовала щекотливость предмета, и... всё мое искусство и все мои старания я приложил к тому, чтобы от­личить образ Лицемера от образа истинно верующего. Поэтому я целых два акта употребил на то, чтобы подготовить появление моего негодяя».

«Мізантроп» — найсерйозніша комедія Мольера, над якою він працював довго і ретельно (1664—1666).

Дія п'єси відбувається у Парижі. Молодий юнак Альсест надзвичайно вразливо ставиться до будь-яких проявів лицемірства, підлабузництва та фальші. Він звину­вачує свого друга Філінта у фальшивих лестощах по відношенню до інших людей. Нібито Філінт при зустрічі із людиною виявляє їй свою любов і прихильність, а щойно вона пішла він навряд чи й пригадає її ім'я абощо. Альсестові не по душі та­ка нещирість.

Я хочу щирості, щоб слово ні одно

Не вилітало з уст, як не з душі воно.

Філінт звик жити за тими законами, які панують у тогочасному світі: відповіда­ти на ласку інших, незважаючи на справжнє ставлення до людини.

Для Альсеста це неприродно. Він не може спокійно витримувати того, як люди звикли до улесливих розмов, компліментів, за якими насправді приховано найгли­бшу відразу. На його думку, не можна поважати й любити всіх. Це чисте підлабуз­ництво та фарс.

Шаноби на землі нема без переваги,

Хто поважає всіх, не знає той поваги...

У вас прислужливість — неначе крам роздрібний,

Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.

У відповідь Філінт зазначає, що вони посідають певне місце у вищому світі, а тому мусять коритися його законам і звичаям.

Альсест проповідує життя без фальші, по правді, відчувати серцем і йти тільки за його покликом, ніколи не ховати своїх почуттів під маску.

Філінт — порядна людина. Він де в чому погоджується із точкою зору Альсеста. Проте не завжди — як, наприклад, бути у тому випадку, коли інколи доречніше і правильніше буде помовчати і стримати свою думку

Буває — я прошу не брати цього в гнів —

Коли розумний той, хто думку потаїв.

Філінт змушує Альсеста замислитись над тим, що відвертість і правдивість не завжди приносять користь. Альсеста не переконати. У його душі назріває конфлікт — він уже не в силах терпіти навкруг себе брехню, підступність і зраду. Альсест — справжній людиноненависник, він над усе починає ненавидіти люд­ську породу.

Філінт вражений: на думку Альсеста серед його сучасників немає жодної люди­ни, яка відповідала усім вимогам його друга у плані моральності та доброчестя. Філінт радить Альсестові бути більш поміркованим

...І над натурою ви зглянтеся людською. :

Хоч вади і гріхи у ній знайдемо ми,

Та як доводиться нам жити між людьми,

То треба у всьому додержувати міри

І до моральності не братись надто щиро.

Правдивий розум нам обачність каже мать —

Бо навіть мудрістю не слід надуживать.

Альсестів друг приймає людей такими, якими вони є.

Всі оті гріхи, мені і вам відомі,

Людському родові властиві і питомі,

І ображатися чи сердитись мені,

Що вколо стільки зла, підступності, брехні,-

Це дивувать, чому жадна шуліка м'яса,

Чому жорстокий вовк, а мавпа хитра й ласа.

Філінт нарешті розуміє, що приятеля не змінити. Проте для нього залишається дивним: яким чином такому правдолюбцеві Альсестові вдалося знайти дівчину, любу серцю.

На місці Альсеста Філінт зупинив би свій погляд аж ніяк не на Селімені. Йому більше до вподоби помірковані, порядні і розсудливі Арсіноя та Еліанта. Селімена — типова представниця свого часу, хвалькувата, егоїстична, самолюбива, гостра на язик тощо. Невже ж Альсест, який із таким запалом критикує світ, не бачить не­доліків і вад своєї коханої?

Альсест кохає молоду вдову, знає її вади не гірше за інших, проте змагатися із ними йому несила. Альсест погоджується із думкою Філінта про те, що йому варто було б пов'язати свою долю з Еліантою, та кохання, на жаль, ніколи не керується розумом.

Розмову між двома друзями перериває прихід Оронта. Він виявляє прихильність до Альсеста, проте останній навіть не звертає на нього уваги. Оронт просить Аль­сеста, зважаючи на його освіченість та об'єктивність, бути справедливим суддею його літературних спроб у жанрі сонету. Альсест відмовляється («Великий маю гріх: Занадто щирий я у присудах своїх.»), проте Оронт наполягає. Після прочитан­ня Альсест, не зволікаючи і аніскільки не соромлячись, висловлює свою думку про сонет. Вона повністю негативна і настільки оголена, що може образити навіть лю­дину, яка до їдкої критики звикла.

Оронт не згоден. Він переконаний, що його сонет, хоча є й не цілком доверше­ним твором, а проте не зовсім являє собою зразок бездарності.

Не бажаючи мати Альсеста за ворога собі, Оронт на добрій ноті йде. Філінт передчуває, до чого може привести ця надмірна відвертість Альсеста. Оронт не з тих людей, що так легко прощають образи.

Альсест прагне змінити Селімену, інакше вони ніколи не будуть разом. Він звинувачує Селімену в тому, що вона принаджує до себе занадто велику кі­лькість залицяльників, а час би вже й визначитися. Вона з усіма ласкава, а давати надію усім не варто. Альсест зізнається Селімені у своїх почуттях, проте її дивує, що робить юнак це дивним способом:

Це правда: ви новий собі обрали спосіб.

І на землі, мабуть, нікого б не найшлося,

Хто б свій доводив пал у сварках та гризні.

Отже, Альсест — «молодий чоловік, закоханий у Селімену», як він охарактери­зований у переліку дійових осіб. Його ім'я — типове для літератури XVII століття штучне утворення, що перегукується із грецьким ім'ям Алкеста (Алкестида, дру­жина Адмета, яка віддала своє життя заради його спасіння від загибелі). Грецькою мовою «алке» — мужність, хоробрість, відважність, могутність, боротьба; «алкеіс» — сильний, могутній.

Однак, дія твору розгортається у Парижі, у тексті згадується суд для розгляду справ, щодо образ знаті та військових чинів (утворений 1651 року), є натяк на ін­триги у зв'язку із «Тартюфом» та інші деталі, які наголошують на тому, що Аль­сест — сучасник та співвітчизник Мольєра.

Водночас цей образ покликаний втілити доброчинність, чесність, принципо­вість, проте доведену до межі, таку, що перетворюється на ваду, яка заважає люди­ні налагоджувати зв'язки із суспільством і перетворює свого власника на людино­ненависника.

Чи можна вважати Альсеста людиноненависником? Його висловлювання щодо людей є не настільки гострими, ніж випади Селімени, Арсіної, інших учасників «школи лихослов'я».

Назва комедії «Мізантроп» вводить в оману: Альсест, здатний на пристрасне кохання, є меншим мізантропом у порівняні з Селіменою, яка взагалі нікого не лю­бить. Ненависть до людей з боку Альсеста проявляється завжди у конкретних ситу­аціях, тобто має обґрунтовані мотиви.

Показовим є наступне: якщо імена Тартюфа або Гарпагона набули у французь­кій мові ознак власних назв, то ім'я Альсеста, навпроти: поняття «мізантроп» замі­нило його особистісне ім'я, однак воно змінило своє значення — воно стало симво­лом не людиноненависті, а прямоти, чесності, щирості.

Мольєр, таким чином, розробляє систему образів та сюжет комедії, щоб не Аль­сест тягнувся до суспільства, а суспільство до нього. Драматург закликає глядача замислитись, що ж змушує прекрасну та юну Селімену, розсудливу Еліанту, лице­мірну Арсіною шукати саме його кохання, а розумного Філінта та преціозного Оранта — саме його дружби? Альсест не молодий, не вродливий, незаможний, у нього немає зв'язків, його не знають при дворі, він не частий гість вишуканих сало­нів, не займається політикою, наукою або якимось мистецтвом. Без сумніву, у ньо­му привертає увагу те, чого позбавлені інші. Еліанта характеризує цю рису: «Такая искренность — особенное свойство; / В ней благородное какое-то геройство». Щи­рість і складає домінуючу частину характеру Альсеста. Суспільство прагне знеосо­бити Альсеста, зробити його таким, як інші, водночас воно заздрить надзвичайній моральній стійкості цієї людини.

«Скнара». Гарпагон — батько Клеанта та Елізи, закоханий у Маріану. Історію, яку розповідав ще Плавт, Мольєр переносить до сучасного йому Парижу. Гарпагон проживає у власному будинку, він багатий, однак надзвичайно жадібний. Його скнарість, дійшовши до найвищої межі, винищує всі інші риси особистості персо­нажа, стає визначальною домінантою його характеру. Саме скнарість перетворює Гарпагона на справжнього хижака, що знайшло відображення у його імені, утворе­ному Мольером від латинського harpago — гарпун (назва спеціальних якорів, яки­ми у ході морських баталій підтягувались ворожі кораблі напередодні абордажного бою; переносне значення — хапуга). Пристрасть до грошей робить Гарпагона дра­тівливим, підозрілим.

Скнарість домінує над іншими почуттями. Мольєр показує, наскільки є небез­печною ця вада Гарпагона, наскільки страшною є влада грошей. Моральні прин­ципи молодих героїв теж похитнулись. Валер, щоб домогтися руки Елізи, влаш­товується до Гарпагона управляючим і усілякими способами вводить його в оману, прекрасно розуміючи, що це безчесно, однак виправдовує себе: «Хочешь или не хочешь, а приноравливайся к нужным людям. И если невозможно без лес­ти войти к ним в милость, виноват не тот, кто льстит, а тот, кто любит лесть». Маріана готова стати дружиною Гарпагона, тому що розраховує на швидку смерть старигана. Клеант чекає на смерть батька і бере участь у викраденні в ньо­го шкатулки з грішми. Влада грошей настільки велика, що розплутати цей клубок протиріч можуть виключно гроші.

Мольєр використовує мотив таємниці народження героїв, який отримає у XVIII столітті широке розповсюдження у драматургії. Виявляється, що Валер та Маріана — діти Ансельма, справжнє ім'я якого — Томазо д'Альбурчі. Цей неа­політанський аристократ втратив свою родину під час корабельної аварії, і ось через багато років він знаходить сина і доньку, які й не підозрювали про те, що є родичами. Відтепер Маріані не потрібно шукати багатого нареченого, а Валер може одружитися з Елізою і без посагу. Клеант обіцяє Гарпагону повернути шкатулку з грішми, якщо той погодиться на його шлюб з Маріаною. Гарпагон погоджується, висуваючи тільки одну додаткову умову: до весілля йому повинні пошити новий каптан.