Структура епідеміології як науки про епідемічний процес.

Лекція

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. У чому полягає життєвий та філософський сенс проблеми буття?

2. Які форми має буття людини?

3. Чи можна вважати, що матерія — це те, з чого складені всі речі?

4. Ява відмінність між науковою та світоглядною картинами світу?

5. Чому прогресивні, революційні, наукові відкриття можуть призвести до кризи в науці?

6. Чому рух — це невід'ємна властивість матерії?

7. Чи можна вважати за рух наші думки?

8. Чи ми сьогодні знаємо все про форми руху?

9. Чи змінилося соціально-історичне тлумачення простору і часу у XX ст.?

10. Наведіть приклади перцептуальних деформацій просторово-часових ха­рактеристик, що викликані фізіологічними та психологічними особливос­тями людини.

11. Дати визначення топології та метрики простору.

 

1. Авдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации: Учеб. пособие. — М., 1994. — Гл. 2, 5.

2. Гегель. Наука логики: В 3 т. - М., 1970. - Т. 1. - С. 123-256.

3. Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3 т. — Т. 1. — С. 107—263.

4. Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — М., 1991. - С. 34-72.

5. Разумный В.П. Драматизм бытия: истоки бесперспективности. — М., 1991. - С. 3-43.

6. Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. — М., 1987. — С. 5— 49, 196-254.

7. Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. — К., 1993. — Розд. 3.

8. Філософія: Підручник / За ред. Г.А.Заїченка та ін. — К., 1995. — Розд. 5.

9. Философия: Учебник / Под ред. В.Д.Губина и др. - М., 1996.

10 .Булгаков С. Н. Философский смисл троичности // Вопр. философии.— 1989,— № 12.— С. 96.

11. Бургин М. С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философская и социологическая мысль. — 1991. — № 8.

12. Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 4.

13. Гайденко В. П. Бытие и разум (Размышления о книге А. Л. Доброхотова «Категория бытия в классической западной европейской философии») // Вопросы философии. — 1987. — № 9.

14. Гиндилис Н. Л. Единство мира: концепция коллективного бессознательного К. Юнга // Философия науки. —1995. — № 5.

15. Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. — 1992. — № 5.

16. Кутирев Б. О. Людина і світ: три парадигми взаємодії // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 7.

17. Мамлеев Ю. В. Судьба бытия // Вопросы философии. — 1993. — № 11.

18. О множественности форм пространства и времени // Філософська і соціологічна думка. — 1990. — № 4.

19. Сартр Ж. Буття і Ніщо. Нарис феноменологічної онтології (фрагменти) // Філософська і соціологічна думка. — 1995. — №5, 9.

20. Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. — М., 1987

21. Філософія.Навчальний посібник.Вид.4-е.За ред.проф.І.Ф.Надольного

К.,2004.-457с.

 

 

 

Тема: Предмет епідеміології. Основні етапи розвитку епідеміологічної науки. Епідеміологія в структурі медичних наук і охорони здоров’я. Задачі епідеміології. Поняття про "епідеміологію неінфекційних хвороб". Вчення про епідемічний процес. Класифікація інфекційних хвороб. Напрямки боротьби з інфекційними хворобами. Поняття про ліквідацію інфекційних хвороб. Упорядкований перелік протиепідемічних заходів. Організаційна структура протиепідемічної системи МОЗ України. Закони та інші юридичні акти, що регламентують протиепідемічну діяльність та захист населення від інфекційних хвороб.

Епідеміологія – наука про закономірності розповсюдження інфекційних та інших хвороб в людському суспільстві, методик їх попередження та ліквідації.

Термін "епідеміологія" належить Гіппократу, який одну з своїх робіт так і назвав: "Епідемія". Термін складається з трьох слів: "епі" – на або над, "демос" – народ (грецьке "epidemos" – розповсюджений серед народу), "логос" – наука (вчення). Це поняття по своєму змісту відображає масовий характер захворювань.

Епідеміологія – це розділ (область) медицини, яка дуже швидко розвивається. З одного боку, в ній з’являються нові гіпотези та теорії, які повинні пояснити нові факти, а з другого – помічається тенденція до розширення меж епідеміології та залучення в її сферу нових об’єктів, які мають відношення до здоров’я населення.

Успіхи, досягнуті в боротьбі з інфекційними хворобами, привели до того, що ще недавно здавалось, буцім то епідеміологія інфекційних хвороб в значній мірі вирішила основні задачі, які стояли перед нею. Справлялось враження, що залишились проблеми не теоретичного, а прикладного характеру, наприклад такі, як вишукання методів специфічної профілактики грипу, вірусних гепатитів, шигельозів та деяких інших інфекцій.

Між іншим. проблема боротьби з інфекційними хворобами в дійсності залишається надзвичайно актуальною. Так, згідно даних Всесвітньої Охорони здоров’я, за останнє десятиліття XX століття на земній кулі перехворіло більше 150 млн. хворих малярією; гострими кишковими інфекціями хворіло близько 500 млн. чол.; від гострих респіраторних захворювань кожного року гинуло близько 2 млн. чол., а всього заразними хворобами захворювало за один рік більше, ніж 1,5 млрд., тобто третина людства. Необхідно мати на увазі, що інфекційна патологія значно частіше, ніж неінфекційна веде до смерті в більш молодому віці.

Говорячи за структуру сучасної інфекційної патології, слід відмітити, що в міжнародній статистичній класифікації хвороб, травм та причин смерті хвороби, інфекційна природа яких або визнана, або не виключається, відноситься до 975 рубрик з 13 класів. Дані ряду авторів засвідчує, що захворюваність цими нозологічними формами може досягти 60 - 70 % загальної захворюваності населення.

В останні десятиріччя важливе ведуче значення в інфекційній патології набувають так звані ендогенні інфекції. Викликані різними збудниками (кокові форми, особливо стрепто- та стафілокок, кишкова паличка, протей, синьо гнійна паличка, окремі гриби і т. і.) дерматити, гнійничкові ураження шкіри , назофарінгіти, отити, кон′юктивіти, коліти, апендицити, бронхіти, бронхопневмонії, цистопієлонефріти, холецистити, діареї, а також багато форм сепсису хоч і непрямо, але обумовлені факторами техногенного середовища та способом життя сучасного людства.

До цього треба добавити, що перманентно виявляються нові, раніше невідомі людству форми інфекційних хвороб (легіонелльоз, мікоплазми, кампілобактеріоз, рота вірусна інфекція, африканські геморагічні гарячки Ласса, Марбург, Ебола, борреліоз Лайма та ін.), які, як правило, не тільки підлягають регістрації, але й справжня захворюваність ними невідома, так як виявляються вони випадково. Зрозуміло, що серед знову виявлених заразних хвороб в першу чергу необхідно згадати інфекцію вірусом імунодефіциту людини.

Треба також мати на увазі, що по відношенню до деяких хвороб, які раніше вважались неінфекційними, виявлено інфекційний етіологічний агент ( частіше вірусної природи). Так, рак печінки зв’язують з вірусами гепатитів В і С. Наочним доказом широти можливостей виявлення інфекційної етіології хвороб, які раніше вважались неінфекційними може бути гострий та хронічний гастрити, а також виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки, по відношенню до яких в 80-ті роки була висловлена підозра про патогенетичну роль факультативно-анаеробних мікроорганізмів кампілобактер пілорі.

Таким чином, епідеміологія інфекційних хвороб не тільки ще не досягла своєї історичної мети щодо ліквідації інфекцій, але коло завдань, що стоять перед нею, постійно розширяються.

Успіхи, досягнуті епідеміологією боротьбі з інфекційними хворобами, привернули увагу до можливості епідеміологічного вивчення масових неінфекційних хвороб. В зв’язку з цим на початку 50-х років північноамериканські епідеміологи прийшли до висновку, що використання епідеміологічного методу, розробленого для вивчення закономірностей виникнення та розповсюдження масових неінфекційних хвороб, а також порушень здоров’я, обумовлених професіональними або іншими шкідливостями (наприклад, виробничий сільськогосподарський або шляховий травматизм, різного роду хімічні або фізичні впливи і т. ін.).

Епідеміологія – це наука про епідемічний процес, закономірності розповсюдження інфекційних хвороб, шляхи боротьби та профілактики інфекцій.

Деякі етапи розвитку епідеміології.

 

Витоки епідеміологічних уявлень йдуть в давню старовину і, очевидно, співпадають з часом виникнення людського суспільства, коли була помічена можливість деяких хвороб виникати без видимих причин та передаватись іншим людям. З’явились висловлювання "прилипчива хвороба", "мор ".

А зараз - про деякі етапи розвитку епідеміології.

Стародавня Греція. В трактаті стародавньогрецького лікаря, реформатора античної Медицини Гіппократа (близько 460 – близько 370 рр. до н.е.) "Про повітря, воду та землю" йшла мова про вплив зовнішніх умов на здоров’я людини. Під впливом ідей філософів та лікарів в державі проводилось багато санітарних заходів: обладнувались канали для видалення нечистот, санітарний нагляд за будівництвом житла, якістю харчових продуктів. Дезинфекція проводилась шляхом спалення сірки, різних ароматичних речовин. Трупи померлих від заразних хвороб спалювались. Треба сказати, що від Гіппократа йде міазматичний напрямок, який пояснював причини розповсюдження інфекційних хвороб. Гіппократ узагальнив дані про розвиток епідемій в різних місцях та в різний час, ним було введено поняття конституції місць та років.

Стародавній Рим. В Римі вже в І ст. проводились такі заходи санітарного благоустрою, як очищення вулиць від сміття, харчовий нагляд, улаштування каналізаційних колекторів, а в VІІ ст. був побудований величезний водопровід (кількість води доходила до 80 відер на добу на одну людину).

В епоху феодалізму, після занепаду Риму, настає забуття досягнень античного миру. Середньовічні міста характеризувались незвичайним скупченням бруду, а розповсюдженню епідемій сприяли багато численні війни, хрестові походи. Тому епоха феодалізму в Європі супроводжувалась виключним розповсюдженням епідемічних хвороб (проказа, висипний тиф, віспа, чума).

Епоха Відродження. В XV ст. людство почало переоцінювати накоплений історичний досвід. Вчені починають замислюватись над суттю інфекційних хвороб. Виникають різні гіпотези, які можна об’єднати в два протилежних напрямки, які пояснювали причини "прилипчивих " хвороб: міазматичний та контагоністичний.

Міазматичний напрямок , який очолював англійський лікар, батько англійської медицини Сіденгам ( 1624-1689) припускало, що хвороби виникають в зв’язку вдиху шкідливих випаровувань – міазмів. Відлунок міазматичних уявлень ми знаходим в назвах деяких хвороб (малярія, інфлюенца). Сіденгам виділявся виключною спостережливістю та прозорливістю – він вперше дав чітку характеристику деяким хворобам, наприклад скарлатині, зумів виявити зв'язок між захворюванням та умовами зовнішнього середовища. Це – велике досягнення, але причиною інфекційних хвороб виявились живі збудники.

В період широкого розповсюдження міазматичних поглядів, які заперечували заразну природу масових ("повальних") хвороб, в епоху Відродження Італьянський вчений Фракасторо (1478-1553) виступив з чітко сформульованою теорією, яка доказувала та переконливо обґрунтовувала заразний ("контагіозний") їх характер. Це вчення признавало, що при зараженні заразний початок ("контагій") проникає в організм та в ньому розмножується, а передача зарази проходить, як це вважав Фракасторо, шляхом "контакту" з хворим або його міазмами. Це вчення, яке отримало назву "контагіонітського", відігравало велику прогресивну роль на протязі трьох століть, а час підтвердив його правоту.

Послідовно дотримувався контагоністовних позицій видатний український епідеміолог Данило Самойлович (1724-1810). Працюючи в Херсоні, Миколаєві, Кременчуці на посаді губернського лікаря Єкатеринославського намісництва і Таврійської губернії, він розробив і використав систему протиепідемічних заходів, підкреслюючи можливість участі населення в цій роботі. З його ініціативи осередки чуми, що виявлялись на шляхах прямування військ. оточувались військовими заставами, які не допускали проходу в осередок чи виходу з нього. Під час епідемії чуми в Москві застави і карантини, запропоновані Д. Самойловичем, дали змогу запобігти заселенню інфекції в діючу російську армію. вчений довів важливість раннього виявлення першого хворого на чуму та його негайної ізоляції, створив ефективну систему захисту півдня Російської імперії від проникнення хвороби. Зокрема, в’їзд у Росію дозволявся тільки після 21-денногог карантину і "обкурювався хлорним газом". Д. Самойлович уперше встановив, що перехворілі на чуму мають опірність до цієї інфекції, і їх варто залучати для роботи в епідемічних осередках. Капітальні наукові праці вченого видавались у Франції та Німеччині та мали значний вплив на подальший розвиток епідеміології.

Людство з давніх давен платило важку данину багато численним заразним хворобам - віспі, чумі, проказі і та ін., які часто ставали тяжкою пошестю. Вважають, що в XIV ст. в Європі від чуми загинуло близько 25 млн., а в XVII ст. від віспи – більше 60 млн. чоловік.

Та ось величезний внесок в боротьбу з натуральною віспою вносить англійський лікар Едуард Дженнер ( 1749-1823). Все своє довге трудове життя, всі свої здібності, всю енергію він вклав в боротьбу з натуральною віспою, яка на його очах виривала одну жертву за іншою серед оточуючого населення. Медицина тоді була безсильною боротися з цією хворобою. Варіоляція була небезпечною і супроводжувалась неприємними і навіть нестерпними процедурами для пацієнтів, що Дженнер випробовував на собі в віці 8 років. А чи можна знайти більш надійний засіб для запобігання від віспи? - це запитання постало перед Дженнером. "Випадковість" допомогла йому знайти правильний шлях для вирішення цієї задачі. Одного разу до його першого вчителя, хірурга Ледлоу, з’явилась на прийом селянка, в якої хірург запідозрив натуральну віспу. Але хвора заявила, що натуральною віспою хворіти не може, так як перенесла коров’ячу віспу. Ці слова селянки вперше навели Дженнера на думку, як писав за це пізніше, "Чи не можна навмисно збуджувати коров’ячу віспу на людях для того, щоб запобігти натуральної віспи". І ось на протязі 20 раків Дженнер вивчав це запитання і запропонував безпечний і виключно ефективний засіб попередження натуральної віспи шляхом щеплення людині коров’ячої віспи (вакцини). Треба сказати, що відкриття Дженнера дало можливість в другій половині XX ст. ліквідувати натуральну віспу на земній кулі.

В 1848 році Р. Вірхов вводить термін "інфекційні хвороби ", хоча і не визнавав ведучої ролі мікробів в розвитку патологічного процесу та скептично відносився до досліджень Р. Коха (1843 - 1910) в вивченні патогенних мікробів. Проте істина виявилась на боці Коха, який не тільки відкрив ряд збудників (туберкульоз, холера), а й розробив критерії для вивчення специфічного мікроба – знаменита тріада Коха (постійність, сталість, виділення збудника, можливість одержати його в чистій культурі, відтворення інфекції в експерименті).

Якщо німецькі бактеріологи на чолі з Р. Кохом вважали своїм головним завданням виділення, культивування, та опис збудників важливіших інфекційних хвороб людини, то французькі бактеріологи на чолі з Л. Пастером (1822-1895) майже зразу звернулися до дуже складної проблеми вивчення механізмів, сприйнятливості і несприйнятливості до інфекції. В 1880 р. Пастер випадково залишив термостаті культуру збудників куриної холери. Після повернення з відпустки він заразив партію курей цією старою культурою, але жодна з птахів не загинула. Тоді, одержавши свіжу культуру, він заразив нею птахів повторно, а також групу курей, які не були задіяні в досліді. Вся перша група птахів залишилась живою. Вся друга – загинула. На основі цих дослідів Пастер зробив узагальнюючий висновок про можливість попередження інфекційних хвороб шляхом щеплення ослабленого збудника і таким чином заклав основи уявлень про штучний імунітет.

Пастеру пощастило одержати антирабічну вакцину, висушуючи кусочки мозку заражених тварин в стерильних умовах. Спочатку в експериментах на собаках, а потім в випробуваннях на людях, яких покусали скажені тварини, вакцина Пастера доказала свою ефективність.

Центром розвитку епідеміології в Росії в клініці минулого-початку XX ст. була земська медицина. Основним методичним інструментом представників земської медицини була статистика. З цієї точки зору епідеміологію іноді образно називали "грою в цифри", які віддзеркалювали показники захворюваності. Слід відзначити, що після спаду епідеміології (кінець XIX – початок XX ст.) наступило ІІ відродження на новій теоретичній та методичній основі – на базі синтезу досягнень нових медичних наук – в інтересах пояснення причин та умов виникнення і розповсюдження епідемій та обґрунтування засобів профілактики. Таке відродження відновиться до кінця першої – другої чверті нашого століття і зв’язані з іменами таких українських вчених, як Д.К. Заболотний, Л.В. Громашевський т ін.

Данило Кирилович Заболотний (1866-1929) є одним з основоположників епідеміології. Ще під час навчання в Київському університеті (закінчив медичний факультет цього університету в 1894 р. ) в 1893р. в лабораторії В.В. Подвисоцького Заболотний та Савченко І.Г. успішно провели героїчний дослід самозараження культурою холерного вібріону після попередньої пероральної імунізації вакциною з вбитих холерних вібріонів. Цим дослідом була доведена ефективність пероральної імунізації людини проти холери, можливість холерного бактеріоносійства у здорових людей, а також роль їх в виникненні епідемії холери. Після закінчення Київського університету Заболотний працював епідеміологом в Подільській губернії.

Д.К. Заболотний організував в 1898 р. в петербурзькому жіночому медичному інституті першу в Росії кафедру бактеріології, яку очолював близько 30 років.

В 1920-1923 рр. Заболотний був ректором Одеської медичної академії, де створив першу в Росії кафедру епідеміології (1920). З 1923 р. очолював організовану ним кафедру мікробіології та епідеміології з курсом дезінфекції в Санкт-Петербурзькій воєнно-медичній Академії. В1928 р. Заболотний переїхав до Києва в зв’язку з обранням його президентом АН України.

Д.К. Заболотний приймав участь в ліквідації епідемії холери ( 1894, 1909, 1910, 1918) та чуми в Росії, очолював ряд експедицій по вивченню чуми в Індії, Месопотамії, на Аравійському півострові, Маньчжурії, Китаї (1897,1898, 1910-1911), Ірані (1899), Шотландії (1900) і т. ін.

Узагальнивши матеріали , зібрані під час цих експедицій, Д.К. Заболотний вперше (1899) висунув гіпотезу про те, що дикі гризуни (суслики та тарбагани) зберігають збудника чуми в природі і є джерелом зараження людини. В 1911 р. він разом з Л.М. Ісаєвим вперше виділив від степного тарбагана культуру чумного мікроба та підтвердив цю гіпотезу. Заболотний створив учення про епідеміологію чуми та пояснив причини природних вогнищ цієї хвороби. Він вказав також на значення соціальних факторів в виникненні та розповсюдженні епідемій чуми серед людей. По його ініціативі в Росії були створені наукові та практичні протичумні заходи.

В роботах по холері Заболотний обґрунтовував епідеміологічне значення -носійства вібріона холери та дав оцінку його окремим видам у здорових людей, показав ефективність пероральної імунізації та вакцинації проти холери, і, таким чином, створив основи цілісного учення про епідеміологію холери.

Д.К. Заболотний був автором посібника "Основи епідеміології", перший том якого вийшов у світ в 1927 р.

По ініціативі Заболотного в інституті експериментальної медицини були організовані: епідеміологічний відділ, в склад якого входили вакцинно-сироваткова комісія, бюро загонів, що займались щепленням (1918), а при жіночому медичному інституті - науково-виробнича лабораторія по виготовленню вакцин проти черевного тифу та холери (1916).

Завдяки Заболотному при Українській Академії Наук був створений інститут епідеміології та мікробіології (1928).

Д.К. Заболотний був одним з засновників Міжнародного товариства мікробіологів, членом Паризького товариства по вивченню тропічної патології, почесним членом Віденського мікробіологічного товариства.

Д.К. Заболотному належить ідея організації медичного інституту в Вінниці, в якому готували б лікарів, як називав Заболотний, що розуміють потреби народу. В 1927 р. в Україні були створені перші санітарно-епідеміологічні станції, які витримали випробування часом і перетворились в опірні пункти боротьби з інфекцією.

Д.К. Заболотний похований в рідному селі Чоботарка Вінницької обл. (Крижопільський район). Це село на честь нього перейменовано в село Заболотне.

Вченими бувшого Радянського Союзу були створені напрямки, які торкались боротьби з інфекційними хворобами (Е.Н. Павловський), гельмінтами (гельмінтологія; К.І. Скрябін).

В Санкт-Петербурзі академіком Е.Н. Павловським (1884-1965) була створена школа паразитологів, переважно медичного напрямку, на базі кафедри загальної біології та паразитології Військово-медичної академії та Зоологічного інституту Академії наук, директором якого він був багато років. Велике значення мали роботи Е.Н. Павловського в області вивчення видового складу кровосмокчущих комах та кліщів в різних районах, а також методів боротьби з ними. Логічним завершенням цих робіт було розроблене в 1939 р. Е.Н. Павловським учення про природну вогнещевість деяких трансмісійних хвороб людини.

Академік К.І. Скрябін (1878-1972) – творець самої великої в світі гельмінтологічної школи. Проведені ним наукові дослідження мають велике практичне та теоретичне значення для загальної, медичної, ветеринарної та агрономічної гельмінтології. В 1925 р. він запропонував метод дегельмінтизації, який поєднував лікувальні заходи з наступним знезараженням виділених гельмінтів та фекалій інвазованих. К.І. Скрябін прийшов до висновку, що одного методу дегельмінтизації недостатньо, і висунув принцип девастації, який потребує активного знищення гельмінтів на всіх стадіях розвитку в природі всіма відомими засобами.

Л.В. Громашевський (1887-1980) був прибічником нетрадиційного шляху відродження епідеміології. Основним методом дослідження, дозволивши йому дати нову теоретичну інтерпретацію епідеміологічним явищам, був метод синтезу знань, які накоплені різними науками, що вивчали інфекційну патологію. Громашевському належить честь наукового визначення таких категорій епідеміології, як джерело інфекції, механізм передачі інфекції та ін.; він же сформулював основні закони епідеміології та розробив наукову класифікацію інфекційних хвороб. В книзі "Загальна епідеміологія" він узагальнив досвід боротьби з епідеміями і профілактики інфекційних хвороб та розробив наукові основи профілактики інфекційних хвороб.

Таким чином, основні етапи розвитку епідеміології, як видно з таблиці слідуючі:

 

Предметом епідеміології і, разом з тим, цілями її - є вивчення процесу виникнення, розповсюдження як інфекційних, так і неінфекційних хвороб та заходів, направлених на згасання цього розповсюдження.

Задачі епідеміології: по відношенню кожної інфекційної хвороби зводяться до:

 

- визначенню медичної та соціально-економічної значимості хвороби та місця в структурі патології населення;

- вивченню закономірностей розповсюдження хвороби в часі (по рокам, місяцям і т. д.), по території та серед різних (вікових, статевих, професійних. етнічних і т. ін.) груп населення;

- Виявленню причин та умов, що привели до існуючого характеру розповсюдження хвороби;

- розробки рекомендацій по оптимізації профілактики та боротьби з даною хворобою;

- розробка прогнозу розповсюдження відповідної хвороби.

 

 

 

Структуру епідеміології як науки про епідемічний процес треба розглядати диференційовано:

стосовно до структури епідеміологічних підрозділів санітарно-профілактичних закладів та стосовно до епідеміології як учбової дисципліни.

До санітарно-профілактичних закладів відносяться санітарно-епідеміологічні станції (СЕС), протичумні заклади, окремі дезинфекційні станції великих міст, а також карантинні і санітарно-контрольні пункти. Основним санітарно-профілактичним закладом СЕС.

Санітарно-епідеміологічна станція – основний спеціалізований заклад санітарно-епідеміологічної служби, що виконує функції санітарного нагляду на підвідомчій території, організовує попередження та ліквідацію інфекційних, паразитарних та професійних захворювань, а також здійснює лабораторні дослідження та відповідні дезинфекційні заходи. Основне завдання СЕС – контроль за додержанням органами, відомствами, установами, підприємствами, організаціями, посадовими особами та населенням встановлених санітарно-профілактичних та протиепідемічних правил та норм, направлених на забезпечення сприйнятливого санітарного стану.

Структура СЕС (схема) складається з підрозділів двох відносно рівноцінних частин: гігієнічної та епідеміологічної. Гігієнічний сектор включає слідуючі підрозділи: радіаційна гігієна, гігієні дітей та підлітків, гігієна харчування, комунальна гігієна, гігієна праці.

До складу епідеміологічного сектору входять такі підрозділи: епідеміологія антропонозів, епідеміологія особливо небезпечних і зоонозних інфекцій, паразитологія з медичною зоологією та ентомологією, дезинфекція з дезинсекцією та дератизацією, бактеріологія з вірусологією та імунологією.

Структурі епідеміології як навчальної дисципліни включає: загальну, спеціальну та військову епідеміологію.

Загальна епідеміологія – присвячена розробці теоретичних основ науки і розглядає елементи епідемічного процесу в загальному вигляді (джерело інфекції, механізм передачі заразного початку, поняття про вогнище інфекційного захворювання і т.д.). Це – теоретична дисципліна і розглядає загальні закони розповсюдження заразних хвороб і розробляє заходи профілактики та боротьби з інфекційними хворобами в загальному вигляді.

Спеціальна, часткова, приватна епідеміологія – вивчає закономірності розповсюдження окремих захворювань і вивчається у нас разом з клінікою. Має прикладний характер, так як на основі загальних законів епідеміології розглядає особливості епідемічного процесу при окремих нозологіях.

Військова епідеміологія - присвячена питанням профілактики інфекційних хвороб в військових умовах мирного та воєнного часу.

 

 

Поняття про "епідеміологію неінфекційних хвороб"

 

На протязі ряду років поспіль інтенсивно розвивається популяційний підхід у багатьох медичних науках. Суму цих останніх підходів стали називати неінфекційною епідеміологією. Вважають (В.Д. Беляков, Р.Х. Яфаєв, В.І. Покровський), що епідеміологію неінфекційних хвороб доцільно визнати перспективним напрямком досліджень в таких окремих самостійних розділах медицини, як кардіологія, онкологія, психіатрія, що поруч з молекулярною біологією, генетикою, біофізикою дає можливість забезпечити суттєвий прогрес при вивченні відповідних хвороб людини. При цьому епідеміологія злоякісних пухлин залишається частиною онкології, серцево-судинних хвороб – частиною кардіології, психіатричних хвороб – частиною психіатрії і. т. д., надаючи цим дисциплінам і профілактичний ефект.

Разом з тим, на сучасному етапі розвитку існує необхідність в розмежуванні понять "епідеміологія інфекційних хвороб" і "епідеміологія неінфекційних хвороб".

Епідеміологія як наука та розділ практичної медицини використовує слідуючі методи пізнання:

І. Спостереження

- поодиноке спостереження в вогнищі (епідеміологічне дослідження, включаючи діагноз захворювання),

- статистичний метод (метод масового спостереження);

- комплексне вивчення епідемії або вогнища (спостережно-описовий метод);

- описово-історичний метод

ІІ. Експеримент

- лабораторно - мікробіологічний метод (бактеріологічні, вірусологічні та інші дослідження)

- лабораторно – експериментальний метод різних направлень (ентомологічний, фізичний, хімічний і т. і.)

- поодинокий експеримент на тварині

- масовий експеримент на тваринах, включаючи так звану експериментальну епідеміологію

- експеримент на людині

- епідеміологічний експеримент ( дослідна перевірка ефективності протиепідемічного заходу)

 

Як вказано вище, до методу спостереження відноситься епідеміологічне дослідження окремого випадку (або вогнища) інфекційного захворювання. Значення цього методу заклечається насамперед в тому, що він дає основу для проведення раціональних заходів по ліквідації даного вогнища інфекції. Цей метод дає первинний матеріал (поодинокий опис, складений по єдиній формі-карті) для послідуючої статистичної обробки. Досліджуючи в окремих випадках ті умови, в результаті яких пройшло зараження, можна встановити роль окремих факторів в розповсюдження інфекції або навіть встановити невідомий механізм передачі її при тій або іншій заразній хворобі.

Статистичний метод представляє собою особливо розроблений прийом спостереження за процесом, який складається з багато численних однорідних елементів.

Статистична обробка зібраного матеріалу дає ряд висновків, які дозволяють судити про все складне явище і його розвиток в часі, розповсюдження по території та ряд інших особливостей.

Первинним матеріалом для статистичного зображення епідеміологічного процесу є матеріал обліку та спостереження кожного окремого випадку захворювання.

Хоча процес статистичного обстеження в кількісному відношенні може охопити всю епідемію в цілому, однак для вирішення багатьох епідеміологічних питань цього методу звичайно буває недостатньо. Деякі важливіші епідеміологічні моменти неможливо буває розкрити тільки за допомогою цього методу, і в кращому випадку він дає лише привід для того, щоб їх запідозрити.

Наприклад природу водної епідемії кишкової інфекції неможливо встановити з повною достовірністю, не вивчивши системи водопостачання даного населеного пункту, характеру та розташування водоймища, що живить водопровід, наявність спуску з водоймища стічних вод та його розташування, рельєфу місцевості та багатьох інших моментів, які в статистичних даних або зовсім не будуть відображені, або це відображення буде лиш частковим.

Через це необхідно звертатись ще до одного методу вивчення епідемії –спостережно-описовому, який зводиться до вивчення епідемічного процесу в цілому в часі та просторі. одночасно шляхом аналізу всіх даних розкриваються рушійні сили цього процесу.