ТЕМА 9. Зайнятість та соціальний захист населення
1. Причини та наслідки дисбалансу на ринку робочої сили
2. Державне регулювання зайнятості
3. Система соціального захисту населення
1.
1. Зайнятість як макроекономічна проблема. Зайнятість - співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку праці. Повна зайнятість означає повне використання всіх трудових ресурсів. Трудові ресурси (Робоча сила) = Працюючі + Безробітні. Працездатне населення = Трудові ресурси + Добровільно непрацюючі.
2. Природна норма безробіття – характеризує найкращій для економіки резерв робочої сили, спроможний швидко здійснювати міжгалузеві та міжрегіональні переміщення залежно від попиту на робочу силу.
3. В офіційному визначенні працівник є безробітним, якщо він в даний час не працює, чекає на звільнення внаслідок скорочення або активно шукав роботу протягом останніх чотирьох тижнів.
4. Основні причини безробіття. Класичний аналіз не вбачає у безробітті серйозної економічної проблеми, оскільки причиною його вважає надто високу заробітну плату, а в умовах вільного ринку такий стан довго зберігатися не може. Дійовим заходом проти безробіття вважається зниження заробітної плати до рівня економічної рівноваги. Кейнсіанський підхід до розуміння проблеми вбачає причини безробіття у недостатньому сукупному суспільному попиті. Держава, підвищуючи доходи або знижуючи податки, може збільшити в економіці сукупний попит, що зумовить зростання попиту на робочу силу, а це, в свою чергу, знизить рівень безробіття. Інституційне пояснення причин безробіття випливає з того, що безробіття вважають наслідком деформації та негнучкості ринку праці. В цьому випадку важливими заходами щодо подолання безробіття є створення більш гнучкої структури заробітної плати, проведення на ринку робочої сили стимулюючої політики, яка за допомогою бірж праці, перекваліфікації тощо з`єднає безробітного з вільним робочим місцем.
5. Економічні і соціальні наслідки безробіття. Відповідно до закону Оукена відбувається відставання фактичного обсягу ВВП від потенційного; формується рівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних верств населення; через тривалі періоди бездіяльності втрачається кваліфікація робітників, що згодом зумовлює зниження продуктивності праці і заробітної плати та викликає нове звільнення.
2.
6. Головною умовою ефективного функціонування ринку праці є органічне поєднання ринкового механізму з державним регулюванням зайнятості. Ринковий механізм забезпечує вільний вибір місця працевлаштування і залежність зарплати від попиту і пропозиції. Державне регулювання має створювати всім громадянам сприятливі умови для реалізації їхнього конституційного права на працю, забезпечувати рівні можливості у здобутті професії, гарантувати мінімальний рівень зарплати та забезпечувати соціальний захист у разі тимчасової втрати роботи та працездатності.
7. Державне регулювання ринку робочої сили здійснюється за трьома основними принципами: 1) працевлаштування незайнятого населення та надання допомоги щодо підготовки та перепідготовки кадрів; 2) стимулювання формування гнучкого ринку праці, правове забезпечення трудових відносин; 3) соціальний захист потерпілих від безробіття.
8. Прямі методи забезпечення зайнятості: законодавче регулювання умов найму та використання робочої сили (трудове законодавство); стимулювання створення нових робочих місць; заходи щодо збереження та підвищення рівня зайнятості на підприємствах.
9. Непрямі методи забезпечення зайнятості: державна фінансова підтримка (асигнування та субсидії); монетарна політика (політика дешевих грошей); фіскальна політика; виплати допомоги по безробіттю.
10. Дилема державного регулювання зайнятості: заходи стимулювання попиту на робочу силу з допомогою політики дешевих грошей та стимулюючої фіскальної політики можуть спровокувати інфляцію. В короткостроковому періоді цю дилему ілюструє крива Філіпса. Стимулювання зайнятості понад ефективну межу (безробіття менше природного рівня) призводить до формування стійких інфляційних очікувань і у довгостроковому періоді крива Філіпса набуває вертикальної форми: будь-які стимулюючі заходи не здатні зменшити безробіття, а призводять лише до прискорення інфляції.
3.
11. Соціальний захист населення включає заходи, які захищають громадянина певної країни від економічної та соціальної деградації внаслідок безробіття та у випадках втрати доходів, викликаних хворобою, народженням дитини, виробничою травмою, інвалідністю, похилим віком тощо.
12. Сучасна система соціального захисту включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, державна соціальна допомога та державне соціальне страхування. Система гарантій передбачає надання всім громадянам благ високої соціальної значущості на безкоштовній основі (освіта, лікування тощо) та певних пільг окремим категоріям населення. Соціальна допомога здійснюється щодо малозабезпечених верств населення, доходи яких нижчі за прожитковий мінімум. Соціальне страхування має за мету компенсувати втрати доходу, викликані виходом на пенсію, тимчасовим безробіттям тощо.
13. Принципи соціального захисту населення: забезпечення системи ефективної зайнятості населення; організація ефективної системи формування винагороди; макроекономічне регулювання диференціації доходів і особистого споживання; встановлення реального прожиткового мінімуму у натуральній формі та регулярна його індексація у грошовій формі; захист інтересів споживачів.
14. Причини та наслідки нерівномірного розподілу доходів. На відмінності рівнів доходів впливає багато чинників: індивідуальні здібності до праці, відмінності в освіті та рівні професійної підготовки, спадщина від попередніх поколінь тощо. Диференціація доходів, з одного боку, — важливий чинник стимулювання людей до праці; з іншого — породжує проблему бідності, яка унеможливлює нормальний розвиток людини.
15. Крива Лоренца. Функціонування ринку супроводжується виникненням надмірної нерівності в доходах домогосподарств. Для визначення ступеня нерівності в доходах використовується крива Лоренця – крива, що показує, яку частину сукупного грошового доходу країни отримує кожна частка низькодохідних і високодохідних сімей, тобто відображає у відсотках розподіл доходу між сім'ями з різним достатком.
Крива Лоренця
Бісектриса ОД відображає абсолютну рівність у доходах, наприклад, 5 % сімей отримує 5 % доходу, 25 % сімей — 25 % доходу і т. ін. В дійсності певному відсотку сімей відповідає інший відсоток доходу. Крива Лоренця відхиляється від бісектриси і свідчить про існування певної нерівності в доходах. Економісти встановили, що небезпечним є рівень натягування лука Лоренца є таке співвідношення, коли на частку найбідніших 40% населення припадає менше 12-13 % доходів країни. Це викликає негативні соціально-економічні та політичні наслідки.
Розподіл населення за соціальними групами (2010 р.),%
| Соціальні групи | Україна | Росія |
| 1. Коштів не вистачає навіть на продукти харчування | 16,3 | 14,0 |
| 2. Коштів вистачає на продукти харчування, але на одяг вже немає | 39,3 | 38,5 |
| 3. Коштів вистачає на продукти харчування та одяг, але на товари тривалого користування вже немає | 36,3 | 36,8 |
| 4. Коштів вистачає на продукти харчування, одяг, товари тривалого користування, але на дуже дорогі предмети вже не вистачає | 6,0 | 9,7 |
| 5. Грошей вистачає на все і навіть на дуже дорогі предмети | 0,3 | 0,3 |
| 6. Вагалися з відповіддю | 1,8 | 0,8 |
16. Коефіцієнт Джінні - коефіцієнт, що характеризує диференціацію грошових доходів населення у вигляді ступеня відхилення фактичного розподілу доходів від абсолютного рівного їх розподілу між всіма жителями країни. Його значення знаходиться в межах від 0 (абсолютно рівномірний розподіл доходів) до 1 (абсолютна нерівність). Розраховується як відношення площі фігури між бісектрисою координатного кута і кривою Лоренца до площі прямокутного трикутника, утвореного цією бісектрисою. Чим більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь нерівномірності. На сьогодні цей індекс в Україні складає 0,359.
У сучасній економічній теорії поряд із кривою Лоренца та коефіцієнтом Джині для аналізу нерівномірності у розподілі доходів використовують так звані децильні та квантильні коефіцієнти. Це відношення багатства 10 або 20% найбідніших членів суспільства до багатства такої ж кількості найбагатших. Так, у США співвідношення доходів 20% багатих і 20% бідних складає 1:6, у Франції - 1:10, у Японії і Німеччині - 1:3, у скандинавських країнах - 1:2,5, у Росії- 1:15,5 (за децильним коефіцієнтом). В Україні за різними оцінками цей показник розрізняється від 10 до 100 разів.
17. Засоби зменшення нерівності у розподілі доходів: 1) прогресивне оподаткування і надання грошової допомоги або можливості отримати частину товарів безкоштовно чи за зниженими цінами (соціальні трансферти). Але цей спосіб має суттєві недоліки: по-перше, він зменшує зацікавленість найменш працьовитих і активних громадян в більш продуктивній праці; по-друге, система трансфертів підриває стимули до продуктивної праці і у найбільш працьовитих і талановитих громадян: чим більше держава виділяє коштів з бюджету на соціальну підтримку малозабезпеченим, тим більші в країні податки. 2) допомога бідним у збільшення їх доходу за рахунок створення рівних стартових можливостей для усіх громадян, заборони будь-якої дискримінації при прийомі на роботу за расовими, соціальними ознаками, статтю; забезпечення усім дітям нормальних умови для розвитку, розширення можливостей знайти роботу для тих, хто має менше талантів і здібностей.
18. Рівень як якість життя: підходи та показники. Кінцевою метою функціонування економіки є створення умов для зростання життєвого рівня населення. Для характеристики соціально-економічного стану в країні використовуються:
· показники рівня життя (децільний коефіцієнт диференціації прибутків, індекс концентрації прибутків населення (індекс Джинні), поріг бідності та багатства, коефіцієнт соціальної стратифікації населення, ступінь задоволення потреб, структура прибутків і витрат і т. ін.);
· мінімальні державні стандарти (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата і т. д.);
· соціально-демографічні показники (тривалість життя, динаміка захворюваності, народжуваності, смертності);
· показники економічної активності населення (співвідношення зайнятих у різних секторах економіки, рівень зайнятості та безробіття, самозайнятість, міграція населення та її причини, міграція інтелектуалів);
· показники соціальної напруженості (участь у політичних заходах, страйках, поріг безробіття, динаміка злочинності, корупція і т. д.);
· показники розвитку соціальної сфери (рівень бюджетної забезпеченості регіону, частка державних і комерційних структур, позабюджетні соціальні фонди, співвідношення платних, пільгових і безкоштовних послуг і т. д.);
· частка витрат на екологію у ВВП.
Об’єкти соціальної політики: система соціального забезпечення населення, трудові відносини, ринок праці та зайнятість населення, оплата праці та доходи населення, громадяни як споживачі, елементи соціальної інфраструктури
Крива Лоренця — крива, яка характеризує фактичний розподіл доходів між домогосподарствами на основі зв’язку між відсотком сімей у складі населення та їх відсотком у сукупному доході.
Коефіцієнт Джінні - коефіцієнт, що характеризує диференціацію грошових доходів населення у вигляді ступеня відхилення фактичного розподілу доходів від абсолютного рівного їх розподілу між всіма жителями країни.
Децильний коефіцієнт - це відношення багатства 10% найбагатших членів суспільства до багатства такої ж кількості найбідніших.
Економічна і соціальна нерівність – неоднакові можливості доступу до матеріальних благ, влади і престижу.
Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Фізіологічний мінімум— це вартісне вираження матеріальних цінностей, конче необхідних для існування людини. В світовій практиці він становить 85-—87 % загального прожиткового мінімуму, а решта припадає на соціальну частину — певний набір духовних цінностей мінімально прийнятого рівня життя.
Рівень життя – інтегральна характеристика ступеня задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб людей. Рівень життя оцінюється в цілому по країні, з метою визначення його динаміки в часі та для порівняння з іншими країнами, а також для окремих територій, регіонів, соціальних груп.
Поріг бідності - рівень доходу (за відповідного рівня цін), який повністю витрачається сім'єю на споживання (точка нульового заощадження).
Межа малозабезпеченості - величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує можливість непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством
Бідність - це економічний та соціокультурний стан людей, що мають мінімальну кількість ліквідних цінностей і обмежений доступ до соціальних благ.
Абсолютна бідність - стан, при якому індивід на свій дохід не здатний задовольнити навіть базисні потреби в їжі, житло, одяг, теплі, або здатний задовольнити тільки мінімальні потреби, щоб забезпечити біологічну виживання.
Відносна бідність - неможливість підтримувати належний рівень життя, або деякий стандарт життя, прийнятий у даному суспільстві. Відносна бідність показує те, наскільки ви бідні в порівнянні з іншими людьми.
Суб'єктивна бідність - базується на оцінках власного становища самими людьми; відчувають, що не мають достатньо, щоб жити, самі для себе визначають рівень бідності.
Ступінь бідності - відношення чисельності населення, що мають середньодушовий дохід не більше прожиткового мінімуму до всього населення
Масштаб бідності - чисельність сімей, що мають прибуток нижче прожиткового мінімуму
Поріг бідності - дохід, що не перевищує 50% прожиткового мінімуму
Масштаб злиднів - чисельність сімей, що мають середньодушовий дохід нижче 50% від величини прожиткового мінімуму
Ступінь злиднів - відношення чисельності зубожілих до чисельності бідного населення
ТЕМА 10. Макроекономічна політика у відкритій економіці
1. Поняття та макроекономічні характеристики відкритої економіки. Платіжний баланс
2. Макроекономічна рівновага у відкритій економіці
3. Макроекономічна політика у відкритій економіці
4. Принцип порівняльних переваг
5. Протекціонізм: за і проти
1.
Відкритою економікою можна назвати національну економіку, яка бере участь у системі міжнародного поділу праці і забезпечує свій добробут та макроекономічну рівновагу з урахуванням активної ролі закордонного сектору. Відкрита економіка пов’язана із світовим господарством міжнародними економічними відносинами: міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародне науково-технічне співробітництво тощо. Переміщення виробничих факторів (праці, капіталу, інформації) через національні кордони породжує потоки факторних доходів.
Чисті факторні доходи з-за кордону = Факторні доходи отримані – Факторні доходи сплачені
ВНП = ВВП + Чисті факторні доходи з-за кордону
Макроекономічним характеристиками відкритої економіки є: обсяг експорту, обсяг імпорту, рівень відкритості (експорт*100%/ ВВП), рівень імпортозалежності (імпорт * 100% / ВВП), валютний курс, а також показники, що містяться у платіжному балансі країни.
Платіжний баланс — це співвідношення суми платежів, здійснених даною країною за кордоном, і надходжень, отриманих нею з-за кордону, за певний період (рік, квартал, місяць). Дані платіжного балансу кількісно та якісно характеризують масштаби, структуру та характер зовнішньоекономічних зв'язків країни. Рахунки платіжного балансу реєструють надходження та використання запасів іноземної валюти. Стаття балансу, що забезпечує країну додатковою іноземною валютою (як це робить експорт) належить до кредиту; стаття балансу, що змушує витрачати валюту (як імпорт) належить до дебету. Платіжний баланс складається з трьох частин: баланс поточних операцій, баланс руху капіталу, баланс резервів.
Основним розділом є рахунок поточних операцій (СА), який поділяється на три підрозділи:
1) баланс товарів та послуг, що відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг;
2) рахунки, що показують співвідношення між отриманими та сплаченими доходами в формі зарплати, дивідендів та відсотків;
3) поточні трансферти, що відображають співвідношення між отриманими та сплаченими пенсіями, грошовими переказами, дарунками та іншими трансфертами.
Другий розділ — рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок або скорочено — рахунок капітальних операцій (KA). Він відображає співвідношення між імпортом та експортом капіталу в формі капітальних трансфертів, нематеріальних активів, інвестицій та кредитів.
Платіжний баланс включає також автономну статтю під назвою «Помилки та упущення» (ES). Вона відображає сальдо статистичних неточностей, які виникають під час ідентифікації зовнішньоекономічних операцій, викликаних часовими та вартісними розбіжностями між митною та банківською статистикою.
Рівновага платіжного балансу забезпечується за такої умови: CA + KA + ES= 0.
Платіжний баланс завжди є рівноважним. Якщо створюються умови для порушення його рівноваги, то вона відновлюється через статтю «Резервні активи»
Резервні активи — це іноземні високоліквідні активи країни, котрі знаходяться під контролем органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути в будь-який момент використані для регулювання "незбалансованості" платіжного балансу по поточних операціях і руху капіталу, а також для підтримання необхідного курсу національної валюти. До складу офіційних резервів відносять золото, валютні активи, міжнародні розрахункові кошти та резервну позицію країни в МВФ. Зростання офіційних резервів показує величину активного сальдо платіжного балансу. Зменшення офіційних резервів показує масштаби дефіциту платіжного балансу.
Так, в умовах виникнення дефіциту платіжного балансу може мати місце таке співвідношення: CA + KA + ES <0. Тоді з метою усунення дефіциту платіжного балансу резервні активи скорочуються. Залучення коштів із резервних активів на покриття дефіциту платіжного балансу розцінюється як імпорт капіталу. У випадку надлишку платіжного балансу CA + KA + ES >0 обсяг резервних активів збільшують. На платіжний баланс країни впливають чотири економічні сили: темп інфляції, реальний рівень зростання ВВП, відсоткові ставки, валютний курс "спот".
2.
Для відкритої економіки справедливі такі рівності:
Y (дохід, AS) = E (витрати, AD)
Y = C+S+T+Ім E = C+I+G+Ex
Основна макроекономічна тотожність: (S-I)+(T-G)=(Ex-Im)- позичкові потреби уряду (T-G) покриваються за рахунок чистих заощаджень приватного сектору (S-I) і чистого експорту країни (Ex-Im).
Припустимо, що бюджет є збалансований T=G, тоді (Ex-Im)=(S-I)
(Ex-Im)- чистий експорт = поточний рахунок платіжного балансу СА.
(S-I)-надлишок внутрішніх заощаджень над внутрішніми інвестиціями = рахунок руху капіталу платіжного балансу -КА
Із наведеної моделі випливають два висновки. Перший — в умовах дефіциту національних заощаджень виникає дефіцит рахунка поточних операцій, який покривається додатнім сальдо рахунка капітальних операцій: –СА = +KA. Це означає, що певна частка інвестицій фінансується за рахунок іноземного капіталу. В умовах надлишку національних заощаджень — все навпаки: певна частка національних заощаджень використовується для фінансування іноземців. Тому +СА = –KA.
Другий — існує тісний зв’язок між державним бюджетом і платіжним балансом. Оскільки державні заощадження (T – G) — є одночасно і бюджетним сальдо, то зростання бюджетного дефіциту зменшує національні заощадження і збільшує дефіцит рахунка поточних операцій, що вимагає збільшення чистого імпорту капіталу.
Відмінність визначення рівноваги в моделі відкритої економіки полягає в тому, що внутрішня ставка % не повинна врівноважувати S та I. Коли інвестиції перевищують заощадження, країна може позичати на світовому ринку капіталів, коли утворюються надлишкові заощадження - можна надавати кредити.
Якщо економіка є малою і має доступ на світові фінансові ринки, то рівень % ставки визначається світовою % ставкою. Світова % ставка визначається з умов рівності світових заощаджень і світових інвестиції. Оскільки обсяг заощаджень залежить від співвідношення між G i T, а розмір інвестицій - від світової ставки %, то рахунок руху капіталу і поточний рахунок платіжного балансу залежать від бюджетно-податкової політики і від світової % ставки.
Важливим чинником, який впливає на ВВП, є чистий експорт. Між чистим експортом і ВВП існує пряма мультиплікативна залежність. Але зазначимо, що в умовах відкритої економіки мультиплікатор видатків враховує ще один канал вилучень — імпорт. Щоб врахувати вплив імпорту на мультиплікатор, слід спиратися на граничну схильність до імпорту (q), яка визначається за формулою q = DІм / DY. Тоді мультиплікатор видатків набуває вигляд:
.
Чистий експорт залежить від таких чинників: рівень доходу у нас і у наших торгових партнерів, торговельна політика, валютний курс. Так, за зростання внутрішнього доходу збільшується вітчизняний імпорт, що зменшує чистий експорт. За зростання доходу іноземних країн збільшується наш експорт, що збільшує чистий експорт.
Торговельна політика також може стимулювати або стримувати обсяги експортно-імпортних операцій. З цією метою держава застосовує два види методів. Перший — тарифні засоби, до яких належать імпортне (ввізне) та експортне (вивізне) мито. Другий — нетарифні засоби, до яких можна віднести квоти та ліцензії, пільгове кредитування та оподаткування експортерів, надання експортних субсидій тощо. Політика, що обмежує обсяг міжнародної торгівлі з метою захисту національних виробників від конкуренції з боку іноземних виробників, називається протекціонізмом.
Валютний (обмінний) курс - ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Номінальний валютний курс - відносна ціна валют двох країн. Реальний обмінний курс - відносна ціна товарів, вироблених в двох країнах (ПКС або “умови торгівлі”). Реальний обмінний курс = номінальний * співвідношення рівня цін. В умовах зниження реального курсу гривні ціна українських товарів за кордоном падатиме, що збільшуватиме наш експорт, і навпаки, ціна імпортних товарів зросте, що зменшить вітчизняний імпорт. Важливе застереження: валютний курс впливає не тільки на чистий експорт як складову сукупного попиту, але також на сукупні пропозиції. При високому рівні імпортозалежності національної економіки здешевлення національної валюти, що здійснюється з метою стимулювання експорту, одночасно означає здорожчання імпортної сировини, палива тощо і може призвести до шоку сукупної пропозиції. В результаті рівноважний ВВП не зросте, а скоротиться.
Кожна країна обирає для себе режим валютного курсу. Розрізняють режими фіксованого, вільного і регульованого (гібридного) валютного курсу. Перший режим передбачає незмінне співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється шляхом закріплення фіксованого вмісту золота у валюті кожної країни. В більшості країн світу встановлені вільні або плаваючі валютні курси. Зміна валютного курсу під впливом ринкових чинників чи завдяки діям уряду в межах політики валютного курсу (девальвація чи ревальвація) спричиняє вплив на міжнародне переміщення капіталу.
Умова рівної вигідності капіталовкладень: M(i+1)=M(1+iz)e1/e0, де
e0, e1 - курси національної валюти на початку і наприкінці процесу інвестування; М - сума інвестицій в національній валюті; М/е0 - сума інвестицій в іноземній валюті; і, iz - національна і світова відсоткові ставки.
Після математичних перетворень це рівняння записується так: і – iz = е`(1+ iz), де е` = (e1-e0)/e0 - темп приросту курсу
Якщо замість “=“ має місце знак “>“, то капітал ввозиться в країну, якщо знак “<“, то вивозиться.
3.
Заходи уряду в рамках монетарної, фіскальної чи зовнішньоекономічної політики можуть мати різні наслідки, в залежності від того, чи є валютний курс плаваючим, чи фіксованим.
Стимулююча фіскальна політика при плаваючому валютному курсі. Нехай уряд стимулює економіку шляхом скорочення податків і збільшення державних витрат. Виходячи зі змісту кривої IS та її формули робимо висновок, що в результаті таких дій уряду вона зсунеться праворуч. LM залишиться незмінною. В результаті стимулювання обсягів виробництва зростає попит на гроші для операцій, а це, при незмінній пропозиції грошей, дає зростання цін, валютного курсу і % ставки, відбувається рух вверх по кривій LM. Внаслідок зростання % ставки збільшується обсяг іноземних капіталовкладень, а внаслідок зростання валютного курсу зростає імпорт і скорочується експорт. Таким чином, приріст обсягів виробництва, простимульований скороченням податків і зростанням державних витрат буде не таким суттєвим, він втратиться за рахунок скорочення чистого експорту. Чим крутішою є крива LM, тим меншим буде приріст обсягів виробництва і вищою нова рівноважна % ставка.
При фіксованому валютному курсі зростання державних витрат повинно бути підкріпленим зростанням пропозиції грошей, щоб втримати незмінним валютний курс. Це означає одночасний зсув праворуч кривих IS i LM. Нова точка рівноваги буде відповідати більшому обсягу виробництва при незмінній % ставці.
Стимулююча монетарна політика при плаваючому валютному курсі. Здійснення політики дешевих грошей дає зсув кривої LM праворуч. При незмінній кривій IS маємо зростання рівноважного обсягу виробництва при нижчій рівноважній % ставці. Це є результатом відпливу іноземних капіталовкладень, зменшення валютного курсу і зростання експорту. В умовах фіксованого валютного курсу здійснення грошово-кредитної політики є безрезультатним, оскільки будь-яке зростання обсягу грошей, що призводить до зміни валютного курсу, повинно бути компенсоване вилученням грошей з обігу, аби зберегти незмінним валютний курс.
Плаваючий валютний курс обмежує можливості фіскальної політики впливати на випуск, в той же час, він забезпечує стимулюючий вплив монетарної політики. Фіксований валютний курс - навпаки, виключає стимулюючий вплив монетарної політики, але забезпечує такий вплив з боку фіскальної політики.
Баланс товарів та послуг — складова частина рахунка поточних операцій, яка відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг.
Валютний (обмінний) курс — ціна грошової одиниці певної країни, виражена в грошових одиницях іншої країни.
Вільний плаваючий валютний курс — валютний курс, який формується лише під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку.
Гранична схильність до імпорту — коефіцієнт, який характеризує відношення між зміною імпорту і зміною доходу.
Квота — один із засобів протекціонізму у зовнішній торгівлі, який кількісно обмежує імпорт або експорт товару.
Керовано плаваючий валютний курс — валютний курс, зміна якого регулюється державою завдяки цілеспрямованому впливу на кон’юнктуру валютного ринку.
Ліцензія — один із засобів протекціонізму, який надає право займатися певним видом зовнішньоторговельної діяльності.
Мито — податок, який накладає держава на імпортні та експортні товари.
Паритет купівельної спроможності — принцип визначення валютного курсу на основі співвідношення іноземних та національних цін.
Помилки та упущення — автономна стаття платіжного балансу, яка відображає неточності в обліку зовнішньоекономічних операцій, пов’язані з часовими та вартісними розбіжностями між митною та банківською статистикою.
Резервні активи — стаття рахунка капітальних операцій, яка відображає суму ліквідних активів національного банку і використовується для регулювання платіжного балансу.
Фіксований валютний курс — курс національної валюти, який держава офіційно зобов’язується підтримувати.
ТЕМА 11. Довгострокове економічне зростання та економічний розвиток
1. Поняття економічного зростання.
2. Типи економічного зростання.
3. Фактори економічного зростання.
4. Модель економічного зростання Солоу
1.
Економічне зростання характеризує результати діяльності економічної системи (наприклад, народного господарства країни). Головна увага приділяється таким показникам, як ВВП, національний доход, зайнятість тощо. Вони характеризують абсолютні результати господарської діяльності макроекономічних суб`єктів.
Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності даної господарської системи, яке проявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту - товарів і послуг та у підвищенні рівня задоволення потреб населення.
Іншими словами, економічне зростання - це розширення межі виробничих можливостей країни. Коли економіка зростає, межа виробничих можливостей країни переміщується праворуч.
Для визначення темпів економічного зростання в межах однієї країни розраховують збільшення реального ВВП або ЧНП за певний період часу. Для порівняння темпів економічного зростання в різних країнах більш об`єктивним показником є розрахунок збільшення за певний період часу реального ВВП або ЧНП на душу населення.
Економічне зростання розглядається як важлива економічна мета господарювання в будь-якій країні. Це пояснюється такими факторами:
· Зростаюча економіка має більшу здатність задовольняти нові потреби та вирішувати соціально-економічні проблеми як всередині країни, так і на міжнародному рівні. При цьому, зростають можливості як окремої сім`ї, внаслідок збільшення реальних доходів, так і суспільства в цілому, внаслідок збільшення національного доходу. Це дозволяє вирішувати нагальні соціальні та екологічні проблеми без падіння існуючого рівня споживання, скорочення обсягів інвестицій та виробництва суспільних благ.
· Економічне зростання полегшує вирішення проблеми обмеженості ресурсів. Знімаючи економічні перепони, викликані обмеженістю ресурсів, економічне зростання дозволяє суспільству більш повно реалізувати поставлені економічні цілі та здійснювати нові широкомасштабні програми.
Важливим питанням при розгляді проблеми економічного зростання, є визначення шляхів досягнення збалансованого та оптимального економічного зростання. Ринкова нерівновага та незбалансованість економічного зростання можуть бути спричинені різними факторами, наприклад, монополізацією виробництва. При цьому, такі негативні явища неможливо подолати лише за допомогою ринкового механізму. Тому важливу роль для досягнення оптимального економічного зростання може відігравати держава, використовуючи різноманітні економічні, адміністративні та інші інструменти.
2.
Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення і якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний - залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.
Екстенсивний тип економічного зростання - це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні їх попередніх техніко-технологічних та кваліфікаційних параметрів. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї ж кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов, продуктивність праці та її ефективність залишаються фактично незмінними.
Інтенсивний тип економічного зростання - це розширення виробництва на основі якісного покращення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва. Таке зростання досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, більш раціонального використання виробничого потенціалу. При цьому, зростає продуктивність праці та її ефективність.
Кожний з типів економічного зростання на практиці не існує в чистому вигляді. Тому, на практиці існують переважно екстенсивний або переважно інтенсивний типи економічного зростання. Збільшення ролі і питомої ваги інтенсивного типу економічного зростання називається інтенсифікацією економіки.
Частка виробничого та невиробничого нагромадження у продукті (ВВП чи НД) називається нормою нагромадження. При вивченні проблем економічного зростання важливе значення має показник норми виробничого нагромадження (НВН). Екстенсивний тип економічного зростання, коли виробництво зростає вшир, а економія ресурсів є незначною, передбачає збільшення і послідовне зростання НВН. Перехід до переважно інтенсивного типу економічного зростання, що супроводжується економією уречевленої праці, робить можливим збільшення частки особистого споживання без зниження темпів економічного зростання.
Як показує історичний досвід різних країн, тривалих періодів збільшення НВН і безперервного нарощування темпів економічного зростання не буває. Підвищення НВН, що триває приблизно протягом 4-5 років, змінюється її падінням з наступним зростанням, як правило, протягом 4-5 років. Переважно, падіння НВН припадає на період циклічної кризи, стабілізація - на період депресії, збільшення НВН характерне для економічного піднесення.
Оптимальні межі зміни НВН є різними для різних періодів. Тому можна лише стверджувати, що максимальна величина НВН визначається умовами ринкової рівноваги та відповідає періоду піднесення. Вихід НВН за межі цієї величини веде до “перегріву” економіки, робить циклічне кризове падіння важчим, у порівнянні із звичайною ситуацією.
Нижня межа НВН також має певний рівень, за яким припиняється економічне зростання. НВН виявляє тенденцію до збільшення, коли економічне зростання стає одним з пріоритетних завдань економічної політики.
3.
Всі фактори економічного зростання можна умовно поділити на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту та фактори розподілу.
До факторів пропозиції відносяться:
· кількість та якість природних ресурсів;
· кількість та якість трудових ресурсів;
· обсяг основного капіталу;
· рівень технології.
Саме ці фактори роблять економічне зростання фізично можливим. Тільки доступність більшої кількості кращих за якістю ресурсів, включаючи технологічний потенціал, дозволяє прискорювати виробництво реального продукту.
До факторів попиту відноситься підвищення рівня сукупних витрат. Тільки повне використання зростаючого внаслідок розширення виробничого потенціалу обсягу ресурсів, дозволить забезпечити реальне економічне зростання.
Третя група факторів - фактори розподілу - пов`язана з тим, що для найбільш доцільного використання виробничого потенціалу повинно бути забезпечене не тільки повне залучення ресурсів в економічний оборот, але й найбільш ефективне їх використання. Здатність до нарощування виробництва є недостатньою для розширення загального випуску продукції; необхідно також реальне використання зростаючого обсягу ресурсів та їх розподіл таким чином, щоб отримати максимальну кількість корисної продукції.
Фактори пропозиції та попиту, що впливають на економічне зростання, взаємопов`язані. Наприклад, безробіття, як правило, сповільнює темпи накопичення капіталу, а також зростання витрат на дослідження. І навпаки, низькі темпи запровадження нововведень та капіталовкладень можуть стати головною причиною безробіття.
Загальну уяву про взаємодію всіх зазначених факторів може дати крива виробничих можливостей. Ця крива найкращим чином відображає максимальну кількість варіантів різноманітної продукції, яка може бути вироблена при даній кількості та якості природних, трудових ресурсів та основного капіталу на основі даного технологічного потенціалу. Посилення позитивного впливу з боку будь-якого з факторів пропозиції (збільшення кількості та покращення якості ресурсів і технічний прогрес) зсуває криву виробничих можливостей праворуч.
При розгляді проблем економічного зростання, на перший план, як правило, висувається роль факторів пропозиції. Тому, економічне зростання часто визначають за допомогою переміщення кривої сукупної пропозиції праворуч. Розглядаючи економічне зростання у його зв`язку з факторами пропозиції, можна зробити висновок, що збільшення ВВП визначається і нарощуванням ресурсів, і підвищенням ефективності їх використання. Перше потребує розширення екстенсивних факторів зростання пропозиції, друге - на перший план висуває інтенсивні фактори його розширення. Іншими словами, реальний ВВП в будь-який час визначається як трудозатрати (в людино-годинах), помножені на продуктивність праці (реальний виробіток за годину на одного зайнятого).
Величина трудозатрат залежить від кількості зайнятих та від середньої тривалості робочого тижня. В свою чергу, кількість зайнятих залежить від кількості населення в працездатному віці та рівня залученості робочої сили у виробництво, тобто від частки працездатного населення, яке реально зайняте виробництвом. Середня тривалість робочого тижня визначається правовими та інституційними факторами, а також колективними договорами.
Продуктивність праці знаходиться під впливом таких факторів, як технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили та ефективність її розподілу, поєднання та управління різноманітними ресурсами. Тобто, продуктивність праці підвищується у випадку:
· покращення здоров`я, професійної підготовки, освіти та підвищення зацікавленості працівників;
· зростання забезпеченості машинами та обладнанням, а також природними ресурсами;
· покращення організації та управління виробництвом;
· переміщення робочої сили у більш ефективні галузі.
На економічне зростання здійснюють вплив і інші фактори. Одні з них стримують економічне зростання (наприклад, значні капіталовкладення в захист навколишнього середовища, гострі соціальні проблеми тощо). Інші, навпаки, можуть його прискорювати (наприклад, сприятлива соціальна, культурна, політична ситуація).
4.Залежність економічного зростання від його факторів описується за допомогою певних моделей. Найбільш показовою серед них є модель Солоу. В її основі лежить ряд передумов.
1. Цільовою функцією моделі є не зростання загального обсягу продукту, а його виробництво на одного працюючого, тобто продуктивність праці.
2. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності.
3. Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох факторів: запас капіталу, приріст населення, технічний прогрес.
4. Інвестиції дорівнюють заощадженням: .
Виходячи з наведених передумов, визначається вплив окремих факторів на капіталоозброєність і, як наслідок, на економічне зростання.
Перший фактор — запас капіталу. Згідно з моделлю запас капіталу збільшується внаслідок інвестицій і зменшується через зношення (амортизацію) капіталу. Для визначення впливу цього фактора на капіталоозброєність праці застосовують категорію «стійкий рівень капіталоозброєності». Останній досягається тоді, коли капітал, що інвестується , дорівнює капіталу, що амортизується , внаслідок чого . Відтак, стійкий рівень капіталоозброєності визначається за формулою Звідси випливає висновок: нарощування капіталу відбувається лише тоді, коли капітал, що інвестується, перевищує капітал, що амортизується:
Ключовим фактором збільшення капіталоозброєності є норма заощаджень. Але її збільшення викликає два суперечливих наслідки: з одного боку, збільшуються інвестиції; з іншого — зменшується норма споживання
У моделі Солоу ця суперечність вирішується на основі категорії під назвою «золоте правило нагромадження». Під золотим правилом мається на увазі така норма заощаджень, за якої стійкий рівень капіталоозброєності забезпечує максимальний рівень споживання. Згідно із золотим правилом ця умова досягається тоді, коли
Другий фактор — приріст населення. Згідно з моделлю приріст населення (а отже, і працюючих) з темпом n впливає на капіталоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує її. Цей зв’язок описується рівнянням: Складова має назву критичної величини інвестицій, оскільки вона показує, наскільки потрібно збільшити запас капіталу на одного працюючого, тобто щоб компенсувати вибуття капіталу та приріст працюючих і забезпечити незмінність його величини
Третій фактор — технічний прогрес, який зумовлює приріст ефективності праці з коефіцієнтом Е і темпом q. Згідно з моделлю вплив зростання ефективності праці з темпом q на обсяг продукту прирівнюється до його збільшення за рахунок приросту населення. Тому в моделі кількість праці з незмінною ефективністю (L × E) зростає з темпом .
Отже, темп скорочення копіталоозброєності дорівнює , а величина скорочення капіталоозброєності визначається як . За цих умов стійкий рівень капіталоозброєності досягається тоді, коли приріст капіталоозброєності за рахунок інвестицій дорівнює її скороченню внаслідок вибуття капіталу, приросту населення та технічного прогресу. Звідси випливає формула стійкого рівня капіталоозброєності:
У даній формулі є незмінною, оскільки реальна ціна капіталу зростає пропорційно зростанню ефективності праці: Але в розрахунку на одного працюючого із більшою ефективністю праці капіталоозброєність зростає: Продуктивність праці з незмінною ефективністю також є незмінною, оскільки Y зростає пропорційно збільшенню ефективності праці. Але продуктивність праці одного робітника з більшою ефективністю праці зростає за формулою: Ця формула, у свою чергу, пояснює зростання продукту:
Провідною ідеєю моделі Солоу є те, що лише технічний прогрес забезпечує зростання обсягу продукту на основі підвищення продуктивності праці і тому є єдиним чинником зростання життєвого рівня населення.
Гранична продуктивність капіталу — приріст продукту, який забезпечується завдяки використанню додаткової одиниці капіталу.
Гранична продуктивність праці — приріст продукту, який забезпечується завдяки використанню додаткової одиниці праці.
Залишок Солоу — внесок сукупної продуктивності факторів у зростання продукту, який обчислюється за залишковим принципом.
Золоте правило нагромадження — норма заощаджень, за якої стійкий рівень капіталоозброєності забезпечує максимум споживання.
Капіталоозброєність — вартість капіталу, яка припадає на одного працюючого.
Крива виробничих можливостей — крива, яка відбиває максимально можливий обсяг виробництва продукту за повного й ефективного використання наявних ресурсів.
Критична величина інвестицій — приріст запасу капіталу, який компенсує дію факторів, спрямованих на зниження капіталоозброєності.
Стійкий рівень капіталоозброєності — рівень капіталоозброєності, якому відповідає тотожність капіталу, що інвестується, капіталу, що вибуває.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Агапова Т.А. Макроэкономика: Учебник / Т.А.Агапова, С.Ф.Серёгина. – М.: Дело и Сервис, 2001. – 448 с.
2. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Навчальний посібник / В.Д.Базилевич, Л.О. Баластрик. – К.: Атіка, 2002. – 368 с.
3. Будаговська С. Мікроекономіка і макроекономіка / С.Будаговська, О.Кілієвич, І.Луніна та ін.. – К.: Основи, 1998. – 518 с.
4. Бурда М. Макроекономіка. Європейський контекст / М.Бурда, Ч.Виплош. – К.: Основи, 1998. – 667 с.
5. Гальперин В.М. Макроэкономика / В.М.Гальперин, П.И.Гребенников, А.И.Леусский, Л.С.Тарасевич. – СПб.: Экономическая школа, 1994. – 398 с.
6. Долан Э.Дж. Макроэкономика/ Э.Дж. Долан, Д.Е. Линдсей. – СПб.: СПб-оркестр, Литера плюс, 1994. – 406 с.
7. Дорнбуш Р. Макроекономіка / Р.Дорнбуш, С.Фішер. – К.: Основи, 1996. – 814 с.
8. Куценко Т. Ф. Бюджетно-податкова політика: Термінологічний словник /Т.Ф.Куценко. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzl.org/books/ finance /73- fiscal-policy-kutsenko-2002?start=28
9. Макконнелл К.Р. Аналітична економія: принципи, проблеми і політика. Ч.1. Макроекономіка / К.Р. Макконнелл, С.Л. Брю. – Львів: Просвіта, 1997. – 672 с.
10. Базілінська О.Я. Макроекономіка /О.Я. Базілінська. –– [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.library.if.ua/book/63/4549.html
11. Малиш Н.А. Макроекономіка: Навчальний посібник / Н.А.Малиш. – К.: МАУП, 2003. – 184 с.
12. Манків Н.Г. Макроекономіка: Підручник / Н.Г.Манків. – К.: Основи, 2000. – 588 с.
13. Мельникова В.І. Макроекономіка: Навч. посібник / В.І. Мельникова, Н.І.Клімова. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 394 с.
14. Орищак Я. Основи курсу “Макроекономіка”. Лекції, семінарські заняття та завдання для самостійної роботи / Я.Орищак. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. – 120 с.
15. Панчишин С. Макроекономіка / С.Панчишин. – К.: Либідь, 2001. – 614 с.
16. Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика / І.Ф.Радіонова. – К.: Таксон, 1996. – 237 с.
17. Савченко А.Г. Макроекономіка. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / А.Г.Савченко. - К.: КНЕУ, 2000. – 198 с.
18. Савченко А.Г. Макроекономічна політика: Навчальний посібник / А.Г.Савченко. – К.: КНЕУ, 2001. – 166 с.
19. Савченко А.Г. Макроекономіка / А.Г.Савченко, Г.О.Пухтаєвич, О.М.Тітьонко. – К.: Либідь, 1999. – 288 с.
20. Сакс Дж Д. Макроэкономика. Глобальный поход / Дж. Д.Сакс, Ф.Б.Ларрен. – М., 1996.
21. Селищев А.С. Макроэкономика/ А.С. Селищев. – СПб.: Питер, 2002. – 448 с.
22. Семененко В.М. Економічна теорія. Політекономія/ В.М.Семененко // Бібліотека українських підручників. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/17761007/politekonomiya/ekonomichna_ teoriya_politekonomiya_-_semenenko_vm
23. Семюелсон П.А. Макроекономіка/ П.А.Семюелсон, В.Д.Нордгауз. – К.: Основи, 1997. – 574 с.
24. Современня экономика / Под ред. О.Ю. Мамедова. - Ростов-на-Дону, 1996.
25. Солонінко К.С. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів /К.С.Солонінко. – К.: ЦУЛ, 2002. – 320 с
26. Старченко В.Д. Макроекономіка: Опорний конспект лекцій / В.Д.Старченко. – К.: Видавництво Європейського університету, 2001. – 104 с.
27. Фишер С. Экономика / С.Фишер, Р.Дорнбуш, Д.Шмалензи. – М.: Дело, 1993. – 829 с.
28. Шпори з макроекономіки. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studentbooks.com.ua/content/view/100/39/1/0/