Місце і роль музейної і архівної справи в збереженні культурної спадщини та розвитку української культури

 

Важливу роль в збереженні, вивченні та використанні культурної спадщини відіграють музейна та архівна сфера, діяльність державних і недержавних організацій, музеїв, архівних установ, громадян України, які піклуються про національне багатство.

Законодавство України про музеї та музейну справу базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру, відповідного Закону та інших нормативно-правових актів.

Безпосередньо суспільні відносини в галузі музейної справи регулює Закон України „Про музеї і музейну справу” від 29 червня 1995 року № 249/95 – ВР (із змінами, внесеними до нього Законами України № 659 – XIV від 14.05.1999 р., № 2120-ІІІ від 07.12.2000 р., № 2905-ІІІ від 20.12.2001 р., № 380-IV від 26.12.2002 р., № 594-IV від 6.03.2003 р. Та № 1344 – IV від 27.11.2003 р.).

Цей Закон встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духової культури, діяльності музейних закладів України.

Музейна справа – це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури. Вона уособлює три складові: раціональну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику.

Національна музейна політика - це сукупність основних напрямів і засад діяльності держави і суспільства в галузі музейної справи. Стаття № 3 Закону України „Про музеї і музейну справу” визначає основні напрямки музейної політики:

· збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність;

· повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами;

· забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності музеїв;

· сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи;

· підтримка і розвиток мережі музеїв;

· забезпечення підготовки та підвищення фахової кваліфікації музейних кадрів, їх правовий і соціальний захист;

· бюджетне фінансування і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи;

· забезпечення охорони музеїв;

· підтримка фундаментальних і прикладних наукових досліджень, пов’язаних з музейною справою;

· сприяння міжнародному співробітництву в галузі музейної справи.

Чильне місце в галузі музейної справи посідають музеї – культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і освітньої історико-культурної спадщини.

Усі музеї України складають її музейний простір. Станом на 2005 рік – це 400 музеїв, підпорядкованих Міністерству культури і туризму, 3265 – Міністерству освіти і науки, ще кілька сотень – іншим відомствам. До них слід додати майже півтори тисячі музейних закладів і підрозділів у громадянських організаціях, підприємствах, установах тощо.

Класифікація музеїв може бути здійснена за різними ознаками (див. рис 1).

Музеї можуть засновуватися на будь-яких формах власності. Засновниками музеїв можуть бути відповідні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи. Деяким державним музеям, які мають музейне зібрання пам’яток загальнодержавного значення, набули міжнародного визнання і є провідними культурно-освітніми та науково-дослідними закладами, надано статус національного музею України. Серед них Національний музей історії України, Національний художній музей України, Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., Національний науково-

 

 

природничий музей (у складі Археологічного, Геологічного, палеонтологічного, Зоологічного в Ботанічного музеїв) НАН України, Національний музей літератури України, Національний музей Т. Г. Шевченка, Національний музей бджільництва України та інші.

На основі ансамблів, комплексів пам’яток та окремих пам’яток природи, історії, культури на території, що становлять особливу історичну, наукову і культурні цінність, створені історико-культурні заповідники і музеї-заповідники. Більшість з них поправу здобули визнання не лише в нашій країні.

Батуринський державний історичний заповідник „Гетьманська столиця” (Чернігівська обл., Бахмачський р-н, с. м. т. Батурин); Національний заповідник „Херсонес Таврійський” (м. Севастополь); Національний заповідник „Софія Київська” (м. Київ), Національний заповідник „Хортиця” (м. Запоріжжя, о. Хортиця), Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (м. Київ), Національний заповідник „Замки Тернополя” (м. Збараж, Тернопільська обл..), Національний історико-культурний заповідник „Качанівська” (Чернігівська обл., Ічнянський р-н, с. Качанівка), Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішні (Полтавська обл., Зінківський р-н, с. Опішня), Національний історико-археологічний заповідник „Ольвія” (Миколаївська обл., Очаківський р-н., с. Парутине), Державний історико-культурний заповідник „Трипільська культура” (Черкаська обл., Тальнівський р-н., с. Легедзене) та інші.

Важливим показником ставлення до культурної спадщини і рівня розвитку музейної справи в країні є музейний фонд. Музейний фонд України – це сукупність рухомих пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від їх виду, місця створення і форм власності, які зберігаються на території України, а також нерухомих пам’яток, що знаходяться в музеях України і облікованих в установленому порядку. До Музейного фонду України можуть належати також пам’ятки, що знаходяться за межами України і відповідно до міжнародних договорів підлягають поверненню в Україну. Музейний фонд України складається з державної і недержавної частин. До недержавної частини Музейного фонду України належать музейні предмети, що не віднесені або не підлягають віднесенню до державної частини фонду, в тому числі пам’ятки, що є власністю громадських та релігійних організацій, окремих громадян та їх об’єднань.

Музейний фонд України є національним багатством України, невід’ємною складовою культурної спадщини, яка охороняється законом (Див.: Закон України № 659-XIV від 14.05.1999 р.). Музеї, а також підприємства, установи, організації, громадяни, які є власниками музеїв, зобов’язані забезпечувати збереження Музейного фонду України та сприяти його поповненню.

Слід звернути увагу на те, що унікальні пам’ятки Музейного фонду, а також ті, що мають виняткове художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від форм власності і місця зберігання, заносяться Міністерством культури і туризму до Державного реєстру національного культурного надбання. На наш час в музеях України знаходиться більш 11 млн. експонатів, тисячі з яких по праву вважаються культурним надбанням всього людства.

Таким чином, музеї виконують дуже важливі для суспільства функції, серед яких основними є вивчення, збереження і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. Вони беруть активну участь в поповненні музейних експонатів, поверненню на Україну незаконно вивезених пам’яток національної культури та міжнародному співробітництві в галузі музейної справи на основі багатосторонніх та двосторонніх угод, що дозволяє, з одного боку, пропагувати національну культуру в інших країнах, аз іншого – знайомити українців з визначними пам’ятками культур інших народів. Участь музеїв в міжнародному культурному співробітництві – провідна тенденція поглиблення співпраці в галузі культури. Музеї беруть участь: · у проведенні спільних наукових досліджень; · здійсненні взаємного обліку музейною інформацією, виставками; · вивченні міжнародного досвіду організації музейної справи; · проведенні міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів, виставок; · організації спільної підготовки музейних працівників, розвитку видавничої діяльності.

Центральним органом виконавчої влади у сфері музейної справи є Міністерство культури і туризму, яке реалізує національну музейну політику в Україні і здійснює організаційно-методичне керівництво у цій сфері.

Сучасна соціокультурна реальність в Україні свідчить про постійне зростання мережі музеїв, збільшення загального Музейного фонду України та зростання визнання всієї галузі музейної справи як важливої для подальшого духовного розвитку нації, формування демократичної самосвідомості громадян. Однак поряд із позитивними тенденціями існує і чимало проблем. Серед них доцільно звернути увагу на вкрай обмежене державне фінансування, нестачу музейних площ, аварійний стан деяких приміщень музеїв, застарілість експозицій, незадовільний стан охорони приміщень музеїв, зростання спроб вивезення пам’яток культури за межі України.

Величезний внесок у справу збереження культурного досвіду вносять архіви. Архівні документи – це надзвичайно глибоке джерело інформації, роль якого в пізнанні історії є настільки значною, що її просто неможливо переоцінити. Розвиток архівної справи з 1990- х рр. супроводжується процесами розсекречення документів, надання вільного доступу до документної інформації, удосконаленням науково-дослідного апарату, зокрема на базі сучасних комп’ютерних технологій, появою серії різножанрових публікацій про склад і зміст фондів, окремих довідкових видань.

Реформування і подальший розвиток архівної справи здійснюється з урахуванням позитивних здобутків її попереднього розвитку, зарубіжного досвіду та перспективного прогнозування. Ця діяльність регулюється Законом України „Про Національний архівний фонд і архівні установи”, ухвалений верховною Радою України 24 грудня 1993 р. та іншими нормативно-правовими актами. Зазначений закон регулює суспільні відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням документальної частини культурної спадщини та інформаційних ресурсів України.

Національний архівний фонд – це сукупність архівних документів, незалежно від їх виду, виду матеріальних носіїв інформації, місця і часу створення та форми власності на них, що постійно зберігаються на території України, відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність, є визнаними такими відповідною експертизою і зареєстровані в установленому порядку.

Гарантом ефективного функціонування архівної галузі виступає держава й архівна система України. У 1999 році було створено Державний комітет архівів України – спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства. Він є членом Міжнародної ради архівів – неурядової міжнародної професійної організації, що діє під егідою ЮНЕСКО.

Під архівними установами маються на увазі архіви, інші заклади або структурні підрозділи, що забезпечують облік, зберігання архівних документів, формування і використання Національного архівного фонду або здійснюють управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства.

Мережа архівних установ, підпорядкованих Держкомархіву України включає 680 установ. Серед них – 7 центральних державних архівів України:

· Центральний державний архів вищих органів влади та управління України;

· Центральний державний архів громадських об’єднань України;

· Центральний державний історичний архів України, м. Київ;

· Центральний державний історичний архів України, м. Львів;

· Центральний державний кінофотофоноархів України ім.. Г. С. Пшеничного;

·Центральний державний науково-технічний архів України;

· Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

В складі архівних установ також діють Державний архів в Автономній Республіці Крим, 24 державних архівів областей, державні архіви міст Києва і Севастополя, 487 архівних відділів райдержадміністрацій та 153 архівних відділів міських рад.

Важливою складовою мережі державних архівних установ є архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій.

Значна частина документів Національного архівного фонду зберігається в галузевих державних архівах СБУ, Міністерства оборони, МВС та ін. Цінні документальні масиви, унікальні писемні пам’ятки зосереджені в Інституті архівознавства та Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, в архівних підрозділах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту історії України, Інституту археології, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського та ін.

Документи Національного архівного фонду зберігаються також в архівних підрозділах громадських і релігійних організацій, підприємств, установ і організацій, заснованих на недержавних формах власності, приватних архівних зібраннях.

В архівних установах системи Держкомархіву України зосереджено понад 58 млн. одиниць зберігання різних видів документів Національного архівного фонду, які віддзеркалюють історичну долю України впродовж багатьох століть.

Таким чином, слід наголосити, що збереження культурної спадщини є важливою складовою піклування про національне багатство України і потребує постійних зусиль не лише з боку державних органів, приватних організацій, але й кожного громадянина. Культура кожного наступного покоління буде набагато бідніша, якщо вона не знатиме культури своїх попередників та не матиме перед очима зразків нашої славетної культурної спадщини.

Запитання для самоконтролю

 

1. Охарактеризуйте соціально-культурну дійсність українського суспільства.

2. Які напрямки розвитку української культури в сучасних умовах?

3. Охарактеризуйте основні чинники феномену української культури.

4. Охарактеризуйте українську мову як знакову систему, природній інструмент творення української культури

5. Охарактеризуйте демократичний гуманізм.

6. Формування постмодерністської свідомості в Україні.

 

Література:

 

1. Історія української культури. За редакцією П.Толочка. Т.1-3-, К.2003-2005

2. Ортега-и-Гассет. Эстетика. Философия культуры. М., 1991

3. Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1998

4. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. М., 1991

5. Историко-культурные основы европейской цивилизации. М., 1992

6. Философская культура Украины и отечественная общественная мысль ХІХ-ХХ вв. - К., 1990

7. Буравльов Є.П. Екологічна безпека // Довкілля і здоров’я, № 1, 1998

8. Вечірко Р.М. Культурі потрібні творці // Дивосвіт, 2003, № 4

9. Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура ХХ ст.. К. – Знання – 2002

10. Бушак С. Тернистий шлях Івана Марчука // Сучасність, № 2, 2000

11. Губерначук С.С. Трипілля і українська мова. – К.: Фенікс, 2005

12. Касьянов Г. Українська інтелігенція в русі опору, 1960 -80 років. – К., 1995

 

[1] Інноваційна субкультура уособлює в собі нове, культивує нетрадиційне, виявляє себе як “лабораторія майбутнього”, як “експериментальна” структура культурного розвитку.

[2] Так, Е. Дюркгейм, відомий західний соціолог, доводив, що кримінальні субкультури є невід'ємною складовою будь-якого суспільства.

[3] Такий тип субкультури має ознаки екзотичного етносу, своє особливе світосприйняття, мораль, ритуали, традиції, закони, норми. Західні дослідники відносять сюди кримінальну міфологію, привілеї для “еліти”, способи відпочинку, форми стосунків

[4] Лотман Ю. М. Культура и взрыв. М., 1992. – С.13.

[5] Уніфікація (лат. Unus – один) – приведення будь-чого до єдиної системи, форми, одноманітності.

[6] Спосіб життя – загальносоціологічна категорія, що позначає сукупність усіх форм життєдіяльності, властивих різним суспільствам; відповідно до основних підсистем соціального буття вирізняють економічний бік способу життя, соціально-політичну складову, культурно-цивілізаційну та інші.

[7] Контекст (лат. Contextus – тісний зв’язок) – середовище, час та інші умови комунікації.

[8] Патерни – структурні зразки, які склалися в межах певної культури, стереотипи поведінки та стійка конфігурація зв’язків людей між собою.

 

[9] Евристика – термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, пов’язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння і комплексну галузь знань, що об’єднує ряд розділів філософії, психології, кібернетики, лінгвістики, теорії інформатики, наукової організації праці.

[10] Екуменічний рух (екуменізм) – це рух за об’єднання християнських церков, який попервах виник у протестантизмі та поширився на інші конфесії. В екуменічний рух активно включився в Ватикан, який на ІІ Ватиканському соборі (1962 – 1965 рр.) прийняв „Декрет про екуменізм”.

[11] Основу естетичної цінності складає здатність предметів бути носіями соціальних та культурних значень. Естетична цінність в естетичному почутті постає в знятому вигляді як те, що приємне, бажане, те, що викликає почуття радості, задоволення, насолоди.

[12] Краса – поняття, що відображає естетичні ідеали людини в різні часи. Пошук краси в оточуючому світі і в самій людині та зображення прекрасного в творах мистецтва – важлива частина культуротворчої діяльності людей. Еталони краси та уявлення про красиве в різних культурах і в різні історичні епохи суттєво відрізнялись один від одного.

[13] Естетика (від грец. Aesthesis – відчуття, почуття; aesthetes - здатний відчувати) - галузь філософського знання, що теоретично досліджує таке ціннісне світовідчуття, котре насамперед характеризується категорією “прекрасного” й найбільш повно виражається в такій формі людської свідомості та культурної діяльності як мистецтво. Естетика вивчає такі форми людськогої свідомості, як естетичне сприйняття та переживання, естетичний смак та ідеал.

[14] Мистецтвознавство – сукупність наук, що досліджують соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження та закономірності розвитку, особливості та зміст видового розмежування мистецтва, природу художньої творчості, місце мистецтва в соціальному та духовному житті суспільства і т.д. Як система “часткових” наук про окремі види мистецтва , мистецтвознавство включає в себе літературознавство, музикознавство і т.д. В найзагальнішомі вигляді мистецтвознавство являє собою сукупність трьох субдисциплін: історії мистецтва, теорії мистецтва та художньої критики.

[15] Деякі дослідники вважають, що постмодернізм починається з поп-арту в 60-ті роки XX ст.

[16] Більш детально про поняття контркультури дивись главу ….

 

[17] Фундаменталізм.Вперше це поняття з’явилося в релігієзнавчій літературі для позначення такого напрямку релігійної думки, котрий виступає за повернення до глибинних, корневих основ доктрини або взагалі принципів життєдіяльності. В більш широкому вжитку – релігійно-культурна установка, яка направлена на переосмислення втраченої, але надзвичайно значущої традиції. Найчастіше в літературі зустрічаються поняття євангельського фундаменталізму та ісламського фундаменталізму. В власному значенні слова фундаменталізм сформувався в другій половині XIX ст., коли в американському протестантизмі з’явиламь група теологів, які виступали проти алегоричного та символічного трактування Біблії, за її буквальне розуміння. Наголошували, що Біблію слід приймати такою, якою вона є, ставлячи віру вище розуму. Головним завданням фундаменталістів було прагнення призупинити модернізм в релігії.

Феномен ісламського фундаменталізму відповідно пов’язаний з канонічним прочитанням священих текстів. На формування цієї культурної установки насамперед впливають загальні політичні процеси, котрі дозволяють переосмислити роль ісламу як світової релігії в сучасному світі. Фундаменталісти закликають до створення ідеального мусульманського суспільства.

[18] Більш детально про явище постмодернізму в художній культурі див. Гл. 7 даного посібника, параграф 5.