Тенденції розвитку сучасного мистецтва: модернізм та постмодернізм

 

Найбільш яскраво проблеми сучасного мистецтва виявляються при розгляді виникнення та функціонування таких напрямків художньої культури як модернізм та постмодернізм.

Виникненнямодерну як зміни світобачення сучасної людини, як нового ставлення до життя, що яскраво виражається в художній культурі та мистецтві сучасності пов’язане з новими реаліями, які приніс початок ХХ століття: розпал класових війн, революції, перша світова війна, котрі спустошили людську душу, знищили як темні, так і світлі сторони життя, що в свою чергу призводять до розколотості світу, в якому людина не може знайти себе. Позбавлення традицій, прагнення до постійної новизни є наслідком розколотості світу, роздрібленності людського “Я”, розбалансованності внутрішніх субстанціальних підвалин людського життя. Таке бачення світу, розколотість, “осколочність” наявні і в художньому житті.

Модернізм – це внутрішня реакція художника на конфліктність світу, пошук свого “Я” в цьому роз’єднаному світі. Часто в модернізмі художник намагається не стільки досягти гармонії форми та змісту, скільки через розірванність, й навіть якусь потворність, показати внутрішній смисл відчування світу художником. Людина чуттєво розірвана, тому що світ розірваний. Мистецтво, яке відображає такий стан людини, митця, також є розірваним, не відповідає нам в наших пошуках гармонії, не дає нам цієї гармонії, але, з іншої сторони, такою своєю творчістю, мистецтво ставить проблему гармонії.

Розвиток модернізму, як спрямування, можливий в постійному протиставленні традиції. Традиція присутня завжди в модерні, хоча б як опозиція даному спрямуванню.

Явище модернізму та авангардного мистецтва до сих пір викликає дискусії у дослідників щодо його ціннісного навантаження, сутності та історичної виправданості, тих “антропологічних” наслідків, які несе в собі авангардне мистецтво.

Так, на думку Леві-Строса, авангард виникає як протиставлення, заперечення класичного мистецтва.

Поділяючи культури на гарячі та холодні, Леві-Строс до гарячих відносить сучасне західноєвропейське та американське суспільства, котрі постійно пам’ятають про свою історію, та намагаються ні в чому її не повторити. В таких суспільствах дотримуються думки про те, що коли твір вже написано, то не слід його писати вдруге. В холодній культурі, до якої відноситься більшість традиційних, східних культур, прагнуть відтворювати готовий текст по можливості в незмінному вигляді. Хоча тут припускається думка, що кожне нове виконання може вносити свої варіації, але основний набір стандартних кліше (формул) та схема побудови тексту повинен бути все ж незмінним. Проте ці традиції вмирають на очах. Авангард же прагне перетворити культуру на гарячу.

Авангард підриває стару, й достатньо вузьку (з позицій кінця XX ст. – поч. XXI ст.) картезіанську схему в розумінні сутності людини. Щодо класичного мистецтва, якому протистоїть авангард, то воно розвивалось в рамках парадигми, що була чітко виражена Декартом ще у XVII столітті. Розуміння людяності, гуманізму, культури, що були виплекані на ідеалах розуму, захопили представників класичного мистецтва й на цьому терені було створено велику кількість творів мистецтва, які відповідали званню Людини. Заразом класичне мистецтво через свою образну мову й засоби вираження компенсувало односторонність та сухість сцієнтизму в духовному розвитку європейської людини. Потрібно згадати й про те, що класичним мистецтвом були сформовані й власні принципи, які визначили наперед розвиток художньої культури. Насамперед це умовність мистецтва, що дозволяє завжди розрізнити мистецтво та немистецтво, унікальність художнього твору, яка вбачає головним у творчості художника роботу з матеріалом та формою; напрямок та стиль, які забезпечують спадкоємність та історизм в мистецтві. Авангард же відмовився від всього, на що орієнтувалось класичне мистецтво. Але людина й найважливіша атрибутивна ознака людської особистості - духовність залишилася однією з основних проблем авангарду. Більше того, можна сказати, що авангард розширив та збагатив функціональне розуміння людини новими гранями, поглибив поняття художності та спадкоємності культур. Й хоча авангард зруйнував зв’язки з класикою та раціоналізмом в європейській культурі, але в ньому знайдено те, що пов’язує його з дораціональними міфологічними та іншими формами ранніх культур, джерела яких знаходимо в Африці, Америці, й інших регіонах.

Отже, обмеживши інтелект, авангард цілком повернувся до інстинкту та емоції, безпосередності та спонтанності. Нові модерністи стверджували культ особливої, спонтанної чуттєвості. Перші кроки цього спрямування, яке було назване сюрреалізмом, були пов’язані з “звільненням” чуттєвості художника, творчої душі від традиційних переконань. Розкріпачення чуттєвості було реакцією на раціоналізм Нового часу, реакцією на примітивізм та обмеженність здорового глузду “обивателя”.

Класичне мистецтво, зокрема живопис, навіть дякуючи своїй внутрішній гармонії та стрункості, не могло виразити суперечливісь світу. Й лише з точки зору норм класичного мистецтва можна говорити “…про аномалії модернізму, про невідповідність крайніх його проявів самому поняттю мистецтва” (І.С. Кулікова), оскільки для класики модерністське мистецтво беззмістовне.

Проте для послідовних прихильників модернізму властивою є думка, в відповідністю з якою фігуративні методи та зв’язки мистецтва з формами життя в ХХ ст. вичерпали себе, що епохи особливого розквіту реалізму насправді були епохами занепаду. Авангард прагне зруйнувати традиційні класичні форми, котрі, оскільки є класичними, повинні відтворюватися для кожного наступного покоління.

Однією з головних тенденцій модернізму стала руйнація образу, як способу відречення від мистецтва, виходу за його межі. Провадиться думка, що людина не в змозі усвідомити світ та освоїти його в пластичних образах, а із сфери плідно діючих традицій виключаються всі реалістичні епохи і взагалі всі фігуративні явища мистецтва минулого, натомість впроваджується традиція, за якою творення чи художнє пізнання світу відбувається лише в сферах модернового мистецтва. Модернізм переосмислює саме підгрунтя, на якому базується класичне мистецтво.

В рамках модернізму були відкриті та розроблені нові художні методи та засоби: потік свідомості, коллаж, асоціативний монтаж. Ці стильові прийоми виявили величезний вплив на розвиток мистецтва минулого століття.

З кінця 60-тих років XX ст. модернізм починає поступатися своїми позиціями постмодернізму. Постмодернізмом позначуються нові тенденції, котрі намітились в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу. Загальною спрямованністю цих настроїв є боротьба проти канонів та класичних прийомів.

Головна тенденція постмодернізму – принципова несистематичність, умисний еклектизм. Його каноном виступає відсутність будь-якого канону. Постмодерністи розчарувались в ідеалах та цінностях Відродження та Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Прихильники постмодернізму намагаються залучити до свого ідейного поля весь досвід світової художньої культури, але не з ціллю просвітництва, а з метою піддати іронії цей досвід. Іронізм стає смислотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Загалом до основних рис постмодернізму можна віднести:

· принцип “подвійного кодування”, який складається з одночасної орієнтації на масу та еліту;

· звернення до забутих художніх традицій;

· стильовий плюралізм (відео, інвайронмент, хепенінг та ін.);

· звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

· художній експансіонізм, який поширює та ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (екологія, політика, інформатика та ін.), естетизація історії та науки.

В культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як послідовник авангардизму, повністю стираючи межі між раніше самостійними сферами духовної культури та рівнями свідомості – між науковим та буденним, “високим мистецтвом” та масовою культурою.

Постмодернізм закріплює перехід від “витвору” до “конструкції”, а його визнаними художніми методами стають компіляція та цитування культурних зразків, колаж.

Постмодерністські експерименти викликали до життя стирання граней між традиційними видами та жанрами мистецтва.

Для постмодернізму, зокрема поп-арту[15], характерним є завдання довести можливість перетворення любого предмету дійсності на предмет мистецтва. Так, представники поп-арту підставку для пляшок, велосипедне колесо, пісуар виставляли в якості предметів для естетичної насолоди, намагаючись цим довести, що красу можна знайти і в повсякденних речах, предметах побуту.

Так, на думку теоретиків постмодернізму, важливим є не сам предмет, а його назва, а тому “консервна відкривачка”, яку подано як “умови людського існування”, набуває статусу твору мистецтва. Адже саме завдяки назві пробуджується цікавість до представленого предмету й з’являється бажання висловити думку відносно нього, інтерпретуючи його як витвір мистецтва. М.Дюшан визначив витвори мистецтва таким чином: “Будь-яка річ є мистецтвом, якщо вона вирвана з її побутових зв’язків, або якщо я показую на неї пальцем”. Для постмодерніста перевага любого предмету повсякденності, представленого як витвір мистецтва, в його оригінальності, справжньості, а зображення предмету художником розглядається як імітація, копія, що позбавлена оригінальності.

В класичному авангарді та новітньому мистецтві, котре почалося в 60-ті роки з поп-арту, поставало незалежне мистецтво, пробивалась вільна творча думка.

Проте настанова, яку вважають постмодерністською, а саме: звертатися до найширшої аудиторії через засвоєння досвіду всієї світової культури не є винятковою знахідкою мистецтва другої половини XX ст. Для художника завжди було значимим бути зрозумілим, навіть в тому випадку, коли він висловлює особисте, суб’єктивне, як це робить авангардист. Але художник лише в тому випадку може бути зрозумілим та визнаним людьми, якщо він в тій чи іншій формі звертається до людей. Як показав постмодернізм, таких форм є дві. Це коли художник говорить про загальнолюдські цінності цілком від себе, виражаючи свою оригінальність через художню форму та матеріал того чи іншого виду мистецтва. Це є позицією класики та раннього модернізму. Й, коли про ці ж цінності, художник промовляє цитатами, речами з вулиці, сценами з життя. Це є позицією постмодернізму та близького до нього мистецтва.

Контркультура[16] XX ст. - це ті ж факти нового, некласичного типу, які або захоплено приймаються, або захоплено ігноруються. Навіть якщо контркультуру в цілому і неможливо розглядати в якості фундаменту майбутнього мистецтва, та все ж вона дала можливість по-новому поглянути на традиції класичного мистецтва, виявила засади для формування нових традицій, повернула обличчям філософів та мислителів до художніх традицій ранньої та сучасної культури Сходу. Постмодерністська естетика поступово реабілітує нюх, дотик та смак - так звані нижчі почуття порівняно з кольором та звуком. До переживання мистецтва в усьому спектрі людської чуттєвості додається розгорнута уява та інтуїція. А збагачення чуттєвості через сферу мистецтва може піти двома шляхами: шляхом нових технологій, які подвоюють та потроюють ефективність чуття та шляхом подальшого вивчення екстрасенсорних здібностей людини.

***

Таким чином, художня культура є важливим складником сукупної культури людства, акумулює духовний досвід попередніх поколінь, в мистецтві ставить та вирішує проблеми взаємодії людини з самою собою, іншою людиною, світом, Богом, розширює горизонти людської особистості, шукає нові форми осягнення людиною дійсності.

Питання для самоконтролю.

 

1. Розкрийте зміст поняття “художньої культури”.

2. Що таке актуальний вид мистецтва?

3. Які види мистецтва Ви знаєте? Коротко охарактеризуйте їх.

4. Що таке модернізм в культурі?

5. В чому виявились творчі прагнення (устремління) мистецтва модернізму, його спрямованість у майбутнє?

6. Які загальні тенденції сучасного постмодернізму?.

 

Література.

6. Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии. - 1990. - №4.

7. Гуревич П.С. Культурология. М.: Гардарики, 1999. – 288 с.

8. Журавлев В.В. Мир художественной культуры. – М.: Мысль, 1987. – С. 29

9. Культурологія. Навч. посібник / За ред.І.І.Тюрменко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 368 с. - С. 315-361.

10. Культурология ХХ век: Энциклопедия. – Т.1-2. – С.-Пб.: Университетская книга, 1998.

11. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас. // Вибрані твори. К.: Основи, 1994. – 420 с.

12. Ортега-і-Гасет Х. Дегуманізація мистецтва. // Вибрані твори. К.: Основи, 1994. – 420 с.

13. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1997.

14. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003.- 288 с. - С.52-82.

15. Поликарпов В.С. Лекции по культурологии. – М.: Гардарики, 1997. – 344 с. - Лекции 23, 24.

16. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 367 с. – С.259-269.

17. Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. - К.: Знання-Прес, 2004.- 354 с. - С. 98-121.

18. Эстетика. Словарь. – М.: Политиздат, 1989. – 447 с.

19. Ю.Борев. Эстетика. – М.: Политиздат, 1988. – С. 201-209, 275-321.