Академічна повсякденність

Різке збільшення з кінця 1920-х рр. «пролетарського ядра» серед студент-

ства України надзвичайно загострило академічні проблеми у ВНЗ. Разом із

спецнаборами перед ними постало вирішення серйозного завдання — подолання

надзвичайно низького рівня загальної освітньої підготовки молоді. У звітах

постійно вказувалося на те, що робітники та бідняки села не підготовлені до

вступу, що не використовувалися навіть наявні можливості — вечірні курси на

підприємствах, школи та гуртки з підвищення кваліфікації, програми яких не

були пристосовані до підготовки до ВНЗ. Цілковито відсутньою була така

мережа в селі. Тож другорічництво і особливо «хвости» стали масовим явищем,

а комуністи і комсомольці посідали у цьому «невідповідно високе місце»103.

Загрозливих масштабів набували відсіви і «дезертирство» студентів. За словами

заступника голови комітету по ВТШ І.Ходоровського, особливо велика кількість

молоді покидала такі ВНЗ, як Харківський інститут механізації сільського гос-

подарства, де із 331 студента І курсу вибуло 145, Харківський інститут зернових

культур, у якому із 1 січня по 1 липня 1933 р. вибуло __________17% загального складу.

Причому лише третя частина вибула внаслідок мобілізації на постійну роботу в

село, решта або були виключені за прогули чи неуспішність, або самі залишили

інститут через тяжке матеріальне становище. У Харківському ветеринарному

інституті із 170 студентів, прийнятих восени 1932 р. залишилось всього 49.

В Одеський зерновий інститут восени 1932 р. було прийнято 140 студентів, а до

січня 1933 р. залишилося 72, решта поїхала на канікули і більше в інститут не

повернулася104.

У вишах Києва картина була не кращою. В машинобудівному інституті,

наприклад, за перше півріччя 1933 р. вибуло 22% всього складу, у транспорт-

ному — 15%. Головними причинами називались порушення трудової дисцип-

ліни і академічна неуспішність 40% складу105. Відсів студентів більшою чи

меншою мірою спостерігався у всіх ВНЗ. У наказах дирекцій десятками зустрі-

чалися такі формулювання причин виключень як: «За небажанням вчитися», «за

систематичне невідвідування», «з власного бажання»106. Багато молоді покидали

навчання через те, що не були задоволені перспективами майбутньої професії,

не мали до неї схильності. А до навчального закладу вступали тому, що випала

така можливість: система вербування до ВНЗ в ті роки часто зводилася до

механічного набору людей.

Серед тих, хто покидав навчання, значною була частина партійців і ком-

сомольців, тобто тих, хто потрапляв до інститутів саме завдяки спецнаборам.

Наприклад, в Сталінському гірничому інституті з 1 січня по 23 квітня 1933 р. із

118 виключених студентів було 18 комуністів і 25 комсомольців, причому вісім

партійців і п’ятнадцять комсомольців відсіялися через академічну неуспішність.

Великий відсів комуністів спостерігався також у Київському енергетичному

інституті. У Харківському автодорожньому інституті із 400 студентів, що ста-

новило 30% всього складу (мобілізовані сюди не входять, вони відсіялись зверх

цього), вибуло 225 робітників, 44 селян, 131 службовець107.__

Про тисячників взагалі гуляли по інститутських аудиторіях анекдоти. Рівень

їхніх знань оцінювався на «мідяний грош», «про це говорили по кутках та

закутках, у коритарах і приміщеннях, означених невідомо чому двома нуля-

ми»121. Знаходилися навіть «мерзотні сміливці», які наважувалися порушувати

питання успішності парттисячників на партійних зборах. Б. Красовицький зга-

дував, що коли його однокурсник, маючи на увазі різну підготовку студентів,

сказав, що «масло з водою не змішаєш», то це було сприйнято робітфаківцями і

деякими іншими вихідцями із робітничого середовища як образа і репліці при-

дали політичне забарвлення. Відразу ж було зібрано комсомольські збори,

виступаючі різко розкритикували говірливого студента і в результаті його ви-

ключили з університету122. Для невстигаючих партисячників також організо-

вували спеціальні групи для додаткового вивчення дисциплін, вони навчалися

під час канікул і на початок семестру зуміли поставити «досить міцні заплати»

на прогалини в своїх знаннях123.

Для підвищення успішності та боротьби з прогулами широко викорис-

товувалися як методи адміністративного впливу, так і громадського. Досить

популярними були «чорні дошки», на яких вивішувалися прізвища студентів і

кількість прогуляних годин занять. На «червоних дошках» записувалися пере-

довики навчання.

На початку 1930-х рр. отримала розвиток практика прикріплення успішних

студентів до невстигаючих, за студентською термінологією — «буксири»147, хоч

вони і не вважалися основним навантаженням по громадській чи партійній

лінії148. Заняття були індивідуальними і проводились в позаурочний час. Бага-

тьом талановитим, але малопідготовленим людям така форма допомоги була

дійсно корисною, вони підтягувалися і могли навчатися разом з іншими.

Слабопідготовленому пролетарському студентству лекції професорів старої

школи, як правило, були складними для розуміння і, можливо, саме з цієї

причини вони часто погано відвідувалися чи навіть ігнорувалися, а не тому, що

студенти «не мають бажання ритися в професорському багажі»172. Разом з тим,

запровадження реформаторських методів викладання було проявом револю-

ційної «девальвації» особливого статусу професорської корпорації. Діячі Голов-

профосвіти, слідуючи за західними інноваціями на ниві освіти, намагалися тим

самим звести до мінімуму безпосередній контакт студентської аудиторії з

«ненадійною» професурою173.

Облік знань мав проводитися повсякденно на бригадних заняттях, під час

консультацій та по складених конспектах. На основі конспекту, який пере-

вірявся викладачем, встановлювалася якість засвоєння матеріалу студентом181.

Екзамени і заліки в ідеалі також повинні були готуватися і здаватися побри-

гадно. Відповідав за знання своєї бригади призначений бригадир. Як згадував

Ю.Кобилецький, перевірка знань проходила приблизно так:

«Викладач: Вивчили матеріал?

Бригадир: Вивчили.

Викладач: А як вивчили?

Бригадир: Іщук на «5», Масенко — на «4», Майстренко — на «3».

Викладач: — Ну що ж, так і поставимо!»182.

Тривалий час у студентських матрикулах замість оцінок ставилося «зара-

ховано» (за 4-х бальною системою: дуже добре, добре, задовільно, незадовільно,

облік знань почав проводитися з 1932/33 н.р.) Для полегшення участі студентів

деякі викладачі використовували щось на зразок сучасних тестів — наприклад,

під час заліку з математики видавали тексти, в яких студенти мали підкреслити

потрібну відповідь, а інші диктували студентам зміст теми, включаючи те, що

треба написати в дужках.

Повсякденність свідчила про інше: студенти «підчищали» журнали189, ви-

користовували «методи» скандалів, підкупу більш встигаючих і здавали дис-

ципліни без необхідних для цього знань. Практикувалося також складання

предметів більш встигаючими студентами за відстаючих.

Фіксувалися випадки тиску на професорів, особливо наділених повнова-

женнями по партійно-комсомольській лінії. Наприклад, 80 студентів ІІ курсу

Дніпропетровського медінституту просто списали завдання з хімії і примусили

викладача зарахувати його193. Не підвищилась відповідальність студентів і після

розгляду цієї справи і виключення із інституту дев’яти із них, в тому числі і

партгрупорга. Виключали студентів із інститутів і за виставлення собі фаль-

шивих оцінок, «Студент революції» неодноразово вказував на «підробку зара-

хувань» студентами194. Цей та аналогічні випадки вважалися «рештками старого

дореволюційного ВИШу», а критика писала, що «студенти такі, коли не зовсім

вивелись, то виводяться»195. «Ганебними традиціями дореволюційної школи»

вважалися також шпаргалки, підміна виданих завдань на екзаменах, викорис-

тання чужих конспектів.

У цілому, ліквідація бригадно-лабораторного методу і перехід до звичайної

форми навчання — лекцій і групових занять, роботи в лабораторіях, сприяли

зменшенню кількості прогулів і підвищенню академічної успішності213. Проте

до кінця 1930-х рр. постійно фіксувався великий відсоток невстигаючих сту-

дентів, перш за все через недостатню підготовку абітурієнтів і слабу само-

підготовку. Відміна поточних оцінок також не сприяла покращенню успішності,

бо студенти відразу ж перестали працювати протягом семестру, а вчитися

починали лише перед сесією. Тому у 1936 р. результати І семестру виявилися

незадовільні: у Харківському державному університеті отримали незадовільні

оцінки і були неатестовані 33,6%, в механіко-машинобудівному інституті —

35,5%. Великому фізику Л. Ландау, наприклад, за півтора роки жоден студент

ІІ курсу ХДУ (65 чоловік) не склав екзамен за І курс, а сам він, спілкуючись зі

студентами фізико-математичного факультету, говорив, що буде дуже гарно,

якщо з них закінчать університет хоча б 15%, «решта повинні будуть від-

сіятись»214.

Про ці та аналогічні факти неодноразово сигналізували небайдужі до своєї

справи викладачі, та їхні сигнали були подібні до голосу волаючого в пустелі.

І лише коли в травні 1935 р. Сталін кинув нове гасло: «Кадри вирішують усе»,

нарешті верхи звернули увагу на «великий недолік» при комплектуванні ВНЗ —

на недостатню підготовку абітурієнтів. Зокрема, у спільній постанові РНК СРСР

і ЦК ВКП(б) «Про роботу вищих навчальних закладів і про керівництво вищою

школою», прийнятій у червні 1936 р., зазначалося: «Замість ретельної перевірки

знань кожного вступника до вишу, директори вишів, в гонитві за виконанням

встановлених контингентів прийому, знижують рівень вимог до поступаючих.

Внаслідок цього склад студентів засмічується малописьменними, випадковими

людьми»217.

«Свої» і «чужі» в студентському середовищі

Безкомпромісна боротьба партії зі своїми політичними супротивниками в

студентському середовищі була невід’ємною частиною ідеології режиму, що

складувався в період НЕПу, режиму, що за багатьма параметрами був авто-

ритарним і в кінці 1920-х рр. трансформувався в тоталітарну систему218. В авто-

ритарних суспільствах побутує спрощена система цінностей, що апелює до

розмежування «своїх» і «чужих». Дихотомію «свій — чужий» вважають базо-

вою для людської свідомості, вона лежить в основі формування національної і

соціальної ідентичності219. Природньо, що уявлення про «своїх» і «чужих»

змінюється в залежності від епохи і культурної традиції. Радянська епоха на-

повнює ці категорії ідеологічним змістом. У цей час бути «своїм» означало, як

відзначають дослідники, перш за все, бути рідними за духом, за ідеологією, за

поглядами, а не кровноспорідненими людьми220, тобто рідним для себе вважати

те, що є рідним для радянської дійсності. Бути «своїм» у студентському сере-

довищі означало повну підтримку і відданість ідеям більшовиків, несприйняття і

ненависть до інакомислення. Фетишизація власної позиції призводила до

руйнації характерної для суспільства системи цінностей, коли, наприклад, дітям

доводилося відрікатися від батьків. Студент IV курсу Полтавського сільсько-

господарського інституту І. Щербань, дізнавшись, що його батько «підпав під

куркульський вплив і по своїй несвідомості і некультурності виступив проти

хлібозаготівель», не лише «засудив злочин батька перед пролетарською краї-

ною», а й з того часу перестав визнавати його батьком. У своєму листі до НКО

18 лютого 1930 р. студент написав, що він «зовсім відмовився від нього і

назавжди розірвав з ним всілякі зв’язки. При чому цей злочин батька не був

секретом для правління інституту, бо я зараз же повідомив про це ректора і

надіслав листа до газет «Комуніст» та “Вісті”»221. Як бачимо, рідний по крові

легко ставав чужим не лише в революційний час, опинившись на іншому боці

барикад, коли навіть рідну матір, якщо вона стала ворогом, не можна було

жаліти, а потрібно було знищувати: «В такие дни таков закон: Родную мать

встречай штыком, Глуши ее прикладом»222. За словами М. Хвильового, то була

дійсність: справжня життєва дійсність — «хижа й жорстока, як зграя голодних

вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної

комуни»223. На цій єдиній дорозі і в 1930-ті роки «ворог» ще не був знищений,

тож у публіцистиці закликалося «мобілізувати увагу усієї громадськості на

нещадну боротьбу з недобитками клясового ворога»224. Як і в перше радянське

десятиліття, лексема «ворог» і в наступні роки вживалася найчастіше для ви-

значення «чужих», це був узагальнюючий образ всіх противників соціалізму.

Натомість кількість і склад їх став зовсім іншим — на перший план, за підра-

хунками лінгвістів, виходять різного роду опозиціонери225. «Класові вороги» —

«куркульські елементи», буржуазія, тобто «колишні люди» також залишились,

але до їхніх лав постійно зараховувалися всі «незгодні». Тож «куркулем» враз

ставав селянин-незаможник, а «найлютішим ворогом народу» — пролетар з

діда-прадіда і навіть комсомолець чи партієць, тобто «свій» перетворювався на

«чужого», варто було лише йому засумніватися у вірності рішень партії.

В середовищі студентів регулярно за допомогою різних гілок партійно-

державного апарату збиралася і аналізувалася інформація про настрої в сус-

пільстві, ставлення різних його шарів до дій влади, хоч указувалось, що все ж

облік настроїв та реагування на ті чи інші нездорові прояви «кепсько нала-

годжено»229. Незважаючи на небезпеку бути виключеними із інституту, на

посилення політичного контролю, переслідувань і репресивні заходи, частина

студентів і у цей період наважувалася обговорювати і давати свої оцінки

питанням внутрішньополітичного життя: «Складність моменту полягала в тому,

що ми продовжували вірити Сталіну, його ім’я сприймалося як символ того, що

здійснювалося в країні. І все-ж тоді ми починали відчувати якийсь фальш в тих

славослів’ях, що звучали навколо …»230. Серед комсомольців спостерігалося

поширення теорії на право сумніву231.

Критичний погляд на життя сприяв тому, що в Дніпропетровському гір-

ничому інституті стінгазети анонімно розписувалися «хуліганськими» та

«контрреволюційними» написами чи «коментарями» до промови Сталіна, було

поламано бюст Леніна, що розцінили як «наявність клясових ворогів»233. У Хар-

ківському інституті радянського будівництва і права в 1-й групі ІІІ курсу

21 жовтня 1934 р. було знайдено портрет К. Маркса з надписом — «жид» та

іншими нецензурними висловами. Раніше в цій же групі була намальована

«контрреволюційна» карикатура на Сталіна234.

Неодноразово у ВНЗ з’являлися стінгазети антирадянського змісту. Так,

студент робітфаку Харківського художнього інституту просторових мистецтв

П.І. Клещев (Кліщов) видав примірник настінної газети «Анархист эпохи», за

що й отримав п’ять років концтаборів. Не до вподоби владі були і його вірші:

«Викурює Сталін: попів, куркулів,

І нас, супостат, підкурив»235.

Широкого розповсюдження серед студентів набули контрреволюційні

анекдоти, антисемітські настрої. Вони фіксувалися у багатьох ВНЗ, крім того,

з’являлася фашистська символіка і лозунги на зразок: «Хай живе фашизм»238.

Свастику було виявлено, наприклад, на стінах Київського польського педа-

гогічного інституту, до подвійних вікон вкинуті були хрестики239.

Навіть серед студентів-партисячників побутували «чужі» настрої типу: «Не

чіпайте мене, я хочу учитись», «Закінчу інститут — вийду з партії»240. В одній із

груп мовно-літературного факультету КДУ 2 листопада 1934 р. на дошці була

виявлена цитата із Т. Шевченка: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо,

гинеш?». Ця подія набула великого розголосу через позицію комсомольців, які

не вияснили, як цей надпис з’явився на дошці і не донесли куди слід, а натомість

котрась із комсомолок розставила у цитаті розділові знаки. Згодом вона оправ-

довувалася: «Я дивилася лише на форму, а не на зміст»241. Комсорг, побачивши

написане, тихо витер дошку і також нікому нічого не сказав. Коли в парткомі

його запитали про це, він відповів: «Я розумів, що ця справа потребує уваги і

вияснення, але _______не хотів, щоб хто-небуть поза групою про це взнав»242. Як

бачимо, взнали, а далі — за відомим сценарієм: це питання відразу було розіб-

рано у групі на комсомольському комітеті і пророблено у всьому університеті.

Щирий ентузіазм комсомольців, які горіли бажанням брати участь у соці-

алістичному будівництві, часом переростав у тверезе осмислення авторитарного

режиму, що загрожував великим лихом країні в майбутньому. Свої роздуми одні

могли довірити щоденнику, як, наприклад, комсомолець Т. Забара, який у

березні 1932 р. записав такі рядки:

Під’їхав в Лубенщину, знов не пощастило

і тут голод такий самий, як на Харківщині

Послухаєш, люди плачуть, владу проклинають,

Прислухався, за що ж саме, — що хліба немає244.

Інший студент — комсомолець Крижанівський, свій вірш «Соловки» нава-

жився прочитати на одному із університетських вечорів, за який отримав грім

аплодисментів від студентської аудиторії та догану від ЦК ЛКСМУ.

Крім тиску і переслідування «чужих», завданням номер один партійних і

комсомольських осередків ВНЗ в зазначений період залишалось «завоювання»

студентства зсередини. Нейтралізація «негативного» впливу професури на

студентство і в кінці 1920-х рр. була проблемою, представники влади були

стурбовані тим, що професори «обробляють» студентів і дуже часто траплялися

випадки, коли «студент на першому курсі виступає проти неокласиків255, а вже

на третьому курсі підтримує їх256. Більше того, студенти відкрито демонст-

рували своє співчуття викладачам, звільненим з-під арешту, наприклад, у Жито-

мирському ІНО група студентів ІІІ курсу, у тому числі і комсомольців, зустріла

оплесками викладача, заарештовано у справі СВУ і згодом звільненого257.

«Якийсь жах, непроглядний морок запанував, в якому загинули всі й

матеріальні, й моральні цінності. Докотилися вже до самого краю, а далі нікуди

вже падати»269, — занотував у щоденнику академік С. Єфремов, оцінюючи

ситуацію, що склалася у вищій школі наприкінці 1920-х рр. Вихід із цього

«непроглядного мороку» бачився деяким студентам у самогубстві, наприклад, в

Одеському сільськогосподарському інституті за чотири місяці трапилося п’ять

самогубств270. Були самогубства і в інших ВНЗ та «пролетарське студентство

розглядає цей жест як спробу підірвати нашу роботу в справі перевірки сту-

дентських лав»271. Так, коли студент IV курсу мехфаку Київського політех-

нічного інституту П. Богун повісився, довідавшись про наміри виключити його з

інституту, як чужий елемент, в газеті цього інституту писалося: «Нас не залякає

петлюрівець, що стратив собі життя… Справжній пролетарський студент не

повинен боятися перевірки, а навпаки, він повинен підсилити свою участь в

роботі щодо перевірки»272. Заступник наркома освіти УСРР А. Приходько

відзначав, що самогубства були наслідком свавілля перевірочних комісій у

ВНЗ273. А в періодиці самогубців оголошували ｫдезертирами з загального

фронтуｻ і закликали ｫпоставити це питання перед всією студентською орга-

нізацією на весь зріст і зробити з цих фактів потрібні політичні висновкиｻ274.

Активний комсомолець, що користувався повагою всього курсу за свою добро-

зичливість, веселу вдачу, гарну успішність, був виключений із комсомолу і

Харківського університету за приховання того, що батько в роки непу мав

невеликий торговий кіоск на базарі. ｫУ більшості із нас всередині проти цього

все протестувалоｻ275, писав Б. Красовицький, але це не стало на заваді виклю-

ченню. У відчаї студент прийшов на заняття групи і випив розчин ціанистого

калію, намагаючись покінчити з життям. В лікарні його вдалося врятувати і, на

радість студентів, відновили в університеті (але не в комсомолі). Гостро від-

чуваючи фальшивість дій влади, деякі партійці відкрито заявляли на зборах про

свою незгоду з генеральною лінією партії, намагалися розповсюджувати свої

погляди серед партійців і комсомольців, шукаючи в них співчуття. Та стіна

нерозуміння і мовчання, і, як наслідок, звинувачення у ｫшкідливості поглядівｻ і

виключення з партії, досить часто ставали приводом для позбавлення життя276.

Не маючи можливості протистояти тоталітарній системі, добровільно виходячи

за межі буття, самогубці намагалися принаймні привернути увагу широкої гро-

мадськості до дійсного стану речей у суспільстві. Про вплив на саму систему

говорити в цьому випадку не доводиться.__

широкий масштаб. До редакцій різних періодичних видань постійно надходили

численні довідки на тих студентів, що їх «не повинно бути в пролетарських

вузах, які виховують майбутніх фахівців із пролетарською ідеологією», зокрема,

у газеті «Комсомолець України» повідомлялося, що редакції завалені дописами

про «вовків в овечій шкурі»277. Студентство вимагало «генеральної чистки» ВНЗ

від класово-ворожих елементів під гаслом: «Жодного чужого не лишати в

вузах… Тих, хто затаїв своє лице, треба не лише виключати, але й притягати до

кримінальної відповідальності й судити в показовому порядку»278.

Пропаганда класової ненависті призвела до погіршення становища «колиш-

ніх» та їх дітей. Таких з легкістю можна було виявити серед «своїх» студентів,

потрібно було лише зняти з них «машкару». У цей час «колишніх» величали

«вовками в овечій шкурі»283, «тарганами у шпарах»284, постійно акцентуючи, що

їх до «наших вузів пролізли сотні й тисячі». «Недобитки клясового ворога

всілякими способами намагаються підірвати наше соціалістичне будівництво.

Вони пролазять у всі шпарини, надівають найрізноманітніші машкари, щоб

легше, щоб непомітніше шкодити»285. Вони надзвичайно сильні і небезпечні,

їхні «совині сліди» десь загубились у технікумах та інститутах — «брудні,

смердючі, мерзотні»286. Тому їх рекомендувалося викривати і знищувати.

Безпідставні звинувачення і виключення із ВНЗ були своєрідним знаряддям

для підтримки серед студентів стану жаху і непевності. Характеризуючи сту-

дентський склад ВНЗ, тодішня пропагандистська машина небезуспішно вико-

ристовувала таку нову лексику, яка раз і назавжди закріпила в масовій свідо-

мості негативний образ «чужого» студента. Порівняння «чужих» студентів з

тваринами є яскравим проявом зооморфізму як складової частини міфологізації

суспільних процесів. На думку дослідників, це був давній і надзвичайно ефек-

тивний прийом, споріднений з карикатурою і байкою287. Це підтверджується

словами одного із студентів того часу, в майбутньому відомого літературознавця

С. Крижанівського, який зазначає, що вся біда була в тому, що «здебільшого ми

в ці стереотипи вірили, рівень нашої наївності і довірливості був тотожний

рівню нашої дурості288 .

 

Спогади студентів — активних комсомольців тих років свідчать, що вони

щиро вірили в комунізм і бажали скорішої його побудови, тож «готові були

виправдовувати всякі злочини, коли вони хоч трохи підфарбовувалися кому-

ністичною фразеологією. Ми не хотіли поглянути ширше на те, що діялося. Нам

зручніше було зосереджуватися на конкретних явищах і запевняти себе, що ті

події нетипові, що вони є винятками, а в цілому справи в суспільстві йдуть так,

як їх висвітлює партія, тобто так, як це належить згідно з комуністичною

теорією. Так було спокійніше для душі і… признаймося щиро, безпечніше»318.

С. Крижанівський також писав, що «ті негаразди, які бачилися в суспільному

житті та в побуті, пояснював кризою росту і не в останню чергу діями «класових

ворогів», хоч дивно: де їх стільки набралося»319? Та, мабуть, про це починали

задумуватися все ж лише тоді, коли самі раптово попадали в шеренги «ворогів» і

дивувалися, як могло трапитися таке недорозуміння: «Відчуваючи залізну необ-

хідність звільнення з вузів всіх чужих Радянській владі та соціально-небез-

печних елементів, вважаю, що я не повинен стати жертвою, щоб підпасти під

великі колеса революції, тому що як моє соціальне становище, оточення, так і

мій світогляд не примушує мене звертатися до «чужих» ідолів»320. Інші пере-

конувалися, як і герой В. Підмогильного С. Радченко, «що на світ і на себе варто

дивитися трохи вибачливіше, ніж йому здавалося, бо в житті, як і в гололедицю,

можна падати й інших валити зовсім випадково, цілком несподівано для себе й

для ближнього»321.

Широко залучалося студентство і до чистки партійних організацій вишів:

«Чистка парторганізації зобов’язує студентство в цілому всіма засобами допо-

магати партії позбутися всіх негідних. Про всі хиби, неподобства, що їх чинять

поодинокі партійці, треба розповісти на зборах і повідомити про них комісії у

справі чистки. Позапартійне студентство мусить допомагати виявляти і вики-

нути з партії чужинців»322.__

У 1930-ті рр. чистки стали прилюдними, явка студентів на них була

обов’язковою. Студентка Харківського університету Л. Дражевська згадувала:

«Восени 1934 р. протягом кількох місяців, десь від сьомої до десятої вечора три

або чотири рази на тиждень у великій авдиторії-амфітеатрі відбувалася при-

людна чистка членів партії, студентів і викладачів університету. Прийшовши до

тієї авдиторії, насамперед треба було відшукати свого старосту, щоб відзначив

присутність. Тим, хто не був, треба було подати якусь поважну причину від-

сутності… Поодинці викликали до столу членів партії. Викликаний ставав біля

столу і коротко розповідав свою біографію. Потім йому ставили запитання ті,

хто сидів за столом і охочі з авдиторії»323. Одна частина студентів під час чистки

не дуже слухала — вони «або читали, тримаючи книжки на колінах, або грали в

різні гри, особливо популярним був «морський бій». Інші активно і завзято

виступали з обвинуваченнями проти тих, хто проходив чистку: «Одна студентка

історичного факультету все хотіла зловити «ворога народу». Моя товаришка

сказала мені, що ця екзальтована дівчина нагадує їй час Французької революції,

коли з натовпу кричали: «На гільйотину!»324.__

Непохитна віра лідерів більшовиків в те, що має бути один шаблон світо-

сприйняття, що багатовимірність поглядів небезпечна, диктувала необхідність

постійних пошуків «ворогів» в студентському середовищі і стала характерною

ознакою суспільної поведіки. Наведені вище факти дають можливість говорити

про наявність серед молоді значної частини незгодних з політикою партії на

різних ділянках господарського життя і в ідеологічній сфері. Студенти не всі

були загіпнотизовані лозунгами і закликами, крім незгоди з генеральною лінією

партії, колективізацією, з темпами індустріалізації, що вважалося проявом опор-

тунізму, вони протистояли ударництву, бригадам, критично ставилися до соц-

змагання, особливо рішуче відстоювали своє право принаймні на сумнів. Та

сумніватися також було недозволено і небезпечно, це викликало звинувачення в

правому опортунізмі. Для подолання численних «ухилів» успішно використо-

вувалися всілякі репресивні заходи — від чисток до арештів, що створювало

атмосферу напруги, недовіри до ближнього і змусило переважну більшість

студентів засвоїти зовсім нехитру науку вірного орієнтування у політичному

просторі радянського ВНЗ: бути не просто мовчазним спостерігачем, а «палким

прихильником» модернізаційних процесів за радянським зразком.__

«Щасливі» будні нового радянського студентства

Зважаючи на економічний стан країни, провести в життя тезу про державну

підтримку студентства, як необхідну умову здійснення політики пролетаризації,

було надзвичайно важко. У повідомленнях з місць Наркомам постійно вказу-

валося на те, що матеріальне становище студентства із року в рік продовжувало

залишатися надзвичайно важким і навіть погіршувалося. Розчарування насту-

пало не лише від нестерпних матеріальних умов, але й від ставлення до проблем

студентів з боку представників влади. Розвинений комплекс ідеї відплати

змушував знову й знову стукатися в усі інстанції в надії на розуміння, увагу і, в

решті решт, на вирішення проблеми. Редакції завалювалися студкорівськими

листами, в яких «з неоднаковим умінням розповідають студенти про все, що

стає їм на перешкоді боротися за високу якість навчання»332. Серед них

найчисленнішими були скарги на умови життя. Традиційно продовжували сту-

денти звертатися і до влади з надією на вирішення матеріальних проблем.

Наприклад, студенти Харківського зернового інституту скаржилися П. Пос-

тишеву (27 січня 1935 р.), що «студенти “6000” є такі, що ходять босі, обірвані

по холоді, від чого бувають хороби. …Єсть студенти, які далеко від свого дому і

немає знайомих близько, по пів місяця не бувають в столовці, харчуються самим

хлібом, а буває так, що по два дні нічого не їсть, бо ніде не розживається нічого і

ходе як хмара смутний та голодний. Наслідком цього є випадки опуху студентів

від голоду (Крістінін, Мартиненко, Волощенко, Щербаченко), то цим товари-

шам, звичайно, наука не піде в голову. Єсть випадки, через недостачу харчів

бросали учобу (як Куліков, Баданнік, Гребінь, Гнідий, Куцова). Єсть випадки,

коли студенти свою останню одіж продають на харчі лише для того, щоб не

опухнути з голоду, як Щербаченко Іван»333. Як бачимо, не всі студенти могли

пристосуватися до життєвих вимог, та влада вважала це невміння «трагедією

непотрібної трагічності», котра просто дивує своє дріб’язковістю. Для тисяч

молодих людей це була серйозна реальність і витримати її вдалося не всім.

Як і в попередньому десятилітті, студентам 1930-х рр. доводилося обме-

жувати себе в самому необхідному, шукати додатковий заробіток, щоб якось

зводити кінці з кінцями. О. Засенко згадував: «Для заробітку нам будь-яка

робота була бажаною. На товарній залізничній станції і в дніпровському порту

ми розвантажували лісоматеріали, камінь, зерно, цеглу, вугілля. Інколи бралися і

за посильну інтелектуальну роботу. Наприклад, за дорученням Київського ко-

респондентського пункту газети «Комуніст» обстежували різні установи, про-

мислові підприємства, учбові заклади, громадські організації й торговельні

об’єкти… виступали в київських кінотеатрах з короткими лібретто-коментарями

перед початком демонстрування фільмів»334. Інший студент писав: «Найбіль-

шою мрією студента було потрапити нічним сторожем у який-небудь магазин.

Дадуть тобі кожух, валянки (якщо холодно), закриють між двома дверима,

запалять світло — і сиди. Ніч. На вулиці тиша. Можна готуватися до лекцій, а

над ранок і поспати сидячи. А тим часом, як говорили, «солдат спить, а служба

йде». Таким щасливчикам заздрили. А взагалі не зневажали ми ніякою роботою,

щоб підробити до своєї стипендії»335. Поодинокі студенти влаштовувалися на

прибутковішу роботу, наприклад, штатними редакторами кінофабрики: «Почав-

ся для нас надзвичайно цікавий, напружений і до краю заповнений всілякими

обов’язками час. О 7-й годині ми бігли на лекції в інститут. Після 12-ї години

дня поспішали на кінофабрику. Десь о 8-й чи 9-й вечора поверталися в гур-

тожиток … і до пізньої ночі готувалися до наступних занять, виконували

редакторську роботу. І так день у день. Без вихідних. Молодечої енергії ви-

стачало на все»336.

Але фортуна посміхалася далеко не всім, роботу в ті часи знайти було не так

і легко, оскільки студентів не реєстрували на біржі. Тож, якщо у студента не

було ні стипендії, ні роботи, ні допомоги від рідні, життя перетворювалося на

суцільну муку. В моменти розпачу забувалися запевнення влади, що всі ці

труднощі тимчасові, що потрібно терпіти, стійко переносити життєві незгоди.

Дехто навіть «брав перо і писав чортівщину», щоб згодом за неї поплатитися

власною свободою: «Інколи траплялися хвилини відчаю, я чомусь не бачив в

близькому майбутньому скільки-небуть значного покращення політичного, по-

бутового і економічного життя селян. Це підсилювалося тією обставиною, що

я — людина енергійна, із деякими знаннями, з бажанням працювати, з бажанням

допомогти моїй озлиднілій сім’ї — не міг не лише їй допогти, але навпаки, був

час, коли опинившись без копійки грошей в кишені, коли я цілодобово, як

божевільний, бродив вулицями Харкова голодним і напівроздягненим»337.__

Розмір стипендій залежав від типу інституту, поясу розташування навчаль-

ного закладу і курсу. У 1930/31 н.р. студенти індустріально-технічних інсти-

тутів, у середньому, отримували 70 руб. на місяць, сільськогосподарських, еко-

номічних і педагогічних — 65 руб., медичних і юридичних — 50 руб.344 У межах

кожного типу інституту розмір стипендії залежав від курсу навчання, розташу-

вання інституту в одному з п’яти поясів тарифів заробітної плати і трьох роз-

рядів, в які зараховувалися студенти залежно від виробничого стажу і сімейного

стану. Студенти індустріально-технічних інститутів забезпечувалися стипен-

діями на 75%, сільськогосподарських, педагогічних та економічних — на 70%,

медичних — на 60%, всіх інших денних ВНЗ — на 50% від загальної кількості

студентів345.

Зростання стипендії до кінця десятиліття так і не вплинуло на покращення

життя студентів, оскільки зростала вартість найнеобхідніших речей і продуктів,

які, до того ж, неможливо було придбати. У 1931/32 н.р. «обід, що був 29 коп.,

тепер коштує 45 коп.; сніданок і вечеря, замість 16 коп. — 23 коп. Взагалі ціни

по студїдальням дуже строкаті. Так, по різних місцях обід коштує від 30 до

50 коп.»346. В _______Київських студїдальнях вартість обідів зросла у 1932 р. до

75 коп.347 В цей час практикувалися також диференційовані обіди, тобто за різну

ціну. Наприклад, в Київській студїдальні № 10 такий обід коштує вже не 28 коп.,

а 70348. Досить часто, щоб знизити ціну на обід, фонди на одноразове харчування

розділяли на три рази.

Шокували студентів і ціни в комерційних магазинах, що в два-чотири рази

перевищували ціни на товари, які можна було придбати за картками, не ви-

падково студент ІІ курсу Дніпропетровського інституту профосу Хвостенко

скаржився, що є «комерційні ціни, а комерційної стипендії нема»349. Привілеями

користувалися «парттисячники», які отримували по 175 руб. Невелику частину

становили персональні стипендії — в полуторному або подвійному розмірі350.

Матеріальні проблеми, як правило, студенти вирішували самостійно, по-

можливості заробляючи гроші «хоч би на сякий-такий костюм, пальто й

черевики…»364. У багатьох не було в що одягнутися і взутися: «Якби були

промтоварні магазини, щоб купити одяг, взуття, білизну, різний крам… А їх

немає… Жодного! …»365. Тому всі були екіпіровані — хто як. Люди залишилися

з проблемами кінця 1920-х — початку 30-х років, коли було ліквідовано НЕП та

торгівлю. Б. Красовицький згадував, що його однокурсник не мав пальто і

«йшов на заняття, обвішаний газетами, сколотими англійськими булавками»366.

Шокувала студентів практика торгсинів, вітрини яких зачаровували асорти-

ментом: «А в торгсині на вітрині, Є і сир, і ковбаса, А в радянськім магазині —

Повітря, сонце і вода». Студент-комсомолець Дніпропетровського інституту

профосу Біловус обурювався таким станом: «Чому на вітринах висять пальто, а

нам його не продають, якщо це така політика партії, то я не згоден». Йому

студент Березняк — партієць, кинув репліку: «Це ж культурна торгівля»367.

Одягу, взуття, текстильної продукції не вистачало до кінця 1930-х рр.

Мешканці Києва скаржилися, що перед магазинами одягу всю ніч стоять в

чергах тисячі людей. Вранці міліція пропускала покупців в магазин партіями по

5–10 чол., котрі йшли «взявшись за руки (щоб ніхто не вліз без черги)…як

в’язні»368. Тому студенти ходили в тому, що їм вдавалося випадково придбати,

та ще й в межах куцого бюджету: «Коли бувало, йдемо разом вулицею — в

картатих широких штанях (на Подолі поталанило придбати) і в своїх сіреньких

кепочках, то зустрічні не раз поглядали на нас з явним чудуванням…»369. Кепка

продовжувала бути атрибутом пролетарського студента: шилася вона з поши-

реного в ті часи дешевого «патріотику», мала вісім клинців і широкий козирок.

Вихідці з села полюбляли носити вишиті сорочки, принаймні, про це говорять

спогади. Так, одеські студенти, у майбутньому відомі поети-сатирики, В. Іва-

нович і С. Олійник, дали один одному клятку, що завжди, незалежно від моди,

будуть носити, як талісман, українську вишиту сорочку370. Коли одного із них —

Степана Олійника, звинуватили в «українському націоналізмі» і заарештували у

1931 р., речовими доказами були не лише зошит його віршів та конспекти лек-

цій, а й … вишиванка! В сіренькому піджачку й сорочці-вишиванці з домаш-

нього полотна ходив і студент Київського інституту соціального виховання

Андрій Малишко371. На групових світлинах тих часів завжди можна побачити

молодь у вишиванках, вони вирізняються на тлі темно-сірих фабричного вироб-

ництва сорочок, жартома охрещених молоддю «смерть пралям».

Вирізнятися від загальної маси зовнішнім виглядом, носити модні кльоші й

«бульдо», залишалося небезпечно. На таких студентів відразу ж звертали увагу,

як, наприклад, на студента ХІНГу, комсомольця із села Себка, котрий спочатку

був тихий і скромно зодягнений. На ІІІ курсі вже було «важко пізнати в ньому

колишнього Себка. Розкішно зодягнений, новісіньке пальто, костюмчик, шов-

кове кашне, прекрасний портфель»372. Таких студентів починали звинувачувати

в ігноруванні громадської роботи, у байдужості до боротьби робітничого класу,

бо, наприклад, для комсомолки того ж Інгоспу Зіни Антипенко від результатів

цієї боротьби мало що зміниться: «Для неї жодної пари фільдеперсових панчох

не прибавиться й не зменшиться, навіщо їй турбуватися?».

«Проблема хліба»

З кінця 1920-х рр. в повсякденне життя студентства входила лімітована

система постачання, що спочатку стосувалося основних продуктів харчування.

В постачанні студенти прирівнювалися до категорії робітників легкої промис-

ловості375. Охоплення студентів громадським харчуванням щороку збільшу-

валося (у 1930 р. — 65%, а у 1931 р. — до 80%). В Одесі щоденними обідами

забезпечувалися 95% студентів. Незважаючи на стрімке зростання кількісних

показників, харчова якість обідів була набагато нижчою за встановлені норми і

дорівнювала лише 450–500 калоріям, тобто задовольняла лише півнорми, а в

деяких їдальнях не було і цього. Наприклад, у Харківській студїдальні № 13 та

№ 23 калорійність у квітні–червні 1931 р. досягла лише 200–300 калорій. Підви-

щення цін на харчування на 62% не вплинуло на стан його якості376.

Через неякісне харчування неодноразово виникали конфлікти, як, напри-

клад, у Харкові у 5-й, 7-й та 12-й їдальнях, коли студенти кидали їжу і йшли

голодними377. Не випадково проф. Нежданов, показуючи на борщ у їдальні

Харківського зоотехнічного інституту, говорив: «Цей борщ такий же поганий, як

і вся Радянська влада»378.

«З усіх студїдалень кричать, — писалося в пресі, — що обіди несмачні, що

макарони часто бувають кислі, ковбаси смердючі (Луганськ); що риба гнила,

крупи прілі, горох з черв’яками (Ржищів) і т.д.»379. У Києві при колишньому

Михайлівському монастирі, що став КУБУЧем, в їдальні № 5 щодня харчува-

лося близько 5 тисяч студентів. Обіди в ній з кожним днем погіршувалися:

«Неприпустимо кислий борщ, завжди одна і та ж перлова чи гречана вонюча

каша. І навряд чи половина студентів їдять ті обіди. Ходять голодні»380. А у

Запорізькій їдальні № 5 всі кислі рештки вчорашнього дня подавали до столу під

час сніданку й вечері, а то й обіду наступного дня381, в іншій — цілий місяць без

змін на обід подавали одну сою за 52 коп.382 В їдальні Олександрівського

сільськогосподарського технікуму студентів щодня годували «нічим не заправ-

леною водою з кількома набряклими крупинками. Іноді варять гнилі огірки. І все

це подається у брудній посуді обов’язково з мухами»383. Тож не дивно, що

неодноразово фіксувалися випадки отруєння студентів384, а об’їдки часто скла-

дали половину обіду385.__

Загальний стан їдалень у Харкові, Одесі, Києві та інших містах був над-

звичайно поганий, багато приміщень не відповідали своїм призначенням, не

мали устаткування і приміщень для зберігання продуктів. Тому на них падали

штукатурка, мухи, таргани, пилюка. Студїдальня № 21 м. Запоріжжя знаходи-

лася в льохові, її стіни і стеля були постійно мокрі, зі стелі просто на столи

падали таргани386. Крім цього відмічався антисанітарний стан приміщень, під-

лога милася рідко, погано витиралися столи, казани зі стравами не накривалися,

помиї виливалися прямо під дверима. Посуд часто мився в брудній стоячій воді і

витирався брудними рушниками. Крім «нормального» безладдя в їдальнях було

повно собак. Перевірка напередодні нового навчального року (серпень 1934 р.)

гуртожитків Харківського медінституту показала, що «в неприпустимому, анти-

санітарному стані знаходиться засолочний пункт при їдальні № 37 студтресту

загального харчування, що обслуговує студентів Медінституту: в капусторізці

повзали черв’яки, в соління кладуться неякісні огірки, на подвір’ї їдальні

№ 15 того ж студтресту відходи овочів лежали у відкритому зламаному ящику,

тому там скупчувалося багато комах»387.

Як правило, студентські їдальні отримували залишки від робітничих та

інших їдалень. Часто продукти в них були зіпсовані і недоброякісні (макарони з

цвяхами, тухла риба, капуста тощо). В Одесі, наприклад, під час обстеження

фабрики-кухні, було виявлено цілий ящик макаронів із сміттям, мишачими

гніздами, непридатна для споживання прогіркла олія тощо.

Черга до їдальні — невід’ємний атрибут побуту радянського студента. З

ідеологічної точки зору, черга була образом «тимчасових» труднощів, що їх

переживала країна. З побутової і психологічної — повсякденна і рутинна неми-

нучість, марна трата часу і привід для незадоволення. «Черги, бруд, погана їжа —

так розшифровується формула студентського й громадського харчування» —

написав студкор: колючий, гіркий, іронічний до болю насміх над собою. Черги

до студентських їдалень вистроювалися довжелезні, коли б їх «поставити одну

за одною в потилицю, то вийде шлях від Харкова до Полтави» — іронізував далі

дописувач. Для того, щоб отримати сніданок, студенти змагалися, хто раніше

встане у чергу, яка вже починалася о 4–5 ранку. В кінці лекцій змагалися, хто

раніше залишить аудиторію для того, щоб зайняти чергу на обід392. А для того,

щоб швидко пообідати, треба було бути «великою нахабою й мати міцні

кулаки»393. Залишиться студент голодним чи дістане можливість поїсти, часто

залежало і від викладача — «щасливчиків», бувало, відпускали до закінчення

заняття. А дехто особливого дозволу не чекав. П. Григоренко згадував, що він

«як і всі, зривався з останньої лекції і, розмахуючи портфелем, біг вулицями

Харкова до їдальні, як до фінішу. Призом був несмачний пісний обід.__

Ложки, виделки, тарілки, чашки в студентських їдальнях на початку

1930-х рр. стали великим дефіцитом, тож крім величезної черги за обідами,

студентам потрібно було ще постояти в черзі за ложками. На одну ложку

претендувало декілька кандидатів. Студкор С. Шульга повідомляв, що в їдальні

Київського інституту механізації та електрифікації, наприклад, на 500 студентів

було лише 15 ложок і скільки ж тарілок, що створювало величезні черги399.

«Навесні 1933 р.

на вулицях Харкова лежали трупи померлих від голоду, але про це не говорили.

Умирали в нас на очах діти — жадних коментарів»403. Студентам були виділені

хлібні карточки. Як згадував С. Крижанівський, «на них ми нерегулярно одер-

жували щось із 400 грамів хліба. Плюс вінегрет у студентському буфеті»404.

Худо бідно, прожити було можна. Норми постачання студентства різних нав-

чальних закладів хлібом відрізнялися. У Харкові вони мало таку диференціацію:

у Педагогічному інституті отримували 400 грамів на день, у Хіміко-техноло-

гічному — 600, а у Авіаційному — 800405.

Пропонувалося також при їдальнях та інститутах організовувати свинар-

ники, кролятники, відгодівні пункти, оскільки залишалося багато недоїдків.

У ХАІ, наприклад, для покращення харчування студентів, інститут організував

кролятник на 197 кролів та свинарник на 75 свиней, утворив свій город і мав

ділянку в радгоспі «Більшовик». Студенти через два-три дні отримували м’ясо

на обід420.

У 1934 р. у багатьох вишах справа постачання студентів продуктами почала

налагоджуватися. Великий урожай з власних підсобних господарств інститутів

Дніпропетровська при правильному використанні зміг би задовольнити потребу

в харчуванні на 30–35%421. Ускладнювало вирішення проблеми відсутність

їдалень у самих інститутах, тож продукти, вирощені на студентських грядках,

використовувалися й для інших громадян міста422. Директори клопоталися про

відкриття їдалень саме при навчальних закладах.

Покращення якості харчування відзначалося майже у всіх київських інс-

титутах, частіше видавалися м’ясні обіди423. У КДУ, наприклад, добилися того,

що студент стояв в черзі за обідом не більше 20 хв.: видавалися спеціальні

перепустки для їдальні, встановлювалися черги і час обіду для кожної групи.

Тай саму їдальню було приведено в належний вигляд: покладено паркет,

встановлено відповідну кількість столів, забезпечено посудом424. Хоч, звичайно,

проблем залишалося багато, а у педагогічному і індустріальному інститутах,

питання так і не було вирішено425. У надзвичайно тяжкому становищі залиша-

лося також питання організації харчування студентів Одеси426.

Оскільки студентським їдальням дозволялося отримувати продукти тільки

через сектор постачання тресту, все, що вирощувалося самими студентами у

господарствах при інститутах, купувати було категорично заборонено. У той

час, коли, наприклад, Харківський машинобудівний інститут міг продати своїй

їдальні м’ясо першосортне свиняче по 5 руб. 70 коп. за кілограм, трест відпускав

м’ясо далеко не першої якості по 7.30 за кг. У Києві Нархарч оцінював картоплю

по 43 коп. за кілограм, а інститути пропонували по 20 коп., масло відповідно 15 і

8 крб., яблука — по 2.20 і 1 руб., огірки — по 12 і 7 коп. Інститути, які могли б

задовольнити 50–60% потреб в основних харчових продуктах, у результаті

такого господарювання вимушені були продукти з своїх господарств віддавати

на сторону. В той же час вони надавали їдальням помешкання, опалення,

освітлення, посуд, робили поточний ремонт і при цьому сплачували трестам по

25 коп. на студента «амортизаційних»432.

Скасування карткової системи, очевидна тріумфальна хода індустрії країни

викликала у радянських людей гордість і захоплення. «Жити стало краще, това-

риші, жити стало веселіше» — знаменита сталінська фраза лунала повсюди,

переконуючи мільйони в настанні в країні щасливого і заможного життя.

Основна маса студентів не відчула цього покращення, без карточок «більше

600 грамів хліба дістати не можна»439 і навіть у кінці 1930-х рр. вони були «в

більшості своїй позбавлені можливості обідати щодня»440, «були вічно го-

лодні»441, тож миттєво відреагували: «Жить стало лучше, Жить стало веселее —

Шея стала тоньше, Но зато длиннее!». Тисячі радянських громадян дякували

«щасливому товаришу Сталіну за наше дороге життя!» — всі поточні пропа-

гандистські гасла піддавалися переробкам, бо, за словами одного із студентів

того часу, «єдиним засобом протистояння гримасам сталінського часу була у нас

іронія, випробуваний засіб…»442. Звичайно, були студенти, які мали можливість

нормально харчуватися. Це перш за все ударники, спортсмени, тобто ті, на

котрих потрібно було рівнятися решті. Для обраних при їдальнях організовували

спеціальні зали ударника. О. Буревій згадувала: «Обіди в їдальні були «погані» і

«кращі». Кращі давали в окремій кімнаті за перепустками або талонами»443.__

Гуртожиток у повсякденності студента

Проблема житла в ті часи була не менш гостра, ніж «проблема хліба».

Незважаючи на щорічне збільшення житлової площі, відсоток забезпечення нею

студентів залишався незадовільним. У 1929/30 н.р. у Харкові гуртожитками

забезпечувалися лише 40,7% студентів, причому цей відсоток практично не

зростав (у попередньому навчальному році він становив 40,2%)445. Пролетарська

частина студентства України була забезпечена житлом на 63,5%, у окремих

вузівських центрах цей відсоток був таким446:

Тим, кому доводилося жити десь за містом у неопалюваних руїнах, самий

необладнаний гуртожиток здавався «тихим куточком». Але й вони зауважували:

«Хоча потрібно зізнатися: 80–90 чоловік в одній купі, цілковита антисанітарія,

яка тільки може бути у студентів кількістю 90 чоловік у кімнаті, при такому

скупченні, звичайно, навчатися не розраховуй, та ще людині з розхитаними

нервами, але це нікого не стосується»447. П. Григоренко так описав своє життя в

так званому «гуртожитку»: «А трудність поставленого завдання [покращення

якості навчання — О.Р.] ускладнювалась ще й умовами життя. В залі клубу (на

500 сидячих місць) поселили не менше 200 студентів. Кожний з них робив, що

хотів. Тому зала цілодобово вирувала, як киплячий казан. Згорбившись на

своєму матраці, я розв’язував математичні задачі і так заглиблювався в них, що

не помічав нічого навколо себе, жив своїм життям»448.

Проблема отримання гуртожитку виникала у студентів щорічно. Поверта-

ючись на навчання, доводилося знову й знову клопотатися про поселення:

«Невже не можна зробити так, щоб повернувшись на навчання, студент зміг би

прямо йти в те помешкання, де жив минулого року, не ночуючи ні на вокзалі, ні

під парканами. Коли вже припиниться між студентами боротьба за існу-

вання? — Дайте нам людські умови, — вимагають сотні пролетарського сту-

дентства…»457. Нерідко траплялися випадки самозахоплення кімнат, особливо у

нових гуртожитках. Так вчинили, наприклад, 49 студентів ВНЗ Харкова, які

самовільно вселилися до новозбудованого гуртожитку. Причому разом з ними в

загальних кімнатах мешкали і їхні дружини, діти і навіть інші родичі458.

Щоб якось вирішити проблему житла, під гуртожитки передавалися різні

непристосовані для цієї мети приміщення — казарми, клуби, більярдні. Нові

функції, що не входили в плани ідеологів і діячів мистецтва на момент спо-

рудження, одержали також і багато культових споруд. Ще у 1920-х рр. студент-

ськими гуртожитками стали Лаврський музей і знаменитий Михайлівський

У той же час студентам доводилося жити, де доведеться. Наприклад,

критичне становище у 1931/32 н.р. констатувалося в інститутах Дніпропет-

ровська. У медичному більшій частині студентів не вистачало житла, тому

молодь була розміщена у залах і аудиторіях474. У гірничому новий прийом не

був забезпечений гуртожитком повністю і студенти були поселені в аудито-

ріях475. У наступному році проблема залишилася невирішеною: гірничий інс-

титут поселив 450 чоловік в лабораторії та в навчальних приміщеннях;

91 студентів-медиків мешкали у спортивному залі і спали по двоє на одному

ліжку. В Інституті профосвіти на 338 студентів було лише 138 матраців, а у

педагогічному технікумі на 117 чоловік всього 19 ковдр. Студентам доводилося

зсовувати по три ліжка і п’ять-дев’ять чоловік вкривалися однією ковдрою.

Через житлові проблеми навчальні заклади втрачали студентів. В електроме-

ханічному технікумі, наприклад, із 52 студентів І курсу покинули навчання 24, із

32 ІІ курсу — 12476. У Харківському інженерно-економічному інституті зерно-

вого господарства за два місяці відсіялося 62 студента477.

Для студентів були розроблені спеціальні правила поведінки у гуртожитках,

в яких говорилося, наприклад, що «викидати сміття й виливати помиї за вікно

забороняється». Категорично заборонялося «курити цигарки в кімнатах […],

плювати на підлогу в коридорах, кімнатах і сходах […], тримати під ліжком

сміття й непотрібні речі й розгортати брудну білизну […], залишати стіл для

занять неприбраним після їжі, залишати продукти розкиданими й ненакритими,

чистити взуття й витрушувати одяг у кімнаті»484.

Наказами по інститутах від студентів вимагали дотримуватися чистоти в

кімнатах, аж до застосування адміністративних заходів485. В одному із них ми

читаємо: «У кімнатах студенти повинні додержуватися чистоти: не спати на

ліжках в черевиках, мити підлогу»486. Комендантів зобов’язували повідомляти

дирекцію про студентів, які порушують дисципліну. Студентці ХІОТ П. Акімен-

ковій, наприклад, за неодноразове невиконання розпоряджень коменданта (роз-

палила в коридорі примуса і напустила диму, викидала недоїдки в раковину

умивальника, в неї жили мешканці, які не мали ніякого відношення до інс-

титуту) було винесено догану з попередженням487. З середини 1930-х рр. за

систематичне порушення внутрішнього розпорядку гуртожитків, бешкетування,

непристойну лайку, псування державного майна студентів позбавляли права на

гуртожиток. А за куріння в недозволених місцях виносили догани488.

З кінця 1920-х рр. у гуртожитках стало модним проводити конкурси на

кращі й гірші кімнати, але комісіям в основному довелося бачити більше

поганих. Як і раніше, говорилося, що «у кімнатах панує брудний мат, чиститься

взуття, плюють на підлогу. І найстрашніше, що це не випадковість, що це вже

звичка»489. Під час обстеження кімнат Артемівського будинку пролетстуду,

деякі справляли враження «що тут відбувся погром чи пожежа. Підлога брудна,

незаметена. На столі ворохи скибок і недоїдків хліба, пляшки з під кефіру,

ворохи паперу... Лунає безперестанний мат...»490. У такому хаосі деякі студенти

навіть не помітили комісію — грали у карти.

До середини 1930-х рр. підтримувати порядок було проблематично через

холод в кімнатах, відсутність води, невлаштованість територій. Так, в одному з

кращих студентських гуртожитків Харкова — «Толкачівці», вода у трубах

замерзла і полопались радіатори: «Туляться студенти в холодних кімнатах, не

вмиваючись біжать в інститут, сплять взуті та одягнені». Дирекція Інституту

педпрофосвіти вимушена була надати всім студентам І, ІІ і ІІІ курсів відпустку,

залишитися мали право лише емігранти та вихованці дитячих будинків492. Така

ж картина спостерігалась і в Києві. Наприклад, у гуртожитку агропедагогічного

інституту не топилося з осені, тому студенти, щоб обігрітися, палили в кімнатах

примуси. Тепла від них було небагато, а дихати — важко. Через відсутність води

для споживання брали воду з ям493.

Немає нічого дивного у тому, що в тяжких побутових умовах і при поганому

харчуванні студенти відставали у вазі, були сутулуватими, у багатьох діагно-

стувалися викривлення хребта, плоска грудна клітка, в’яла мускулатура, недос-

татня дихальна екскурсія грудної клітки. Медогляди виявляли такі явища у

значної частини студентів, особливо в інститутах системи НКО, Нарком-

місцепрому та Наркомзему505. Навіть поверховий огляд студентів Дніпропет-

ровського медичного інституту виявив «надзвичайно сумну картину»: напри-

клад, на V курсі серед чоловіків відносно здорових виявилося 25,75%, а

хворих — 74,25%. Серед жінок — 35% здорових і 65% хворих506. Чим старший

курс, тим більшою була кількість студентів з розхитаним здоров’ям.

Щороку зростала кількість хворих на відкриту форму сухот. За даними

Харківського студентського тубдиспансеру, у 1929 р. з 460 таких хворих

165 чоловік (36%) мали відкриту форму. Серед студентів Ніжинщини після

медогляду 1929 р., було 75% хворих, серед них — 70% хворих на сухоти.

У Лисичанському робітничому технікумі після медогляду з 110 чол. здоровим

виявився лише 1 студент507. У Київському тубдиспансері у 1935 р. перебувало _______на

обліку 1100 хворих на сухоти. З них 106 мали відкриту форму. Значна частина їх

не була ізольована, жили в гуртожитках і на приватних квартирах. Так, сту-

дентки КДУ з відкритою формою сухот Лутай, Ткаченко, Луценко і Михай-

лівська харчувалися і жили разом з іншими в гуртожитку508. Хвороби,

помножені на тісноту і бруд, створювали неможливі умови життя і роботи над

покращенням якості життя. Тож неодноразово відзначалася відсутність чуйного,

товариського ставлення до хворих.

«Краще бути бідним студентом XX століття, ніж боярином XV!»

Разючі контрасти 1930-х рр., «фасад і чорний хід, слово і діло, те, що

прославлялося в газетах і те, що ми бачили в реальному житті»513, звичайно, не

могли не позначитися на житті молоді. З одного боку, це було життя в постійній

психологічній напрузі, «під вічним страхом», в атмосфері підозр, «недовіри,

наклепів, нацьковування одних на одних», що, за словами С. Крижанівського,

нагадувало кримінальну дію. Студенти відверто про політику не говорили «не

тому, що боялися один одного, а тому, що сама собою склалася така норма —

навіть в задушевних бесідах. Ми були впевнені: є речі, що не підлягають

обговоренню… Але підтекст існує не лише в літературі, в мистецтві — він є і в

повсякденному людському спілкуванні»514.

Якщо до цього, морального боку, додати жорсткі умови існування, у

підсумку мав би вийти суцільний морок. Та все ж молодість брала своє і

знаходила вихід із страшної буденності: хтось після отримання стипендії до-

зволяв собі деяку розкіш, виконуючи щомісячний ритуал: «Спершу — до кон-

дитерської на Сумській. Купуємо по коробочці какао «Золотой якорь» і по двісті

грамів цукерок «Червоний __________мак». Потім — до гастроному по пляшечку вино-

градного соку (якщо є!), який п’ється дома з манюньої чарочки. Тоді — з’їсти

пиріжок у крамничці поряд. На цьому бенкет кінчався»515. Інші відвідували

різноманітні вечори і вечірки, популярні того часу літгуртки, семінари, збори:

«З якоюсь жадобою кидалися ми на всілякі цікаві лекції, зустрічі, літературні

вечори. Принагідно самі декламували таких поетів як В. Маяковський, В. Чумак,

В. Сосюра, О. Влизько, «ніспровергали» літературні авторитети…», — згадував

Ю. Кобилецький516. Дехто умудрявся при цьому навчатись у декількох інсти-

тутах. Встигали закохуватися і дзвеніти склом на студентських бенкетах517. «Що

для нас важливіше: комсомол чи?.. Звичайно, футбол, але признатися в цьому ми

не могли. Не можна! Думай, що завгодно, а говори, що потрібно. Практично з

пелюшок ми жили в казармі і так просякнулись казарменним духом, що в собі

його не відчували…»518. Із розмов зі студентами випливало (1937 р.), що багато з

них не читали художню літературу, не відвідували кіно, театри, «цим ніхто не

цікавиться»519. Та категорично стверджувати це не можна, спогади говорять про

те, що і читали, і ходили в музеї, на концерти, спектаклі, відвідували оперу чи

балет, які більшість навіть не розуміла: «Якось я наважився піти подивитися

балет, заліз на гальорку, і виспався там добре, аж поки мене не збудив служник,

що прибирав після закінчення вистави. Для мене було не тільки незрозумілим, а

й дивним, що у незвичному для мене одязі напівоголені (як на мій погляд)

дівчата і такі ж чудернацькі хлопці стрибають мовчки під музику на сцені.

Я такого зроду не бачив і музики такої не чув. Хлопці реготались, коли я

розказував про цю оказію. Красу класичної музики ми зрозуміли потім, але

мушу признатися, що ми її не сприймали серцем, хоча окремі арії з популярних

опер полюбили й співали»520. Стосовно кіно, то воно і все, повязане з ним,

захоплювало молодь: «Крім зарплати, вабила і сама атмосфера кіномистецтва,

оповитого в ту пору для нас серпанком романтичної чарівності, утаємниченої,

просто таки незбагненної притягальної сили»521. А якщо і не ходили в кіно, то

лише з причини відсутності «фіті-міті», тобто грошей, принаймні, так писав у

листі (14 вересня 1934 р.) до свого друга О. Юренка у студентські роки наш

відомий письменник О. Гончар522.

У переважної більшісті студентів 1930-х, якщо не враховувати їхньої

молодості, особливих приводів для радощів не було, та все ж вони, як

М. Кульчицький, стверджували, що найщасливіші: «Я живу, — говорив він, — в