Очерки по морфологии современного английского языка
Амосова Н.Н. Основы английской фразеологии
Настоящая книга представляет собой сокращенную редакцию докторской диссертации автора. В ней излагается обобщающая теория английской фразеологии, построенная на новых, впервые вводимых автором принципах трактовки языкового материала. В книге применен контекстологический метод анализа словесных сочетаний, обеспечивающий объективную классификацию фразеологических единиц и отграничение их от свободных сочетаний, а также разработаны основные понятия фразеологии как особой отрасли языкознания. Все это делает работу серьезным вкладом в теорию языка.
Л. С. Бархударов
Мягкая обложка (2009)
Данная книга представляет собой описание морфологического строя современного английского языка. Она является глубоким научным исследованием в области основных понятий английской морфологии, таких как: морф, морфема, алломорф, слово и др. Концепция автора основывается на достижениях отечественной грамматической науки.
В этой работе теория морфологии английского языка получила дальнейшее развитие на основе данных дистрибутивного, оппозиционного и трансформационного методов. Ряд глав посвящен характеристике частей речи. Книга иллюстрируется примерами из современной художественной, общественно-политической и научно-технической литературы на английском языке.
| ||||||
| ||||||
|
6,06
Объявления
7.4. Contribution of Ukrainian linguists to lexicological studies
Borys Hrinchenko, Holoskevytch, Krymsky, Bulakhovs’kyi, Biletskyi, Shevelov, Bilodid, Bi…, Zhluktenko, Rayevska, Barantsev, Balla/Podvez’ko, Mostovyi, Zatsnyi, N.Azhniuk, T.Kyiak, V.Levyts’kyi, R.Zorivchak , Stavyts’ka L.
Lexicology.A branch of linguistics dealing with the study of the meaning, usage, derivation, and history of words and word elements. In Ukraine lexicological problems were usually treated in terms of their practical application, in connection with the establishment of a system of Ukrainian terminology and of a standard literary Ukrainian lexicon, by scholars such as Hryhorii Kholodny (the general principles of terminology), Tadei Sekunda (the principles of technical terminology), Mykola Osypiv, Yevhen Hrytsak (neologisms), and M. Hladky (author of Mova suchasnoho ukraïns’koho pys’menstva [The Language of Contemporary Ukrainian Literature, 1930] and Nasha hazetna mova [Our Newspapers' Language, 1928]) and by various authors of articles on lexicography and the theory and practice of translation. Other linguists, such as Oleksa Syniavsky, Mykola Sulyma, Ivan Ohiienko, George Yurii Shevelov, Hryhorii Levchenko, Ivan Bilodid, Pavlo Pliushch, and I. Hrytsiutenko, devoted much attention to lexicological problems in their studies of the language of various writers. Chapters by I. Troian in Pidvyshchenyi kurs ukraïns’koï movy (An Advanced Course in the Ukrainian Language, 1930, edLeonid Bulakhovsky), by Yurii Sherekh in his Narys ukraïns’koï literaturnoï movy (Outline of the Ukrainian Literary Language, 1951), and by Petro Horetsky in vol 1 of Kurs suchasnoï ukraïns’koï literaturnoï movy (A Course in the Contemporary Ukrainian Literary Language, 1951, ed Bulakhovsky) contained systematic but brief surveys of the lexicon of the literary Ukrainian language.
Since the 1930s the Institute of Linguistics of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR (currently the Institute of Linguistics of the National Academy of Sciences of Ukraine) has been the co-ordinating center of Ukrainian lexicology. In 1965–9 it published the serial Leksykolohiia ta leksykohrafiia. Until recent times Ukrainian theoretical lexicology was underdeveloped and was limited to MykhailoKalynovych's work on the concept of the word and Borys Larin's research on urban speech. In the 1970s several publications on theoretical lexicology appeared: the collection Pytannia strukturnoï leksykolohiï (Questions of Structural Lexicology, 1970), L. Lysychenko's Leksykolohiia suchasnoï ukraïns’koï movy: Semantychna struktura slova (The Lexicology of the Contemporary Ukrainian Language: Semantic Structure of the Word, 1977), M. Kocherhan's Slovo i kontekst (The Word and Context, 1980), and particularly Z istoriï ukraïns’koï leksykolohiï (From the History of Ukrainian Lexicology, 1980). Despite their shortcomings, such as political bias and excessive descriptivism, the collectively written Leksyka i frazeolohiia (Lexicon and Phraseology, vol 4 of Suchasna ukraïns’ka literaturna mova [The Contemporary Ukrainian Literary Language, 1973]) and Istoriia ukraïns’koï movy: Leksyka i frazeolohiia (History of the Ukrainian Language: Lexicon and Phraseology, 1983), both edited by Mykhailo Zhovtobriukh and Vitalii Rusanivsky, mark a breakthrough in Ukrainian lexicology.
[This article originally appeared in the Encyclopedia of Ukraine, vol. 3 (1993).]
They were primarily concerned with
Shevelov is credited with producing illuminating analyses of
His primary /major contribution was a rigorous examination of
Interesting work has also been done on
This approach most profitably takes into account
Much of the value of this approach lies in the fact that it raised
It is reasonable to assume that…
It has the virtue too of pointing future linguists toward profitable ways of exploring
His study should be taken as an initial foray into the comparative history of urban racial segregation, not a comprehensive treatment
He speculates on the possible contributions
contains a coherent argument in favour of
Other scholars that had already covered the\this ground thoroughly
have paved the way for
It is worth examining briefly some of the possible explanations for this emphasis on
Highly influential widely influential
Freud's approach to the analysis of ….. is highly compelling.
Срезневський , Залізняк, Кримський
Фонетика Жовтобрюха
Висоцький
Історія української мови: Фонетика
Автор: Жовтобрюх М.А., Русанивский В.М., Скляренко В.Г.
Издательство: Наукова думка
Год: 1979
Страниц: 372
Формат: djvu
Размер: 9 Мб
Язык: украинский
В монографии излагается история звуковой системы украинского языка. На основе анализа памятников письменности Древней Руси и староукраинских источников, а также народных говоров украинского языка раскрываются процессы развития фонем, фонологические отношения гласных и согласных, дается фонологическая характеристика современного украинского языка.
Павло́ Гна́тович Жите́цький (* 23 грудня 1836 (4 січня 1837), Кременчук — † 5 березня (18 березня) 1911, Київ) — український мовознавець, лексикограф, педагог і громадський діяч. Доктор російської словесності (1908). Член-кореспондент Петербурзької АН (1898), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903).
Досліджував історичну фонетику української мови, зокрема таку її пам'ятку, як Пересопницьке Євангеліє 1556—1561 pp. (з Пересопницького монастиря на Волині). Приятелював
Павло Житецький — один із основоположників українського мовознавства; йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Це, передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики української мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), у якій поставлено і частково розв'язано ряд питань, зокрема про занепад редукованих «ъ» та «ь», про звукову природу «ѣ» та перехід його в «і» тощо. У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький розкрив мовні та палеографічні особливості пам'ятки і виявив у її тексті багато рис живого нардного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови.
Особливо цінними є праці з історії української літературної мови, що актуальні й в наш час: «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «Енеїда» Івана Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст." (1900). У них вчений дослідив функціонування у писемності 17-18 ст. двох типів старої літературної мови — слов'яно-української, що продовжувала церковнослов'янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літераурної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації у 18 ст. Павло Житецький першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Становлення нової літературної мови він розглядав у її зв'язках із старою книжною і вбачав у мовно-літературній діяльності І. Котляревського розвиток традиції вживання живого народного мовлення у низьких жанрах староукраїнської писемності. Досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв'язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Житецький виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона «Кратіл»», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературознавчих статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літературно-книжної та уснонародної традицій у старій українській писемності. Pavlo Zhytetsky is regarded as one of the first historians of the literary Ukrainian language
As a Ukrainophile and a leading member of the Old Hromada of Kyiv from the 1860s and a founding member of the Southwestern Branch of the Imperial Russian Geographic Society (1873–6), he was kept under constant police surveillance and denied a university career. He was in charge of the Hromada's Ukrainian dictionary project, and from 1902 he was a consultant to Borys Hrinchenko on the preparation of the Ukrainian-Russian dictionary. In 1908 he received an honorary doctorate from Kyiv University.
Zhytetsky's first work, an article entitled ‘Russian patriotism’ (Osnova, 1862, no. 3), argued for the viability of an independent Ukrainian literature and culture. The first historian of the literary Ukrainian language, he wrote (in Russian) the first complete and systematic (but soon obsolete) history of Ukrainian sounds (1876) and a pioneering survey of 17th- and 18th-century literary Ukrainian with an appendix consisting of Synonima slavenorosskaia (1889; Ukrainian trans 1941). For these books he was awarded the Uvarov Prize (1877, 1890). He also wrote a book of studies of Ukrainian folk dumas (1893; Ukrainian trans 1919); textbooks on the theory of creativity (8 edns, 1895–1911), the theory of poetry (8 edns, 1898–1913), and the history of poetry (6 edns, 1898–1913); a book on Ivan Kotliarevsky's Eneïda (Aeneid) and 18th-century Ukrainian literature (1900; Ukrainian trans 1919); and studies of the Peresopnytsia Gospel (1876), W. Humboldt (1900), Oleksa Storozhenko's stories (1903), and Ukrainian translations of the Gospels (1905). In 1883 Zhytetsky rejected Mikhail Pogodin's and Aleksei Sobolevsky's hypothesis that medieval Kyiv was ethnically Russian, and argued that Kyivan Rus’ was the cradle of the Ukrainian nation, and that Ukrainian linguistic traits were already present in 12th-century literary monuments. Zhytetsky's letters were published in a 1937 Warsaw edition of the Old Hromada's correspondence with Mykhailo Drahomanov. V. Plachynda's biography of Zhytetsky and an edition of his selected works (ed L. Masenko) were published in Kyiv in 1987. The valuable archive of his papers is preserved at the Central Scientific Library of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Borys Hrinchenko
Hrinchenko was a noted Ukrainian ethnographer. His major contributions in this field are the large, well-annotated collection Etnograficheskie materialy, sobrannye v Chernigovskoi i sosednikh s nei guberniiakh (Ethnographic Materials Collected in the Chernihiv and Neighboring Gubernias, 3 vols, 1895–9); a collection of Ukrainian folk tales and stories, Iz ust naroda: Malorusskie rasskazy, skazki i prochee (From the Mouths of the People: Little Russian Stories, Tales, Etc, 1900); and the first bibliographic guide, Literatura ukrainskogo fol’klora (1777–1900) (The Literature of Ukrainian Folklore [1777–1900], 1901).
His interest in ethnography led Hrinchenko to collect material for a dictionary. He incorporated much of this material into the 68,000-word, four-volume Slovar ukraïns’koï movy (Dictionary of the Ukrainian Language, 1907–9) that he edited, which contained also materials collected by Panteleimon Kulish from 1861 on, the Hromada of Kyiv, and the editorial board of Kievskaia starina. The dictionary is based on ethnographic records and excerpts from literary works published mostly between 1798 and 1870; almost all of it is documented. Until recently it was the fullest Ukrainian dictionary of its kind and one of the outstanding dictionaries in Slavic lexicology. It is prefaced by Hrinchenko's valuable survey of Ukrainian lexicography.
Hrinchenko was involved also in the development of the literary Ukrainian language. In such articles as ‘Halyts’ki virshi’ (Galician Poems, 1891) and ‘Kil’ka sliv pro nashu literaturnu movu’ (A Few Words about Our Literary Language, 1892) in Zoria (Lviv), he objected to an excessive infiltration of Western Ukrainian elements into the standard language (see Standard Ukrainian) based on the dialects of Dnieper Ukraine. In accordance with his populist orientation, Hrinchenko took the comprehensibility of an expression to the common people as the main criterion for its acceptability. His observations on the attitude of the peasants to literary Ukrainian as well as his arguments for the free development of the Ukrainian language were presented in the book Tiazhkym shliakhom (Along a Difficult Road, 1906; 2nd edn, 1912). In the 1900s Hrinchenko took a more moderate position on Western Ukrainian elements in literary Ukrainian.
The fullest collection of Hrinchenko's literary works is the 10-volume set published by Knyhospilka and the Rukh publishing house (1926–30). His important publicistic work, ‘Lysty z Ukraïny Naddniprians’koï’, was reprinted in 1994 as Dialohy pro ukraïns’ku natsional’nu spravu (Dialogues about the Ukrainian National Cause), compiled by Arkadii Zhukovsky and edited by Pavlo Sokhan
It was here (in Kharkiv) in the 19th century that the eminent Ukrainian linguist Oleksander Potebnia initiated Ukrainian scholarly linguistics.
Bulakhovskyi Leonid
Автор близько 350 наукових праць з різних питань сучасної укрїнської мови, її історії, зі славістики, загального мовонавства, методики викладання. Серед методичних праць: «Кілька уваг до програми рідної мови…» (1927), «Методичні уваги до вчителя», «Методика мови і літератури» (1930), «Підручники з української мови для середньої школи» (1952) тощо, у яких описано питання підготовки вчителя української мови.
У 1927 році Леонід Булаховський разом із О. Білецьким, О. Парадизьким і М. Сулимою видали підручник для старшого концентру трудових шкіл. Це був своєрідний додаток до підручника «Українська мова». Там було 4 статті Булаховського: «Граматика в новій школі», присвячена проблемам і методам вивчення мови, «Порівняльне вивчення української й руської мов», де йдеться про одночасне навчання близькоспоріднених мов. Наступні дві статті присвячені роботі над виразністю та образотворчими засобами мови, а також над технікою усної і писемної мови. Кожен із випусків цього підручника (5—7-й роки навчання), крім граматики містив розділи «Формальний аналіз літератури» та «Розвиток усної і писемної мови». Окрім практичного матеріалу підручник висвітлював деякі питання мовознавства, а також містив історичні довідки.
Булаховський усупереч формально-граматичному напряму обґрунтував положення про єдність граматики з орфографією та стилістикою. Багато працював над загальними і частковими проблемами методики викладання української мови. Науково-дослідницьку діяльність поєднував із практичною в середній та вищій школах, брав участь у підготовці вчительських кадрів, виступав із критичними оглядами методичної літератури.
У дослідженнях, присвячених мові Тараса Шевченка, висвітлив три основні питання: значення творчості великого поета в становленні нової української літературної мови, деякі засоби поетики Шевченка і характеристика мови його поем, написаних російською мовою.
George Y.Shevelov’s scholarly output could be compared to that of an entire academic institute. His works have an immediate bearing on the study of words (albeit Ukrainian), since much of his research in linguistics revolved, among many other things, around lexicological issues. He wrote on etymology, morphology, phonology and syntax of such Slavic languages as Church Slavonic, Macedonian, Serbo-Croatian, Slovak, Polish, Russian, Belarusian, and most extensively, Ukrainian. The publication of his signal work, “A Historical Phonology of the Ukrainian Language”, in 1979, prompted the scholarly world to revisit not only the historical phonetics of the Ukrainian language but also the history of the language itself. In it, Shevelov took issue with the view hitherto dominant in the academic world – namely, that the Ukrainian language had developed in the period following the destruction of the Kyivan Rus' state by the Mongols from a supposedly common Old Rus' language – , which was the forerunner of Russian, Ukrainian and Belarusian and made a compelling case about the historical continuity of the Ukrainian language. He argued that Ukrainian has had its own characteristic development from early on, on par with that of other great Slavic languages.
Even though there has been a lot of research into the phonological systems of Slavic languages, not only Ukrainian, since the publication of Shevelov’s work, it is worth noting that his work remains the only fundamental study of the historical phonology of any Slavic language.
Since in order to trace the development of Ukrainian from the Proto-Rus language to the present day and to establish cause-and-effect relationships between individual phonetic changes, Shevelov used extensive historical, dialectal and textual material, his scholarly scope reached far beyond lexicology, syntax and etymology. His insightful forays into issues relating to Ukrainian literary language, the impact of Chernihiv and Halychyna dialects on the formation of literary Ukrainian, interlingual contacts between Slavic languages, anthroponymic studies etc. predated
His other works – such as “The Syntax of Modern Ukrainian” (1963), “A Prehistory of Slavic: the Historical Phonology of Common Slavic” (1965), “Die Ukrainische Schriftsprache, 1798 – 1965” (1966), “Teasers and Appeasers: Essays and Studies on Themes of Slavic Philology” (1971), “The Ukrainian Language in the First Half of the 20th Century: Its State and Status” (1989) – not only have greatly contributed to the firm establishment of Ukrainian as a component of Slavic Studies around the globe, but also
У мовознавстві учень Л.Булаховського і В.Сімовича (неформально), який впровадив Шевельова в фонологічні методи Празької школи.
Після праць із стилістики (Павло Тичина, Іван Котляревський, Тарас Шевченко) і синтаксису: «До генези називного речення» (1947), «Синтакса простого речення» (1941, видано без прізвища автора в К. 1951, в англійському перекладі «The Syntax of Modern Literary Ukrainian» у Гаазі 1963), у центр своєї наукової праці поставив написання історичної фонології української мови, що показувала б її розвиток від праслов'янської мови донині на широкому історичному, діалектному міжмовному й текстуальному ґрунті з установленням системно-причинових зв'язків між окремими фонетичними змінами («A Historical Phonology of the Ukrainian Language», 1979). Попередніми студіями до цієї праці були характеристика сучасної української літературної мови («Нарис сучасної української літературної мови», 1951), взаємодії її з діалектами головно Чернігівщини й Галичини (підсумовано в «Die ukrainische Schriftsprache», 1966), розмежування української і білоруської мов («Problems in the Formation of Belorussian», 1953), пробні етимологічні студії (вантаж, веремія та ін.), історична фонологія праслов'янської мови («A Prehistory of Slavic» 1964, 1965), серія статей про попередників у проблематиці (В.Ганцов, О.Курило, К.Михальчук, О.Потебня, Л.Васильєв, В.Сімович) і серія статей про окремі пам'ятки (Реймське Євангеліє, Кодекс Ганкенштайна, Ізборник 1076, Підпис Анни Ярославни, Мірило праведне, Інтермедії Ґаватовича, Хрест Євфросінії Полоцької та ін.).
Поза тим студії з історії української мови («Українська мова в першій половині двадцятого століття 1900—1941», 1987), історичної морфології, синтакси й лексикології української мови, студії з інших слов'янських мов (російської, білоруської, словацька, польської, сербсько-хорватської, чеської, староцерковнослов'янської), антропонімічні студії й низка рецензій на відповідні наукові появи (найважливіші з цих статей до 1970 зібрано в книзі «Teasers and Appeasers» 1971). Шевельов був редактором багатьох наукових і літературних журналів і серій, зокрема серії «Historical Phonology of the Slavic Languages».
Автор 17 книг, фундаментальних наукових праць: «Передісторія слов'янської мови: історична фонологія загальнослов'янської мови» (1965), «Історична фонологія української мови» (1979), «Нарис сучасної української мови».
Академік Ю. Шевельов – автор глибоких та оригінальних українознавчих досліджень. Зокрема, вагомий його внесок у фонологію, морфологію, синтаксис, етимологію, ономастику. Вчений розвинув поняттєві та історіографічні основи українського мовознавства, його метамову, у своїх працях синтезував діахронний і синхронний підходи до вивчення української мови. Ґрунтовно дослідив Ю. Шевельов синтаксис простого речення. В англомовних монографіях учений показав розвиток фонологічної системи української мови від праслов’янської основи аж донині на широкому історичному, діалектному, міжмовному та текстуальному ґрунті з установленням глибинних причинових зв’язків між окремими фонетичними змінами, дав панорамну картину розвитку української мови в її історичному розрізі, обґрунтував її початки в VII ст., а завершення формування – приблизно в ХVI ст. Заперечивши концепцію прасхіднослов’янської лінгвоєдності та трьох східнослов’янських мов у доісторичні часи, науковець розвинув концепцію конфігурації та перегрупування діалектних груп (київсько-поліського, галицько-подільського, полоцько-смоленського, новгородсько-тверського, муромо-рязанського діалектів), що з них розвинулися українська, російська та білоруська мови. Правда, деякі аргументи, подані на підтвердження цієї концепції, є певною мірою дискусійними, на що справедливо вказав В. Німчук у статті “Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української мови” (“Мовознавство”. – 1997. – № 6. – С. 3–14; 1998. – № 1. – С. 3–12).
Ю. Шевельов – автор праць про українську літературну мову (“Нарис сучасної української літературної мови”, 1951), її взаємодію з діалектами, передусім Чернігівщини та Галичини (німецькомовна монографія “Українська писемна мова, 1798–1965. Її розвиток під впливом діалектів”, 1966), розмежування української та польської мов (стаття “Проблема українсько-польських лінгвістичних відносин від X ст. до XIV ст.”, 1952, англійською мовою), української та білоруської мов (англомовна розвідка “Щодо проблем утворення білоруської мови”, 1953) та ін. Значним внеском у соціолінгвістику є його англомовна монографія “Українська мова в першій половині двадцятого сторіччя, 1900–1941. Її стан та статус” (1989). У доробку вченого – статті про окремі мовні пам’ятки, зокрема про “Ізборник Святослава” 1076 р. (один із найдавніших збірників літературних творів різного змісту, створених на основі рукописів великокнязівської бібліотеки) та про “Кодекс Ганкенштейна” (рукописну Богослужбову антологію XII–XIII ст.) та ін. У низці праць учений досліджував інші слов’янські мови: білоруську, церковнослов’янську, російську, польську, словацьку, хорватську, сербську.
Писав чимало Юрій Володимирович і про проблеми українського правопису. Він – автор праць про україністів-мовознавців О. Павловського, О. Потебню, В. К. Меттьюза, В. Ганцова, О. Курило, К. Михальчука та ін.
Ю. Шевельов був членом редакцій та редактором багатьох лінгвістичних і літературознавчих журналів та серій, зокрема журналу “Сучасність” (головний редактор, 1978–1981), серії історичних фонологій слов’янських мов: польської, словацької, білоруської, української, македонської (Гайдельберг, 1973–1983). Він був редактором збірників праць В. Сімовича (1981; 1984). Чимало статей написав для двох видань “Енциклопедії українознавства” (1949–1952; 1955–1989) і англомовної “Encyclopedia of Ukraine” (1984–1993).
Юрій Шевельов зробив великий унесок у наше знання про кшталтування української літературної мови. Ще 1946 р. він уперше віднотував вплив галицького мововжитку на літературну мову, а 1962 р. відзначив чернігівський вплив. Показав він і складні шляхи, що ними йшли “галицькі” впливи, зосібна через мову письменників ХІХ ст., які творили на підросійській Україні, але були пов’язані з Україною Західною. Збірки його студій на цю тему (з деякими доповненнями) були опубліковані під назвами «Галичина в формуванні нової української мови» (1949, 1975), «Внесок Галичини у формування української літературної мови (1996; німецьке видання – 1966), «Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови. До постави питання» (1962, 1996). Ними доведено, що важливу ролю у творенні нової мови відіграли не лише київські й полтавські говірки, але й інші діалекти. У розвідці про вплив Чернігівщини, – додаймо, – автор також відзначив, що традиція літературної мови, на якій ґрунтувалися граматика й словник О. Павловського, була чернігівська, а в Котляревського чи Шевченка північноукраїнських елементів теж трапляється чимало. Він підкреслив, що початків нової мови слід шукати в добі, яка передувала Котляревському, і що жодна літературна мова не виникає “на народній основі”, – а це відбігало й від традиції, що набула певного поширення в науці, й від тієї догми, що була обов’язковою на підрадянській Україні.
Ще у Швеції Юрій Шевельов дійшов висновку, що білоруська мова витворилася внаслідок злиття двох різних діалектних груп, чим поставив під сумнів шахматовську концепцію “давньоруської мови” та її розпаду на три східнослов’янські мови, б’ючи в її найслабше місце. То був перший крок у дослідженні проблематики раннього групування східнослов’янських діалектів та генези української мови, яка посіла центральне місце в його подальшій науковій діяльності. Підготований 1952 р. рукопис «Problems in the Formation of Belorussian» вийшов друком наступного року (у зв’язку з його виданням стався конфлікт із Р. Якобсоном).
1964 р. побачила світ велика праця Шевельова про фонологію та фонологічну еволюцію праслов’янської мови: «A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic» (2-ге вид. – 1965). У ній підбито підсумок раніших студій, виконаних різними дослідниками, а також і низки власних. Зокрема, значну увагу приділено датуванню явищ на підставі відносної хронології та запозичень зі слов’янських мов до інших і з інших мов до слов’янських. Мабуть, найважливішими тут є міркування про ранні поділи в праслов’янському просторі та про вичленування діалектів під добу розпаду праслов’янської мови. За п’ятнадцять літ з’явилася ще одна фундаментальна праця Ю. Шевельова – «A Historical Phonology of the Ukrainian Language» (1979) – найрозлогіша розвідка з історичної фонології, присвячена окремій слов’янській мові, “біблія” для україністів. У ній автор подає детальний розгляд усіх проблем, широко використовує діалектний матеріал (завдяки чому ця книжка містить у собі ще й історичну діалектологію української мови), пропонує власну періодизацію історії мови, змальовуючи історично-культурне тло мовних змін. Крім опису того чи того явища, він критично оглядає його раніші пояснення, а відтак у більшості випадків пропонує власне. Юрій Шевельов дуже тішився з того, що гурт харківських мовознавців заходився коло перекладу цієї праці українською мовою. На жаль, сам автор уже не дочекався опри-люднення книжки (яка здатна стати поворотним пунктом у розвитку мовознавчої думки в Україні). Нарешті, Ю. Шевельов був ініціатором і редактором серії видань, присвячених фонології слов’янських мов.
У названих працях, а також у низці інших, він дослідив первісне гру-пування східнослов’янських мов та проблему “давньоруської мови”, вочевиднив глибоку диференціацію східнослов’янського простору ще за доісторичної доби й по-новому окреслив наявні на той час діалектні групи та їх пізніший розвиток. Наслідком цих розважань стало заперечення устійненого в науці погляду на існування давньоруської мовної спільноти та доведення ранньої окремішності груп, що на їх ґрунті витворилася українська мова (хоча дискусійним залишається датування початку її формування VI cт. після Р. Х.). Популярнішим стилем він виклав свої погляди в брошурі «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем слов’янської глотогонії: Дві статті про постання української мови» (Київ, 1994; підготовчий варіант опубліковано роком раніше).
На особливу згадку заслуговує монографія, присвячена зовнішній істо-рії української мови у ХХ ст.: «Українська мова в першій половині двадця-того століття (1900–1941). Стан і статус» (1987, 1998; англійське видання – 1989). У ній автор подав детальний і глибокий виклад ситуації перед І‑ою світовою війною та революцією, під час визвольних змагань (1917–1920 рр.), “перед добою українізації” та в період її реалізації (1925–1932 рр.), нарешті за секретарювання Постишева та Хрущова (1933–1941), описавши насамкінець ще становище української мови на території Польщі, Румунії та Чехословаччини. Тут здійснено тонкий аналіз усіх чинників, що сприяли розвиткові мови та її функцій, або навпаки, призводили до їх обмежень (за приклад може правити неоднаковість мовної ситуації в різних відділах Української Академії Наук). Зокрема, Ю. Шевельов розкрив велику вагу нетривалого періоду незалежності в 1917–1920 рр. для збагачення словництва української мови, на що раніше не звертали належної уваги. Автор віднотував непослідовність і посутню поверховість “українізації” 1925–1932 рр., виокремив дві мовознавчі школи, які впливали тоді на напрямок розвитку української лексики: київську, що він її називає етнографічною, та харківську – помірковано пуристичну. Показав він і небезпеку для мови, що йде від двомовності. Нарешті, в книжці відзначено позитивні й неґативні сторони нормалізації лексики за радянських часів, а також збереження в говірній мові “ліквідованих” режимом слів.
У багатьох працях Ю. Шевельов студіював історію українського мовознавства, опублікував статті й розвідки, присвячені життю та здобуткам таких дослідників, як П. Бузук, В. Ганцов, Б. Грінченко, О. Курило, О. Потебня, В. Сімович, О. Синявський, І. Зілинський та ін., що мало особливо велике значення, коли йшлося про постаті, приречені на небуття в СРСР. Він підготував до друку вибрані праці В. Сімовича (1981–1984) та збірку статей О. Потебні (1992), відтворив збірник на пошану І. Зілинського, що мав вийти друком 1939 р. (1994).
[1] Ontological means referring to the way things are; to do with the nature of things and their existence.
[2] In the narrow sense, a marker is a free or bound morpheme that indicates the grammatical function of the marked word, phrase, or sentence.
[3] It must be noted, however, that the form ‘salt and pepper’ with reference to hair is increasingly becoming more common (e.g. Now he is 55, has short salt-and-pepper hair and is wearing stylishly comfortable clothes).
[4] The utterances are similar in what pragmatics refers to as proposition, which is often defined as “an assertion about the world”. This kind of meaning is known as propositional (meaning)
[5] It is now established practice to capitalize conceptual domains
[6] Since it has not yet been conclusively proved that Bakhtin and Voloshinov are two different scholars and many believe that the name Voloshinov was used by Bakhtin as a pseudonym, it may make sense to refer to both of them together when Voloshinov’s views are discussed