ТЕАТР УКРАЇНСЬКИХ КОРИФЕЇВ
Тема 10. Театральна культура.
Змістовий модуль ІV. Українська художня культура ХІХ ст.
У 1901 р. в Києві вийшла невеличка книжечка без автора під назвою «Корифей украинской сцени». Це скромне видання, здійснене російською мовою, містило шість нарисів про тих, кого тепер називають фундаторами українського професійного театру. Йшлося про Марка Кропивницького (1840-1910), Михайла Старицького (1840-1904), братів Тобілевичів - Івана Карпенка-Карого (1845-1907), Миколу Садовського (1856-1933), Панаса Саксаганського (1859-1940) та Марію Заньковецьку (1854—1934). Усі вони - драматурги, режисери, актори, організатори театральної справи - стали одними з перших українських професійних театральних діячів, які створили те, що нині метафорично іменують «театром українських корифеїв» (корифей (від. грец. вождь, ватажок) – у давньогрецькій трагедії керівник хору або заспівувач, у сучасному розумінні – найвизначніший діяч у певній галузі науки, літератури, мистецтва)).
Утім, перший в Україні професійний театр було створено ще 1864 р. в Галичині при товаристві «Руська бесіда». Він дістав назву «Руський народний театр». Проте тільки після появи професійної трупи на Наддніпрянській Україні український театр став загальновизнаним мистецьким явищем, посівши належне місце у європейському культурному просторі.
Основою театральної трупи, що увійшла в історію вітчизняного театру як перша об'єднана трупа українських корифеїв, стала антреприза ((від. фр. брати підряд) приватний видовищний заклад (театр, цирк)) видатного українського драматурга, режисера, актора і музиканта М. Кропивницького, створена 1882 р.
Утворення її мало таку історію. М, Кропивницький, який разом із молодим М. Садовським працював у трупі нині забутого театрального діяча Г. Ашкаренка, в умовах тотальної заборони української культури, зокрема театру, наважилися відновити українські вистави. Так у місті Кременчук публіці було представлено «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Вистава мала шалений успіх. Отже, М. Кропивницький і М. Садовський вирішують організувати саме стійну українську трупу.
Новостворена трупа, в якій брала участь також М. Заньковецька, репрезентувала низку вистав у Києві, викликавши гучний резонанс у колі української інтелігенції. Тоді ж до справ: створення українського національного театру долучилися відомий письменник і перекладач М. Старицький та його близький друг і родич композитор М. Лисенко, які мали певний досвід театрального аматорства. Відтак: М. Кропивницький, М. Старицький М. Лисенко, М. Заньковецька та М. Садовський вирішили спільно утворити так звану об'єднану трупу, до якої б увійшли кращі українські митці. Матеріально діяльність цієї трупі підтримав М. Старицький, який продав власний маєток.
Свій перший сезон об'єднана труп корифеїв під орудою М. Старицького розпочала восени 1883 р. в Одесі. Її режисером став М. Кропивницький. До репертуару увійшли переважно твори української класики (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка Т. Шевченка), а також нові п'єс: М. Кропивницького й М. Старицького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Ой не ходи, Грицю...», «За двома зайцями»). Крім драматичних вистав труп представляла також музичні спектаклі-оперети на музику М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена» та ін.).
Основною творчою метою цього театрального об'єднання стало вироблення й утвердження національною типу сценічності, близького і зрозумілого народові. Відтак, його образи система мала ґрунтуватися на фольклорно-етнографічних кодах українського етносу. З народної творчості народного мистецтва було запозичені більшість виразних засобів. На думку; М. Старицького, на сцені мала метафорично відтворюватися узагальнена картина українського макро- і мікрокосмосу. Це потребувало поєднання широкого шару фольклорної символіки й образності з реалістично-натуралістичним способом зображення повсякденного життя. Так в європейському театральному просторі кінця XIX ст. виник цілком унікальний тип сценічності - музично-драматичний театр українських корифеїв.
Кращі спектаклі цього театру становили глибоко символічне дійство, яке до того ж виявляло цілком конкретні соціально-побутові проблеми тогочасного українського життя. Тяжіння до фольклору, обрядовості передусім позначилося на сценічному оформленні. Зазвичай театральні декорації відображували мальовничий український пейзаж, а як реквізит замість бутафорії використовували справжні речі - вишиті сорочки, зброю, предмети побуту.
У драматичне дійство вільно впліталися музика, пісня, танок. Музично-хореографічний ряд був не лише невід'ємною частиною вистави, а й, за концепцією М. Старицького, саме на нього як на канву накладалася драматична дія. На відміну від функцій музики і пластики в сучасній драматургії, покликаних динамізувати дію, музично-хореографічні сцени у виставах корифеїв її уповільнювали, образно деталізували й ускладнювали.
За такої концепції театрального дійства виконавцеві відводилася другорядна роль. Це викликало певні заперечення М. Кропивницького, який мав чималий досвід акторської й режисерської роботи на російській професійній сцені. Трупа М. Кропивницького від часу свого заснування була зорієнтована передусім на акторський ансамбль, на те, що центром вистави має бути його величність актор, який не повинен задля створення образної картини підкорятися живописному мізансценуванню.
До творчих неузгодженостей між двома видатними діячами українського театру М. Старицьким і М. Кропивницьким додалася ще низка суто організаційних непорозумінь та матеріальні проблеми. Адже до першої об'єднаної трупи корифеїв загалом входило близько 100 осіб: 32 актори, 30 хористів, 25 оркестрантів і допоміжний склад. Ззовні тут панувала сувора дисципліна та ієрархія, проте всередині колективу внаслідок амбіційності й творчого незадоволення окремих її членів назрівала криза.
Восени 1885 р. трупа розділилася. Одну її частину очолив М. Кропивницький. Із ним залишилися працювати провідні актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський. На чолі іншої, до якої увійшли М. Садовська-Барілотті, Д. Мова та інші, постав М. Старицький. Пізніше провідні українські трупи не раз розпадалися, оскільки творчі та особисті непорозуміння виникали і між М. Кропивницьким та братами Тобілевичами, і між самими Тобілевичами. Подібне подрібнення не сприяло становленню українського національного театру, укріпленню його авторитету, створенню професійної когорти акторів. Проте водночас воно зумовило гостру конкуренцію між діячами українського театру, сприяло створенню великої кількості п'єс, поширенню українського національного мистецтва далеко за межами України: в Росії, Грузії, Польщі.
У другій половині 80-х років XIX ст. український театр завдяки зусиллям корифеїв став широковідомим і загальновизнаним явищем. Великого розголосу набули гастролі труп
М. Кропивницького й М. Старицького 1886-1887 рр. у Санкт-Петербурзі та Москві. Виступи українських акторів, зокрема М. Заньковецької, високо оцінили видатні діячі тогочасної культури
В. Стасов, М. Нестеров, І. Рєпін, Л. Толстой. А відомий громадський діяч, критик і журналіст, видавець впливової газети «Новое время» О. Суворій дав першу професійну оцінку українському національному театру, назвавши Марію Заньковецьку «українською Дузе»1. Згодом статті, надруковані О. Суворіним на сторінках власної газети, були зібрані в одне видання і вийшли друком у 1907 р. під назвою «Хохлы и хохлушки».
Останню спробу ще раз об'єднати зусилля з метою створення взірцевої української трупи було здійснено в 1900 р. Більшість корифеїв, за винятком М. Старицького, увійшли до трупи, яка дістала довгу «церемоніальну» назву «Малоруська трупа Марка Лукича Кропивницького під урядом Миколи Карповича Садовського і Опанаса Карповича Саксаганського при участі Марії Костянтинівни Заньковецької». Ця так звана остання об'єднана трупа корифеїв проіснувала близько трьох років, однак внутрішні непорозуміння знову призвели до її розпаду.