Лекція № 14

План

1. Утворення Троїстого союзу, загострення Римського питання;

2. Утворення Антанти. Вплив військово-політичних блоків на Україну;

3. Падіння Тимчасового уряду і захоплення більшовиками ставки головнокомандуючого російськими військами М. Духоніна.

1.Нова розстановка сил у Європі, що склалася в результаті Берлінського конгресу у великій мірі визначалась колоніальним суперництвом держав, перш за все Англії і Франції, а також Англії і Росії. На початку 80-х років у зв’язку з посиленням боротьби держав за територіальний розподіл світу їх суперництво поширилось на нові райони. З числа старих колоніальних держав найбільш успішно діяла Англія, і притому в різноманітних напрямах: в Китаї, Афганістані, Південно-Східній Азії, Південній Африці, в східній частині Середземноморського басейну. Але і Франція до того часу активізувала свою колоніальну політику. Не дивлячись на воєнний розгром 1870р. та виплату великої контрибуції, Французька фінансова буржуазія зберегла у своїх руках величезні кошти. Продовжуючи експлуатувати раніш захоплені території, вивозячи в колоніальні та напівколоніальні країни значні капітали, Франція прагнула до подальших захоплень. В цьому відношенні вона користувалась підтримкою Германії; остання була зацікавлена в тому, щоб відволікати увагу Франції від Європейської політики і направити експансію французького капіталу в колоніальні області, де він неминуче стикався б з англійським та італійським капіталом. У Франції умови для колоніальної експансії були менш сприятливі, ніж в Англії. Германська небезпека в більшій мірі приковувала сили та увагу Франції до її східних кордонів. За антагонізму з Німеччиною ризиковано було сваритися з Англією, а колоніальна експансія цілком очевидно призводила до зіткнення з “володаркою морів”. Франко-прусська війна перервала колоніальну експансію, широко розпочату Наполеоном ІІІ. Загострення франко-германських стосунків частково паралізувало колоніальну активність Франції, і тому після 1871р. почалось англо-французьке зближення, яке досягло кульмінаційного пункту у 1875р. Але економічні мотиви штовхали французьку буржуазію на захоплення колоній.В 1877р. монархістів змінила у влади партія “поміркованих республіканців”, серед яких було особливо багато прибічників колоніальної політики.

Обстановка для здобуття колоній виявилась сприятливою, так як Франції надавалась можливість зробити перші кроки в цьому напрямі навіть без конфлікту з Англією. Справа в тому, що на Берлінському конгресі Бісконфільд, щоб забезпечити згоду Франції на захоплення Кіпру, запропонував Французам взяти Туніс. Бісмарк також заохочував французів на захоплення Тунісу: він був радий відволікти сили Франції від кордонів Ельзасу і Лотарингії та втягнути Францію у конфлікт з Італією, яка претендувала на Туніс.Після Берлінського конгресу французький уряд прийнявся енергійно готувати захоплення Тунісу. Італія намагалася перешкодити цьому. Французький капітал за підтримки дипломатії прагнув проникнути у всі галузі народного господарства країни. Жорстока боротьба між французьким акціонерним товариством “Бон-Гуельма” та італійською компанією “Руббатіно” за залізницю Туніс-Голетта. Боротьба розгорталась і навколо інших концесій.

У 1881 р. французький експедиційний загін, окупував основні центри Туніса. До столиці Тунісу підійшли французькі військові кораблі. 12 травня 1881 р. в літній резиденції туніського бея Бардо був підписаний договір про протекторат Франції над Тунісом.Для Італії захоплення Францією Тунісу стало серйозною дипломатичною поразкою і втративши надії на Туніс, вона до того ж не отримала жодної компенсації. Розпочата ще після Берлінського конгресу боротьба двох тенденцій — тенденції до активної участі у дипломатичному житті Європи та попередньої тенденції притримуватися так званої політики “звільнення від будь-яких зобов’язань”, “вичікування” — стала очевидною, прийнявши форму гострої політики в пресі, парламенті, дипломатичних колах в питанні про новий курс, а більш конкретно — про союз з центральними державами.Заволодіння Тунісом отримало відгук у міжнародній політиці на Європейському континенті. Франція, захопивши Туніс, спонукала іншого претендента, Італію, шукати зближення з німцями. Це може здаватися дивним, якщо згадати, що під час туніської авантюри Бісмарк заохочував французів на захоплення Тунісу і займав стосовно Італії насправді ворожу позицію. Він зневажливо називав італійців “шакалами, які підбирають здобич, кинуту хижаками”.До того ж в Італії при владі стали франкофіли. У 1876 р. до влади прийшла так звана “ліва ліберальна партія” або просто “ліва”, як її частіше називали. Більшість членів “лівої” основну задачу італійської політики вбачали у звільненні “ірреденти”, тобто, “неспокушуваної” Італії (так називали італійські області, що залишились під гнітом Габсбургів). Звідси виник термін “ірредентизм”, що означає прагнення будь-якої держави до звільнення співгромадян, які живуть під владою іншою держави. Не обмежуючись претензіями на італійське Трентіно (Південний Тіроль), іредентисти претендували і на слов’янський Трієст, який, як відомо, до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини.В 1879 році Німеччина та Австро-Угорщина уклали союзний договір. Обидві країни були обділені колоніями в Азії та Африці завдяки Англії та Франції. До того ж німецький капітал взяв під свою опіку економіку та внутрішній ринок Австро-Угорщини. Крім того, Австро-Угорщина та Балкани були прекрасним плацдармом для німецької експансії на схід та південний схід (Drang nach Osten). Солідний банківський капітал Австро-Угорщини також намагався проникнути на ринки балканських країн, Терції та Італії. В 1882 році в цей союз вступила Італія, також обділена колоніями і також незадоволена Англією та Францією. В самій Італії пропагувались ідеї духовного наслідування Великої Римської Імперії та відновлення її “святих” кордонів. Загальним наміром країн Троїстого союзу був переділ світу на свою користь. Німеччина намагалась любою ціною втягнути Росію в цей союз та підірвати її договір з Францією. Однак, у Росії були сильні протиріччя з Австро-Угорщиною та Туреччиною на Балканах.Тепер лівий уряд Кайролі виявився втягнутим у жорстоку боротьбу з тією ж Францією, дружби з якою він так шукав. Недаремно Бісмарк заохочував французів на захоплення Тунісу. Сприяючи поразці італійців у туніському питанні. Бісмарк тим самим зробив їх своїми союзниками проти Франції. Віроломством та інтригами він затягнув Італію у німецький табір.У зв’язку із загостренням туніського питання посилився анти французький вектор італійської зовнішньої політики. Міністерства Кайролі не стало в той самий день, коли в Рим надійшла звістка про договір в Бордо. Залишаючи свій пост, Кайролі з сумом зауважив, що без нього Італія залишилась без франкофільського міністерства. І дійсно, лише на початку XX століття знову відбулося франко-італійське зближення, що тривало до кінця першої світової війни.

Поряд із міркуваннями зовнішньополітичного характеру, що штовхали правлячі кола Італії до союзу з центральними державами, про що так багато писала преса, існували і глибокі внутрішньополітичні причини, про які вона замовчувала. Між тим серйозну стурбованість уряду викликало розширення демократичних сил в країні: виступи за демократизацію політичного життя, республіканське забарвлення, активна антиклерикальна кампанія радикалів і республіканців. Уряд опинився також перед лицем значного розвитку робочого руху, про що свідчило не тільки зростання страйків, але й виникнення його політичної організації, включення в політичну боротьбу робочого класу і частини селянства.Вступу Італії в такий союз в певній мірі сприяла еволюція, яку до цього часу пережила сама правляча верхівка. А союз із центральними державами повинен був призвести до зміцнення в Італії монархічного ладу та поміркованих сил, в чому і були зацікавлені правлячі кола.І ще однією важливою внутрішньополітичною причиною, яка спонукала до вступу в союз з центральними державами, клерикальна — нове загострення “римського питання”, так як змінивши Пія ІХ в 1878 р. Лев ХІІІ відновив скарги на своє становище. Він грозився покинути Рим і знову виникла небезпека втручання іноземних держав. Не зустрівши підтримку у Відні і в Парижі, де у влади знаходився антиклерикальний уряд, папа знайшов її у Берліні. Наступним дипломатичним кроком Бісмарка була пропозиція папі переїхати у Фульду (Німеччина), де він гарантував йому повну свободу дій під час “вигнання”.Бісмарк розраховував, надавши папі підтримку, з одного боку, вмилостивити його, а з іншого — надати більшої ваги згоді Німеччини на союз з Італією. Заграючи з папою, канцлер разом з тим не хотів занадто збуджувати проти себе громадську думку Італії і перешкодити її уряду зробити останній крок в напрямі Німеччини.Рим відповів на кроки Бісмарка. У промові на прийомі делегації парламенту король заявив: “Ми хочемо залишитися господарями у себе вдома”. А міністр підкреслив, що римське питання є виключно внутрішнім і уряд не потерпить втручання у нього іноземної держави. Це викликало гнів Бісмарка, але будучи зацікавленим у союзі з Італією, він вирішив не надавати даному факту серйозного значення.

В результаті переговорів 20 травня 1882 року у Відні був підписаний союзний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, відомий під іменем “Троїстого союзу”. 30 травня відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Розглядаючи причини вступу Італії до Троїстого союзу, закономірним є питання окупації Францією Туніса. Більшість істориків розділять думку, що участь Італії в антифранцузькому військовому блоці мала більш глибоку причину, ніж суперництво через Туніс чи потреба Савойської монархії в підтримці проти революції чи зазіхань Ватикану. Туніс став приводом, а причиною було прагнення молодої промислової буржуазії, яка швидко розвивалася на півночі країни, звільнитися від засилля французького капіталу на італійському ринку.

2. Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть ХХ століття. Виникла у відповідь на створення 1882 і подовження 1891 Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Веде початок від франко-російського союзу 1891—93, оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8 квітня 1904 врегулювала суперечності з Францією в Африці та 31 серпня 1907 — з Російською імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті). Колоніальна експансія та озброєння Німеччини, її прагнення покінчити з пануванням Англії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах. 1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Першої світової війни. У роки війни блок Англії, Франції й Росії підтримало 25 держав, серед них [США], Японія, Румунія, Китай, Греція, Португалія та інші. США, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе «асоційованою країною» угруповання. Антанта виграла Першу світову війну і закріпила свій успіх дипломатично на Паризькій мирній конференції, створивши так звану Версальську систему міжнародних стосунків. Назрівання глобального збройного конфлікту між військово-політичними блоками безпосередньо загрожувало Україні. Її землі перебували у складі держав, які належали до протилежних сторін — Росії й Австро-Угорщини, що суперничали за першість у Південно-Східній Європі. Але на українські землі претендували й інші держави. Суттєвою причиною таємного приєднання Румунії до Троїстого союзу 7 жовтня 1883 було прагнення оволодіти Бессарабією. Від початку Першої світової війни українські землі перетворилися на арену жорстоких битв. В офіційно проголошених територіальних вимогах Росії йшлося про приєднання до Росії Східної Галичини, а також, не зовсім виразно, — Закарпаття. Північна Буковина поступово перетворилася на об'єкт активного торгу Росії з Румунією, при цьому союзники Росії по блоку підтримували, однак, Румунію.

Повалення царизму й розгортання українського національного руху спочатку не змінило ставлення Антанти до України. Франція й Англія продовжували розглядати українське питання як внутрішню справу Росії. Однак неспроможність останньої утримувати Східний фронт привернула увагу Антанти до України як до геополітичного партнера.

Після проголошення Першого Універсалу УЦР і створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР уряди держав Антанти з літа 1917 почали надсилати своїх представників для ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. В серпні 1917 за дорученням французького посольства у Петербурзі в Києві перебував журналіст Жан Пелісьє, який інформував свій уряд про події в Україні. В жовтні 1917 англо-французька військова місія на чолі з ген. Табуї і полк. Перльє вела переговори з генеральним секретарем військових справ С. Петлюрою. Представники А. на всіх переговорах з українською стороною в основному ставили питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку. Антанта активізувала діяльність консулів у Києві й Одесі, це були, відповідно, англійці Дуглас і П.Багге, американці Д.Дженкінс і Рей, військово-санітарних та інших організацій.

Отже, підсумком розвитку міжнародних відносин на зламі століть став поділ Європи і світу на два ворожих військово-політичних блоки — Троїстий союз та Антанту. Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була підготовка до світової війни за переділ уже поділеного світу. Перші такі війни розпочалися наприкінці XIX ст.: іспансько-американська (1898 р.), англо-бурська (1899-1902 pp.), російсько-японська (1904-1905 pp.), італо-турецька (1911р.), балканські війни (1912-1913 pp.) тощо.

3. Падіння Тимчасового уряду і захоплення більшовиками ставки головнокомандуючого російськими військами М. Духоніна, спричинили переїзд військових місій Великобританії, Японії,Румунії, Сербії та Бельгії до Києва. В місті розпочались активні переговори з представниками Англії (генерал Чарльз) і Франції (полковник Гравьє і Перльє), які намагались встановити офіційні відносини з Генеральним Секретаріатом і пробували переконати український уряд не брати участі в переговорному процесі з Центральними державами. В грудні 1917 уряди Франції і Великобританії призначили своїх представників в Україні — відповідно генерала Ж.Табуї та Д. П. Багге. 21 грудня 1917 (3 січня 1918) генерал Ж.Табуї офіційно заявив про визнання Української Народної Республіки і призначення його комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Держави Антанти намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Західному і Південному фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії і окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат вимовитись від подальших контактів з Антантою і укласти Берестейський мир 1918.23 грудня в Парижі вищі представники влади, армії й розвідки уклали англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Росії 1917. Укладання Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 було засуджено Антантою і в майбутньому використовувалося сусідами України для політичних спекуляцій. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918 перервав роботу місій і представників Антанти в Україні. Протягом 1918 Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення «единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька». Після перемоги над ворожим угрупованням 1918 Антанта розпочала введення своїх військ у південні райони України — стурбована наступом більшовиків, Антаната прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 12 грудня 1918 Армія УНР після жорстоких боїв з білогвардійцями на підступах до Одеси зайняла місто, а вже 15 грудня 1918 розпочалася висадка франко-грецького десанту під командуванням генерала Боріюса у прибережній смузі Одеси. 27 грудня 1918 Директорія УНР опублікувала ноту «До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти», в якій висловлювався рішучий протест проти втручання Антанти у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста. Наприкінці грудня 1918 війська Антанти, загальним числом близько 60 тисяч чоловік, поступово захопили південну частину України по лінії Тирасполь-Бірзула-Вознесенське-Миколаїв-Херсон-Крим. На Паризькій мирній конференції 1919—1920 глави Антанти і США диктували переможеним країнам умови повоєнного врегулювання, створивши Версальську систему міжнародних відносин. Питання, пов'язані з Україною та її землями, розглядалися в контексті або відновлення «єдиної та неподільної Росії», або створення «санітарного кордону» на західних рубежах Радянської країни. З початком функціонування Ліги Націй діяльність Антанти формально припинилася.

Список літератури:

1. Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

2. Довідник з історії України. За ред. Підкови І. З., Шуста Р. М., Інст. історичних досліджень Львівського нац. унів. ім. Івана Франка. Видавництво «Генеза», Київ. 2001

3. Рубинштейн Н. Советская Россия и капиталистические государства в годы перехода от войны к миру (1921—1922 гг.). М., 1948

4. Симоненко Р. Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 році. Київ, 1962

5. Марголин А. Украина и политика Антанты (записки еврея и гражданина) Берлин: Изд-во С.Ефрон, 1922

 

 

 

 

Тема: Об’єднання Італії.