Принципи навчання — вихідні положення, основні дидак­тичні вимоги до процесу навчання, виконання яких забезпечує його необхідну ефективність.

ТЕМА 3. ПРИНЦИПИ НАВЧАННЯ ПЛАН

1. Поняття про закономірності та принципи навчання.

2. Характеристика принципів навчання.

Принципи навчання історично конкретні й відображають суспільні потреби. З розвитком суспільства і педагогічної науки вони змінюються і вдосконалюються. Вперше в історії педагогічної думки систему дидактичних принципів розробив чеський педагог Я.А.Коменський. Він прагнув до того, щоб навчання було успішним, легким, продуктивним і ґрунтовним, і визначив такі принципи навчання: свідомості; наочності; наступності; послідовності навчанняі; міцності засвоєння знань.

Вслід за Я.А.Коменським необхідність організації навчання на основі дидактичних принципів підтверджували Ж.-Ж. Руссо, Г.Й.Песталоцці, А.Ф.Дістервег. Значний внесок у розробку цієї проблеми зробив К.Д.Ушинський, який дав глибоке педагогічне та психологічне обґрунтування таким принципам дидактики, як систематичність, доступність, попільність, наочність, свідомість і активність навчання, міцність засвоєння знань.

Розвиток дидактики призвів до висунення нових вимог до навчання, більш повного і глибокого їх наукового обгрун­тування. Різні вчені-дидакти пропонують різні (як за кількістю, так і за змістом) системи принципів навчання. 1 цей процес буде продовжуватись далі.

2. Характеристика принципів навчання

Для характеристики сучасних вимог до процесу навчання оберемо систему принципів, що найчастіше зустрічаються у монографіях, підручниках і посібниках з дидактики[25]. 1. Принцип виховного навчання

Навчання є частиною більш широкого суспільного процесу виховання. Ідея виховного навчання була усвідомлена ще Я.А.Коменським, розділялась Ф.А.Дістервегом, М.І. Пироговим, К.Д.Ушинським, але чітко сформульована німецьким педагогом Й.Ф.Гербартом. Сьогодні вона знаходить відображення у працях дидактів, у підручниках і посібниках з педагогіки. Принцип виховного навчання вимагає поряд із засвоєнням учнями знань, умінь і навичок формування у них у процесі навчання світогляду, ставлень, поглядів, звичок, здібностей та інтересів.

Реалізується даний принцип:

- через зміст навчального матеріалу;

- через організацію навчального процесу, його форми і методи;

- через взаємодію учнів між собою та з педагогом, особистий приклад вчителя.

2. Принцип розвивального навчання

У процесі навчання в учнів розвивається інтелект, емоційно- вольова сфера, почуття, моторика. Принцип розвивального навчання вимагає створення оптимальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості школяра.

Реалізується цей принцип змістом освіти, цілеспрямованим формуванням інтелектуальних умінь, використанням відповідних методів навчання та їх раціональним поєднанням.

3. Принцип науковості освіти

Цей принцип вимагає включення в зміст освіти науково- достовірних знань, які відповідають сучасному рівню розвитку науки та віковим особливостям школярів. Він витікає із закономірного зв'язку змісту освіти з рівнем розвитку науки.

Реалізується він переважно при складанні навчальних програм і підручників. Учитель сприяє його реалізації, включаючи в зміст конкретного уроку найновіші наукові факти, які з'явились після виходу в світ підручників, але є цікавими і необхідними для правильного сприймання учнями, допомагають їм ознайомитися не лише з самими науковими поняттями, а й з методами наукового пізнання.

4. Принцип доступності (посильності) навчання

Принцип доступності чимало дидактів розглядають у діа­лектичній єдності з принципом науковості. Доступність не означає легкості у засвоєнні, а міру посильної трудності. Л. В. Занков навіть висунув принцип навчання на високому рівні трудності; лише тоді, на його думку, навчання є розви- вальним, збуджується його рушійна сила, з'являється інте­рес, прагнення долати труднощі, радість від отриманої перемоги.

Даний принцип вимагає вибирати зміст і методи навчання, враховуючи вікові особливості школярів та рівень їх навчальних можливостей.

Для реалізації даного принципу вчителю важливо добре знати навчальні можливості своїх учнів, вибирати такі зміст та методи навчання, які б дозволяли постійно рухатись від "зони актуального розвитку" до "зони найближчого розвитку" учнів, створюючи і долаючи основну суперечність процесу навчання.

5. Принцип зв'язку навчання з життям, теорії з практикою

Даний принцип витікає із закономірного зв'язку навчання з вимогами суспільного життя. Він вимагає розуміння учнями значення теоретичних положень для розв'язання практичних завдань, розкриття їх виявів у навколишньому житті, виражає необхідність підготовки учнів до правильного використання теоретичних знань у різносторонніх практичних ситуаціях, до перетворення навколишньої дійсності[26].

Основні шляхи реалізації цього принципу:

- розкриття необхідності теоретичних знань для ефективної практичної діяльності;

- демонстрація того, як наукові відкриття народжувалися із практичних потреб людства;

- звернення до найновіших досягнень науки і техніки, до проблем суспільного життя;

- опора на життєвий досвід учнів у процесі навчання;

- організація різноманітної практичної діяльності школярів, перш за все, продуктивної, з метою набуття уміння застосовувати знання на практиці.

6. Принцип наочності навчання

Принцип наочності оснований на сенсуалістичному підході[27] до навчання. Я.А.Коменський назвав його "золотим правилом" дидактики. Він стверджував, що треба "все, наскільки можливо, уявити почуттям, а саме: видиме - зором, чутне - слухом, нюхове

нюхом, смакове - смаком, дотикувальне - дотиком, а якщо щось може бути одночасно сприйняте декількома відчуттями, то повинно одночасно подаватись на декілька відчуттів"[28].

Його погляди розділяли Ж.-Ж.Руссо, Й.Г.Песталоцці, А.Ф.Дістервег, К.Д.Ушинський та інші педагоги.

Сучасні дидакти прийшли до висновку, що гіперболізація ролі наочності у навчанні приводить до гальмування розвитку мислення учнів.

Л.В.Занков у своїх дослідженнях довів необхідність поєднання слова і наочності у навчанні. Тому сьогодні цей принцип трактується як вимога використання на всіх етапах навчання предметних і словесних засобів наочності, показу конкретних предметів, явищ, процесів, моделей або їх образних відтворень.

Реалізовуючи даний принцип, вчитель має пам'ятати, що наочність — не самоціль, а засіб, який повинен забезпечити розвиток сприймання, мислення, активності й самостійності учнів; що поєднання слова й наочності допомагає осмислити спостережуване, зрозуміти зв'язки між фактами та явищами; що недоцільно показувати те, що добре відомо учням, достатньо лише створити відповідні уявлення; що надмірна наочність призводить до труднощів сприйняття; що демонструвати наочність треба на необхідному етапі уроку, а не завчасно.

7. Принцип систематичності, системності, по­слідовності, наступності навчання

Систематичність навчання відбиває вимогу засвоєння учнями знань у системі, яка б відображала у цілісному вигляді ті предмети і явища, які вивчаються, з усіма їх зв'язками і залежностями.

Послідовність навчання має на увазі побудову його у стрункій логічній послідовності так, щоб нові знання спирались на раніше засвоєні, а ті, в свою чергу ставали фундаментом для наступних знань. Тобто поряд з послідовністю у навчанні повинна мати місце і наступність.

На реалізацію цих вимог націлюють програми, в яких передбачено розкриття внутрішньопредметних і міжпредметних зв'язків. Цьому також сприяє інтеграція навчання.

Сучасна дидактика стверджує, що усього сказаного вище не досить для того, щоб в учня сформувалась система знань. Системність знань забезпечується "не тільки фактичними знаннями у теорії, але і методологічними знаннями, тобто знаннями про основні елементи теорії і структурно-функціональні зв'язки між ними

8. Принцип цілеспрямованості та мотивації навчання

Даний принцип витікає із закономірного зв'язку ефективності навчання і ставлення школярів до засвоєння знань.

Цілеспрямованість навчання вимагає визначення загальної мети, яка задається суспільством і навчальними програмами, конкретних цілей, які визначає вчитель на кожному етапі навчання.

Для успішної реалізації цього принципу вчителю необхідно правильно формулювати цілі (освітні, виховні, розвивальні), будувати свою роботу так, щоб вони були зрозумілі та сприйняті учнями і досягнуті в процесі спільної діяльності.

Мета навчання краще сприймається учнем за умови наявності в нього позитивних мотивів учіння. Тому принцип мотивації навчання вимагає формування обох груп мотивів (ЮК.Бабанський): 1) мотивів обов'язку та відповідальності у навчанні; 2) пізнавальних інтересів школярів. Вчитель повинен мати для цього у своєму арсеналі систему стимулів і майстерно їх використовувати з цією метою.

9.Принцип активності та самостійності учнів у навчанні

Мотивація навчання нерозривно пов'язана із формуванням у школярів пізнавальної активності та самостійності. Принцип активності та самостійності учнів у навчанні вимагає створення умов для вияву учнями творчої активності та пізнавальної самостійності у процесі засвоєння знань.

Активність і самостійність учнів у навчанні тісно вза­ємопов'язані. Активність виражається у стані готовності, прагненні до самостійної діяльності. Самостійність - у визначенні об'єкта, виборі засобів діяльності без допомоги ззовні. Джерелом пізнавальної активності й самостійності є потреба учнів у здобуванні знань, у самовираженні. Завдання вчителя - стимулювання цієї потреби. Таке стимулювання називають активізацією навчально-пізнавальної діяльності школярів Г.І. ІДукіна визначає активізацію як „процес, спрямований на поглиблену спільну навчально-пізнавальну діяльність учителя та учня, та спонукання до її енергійного, цілеспрямованого здійснення, на подолання інерції, пасивних і стереотипних форм викладання і учіння"'.

Активізація пізнавальної діяльності потребує використання таких методів, прийомів, засобів і форм навчання, які

стимулюють учнів до виявлення активності й самостійності. Це

можуть бути:

- самостійна робота з книгою: виділення головного, складання плану, тез, конспекту, написання реферату;

- самостійна постановка проблеми, висунення гіпотези щодо її розв'язання, участь у обговоренні шляхів розв'язання проблеми; у формуванні висновку;

- формування уміння ставити запитання вчителю і товаришам;

- рецензування відповіді товариша, творів;

- самоаналіз власних пізнавальних дій;

- пошук варіативних шляхів розв'язання задач;

- виконання творчих вправ і завдань;

- створення нового продукту діяльності, який має не лише суб'єктивну, а й об'єктивну цінність.

10. Принцип свідомості й міцності засвоєння знань, умінь і навичок

Даний принцип вимагає забезпечення учням умов для глибокого осмислення наукових фактів і узагальнень, способів виконання дій, довгого збереження їх у пам'яті, відтворення і використання у потрібний момент.

Його реалізація забезпечується:

- розумінням суті процесів і явищ, які вивчаються;

- виділенням головного у навчальному матеріалі;

- повторенням матеріалу за розділами і структурними одиницями;

- самостійним аналізом фактів, зв'язків, висновків;

- вивченням нового матеріалу у поєднанні з засвоєним раніше;

- використанням різних прийомів запам'ятовування і відтворення матеріалу;

- самостійним виконанням вправ на творче застосування знань;

- звертанням до раніше засвоєних знань з іншої, наукової точки зору;

- узагальненням і систематизацією отриманих знань, складанням схем, створенням моделей.

11. Принцип індивідуального та особистісно зорієнтованого підходу до учнів у процесі навчання

Цей принцип вимагає врахування у навчальному процесі і ндивідуальних особливостей кожного учня і забезпечення на цій основі підвищення якості навчальної діяльності, а також створення оптимальних умов для розвитку і становлення особистості як суб'єкта навчальної діяльності (саморозвитку).

Реалізації цього принципу сприяє індивідуалізація навчання, тобто: врахування індивідуальних особливостей учнів, здібностей і обдарувань, інтересів і прагнень школярів, їхнього життєвого досвіду, а також диференціація навчання.

Для педагогічно грамотного здійснення індивідуалізації навчання вчителю необхідно глибоко вивчати особистість кожного учня, ретельно фіксувати і аналізувати причини відхилень, розробляти систему впливів на учня з метою корекції відхилень і досягнення всіма учнями визначеного державними стандартами освіти рівня засвоєння навчального матеріалу.

12. Принцип оптимізації навчального процесу

Даний принцип обґрунтований у працях Ю.К.Бабанського. Він нимагає "із ряду можливих варіантів навчального процесу вибрати такий, який за даних умов забезпечить максимально можливу ('Активність розв'язання завдань освіти, виховання і розвитку школярів при раціональних затратах часу і зусиль учителів і учнів"1.

Основні критерії оптимальності:

- досягнення кожним учнем реально можливого для нього в даний період рівня успішності, вихованості й розвитку, але не нижчого за задовільний;

- дотримання учнями і вчителями встановлених для них норм часу на урочну і домашню роботу.[29]

Шляхи оптимізації навчання:

- вивчення реального рівня освіченості, вихованості й розвитку учнів; створення сприятливих умов для навчання;

- визначення конкретних освітніх, виховних, розвивальних цілей і завдань;

- відбір оптимального змісту уроку;

- вибір виду навчання, форм його організації, раціональних методів, прийомів і засобів, темпу роботи;

- оволодіння основами наукової організації праці вчителями й учнями.

Література

1. Бабанский Ю.К. Оптимизация процесса обучения. Общедидактический аспект. -М.: Просвещение, 1980. - С. 3-21.

2. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія -К.: Вища школа, 1996. - С.І57-162.

3. Дидактика современной школы / Под ред. В.А.Онищука. - К.: Радянська школа, 1987. - С.42-54

4. Куписевич Ч. Основы общей дидактики. -М.: Высшая школа, 1986 - С. 147- 171.

5. Лернер И.Я. Процес обучения и его закономерности. - М., 1960.

6. Лозова В.І., Москаленко II.Г., Троцко Г.В. Педагогіка. Розділ "Дидактика". -К.: ІСДОУ, 1993. - С.9-36.

7. Подласый И.Ф. Педагогика. -М.: Просвещение, 1996. - С.275-319.

8. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. -К.: 13МН,1997. -С. 170-174.

9. Щукина Г.И. Роль деятельности в учебном процессе. -М.: Просвещение. 1986. - С. 135-138.

10. Якиманская И.С. Личностно-ориентированное обучение в современной школе.- М., 1996.- 94 с.