Лекція 10

Літературна і політична діяльність Д.Свіфта. Роман «Мандри Гуллівера»

З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літера­тури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущип­ливої іронії — Свіфт посів чільне місце у світовій літературі.

Творчість Світа — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марно­вірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійснос­ті, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення. Сатира Свіфта має філософсь­ко-політичний характер, його творчості притаманний яскраво виражений громадян­ський пафос.

Талановитий англійський письменник-сатирик XVIII ст. Джонатан Свіфт, який прославив своє ім'я захоплюючим і дотепним романом «Мандри Гулівера», народився 1667 року в ірландському місті Дублін у родині пастора. Свіфт-старший по­мер за декілька місяців до народження сина, за­лишивши йому у спадок лише добре ім'я. Свіфт-молодший змушений був власними силами проби­ватися у житті.

Джонатан Свіфт закінчив богословський факуль­тет Дублінського університету. Через зневажливе ставлення до нього з боку родичів, він майже не приділяв уваги заняттям, до яких не мав ще й при­родного нахилу. Він понад усе захоплювався читан­ням історії та поезії.

Коли настав час отримувати ступінь бакалавра, він, хоча і вів життя, відповідаюче встановленим нормам, цього ступеня не отримав через «нездатність». Врешті-решт ступінь йому була присвоєна у досить не приваб­ливій для нього формі, що мала ганебну помітку «особливою милістю». До цього часу в архівах навчального закладу зберігаються документи, що підтверджують цей ганебний факт.

Після закінчення університету Джонатан поїхав до матері, яка на той час меш­кала у Лестері (Англія), пробувши там декілька місяців, влаштувався секретарем до сера Уільяма Темпла, батько якого був великим другом їхньої родини. Джонатан пробув у нього близько 2-х років.

Повернутися до Ірландії змусили лікарі, занепокоєні станом здоров'я Свіфта. Однак погіршення здоров'я не припинилося і Джонатан знову повертається до Ан­глії, до маєтку Уільяма Темпла.

Стан матеріального забезпечення Свіфта бажав бути кращим. Це змушувало майбутнього письменника шукати засобів для існування. Одним із них був сан священика. Однак ця професія не приваблювала Джонатана. Тоді Уїльям Темпл за­пропонував Свіфтові посаду секретаря і відповідне жалування. Не хвилюючись про те, що все в його житті визначається суто корисливими інтересами, Свіфт спокійно приймає священицький сан. Він придбав пребенду на півночі Ірландії, але втомив­шись від виконання своїх обов'язків за декілька місяців, повернувся до Англії і жив у маєтку Уільяма Темпла до смерті останнього. Окрім певної суми грошей, Темпл заповів йому турбуватися про видання свого посмертного зібрання творів і отриму­вати прибутки від цих публікацій.

У маєтку сера Уільяма Темпла розпочинається літературна діяльність Джоната­на Свіфта. Працюючи секретарем, Джонатан мав можливість користуватися вели­чезною бібліотекою.

Читав Свіфт по 10—12 годин щодня.

Незважаючи на те, що молодий письменник ставився до своєї професії свяще­ника досить серйозно, його можна було, як і раніше, звинуватити у поверховому ставленні до ученого богослов'я. Він вважав своїм першочерговим завданням на­близитися до духовного життя свого віку і розібратися у ньому. Тому найбільше уваги він приділяє творчості античних авторів.

Його перші літературні праці — це памфлети, написані як відгук на важливі, ак­туальні питання суспільно-політичного й літературного життя в Англії. Памфлет — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку.

Перебуваючи на службі у сера Уільяма Темпла, Свіфт написав свій перший са­тиричний памфлет «Битва книжок» (1697).

Після смерті Темпла у 1699 році Свіфт вимушений був шукати нове місце ро­боти. У 1701 році він отримав ступінь доктора богослов'я і місце вікарія у Ларакорі, Ірландія.

Щоб якось розрадити самотність, Свіфт запросив погостювати свою давню по­другу Естер Джонсон, доньку економки Темпла і, як стверджують деякі біографи, її господаря. Молодий літератор оспівав дівчину під іменем «Стелла», під цим іменем вона і залишилась в історії. Джонатан знав Естер з 8-річного віку, коли вона була ще маленькою дівчинкою. Юний секретар брав участь у її долі, навчаючи Естер грамоті, займаючись з нею літературою. Свіфт для Естер став чоловіком, у якого вона згодом закохалась.

Якщо говорити про особисте життя Свіфта, то увагою жінок він не був обділе­ний. Зокрема В.Теккерей у біографічному нарисі про нього писав: «Я слышал раз­говоры о том, как одна женщина сказала, что согласилась бы стерпеть всю жесто­кость Свифта, только бы испытать его нежность».

У вересні 1701 року Свіфт анонімно опублікував свій перший політичний памф­лет — «Рассуждения о раздорах и разногласиях между знатью и общинами в Афи­нах и Риме».

Протягом 1701—1704 років Свіфт перебуває у Лондоні. Він прийнятий до правлячих кіл партії вігів; зближується у цей час із провідними літераторами Англії.

Стосовно особистого життя, то саме у цей час у житті письменника з'являється Естер Ванормі — сусідка Свіфта по лондонській квартирі. Свіфт написав ліричну поему «Каденус і Ванесса», де в образі красуні Ванесси було зображено Естер, а ї коханим Каденусом був сам Свіфт.

Фінал цієї заплутаної особистої драми розігрався в Ірландії. Несподівано для всіх у 1716 році Свіфт обвінчався зі Стеллою (Естер Джонсон), але прагнув збе­регти цей шлюб у таємниці. Причин цьому декілька. Можливо, він не хотів щоб про це дізналася інша Естер (Ванормі), яка з нетерпінням чекала листів від нього. Тендітна і хвороблива від природи Естер Ванормі так і не змогла пережити цьо­го. Вона померла у 1723 році. Стелла (Естер Джонсон) не на багато пережила свою суперницю, всього лише на п'ять років.

Один із найкращих свіфтових памфлетів— «Казка бочки» (1704). Назва памф­лету — вираз, що означає «безглузду, заплутану історію». Підставу для такої назви дає й ускладнена структура твору: у ньому декілька передмов, багато відступів. Проте головна тема означена і зрозуміла: Свіфт створює сатиру на церкву. Пароді­юючи стиль ученого трактату, Свіфт зачіпає у «Казці бочки» різні боки англійсько­го життя, центральний сюжет — притча про батьківський спадок і трьох братів — спосіб не тільки висміяти недоліки кожної із форм релігійного вірування (католи­цизму, англіканства, пуританства), а й виступити проти фанатизму, захистити принцип віротерпимості.

У цьому памфлеті автор гостро викриває духовне та політичне життя епохи, сформоване моральною та розумовою неповноцінністю. Це пародія на історію цер­ков та стан релігійної думки в цілому. Це водночас і соціальна сатира, і передба­чення, пророкування.

Незважаючи на те, що памфлети Свіфта виходили анонімно, їх авторство ні в кого не викликало сумніву. Неодноразово Свіфта хотіли засудити, але не робили цього, оскільки боялися виступу народних мас за письменника.

Свіфт був сатириком, але водночас і активним громадським діячем, який не за­лишався осторонь соціальних проблем тогочасного суспільства. Лікуючи душу як священик, Свіфт своїм палким словом намагався вилікувати і суспільство, викри­ваючи його вади.

З ім'ям письменника пов'язані важливі політичні події, наприклад, укладання у 1713 році мирної угоди між Англією та Францією за іспанський спадок. Сучасники назвали цю угоду «Свіфтовим миром».

З кінця серпня 1714 року Свіфт у Дубліні обіймав посаду декана собору святого Патріка. Варто нагадати, що це «почесне заслання» до Ірландії трива­ло до кінця життя Свіфта. Для знедоленої Ірландії Свіфт став організато­ром національно-визвольного руху проти англійців. Цікаво, що знаменитий письменник третину своїх прибутків віддавав у казну на потреби ірландсько­го народу.

Декан собору святого Патріка користувався авторитетом й повагою серед прос­того люду. Тому його неможливо було змусити замовчати.

Джонатан Свіфт був порядною і чесною людиною. Його життєвим кредо були слова: «Я пишу не заради слави, єдина моя мета — благо суспільства».

У 1726 році друком виходить його головний твір, що дав безсмертя його іме­ні, — «Мандри у деякі віддалені країни світу Лемюеля Гулівера, спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів».

У рік появи роману Свіфтові виповнилось 59 років, і хоча розум пись­менника все ще зберігав свою силу, пережиті драми та лихоліття залишили свій слід. Почастішав головний біль, що мучив письменника ще з часів юнацт­ва, поступово насувалася глухота, що згодом відмежувала його від оточуючого світу.

Під кінець життя, втративши слух, письменник зробився похмурим, замкнутим, дні проводив у самоті, став неуважним і забудькуватим. Пам'ять ослабла настільки, що він не міг навіть читати. Якось, прогулюючись з товаришем у парку, Свіфт зу­пинив свій погляд на старому в'язі, верхівка якого вже висохла. «Ось так і я почну вмирати — з голови», — сказав геніальний сатирик.

Часом талант письменника все ще знаходив своє втілення у нових творах, таких як «Повне зібрання витончених та остроумних розмов», «Настанова слугам», «Клуб легіону», але письменник вже відчував, що його життя добігає до кінця.

Ще у 1731 році він написав сатиричну поему «На смерть доктора Свіфта», у якій з іронією, що не залишала його до останньої хвилини, описував, як суспільство та друзі сприймуть його смерть.

У 1740 році у листі до своєї кузини Уайтвей Свіфт повідомляв: «Всё, что я могу сказать, — это то, что я еще не ощущаю пытки, но ежедневно и ежечасно ожидаю её. Я знаю, что мне осталось жить очень немного — дни мои недолги и несчастны». Ці передчуття виправдались, і у 1742 році письменник потрапив під постійний на­гляд лікарів через своє здоров'я, погіршення якого було пов'язане із душевною хворобою. Смерть 7(19) жовтня 1745 року перервала фізичні та моральні муки 78-річного Дж. Свіфта. Увесь свій спадок він заповів на побудову будинку для божевільних.

Про свою епітафію Свіфт потурбувався заздалегідь і написав її власноруч. На його могильній плиті висічено на латині: «Тут спочиває прах Дж. Свіфта, декана цієї кафедральної церкви, і жорстоке обурення не може вже краяти його серце. Іди, подорожній, і наслідуй, якщо можеш, ревного поборника справи мужньої свободи».

Такий заповіт залишив Свіфт нащадкам, а ще книги, що стали найкращою спо­віддю його непохитної душі.

Свіфт прожив велике і славне життя. Його любив простий ірландський люд, який справедливо вважав Свіфта своїм вірним захисником. Найбільше письменника цікавили проблеми політичні. Тому він не сприймав тогочасного принципу «розважаючи — повчати» і вважав, що читача потрібно не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити справжнє життя, справжнього себе. Наскільки це йому вдалося, можемо судити, аналізуючи роман «Мандри Гулівера».

«Мандри Гуллівера»

 

Спочатку «Мандри Гуллівера» сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше — про людину і суспі­льство. Свіфт заперечує політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам Свіфт при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох во­рожих таборів— тремексенів і слемексенів; перші з них— прихильники високих підборів, другі — низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпути, в якому всі впі­знали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що сим­патизував тремексенам і мав один високий підбір, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому віддати перевагу.

Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і про­тестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів («Імператор, взявши в руку пали­цю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імпера­тор»), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за на­городження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпу­ти та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за «іспанську спадщину». Свіфт —великий майстер художнього слова — прекрасно володів всіма засоба­ми сатири. Його улюбленим прийомом є іронія, яка служить для викриття негатив­них моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступа­ють особливо яскраво, коли сатирик подає їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примушує Гуллівера славити «ласку» та «поблажливість» ім­ператора Ліліпуті, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбав­лення зору.

Свіфт бореться засобами сміху. Сміхом він зриває маску з тогочасного суспільс­тва, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порі­внюється з помийницею, сенат — з табуном гусей, релігійні чвари відтворені супе­речкою, з якого кінця розбивати яйце.

Іронічним є підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллівером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави.

«Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброче­сності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чу­жих країн» (Дж. Свіфт).

Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії XVIII століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алего­ричних образів. Свіфт стверджував: «Сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного».

Поведінку Гуллівера у ліліпутів відтворює Ф. Кривін у вірші «Гулливер стано­вится лилипутом»:

Мир лилипутов копошился у его каблука,

Суетился, и хлопотал,

И карабкался на вершины прогресса,

Между тем так легко и свободно шевелюрою

бороздил облака

Он, Лемюэль Гулливер,

Человек возвышенных интересов.

С интересов — то, собственно, всё и началось:

Случайный лилипут, заблудившийся в Гулливеровом ухе,

Оставил там, как собака забытую кость,

Какие-то сплетни, какие-то пошлые слухи.

И Гулливер прислушался. Проявил интерес.

Впервые высокое с низменным перепутал.

И всё спускался и спускался на землю с небес,

Пока не опустился до уровня лилипута.

И большой человек, благородная, возвышенная душа,

Среди суетных мелочей и житейского сора

Слышал он только то, что прилипало к ушам,

И не слышал, не слышал шагов командора.

 

«Усе на світі відносне, окрім моральних понять»,— немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя після країни ліліпутів у країну велетнів — Бробдінгнег, в особі правителя якої письменник накреслює свій ідеал мудрого і гуман­ного правителя. І це не випадково: питання про можливості людського розуму, про ідеального монарха належать до тих, які були в центрі уваги просвітників. Королівство велетнів — це зразок ідеальної держави, на чолі якої стоїть добрий і мудрий король, вимріяний усіма народами. Як людина гуманна і обдарована здо­ровим глуздом, він не знає, що таке загарбницька війна, не утримує постійної армії, а в своїй державній практиці не вдається до дипломатичного та бюрократичного крутійства.

Король часто розпитував Гулівера про звичаї, закони, релігію, устрій та освіту в Європі, і той «занадто багатослівно описував свою добру батьківщину, її торгівлю, релігію, розповідав про всі війни на морі і на суші». Протягом шести аудієнцій, ко­жна з яких тривала кілька годин, якнайдокладніше оповідав про організацію анг­лійського парламенту, роботу суду, формування фінансів. Та все це король піддав нищівній критиці. Устами мудрого монарха Свіфт виголошує жорстокий, але спра­ведливий вирок політичному ладу Англії.