Лекція № 7. Робота з неповнолітніми, що засуджені до покарань не пов'язаних з позбавленням волі.
Література: 25, 51, 52, 53, 60, 75
1. Соціальний працівник в установах пенітенціарної системи.
Поняття «злочину» в уяві пересічного громадянина, як правило, асоціюється не тільки з порушенням законів, а й із нанесенням шкоди потерпілому, тому викликає у переважній більшості випадків розуміння покарання як завдання злочинцю морального та фізичного страждання, зумовленого почуттям помсти. Насправді ж мету покарання, що полягає у гарантуванні безпеки суспільства та встановленні соціальної гармонії, порушеної злочином, можна досягнути лише на шляху відновлення гармонії у внутрішньому світі самого злочинця на основі принципів гуманізму та особистісно-орієнтованого підходу Таким чином, одна з головних цілей покарання переслідує профілактичну мету - не допустити скоєння повторних злочинів. Стосовно цього у Кримінальному кодексі України записано:
«Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами» (стаття 50 Кодексу).
Виконанню цих завдань та функцій соціального педагога у пенітенціарних установах перешкоджають умови утримування в'язнів. У переважній більшості з них вони дуже далекі від загальновизнаних міжнародних норм, декларованих, зокрема. Міжнародними стандартними правилами поводження із в'язнями, європейськими пенітенціарними правилами, Основними принципами поводження із в'язнями.
Своєрідним «чистилищем» перед тим, як почути вирок суду для значної частини молоді, яка вперше потрапила під слідство, стають слідчі ізолятори. Приміщення надмірно переповнені. За свідченням дослідника проблем дотримання прав людини в установах пенітенціарної системи України О.Беца, ще кілька років тому тисячі осіб не мали індивідуальних спальних місць і змушені були спати по черзі. На цьому грунті між заарештованими виникали конфлікти, які супроводжувалися погрозами, насильством та фізичними розправами. До сьогодні дня немає умов для забезпечення роздільного утримування різних категорій злочинців. У одній камері з убивцями, ґвалтівниками, рекетирами знаходяться дрібні крадії та інші особи, котрі не становлять значної суспільної небезпеки. Надмірна концентрація підслідних чи засуджених призводить до поширення властивих кримінальному середовищу негативних явищ: поділу засуджених на касти, виокремлення лідерів, боротьби за владу над засудженими, запровадження серед спецконтингенту вироблених у кримінальному середовищі норм поведінки, оцінки та самооцінки. З'являються «авторитети», які контролюють «зону», отримують із волі гроші, наркотики, іноземну валюту, алкогольні напої тощо.
Утруднює вирішення проблеми ресоціалізації засуджених слабкий соціальний захист співробітників пенітенціарної системи. Це зумовлює плинність кадрів, позначається на фаховому рівні та службовій дисципліні персоналу.
Не сприяє поліпшенню соціального виховання в'язнів і та обставина, що на один загін їх у складі 100-120 осіб припадає лише один соціальний працівник.
Статистика засвідчує, що понад 30% сімей засуджених розлучаються. 50% спецконтингенту — це молодь до 30 років. До того ж помітна тенденція його швидкого омолодження. Понад 35% тих, кого звільняють, потребують спеціальної психологічної та психіатричної підтримки.
На основі вивчення стану дотримання прав людини в установах пенітенціарної системи України О.Беца доходить висновку, що перебування значної кількості наших співгромадян у закритих установах відзначено істотними соціальними, моральними, психологічними, медичними, демографічними та матеріальними збитками як для засуджених, так і для держави. Істотний розрив в умовах життя в закритих установах і на волі небезпечний соціальними наслідками: у суспільство часто повертається озлоблена, психічно неврівноважена людина з асоціальною поведінкою й високою криміногенністю.
У пенітенціарних умовах молода людина, яка інколи й випадково потрапляє за грати, проходить своєрідний «університет» десоціалізації, який морально, психічно і фізично руйнує особистість. І хоч останнім часом справи зрушилися на краще, однак, чимало проблем ще чекають на своє вирішення. З одного боку, виникає необхідність у розширенні спектру нев'язничих санкцій: примусового попередження, умовного засудження, повної чи часткової відстрочки від виконання вироку, випробування (пробації), громадських робіт, обмеження волі чи свободи дій, спеціального нагляду, опіки психіатричних та соціальних служб, відвідування центрів порядку (для осіб до 21 року), комбінованих покарань тощо. А з іншого, — посилення соціально-педагогічного патронату над людьми, особливо молодими які не зуміли самотужки розв'язати свій конфлікт із суспільством. Такий патронат було б значно легше здійснювати, якби зробити пенітенціарні установи прозорими для громадського контролю і залучити суспільство, державні органи та громадські організації до участі в процесі ресоціалізації осіб, позбавлених волі.
Дослідник сучасних проблем російської пенітенціарної педагогіки Л.В.Мардахаєв виділяє такі основні напрями виправно-педагогічної роботи у сучасних виправних установах: карально-виховний, виправно-виховний, освітній і трудовий. Згідно з ними робота соціального педагога з ув'язненими здійснюється в три етапи. На першому з них під час надходження ув'язненого в колонію соціальний педагог вивчає його документи та причини відхилення в поведінці. На основі цього планується виховна робота, визначаються її форми і методи. На другому реалізується складена програма. Новачкам надається допомога в адаптації до нових умов та включення їх у ритм життя колонії. Усі вони розділяються наставником приблизно на шість груп: 1) ті, що стали на шлях виправлення, вчаться, здобувають фах, виконують усі вимоги; 2) ті, що твердо стали на шлях виправлення, ініціативні в праці та виконанні режиму, впливають на інших, беруть участь у самодіяльності, розкаюються в допущених правопорушеннях; 3) ті, що доводять своє виправлення, займаються самоосвітою і самовихованням, засуджують свій злочин; 4) ті що, згідно з визначенням А.С.Макаренка складають «болото» і мають невизначену поведінку; 5) порушники порядку, які не підкоряються вимогам адміністрації; 6) злісні порушники, лідери злочинних угрупувань.
Згідно з такою класифікацією соціальний педагог, як стверджує Ю. В.-Василькова, здійснює індивідуальний підхід до вихованців. Однак, на нашу Думку, такий підхід швидше буде диференційованим, а не індивідуалізованим, оскільки названі групи не можуть охопити усього різноманіття індивідуальностей.
На третьому етапі після відбуття ув'язненим покарання підбивають підсумки всієї виховної роботи колективу колонії із перевиховання. Проте вихованості може й не підтвердитися після виходу на волю, оскільки на неї впливатимуть багато чинників: дотримання правових норм стосовно звільненого; низка залежностей: від середовища, в якому йому доведеться жити; від наявності у нього житла і роботи; від навколишнього морального клімату. За таких умов певну роль здатна відіграти опікунська рада виправної установи, якщо вона створена.
У колоніях зміст виховання та перевиховання має такі напрями: правове, трудове, моральне, фізичне і санітарно-гігієнічне виховання. Засобами виховання стають фізична праця, режим, навчання, залучення ув'язненого до громадського життя закритої установи.
Навчання неповнолітніх здійснюється за двома напрямами: загальноосвітня підготовка (відвідування загальноосвітньої школи) і професійна освіта (у процесі праці), спрямована на здобуття професії, необхідної в'язневі після звільнення. У колоніях практикують індивідуальне і бригадне навчання, курси, школи передового досвіду, класи майстрів. У деяких місцях працюють професійно-технічні училища.
Важливим засобом виховання та перевиховання ув'язнених є вимога дотримування чітко встановленого режиму — рамок поведінки та організації праці й відпочинку. Це система заборон, правил, вимог, які обмежують зв'язок із зовнішнім світом, з родичами. Обмежуються побут, задоволення звичних на волі бажань, свобода пересування. Режим вимушує ув'язнених змінювати свої інтереси, руйнує давні стереотипи поведінки, формує нові навички.
Головними причинами повторних злочинів виступають: 1) відторгнення суспільством підлітків, які перебувають у конфлікті із законом, 2) відсутність навичок самостійного життя після перебування в місцях позбавлення волі, 3) випадки порушення прав неповнолітніх представниками органів правосуддя. Це потребує втілення нових методів, форм та засобів соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми злочинцями. Нерідко у цих випадках соціальний педагог вимушений працювати в тісному контакті з психологами.
2. Заклади та служби по роботі з неповнолітніми.
Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» (1995) визначає правові основи діяльності органів і служб у справах дітей та спеціальних установ для дітей, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку.
Основні принципи діяльності органів і служб у справах дітей, спеціальних установ та закладів соціального захисту для дітей:
законності;
застосування переважно методів виховання і переконання, що передбачають вжиття примусових заходів лише після вичерпання всіх інших заходів впливу на поведінку дітей;
гласності, тобто систематичного інформування про стан справ щодо захисту прав дітей, правопорушень серед дітей у відкритій державній статистиці, засобах масової інформації;
збереження таємниці про дітей, які вчинили правопорушення і до яких застосовувалися заходи індивідуальної профілактики;
неприпустимості приниження честі і гідності дітей, жорстокого поводження з ними.
Кримінальна міліція у справах дітей зобов'язана:
проводити роботу щодо запобігання правопорушенням дітей;
виявляти, припиняти та розкривати злочини, вчинені дітьми, вживати з цією метою оперативно-розшукових і профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством;
розглядати у межах своєї компетенції заяви і повідомлення про правопорушення, вчинені дітьми;
здійснювати досудову підготовку матеріалів про правопорушення, вчинені дітьми, провадити дізнання в межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством;
виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень дітьми, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у правовому вихованні дітей;
розшукувати дітей, що зникли, дітей, які залишили сім'ї, навчально-виховні заклади (бродяжать) та спеціальні установи для дітей;
виявляти дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію та жебрацтво;
виявляти осіб, які займаються виготовленням та розповсюдженням порнографічної продукції, видань, що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту;
виявляти батьків або осіб, що їх замінюють, які ухиляються від виконання передбачених законодавством обов'язків щодо створення належних умов для життя, навчання та виховання дітей;
вести облік правопорушників, що не досягли 18 років, у тому числі звільнених з спеціальних виховних установ, з метою проведення профілактичної роботи, інформувати відповідні служби у справах дітей стосовно цих дітей;
повертати до місця постійного проживання, навчання або направляти до спеціальних установ для дітей у термін не більше восьми годин з моменту виявлення дітей, яких було підкинуто, або які заблукали, або залишили сім'ю чи навчально-виховні заклади;
викликати дітей, їх батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а також інших осіб у справах та інших матеріалах про правопорушення і у разі ухилення без поважних причин від явки за викликом - піддавати їх приводу;
відвідувати правопорушників, що не досягли 18 років, за місцем їх проживання, навчання, роботи, проводити бесіди з ними, їх батьками (усиновителями) або опікунами (піклувальниками);
затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях дітей віком до 14 років, які залишилися без опіки та піклування, - на період до передачі їх законним представникам або до влаштування у встановленому порядку, а дітей, які вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, - до передачі їх законним представникам або направлення до приймальників-розподільників, але не більш як на вісім годин;
здійснювати згідно з чинним законодавством гласні та негласні оперативно-розшукові заходи з метою розкриття злочинів, вчинених дітьми або за їх участю;
проводити обшуки, вилучення та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства;
вилучати документи і предмети, що можуть бути речовими доказами правопорушення або використані на шкоду здоров'ю дітей
складати протоколи про адміністративні правопорушення дітей, а також їх батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), які не виконують обов'язків щодо виховання і навчання дітей, інформувати відповідні служби у справах дітей;
вносити підприємствам, установам та організаціям незалежно від форм власності обов'язкові для розгляду подання про необхідність усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень дітьми;
доставляти в органи внутрішніх справ на строк до трьох годин дітей, які вчинили адміністративне правопорушення, але не досягли віку, з якого настає адміністративна відповідальність, для встановлення особи, обставин вчинення правопорушення та передачі їх батькам чи особам, які їх замінюють, або до приймальників-розподільників для дітей;
після встановлення особи дитини невідкладно сповіщати батьків або осіб, які їх замінюють, про адміністративне затримання дитини, а в разі вчинення злочину також інформувати органи прокуратури;
повідомляти органи опіки та піклування за місцем перебування дитини про відомий факт залишення його без опіки (піклування) батьків;
здійснювати відповідно до законодавства заходи соціального патронажу щодо дітей, які відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк;
вести облік правопорушників, що не досягли 18 років, які потребують медичної допомоги, у тому числі звільнених із спеціальних виховних установ, з метою проведення профілактичної роботи, інформувати відповідні служби у справах дітей стосовно цих дітей.
Суди
Розглядають справи:
щодо неповнолітніх, які вчинили злочини;
щодо неповнолітніх, які вчинили адміністративні правопорушення у віці від 16 до 18 років;
про поміщення правопорушників, які не досягли 18 років, до приймальників-розподільників для дітей;
про адміністративну відповідальність батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників) неповнолітніх за невиконання ними своїх обов'язків щодо виховання і навчання дітей;
про обмеження батьків у дієздатності, відібрання дітей та позбавлення батьківських прав, виселення осіб, позбавлених батьківських прав, якщо їх спільне проживання з дітьми, щодо яких вони позбавлені батьківських прав, неможливе;
про поновлення батьківських прав і розв'язання спорів між батьками щодо місця проживання дітей;
щодо інших питань, пов'язаних з особистими, житловими і майновими правами неповнолітніх
Приймальники-розподільники для дітей
У приймальники-розподільники можуть бути доставлені діти віком від 11 до 18 років на термін до 30 діб, які:
вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є потреба - негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду);
згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи для дітей;
самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували;
перебувають у розшуку.
Не підлягають поміщенню у приймальники-розподільники діти, які перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, діти, які вчинили правопорушення у віці, з якого за такі діяння можлива кримінальна відповідальність, крім випадків припинення кримінальної справи і направлення винних осіб у спеціальні установи для дітей за рішенням суду.
Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації
Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації є спеціальними навчально-виховними закладами для дітей, які потребують особливих умов виховання, та підпорядковуються спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у галузі освіти і науки. До цих закладів можуть направлятися особи, які вчинили злочин у віці до 18 років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність.
Основними завданнями загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації є:
створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвитку індивідуальних здібностей і нахилів, забезпечення необхідної медичної допомоги;
забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму.
До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду діти віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації - віком від 14 років.
Дітей тримають у зазначених школах і професійних училищах соціальної реабілітації у межах встановленого судом терміну, але не більше трьох років.
У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації дітей можуть тримати у виняткових випадках до досягнення ними 15 років, а у професійних училищах соціальної реабілітації - до досягнення 19 років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки.
Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але вони не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцезнаходженням зазначеного закладу можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. Це переведення може здійснюватися у межах терміну, встановленого рішенням суду, що застосував примусовий захід виховного характеру, але не більше трьох років.
Звільнення учнів з навчально-виховних закладів соціальної реабілітації провадиться достроково або після закінчення терміну перебування.
Діти, звільнені із загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, направляються директором школи до батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), а ті, які не мають батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), - до відповідних навчально-виховних закладів загального типу.
Діти, звільнені з професійних училищ соціальної реабілітації, направляються директором училища, як правило, за місцем проживання для працевлаштування за набутою спеціальністю, а в окремих випадках - до іншої місцевості за умови письмового підтвердження відповідної служби у справах дітей або державної служби зайнятості про можливість працевлаштування та забезпечення житлом дитини у цій місцевості.
Дострокове звільнення дітей із загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації провадиться судом за місцезнаходженням закладу за клопотанням ради школи чи училища.
Школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації створюються відповідно до законодавства.
Спеціальні виховні установи Державного департаменту України з питань виконання покарань - це установи, в яких відбувають покарання неповнолітні віком від 14 років, засуджені до позбавлення волі.
Притулки для дітей служб у справах дітей
У притулках для дітей тимчасово розміщуються діти віком від 3 до 18 років, які опинились у складних життєвих обставинах.
Діти можуть перебувати в притулку для дітей протягом часу, необхідного для їх подальшого влаштування, але не більш як 90 діб.
Не підлягають розміщенню у притулках діти, які перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, які вчинили правопорушення і щодо яких є відомості про винесене компетентними органами чи посадовими особами рішення про затримання, арешт або поміщення в приймальник-розподільник для дітей.
Основними завданнями притулків для дітей є соціальний захист дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, залишили сім'ї, навчальні заклади; створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності дітей, надання їм можливості навчатися, працювати та змістовно проводити дозвілля.
Посадові особи притулків для дітей:
надають дітям кваліфіковані та різнобічні (психологічні, педагогічні, медичні, юридичні) консультації залежно від конкретних причин соціальної дискомфортності;
сприяють у прийнятті рішення про зміну або створення нових умов життєдіяльності дітей у сім'ї, навчально-виховних закладах, за місцем роботи та в інших сферах;
порушують клопотання про застосування заходів громадського впливу, притягнення до кримінальної, адміністративної чи майнової відповідальності батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), які нехтують правами, інтересами дітей, провокують їх асоціальну поведінку, самовільне залишення сім'ї, навчально-виховних закладів, створюють загрозу їх здоров'ю та інтелектуальному розвитку;
вживають заходів щодо повернення дитини в безпечне сімейне оточення.
3. Психологічні особливості вихованців колонії.
Кримінальні групи, як засвідчує Е.В.Тихая, втягують неповнолітнього в злочинну сферу насамперед:
1) спекулюючи на почуттях кланової приналежності, обманливого героїзму, «товариства», «злодійської честі й благородства». Неповнолітні правопорушники розповідають, що «старші друзі» часто переконували їх у тому, що знаходитися в певній групі - престижно, що якщо вони всі разом, то це виглядає «класно», як «круті хлопці», «герої популярних фільмів і книг». Доречно відзначити, що однією із найпопулярніших книг, названих неповнолітніми правопорушниками, була «Бандитський Петербург»;
2) шляхом заохочення і експлуатації низьких інстинктів (жадність і скупість, примітивні захоплення), залучення до азартних ігор і заборонних розваг;
3) демонстрацією обманливої психологічної захищеності, сумнівних поваги і довір'я, фальшивого наставництва; один із підлітків розповів: «Я знаю, як тут можна вижити, тому що у мене на свободі є друг, якому вже багато років. Він завжди був поруч зі мною. Багато розповідав про зону, допомагав грішми і порадами. Він говорив, що я можу по-справжньому дружити. Я до цих пір його дуже поважаю». Згодом з'ясувалося, що цього неповнолітнього правопорушника на антисоціальні дії штовхнув якраз цей «друг»;
4) відкритим психологічним (погроза компрометації, шантаж, залякування) і фізичним (побої, тілесні пошкодження) насильством. Хлопці розповідають про випадки, коли їх примушували красти, погрожуючи фізичною розправою над ними чи їх близькими. Як правило, з цим не поспішають відкриватися, оскільки продовжують боятися дорослих криміналістів;
5) проханнями, порадами, гумором, насміханням, завданнями, дорученнями. Наприклад, один із вихованців колонії розповідає: «Я заліз у квартиру, тому що старші друзі попросили мене відкрити їм двері з середини. Я ж був найменшим і міг елементарно пролізти у кватирку»;
6) апеляцією до почуття самітності підлітка, який інколи всіма способами намагається позбавитися відчуттів неприкаяності й незахищеності;
Кримінальна група із задоволенням приймає його, знімаючи цей стан самітності та гарантуючи новоприбулому психологічний, фізичний і навіть матеріальний захист, що особливо приваблює малолітнього. У цих випадках залученого в групу сповнює гордістю статус довіреної особи лідера. Як особистість, котра не відчуває відповідальності в своїх діях, у результаті групового афекту неповнолітній правопорушник піддається своєрідному «осліпленню».
Внутрішні особливості, які характерні майже для всіх вихованців колоній:
- емоційна нестабільність, коли найменший подразник може викликати зміну настрою, відмову від діяльності, негативні емоційні реакції, агресію. Зокрема, часто без явних на те причин підлітки відмовляються від участі у запропонованих заходах, неадекватно реагують на будь-яку зміну емоційного ставлення до них, на неконгруетність у спілкуванні;
- низький рівень самоконтролю, коли у вихованців виникають складнощі з вольовою регуляцією власної поведінки, важко подавляються спалахи агресії, які часто закінчуються бійкою. Така некерованість нерідко і є причиною осудження. (Наприклад, шістнадцятирічного вихованця колонії А. жорстоко побили азербайджанці за те, що він зайняв не той столик у кав'ярні. Упродовж двох тижнів А. ходив сам не свій, однак батькам нічого не розказував, вдаючи за недоцільне засмучувати їх своїми проблемами. Тому, коли зустрів одного зі своїх ворогів, який до того ж почав із насмішкою жаліти, що не вбив його тоді біля кав'ярні, А. уже не міг стриматися. Після цього за вбивство був засуджений на 6 років);
- суперечливість самооцінки і рівня домагань, незважаючи на невпевненість у своїх інтелектуальних здібностях.
Ускладнені умови роботи у виправних установах вимагають належного фізичного, психічного та духовного здоров'я у його персоналу На жаль, не всі здатні тримати себе на належному рівня вимог. Зрідка, але все ж таки трапляються випадки суїцидів серед працівників пенітенціарних установ. Зважаючи на це, соціальному педагогу слід пам'ятати, що об'єктом його Уваги поряд із людьми, які прибувають на перевиховання, залишаються ті, що допомагає робити спільну сцраву.
Серед контингенту виправної установи чималу групу складають підлітки, причиною асоціальної поведінки яких стали відсутність духовних орієнтирів, розмитість морально-етичних норм у суспільстві.
4. Умови та функції перевиховання.
Результативность перевоспитания зависит от условий существования:
- единства педагогических влияний;
- наличия сплоченного детского коллектива, с которым трудный подросток связан системой ответственных зависимостей;
- наличия деятельности, в которой трудный подросток может утвердить себя с положительной стороны;
- использования школой воспитательных возможностей семьи;
- согласованности действий учителей и родителей. В процессе воспитания, перевоспитания и самовоспитания весьма существенную роль играет педагогический оптимизм, проектирование положительного развития детского коллектива и каждого ребенка.
По отношению к трудным подросткам необходимо иметь в виду три важных момента: 1) что происходит; 2) как происходит; 3) как надо действовать в процессе перевоспитания.
Мастерство перевоспитания состоит по меньшей мере из пяти основных элементов:
1) научного педагогического мышления;
2) высокой педагогической эрудиции и психологического чутья;
3) педагогического такта и педагогической этики;
4) развитых организаторских способностей;
5) методики и стиля воспитания, выработанного учителем на основе своего опыта.
Функции перевоспитания:
- интенсификация положительного развития сил и способностей воспитанников за счет устранения неблагоприятных условий и преодоления внутренних предпосылок трудновоспитуемости;
- устранение дисгармонии в формировании ведущих качеств личности и изменение ее отношений к себе в соответствии с требованиями общества;
- устранение результатов неправильного воспитания и исправление ошибок, допущенных в развитии данного ребенка;
- активизацию усилий самой личности на преодоление отрицательных явлений в собственном поведении и среди других детей.
5. Завдання, методи та прийоми перевиховання.
Перевоспитание осуществимо лишь при решении целого ряда задач:
1. Использование социальных условий, воспитательных возможностей нашего общества для устранения влияния нездоровых внешних воздействий, порождающих и поддерживающих трудновоспитуемость.
2. Применение лечебно-педагогической работы по исправлению внутренних предпосылок трудновоспитуемости.
3. Исправление ошибок, допущенных в семейном и школьном воспитании, которые надо признать объективно.
4. Устранение пробелов и искажений в психическом развитии ребенка:
а) следует сосредоточить внимание на умственном развитии трудного школьника, его нравственных отклонениях;
б) в совместной работе школы, семьи и других социальных институтов воспитания установить более разумный гигиенический режим в социуме, при котором рационально чередуется труд и отдых, не допускается перегрузка учебной деятельностью;
в) осуществлять тщательное медицинское обследование трудновоспитуемого ребенка и его лечение;
г) вести психологическую коррекцию данной личности.
5. Проведение психологической и практической подготовки подопечного к самовоспитанию и руководство этим процессом. Эта задача требует активной позиции и самого подростка.
6. Применение социально-правовых мер коррекции несовершеннолетних правонарушителей.
Методи перевиховання — це сукупність певних способів педагогічної діяльності, спрямованої на вирішення корекційно-виховного завдання. Оскільки виховний процес є спільною діяльністю вихователів і вихованців, важливо підкреслити, що методи перевиховання є сукупністю способів саме спільної їх діяльності.
У пенітенціарній педагогіці під методами перевиховання розуміється сукупність способів безпосереднього або опосередкованого педагогічного впливу на розум, почуття та волю, поведінку засудженого з метою формування і корекції його свідомості та досвіду поведінки, позитивних особистісних рис і якостей.
В процесі перевиховання ув'язненого необхідно формувати його моральну та правову свідомість, духовні потреби, прагнення до соціально значущої діяльності, виробляти практичні вміння, навички та звички, спонукати докладати вольових зусиль, накопичувати просоціальний досвід поведінки, підкріплювати позитивні дії, вчинки та гальмувати негативні, виявляти, аналізувати та оцінювати результати виховних впливів.
Розвиток і вдосконалення зазначених сфер особистості засудженого вимагає відповідних засобів педагогічного впливу. Тому всі методи умовно об'єднуються в чотири основні групи.
1. Методи формування і корекції свідомості особистості, її поглядів, переконань, переживань, світогляду — це переконання, приклад, психолого-педагогічний вибух.
2. Методи формування і корекції досвіду поведінки — привчання, вправи, доручення, вимоги, контроль.
3. Методи додаткової мотивації і стимулювання поведінки — змагання, критика, покарання, заохочення, довіра.
4. Методи виявлення результатів перевиховання — спостереження, природний експеримент, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, анкетування, аналіз документації, спеціальні психодіагностичні методики.
Кожен метод виховного впливу розподіляється на складові елементи, які називаються прийомами, тобто прийом — це елемент методу, застосування конкретного способу в специфічній ситуації для вирішення окремого завдання.
Наприклад, прийомами переконання можуть бути роз'яснення ідей, норм, правил поведінки; доказ правильності чи помилковості певних поглядів і вчинків; спростування або заперечення думок і поглядів, що існують в середовищі засуджених; аналіз засудженими спеціально підібраних і запропонованих конкретних ситуацій.
Розглянемо окремі методи, починаючи з методів формування і корекції свідомості.
Переконання як метод впливу на свідомість засудженого має на меті сформувати у особистості систему світоглядних, морально-правових, професійних, естетичних та інших цілей і цінностей, маючи на увазі, щоб вони були не лише зрозумілими і засвоєними засудженими, а глибоко сприйнятими ними як особистісні, власні цінності. Лише на цій основі воші зможуть стати мошвами вчинків і діяльності, внутрішніми регуляторами соціальної поведінки.
Застосовуючи метод переконання, слід звертати увагу на такі моменти, як активізація самостійного мислення співрозмовника, спростування помилкових позицій, псевдо-авторитетів, конкретний наочний показ негативних наслідків для особистості та її референтної групи певної поведінки, її психологічної недоцільності та ін.
Педагогічні умови ефективного застосування методу переконання:
- особистий авторитет співробітників серед ув'язнених;
- особиста переконаність вихователя в тому, в чому він має переконати ув'язненого;
- володіння вихователем методикою переконання, вміння доводити свою правоту, слухати іншу людину (методика активного вислуховування), загальна і конкретна (фахова) ерудиція, такі особистісні якості, як тактовність, витримка, терплячість і наполегливість;
- взаємна довіра співбесідників, психологічний контакт між ними;
- вміння врахувати конкретний емоційний стан засудженого, його індивідуальні особливості;
- відвертість розмови, правдивість тих фактів та аргументів, які використовуються з метою переконання.
Приклад — це метод, який сприяє виливу на свідомість і поведінку засудженого через конкретизацію та наслідування. Приклади можуть бути різних видів: конкретний життєвий, конкретний літературний, збірний, узагальнений.
Найбільш впливово діє на засуджених конкретний життєвий приклад, близький до їхнього досвіду, особистісно цікавий і значущий. Умови ефективного застосування:
- усвідомлення вихованцем особистісної цінності прикладу для нього; необхідності "йти вперед, до прикладу";
- наявність громадської думки, яка підтримує цей приклад;
- доступність прикладу для наслідування;
- прийняття важливості самовдосконалення;
- "людяність прикладу", його життєвість, наявність в ньому тих людських слабкостей, які він зміг перебороти;
- застосування різноманітних прикладів позитивної спрямованості.
До групи методів формування і корекції свідомості належить і такий складний спосіб зміни поведінки засудженого, який А.С. Макаренко назвав "психолого-педагогічним вибухом". Це — миттєве зняття накопиченого особистістю опору під впливом вихователя чи колективу, яке переростає в якісно нові прояви особистості. А.С. Макаренко описав його застосування в практиці своєї роботи як особливий шлях впливу на засудженого, дуже сильний, гострий, що вимагає обережності та майстерності.
Фізіологічний механізм "вибуху" полягає в тому, що сильне ураження, потрясіння викликає в корі головного мозку нове, надсильне збудження, яке гальмує нервові зв'язки, що раніше склалися і тепер вже не відповідають новим умовам. Тим самим відбувається зміна свідомості та поведінки людини. Ув'язнений у цей момент кається в своїй минулій поведінці, повний рішучості змінити її, легко дає обіцянку жити по-новому. Поки домінує збудження, викликане моральним потрясінням, він успішно здійснює своє прагнення. Проте, якщо не підтримувати це збудження, то воно з часом слабшає, нові зв'язки, які не закріпилися, згасають, а старі, навпаки, розгальмовуються і знову проявляються. Виникає важкий стан боротьби мотивів, боротьби нового, ще слабкого, з відмираючим старим. Тому остаточне закріплення нової поведінки можливе лише за умови тривалих і систематичних вправлянь в новій формі поведінки, при підтримці її іззовні.
Таким чином, суть психолого-педагогічного "вибуху" полягає в тому, щоб принципово по-новому висвітлити у свідомості вихованця відносини, що склалися, надати йому можливість побачити себе ніби з боку, усвідомити та емоційно пережити всю недоречність поведінки, гостро відчути неможливість надалі такого становища.
"Вибух" — це особливий спосіб впливу, головним чином, на такий компонент свідомості, як переживання, що створює необхідну основу для подальшої послідовної роботи з формування нових ціннісних орієнтацій та позитивних способів поведінки особистості. Цей метод морального перевиховання відрізняється великою різноманітністю конкретних прийомів. Обов'язковими є несподіваність, раптовість дії; сильне емоційне ураження, яке викликає гострі переживання; обов'язкове знецінення попередньої позиції; істотна перевага запропонованих ув'язненому нових стосунків та позиції.
Перейдемо до характеристики методів формування і корекції досвіду поведінки.
Метод привчання, як правило, застосовується з метою формування у ув'язнених навичок соціально-нормативної поведінки: дотримання вимог внутрішнього розпорядку, належного зовнішнього вигляду, особистої гігієни, правил культури спілкування між собою та з іншими, культурного проведення дозвілля, трудової діяльності тощо.
Метод вправ застосовується з метою спеціального відпрацювання способів поведінки в конкретно заданих умовах, різноманітних ситуаціях, а також з метою розвитку вмінь вольової саморегуляції поведінки (самозаспокоєння, володіння собою тощо, що особливо важливо для засуджених холеричного типу темпераменту, акцентуйованих осіб).
Метод вимог - спонукає до діяльності, викликає позитивні або гальмує певні негативні дії, вчинки. Вимоги допомагають підтримувати дисципліну та порядок серед ув'язнених. За формою подання розрізняються такі види вимоги, як пряма безпосередня, непряма безпосередня, непряма опосередкована.
Прийомам цього методу можуть виступати вимога-прохання, вимога-натяк, вимога-погроза.
Доручення — метод, який передбачає постановку завдань ув'язненому чи групі, виконання яких вимагає від вихованців саме таких якостей, які треба формувати, удосконалювати, корегувати.
Різні методи використовуються і для додаткової стимуляції і мотивації поведінки.
Так, змагання— це така організація діяльності засуджених, яка враховує психічні механізми змагальності, потреби людини у самоствердженні, перемозі. Метод змагання реалізується в індивідуальній, груповій і навіть масовій формах (у ВТК).
Про використанні змагання, як методу стимулювання діяльності особистості або спільноти, важливо звернути увагу на виявлення того позитивного досвіду, який допомагає кращим перемагати, і на розповсюдження цього досвіду, орієнтацію шефства над тими, хто відстає, на профілактику таких негативних явищ, як "колективний егоїзм", "змагальний фанатизм".
Метод критики реалізується через застосування прийомів, які безпосередньо, прямо дають оцінку діям і вчинкам вихованців, або виражають непряме, опосередковане ставлення до них (скажімо, натяком, іронією, через приклад тощо).
Сутність примусу як метод стимулювання поведінки в педагогічному плані проявляється в таких ситуаціях, коли ув'язнений змушений супроти своєї волі та бажання скоритися і діяти згідно з поставленими вимогами. Цей метод застосовується до осіб, котрі розуміють, як потрібно себе поводити, але не бажають виконувати вимоги щодо такої поведінки внаслідок негативної спрямованості особистості. Даний метод виражається в певних обмеженнях свободи, позбавленні пільг, покладенні на засудженого додаткових обов'язків, а також у загрозі такими обмеженнями.
Примус здійснюється у вигляді: осудження, попередження, догани, стягнення, покарання.
Доцільно застосовувати моральний примус авторитетом вихователя, значення якого визначається силою особистого авторитету співробітника. Якщо серед засуджених існує думка, що вихователь суворий, але справедливий, то його вимоги виконуватимуться, хоча б і примусово, але, принаймні, без конфліктів. Коли ж вихователь не користується авторитетом і повагою серед засуджених, то його вимоги далеко не завжди ними прийматимуться, і він буде змушений звертатися до авторитету наданої йому влади, авторитету закону. А це може суттєво знизити результативність його виховної роботи.
Попередження про притягнення до дисциплінарної відповідальності має за мету не допустити негативних дій з боку ув'язненого чи припинити негідну поведінку під загрозою застосування стягнення, що неминуче призведе до посилення кари та нових моральних переживань. Внаслідок загрози обмеження прав і побутових зручностей, переживань за можливі покарання у ув'язненого відбувається перебудова мотивів поведінки, виникає прагнення уникнути цих наслідків, і він змушений припинити недисципліновану поведінку. До цього прийому примусу недоцільно вдаватися часто, інакше ув'язнені психологічно звикають до погрози покарання і надалі не реагують на неї.
Кожне попередження про притягнення до дисциплінарної відповідальності повинно виконуватися, якщо вихованець продовжує порушувати встановлений порядок. У протилежному разі невиконана погроза негативно впливатиме на інших засуджених і підриватиме авторитет вихователя.
Мета покарання виражає негативну оцінку поведінки та вчинків засудженого. Великий вклад у розвиток технології застосування цього методу вніс А.С. Макаренко. Він писав, що "покарання має бути визнане таким же природним, простим та логічним засобом, як і будь-який інший засіб".
Покарання дозволяє зрозуміти недопустимість вчиненого і, об'єднуючись зі страхом повторення покарання, переростає в почуття провини, стає психологічним бар'єром для повторного вчинення подібних дій.
Основні завдання покарання — викликати почуття вини, муки совісті, ганьби, каяття скоєному, роздуми, загострення самокритики, припинити порушення та негативні вчинки, виховати у ув'язнених внутрішню стриманість і самоконтроль.
Покарання має дуже складну психологічну природу впливу на особистість, тому його застосування вимагає значного педагогічного такту та майстерності вихователя. Важливо чітко дотримуватися таких педагогічних вимог до використання методу покарання:
• обґрунтованість та своєчасність;
• урахування індивідуальних особливостей особистості та ступеня каяття;
• виявлення мотивів, обставин, причин та умов порушення;
• поєднання вимогливості до особистості з повагою до неї;
• відповідність ступеня кари важкості скоєного вчинку;
• усвідомленість справедливості покарання як обґрунтованого засобу впливу;
• урахування громадської думки.
Вихователь, який має повноваження користуватися цим методом, повинен звертатися до покарання як до крайнього засобу, коли інші виховні впливи на вихованця не призвели до позитивних наслідків. Прагнучи до того, щоб ув'язнений розкаявся у вчиненому порушенні, співробітнику установи слід забезпечувати виховуючий та усвідомлений характер покарання. Усвідомлення і переживання своєї вини, щиросердне каяття є обставинами, які пом'якшують вину, а також міру покарання.. Проте, слід розрізняти справжнє каяття від зовнішнього його прояву.
Кожне покарання має бути обґрунтованим і відповідати ступеню вини й важкості скоєного вчинку. Якщо покарання застосовується неправильно, то воно викликає впертість, конфронтацію, прагнення поступити всупереч вимогам, тобто створює новий конфлікт між вихователем і ув'язненим. Занадто суворе покарання не буде сприяти виправленню засудженого. Захоплення без достатніх підстав максимальними засобами покарання (а вони переважають в структурі покарань і складають 52-55 %від усіх видів покарань, застосованих в пенітенціарних установах України) призводить до того, що засуджені перестають реагувати на більш м'які засоби. Саме тому стягнення, що накладаються на засуджених, необхідно використовувати в тісному поєднанні з педагогічними методами примусу.
Перед прийняттям рішення про дисциплінарне стягнення вихователь повинен бути переконаний, що покарання необхідне, заслужене та справедливе, що засуджений розуміє його необхідність і ступінь своєї виші. Лише за цих умов можна сподіватися на ефективний вплив вказаного методу перевиховання.
Техніка накладення стягнення має бути доцільною та різноманітною. Навряд чи можна у цій роботі керуватися стандартними рекомендаціями, які були б придатними для всіх ситуацій. Кожний вихователь розробляє свою систему педагогічного впливу. Наприклад, керуючись вимогою своєчасного реагування на порушення режиму, вихователь може після вислуховування пояснення ув'язненого відразу оголосити про дисциплінарне стягнення. Ця процедура може бути прилюдною, а може здійснюватися в індивідуальній бесіді із вихованцем, коли відчувається потреба в додатковій роз'яснювальній роботі, і вихователь користується авторитетом у цього неповнолітнього.
Проте стягнення можна накладати і дещо пізніше після скоєного вчинку. Такий спосіб А.С. Макаренко широко застосовував у своїй практиці і називав його "відкладеною бесідою". Його доцільно використовувати стосовно запальних, занадто емоційних і збудливих осіб, які не вміють володіти собою, стримувати себе, контролювати свої почуття та поведінку, схильних до аутоагресії та інших відхилень. Цінність цього прийому полягає в тому, що порушнику надається певний час для заспокоєння, об'єктивної оцінки скоєного вчинку, внутрішньої підготовки до сприйняття покарання та навіть каяття. А у вихователя з'являється можливість ретельніше підготуватися до такої бесіди та з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей особистості обгрунтованіше і переконливіше здійснити виховний вплив на неї. І у випадку відвертого каяття ефективним буде прийом пом'якшення покарання або навіть відміна його, що має сприйматися неповнолітнім як своєрідна довіра і в цілому стимулювати його подальшу поведінку. Особливу стримуючу силу має загроза отримання першого стягнення. Саме тому співробітникам установ доцільно якомога триваліше в роботі з конкретними порушниками режиму (особливо з недавно прибулими в установи) обходитися без застосування стягнень, використовуючи психологічний механізм боязні ув'язненим першого покарання в установах та описані вище методи і прийоми впливу. У випадку накладення дисциплінарного стягнення важливого значення набуває і тон, яким це робиться. Не варто виносити покарання у стані гніву, запалу, щоб не втратити почуття міри. В стриманій, але емоційній промові вихователя неповнолітній має відчути й справедливе обурення, й доброзичливе ставлення до нього, зацікавленість в його долі, бажання допомогти, як цього вимагають установки педагогіки співробітництва. Тоді покарання правильно сприйматиметься вихованцем і сприятиме переосмисленню своєї поведінки в майбутньому.
Метод покарання відіграє важливу роль у підвищенні ефективності виховного впливу па ув'язнених та зміцненню дисципліни. Вміле їх застосування залежить від ряду умов: рівня майстерності вихователя, тонкого володіння ним різноманітною педагогічною технікою, суворого дотримання правових та педагогічних вимог до дисциплінарної практики, стану правової та моральної вихованості контингенту СІЗО та ВТК.
До групи методів стимулювання діяльності та поведінки входить і заохочення, яке виражається в оцінці та схваленні вихователем, колективом співробітників чи засуджених позитивних вчинків та дій. Заохочення спрямоване на закріплення позитивних і гальмування негативних актів поведінки, на спонукання вихованців до активності в різних сферах діяльності (трудовій, навчальній, громадській, дозвільній). Воно реалізується в моральних, економічних та адміністративних формах. Найпоширеніша форма заохочення — словесна схвальна оцінка праці, вчинків та дій ув'язненого — стала одним з ефективних стимуляторів його поведінки. Вона використовується найчастіше тоді, коли в діяльності та поведінці неповнолітнього вже намітилися позитивні зрушення. Заохочення дозволяє закріпити ці зміни, падає особистості впевненість у собі, піднімає її в очах інших, формує почуття власної гідності, спонукає до подальших позитивних дій.
Для ефективного використання методу заохочення в пенітенціарних установах слід дотримуватися таких основних педагогічних вимог:
1. Справедливість та заслуженість заохочення, коли воно застосовується як оцінка дій і вчинків засудженого, що свідчать про його активну участь у праці, громадському житті, організації дозвільних заходів, зміцненні дисципліни, про прояв корисної ініціативи тощо. Підстави для заохочення мають бути чітко сформульованими.
2. Точний облік зробленого вихованцем; заохочення за своїм характером має відповідати його заслугам, зусиллям у праці, громадській діяльності тощо.
3. Урахування особистісних якостей неповнолітнього; з комплексу засобів заохочення варто в кожному випадку застосовувати такий, котрий найбільше відповідає індивідуально-психологічним особливостям особистості, очікуваній реакції її та інших.
4. Своєчасність та оперативність заохочення.
5. Гласність, привселюдність заохочення; його дієвість зростає, коли заохочення популяризується засобами радіо, наочної агітації, усної пропаганди.
6. Дотримування почуття міри. Якщо заохочення застосовуються досить часто, за незначні дії та вчинки, то вони перестають виступати стимулом, який активізує зусилля неповнолітнього, до них звикають. Вживати цей метод варто лише тоді, коли його необхідність продиктована конкретною ситуацією.
7. Потрібно вміло поєднувати моральне і матеріальне заохочення.
8. Слід піклуватися про педагогічну спрямованість заохочення, його виховний та стимулюючий вплив на особистість і групу.
9. Послідовність, тобто використання всіх різноманітних засобів заохочення — від найпростішої похвали до пом'якшення умов утримання та дострокового звільнення з ВТК.
10. Узгодженість заохочення з думкою колективу засуджених у ВТК. Виховне значення цього методу значно зростає, якщо ініціатива про заохочення йде від самих засуджених.
11. Створення ув'язненим спеціальних умов для прояву позитивних якостей та переживання радощі похвали за соціально-корисні дії та вчинки.
Особливий вид заохочення — "авансоване". Воно застосовується до неповнолітніх, які внутрішньо готові до певних позитивних дій та вчинків, але внаслідок якихось причин (сумніви, невпевненість) утримуються від їх здійснення. У цьому випадку "авансоване" заохочення викопує роль пускового механізму позитивних поведінкових вчинків.
Сильним мотиваційним, стимулюючим засобом впливу на особистість є метод довіри. Суть цього методу полягає в виявленні вихователем у неповнолітнього якоїсь позитивної якості та дорученні йому діяльності, в якій ця якість повинна проявитися. Сила методу полягає в тому, що довіра викликає у засудженого зворотну реакцію у вигляді певних моральних обов'язків перед особою, що виявила цю довіру. Виконання цих обов'язків примушує ув'язненого слідкувати за своєю поведінкою, діями та вчинками, привчає займатися самовихованням. Виправдана довіра дає емоційне задоволення, дозволяє відчути значущість своєї особистості.
Прояв довіри до неповнолітнього має зростати поступово. Одночасно повинні зростати і вимоги до об'єкту довіри: чим більше вихователь довіряє засудженому, тим вимогливішим він має бути до його вчинків і поведінки.
Довіра спричиняє сильний вплив на особистість, якщо вихователь користується її повагою і засуджений дорожить його думкою. У протилежному випадку виражена довіра виявиться нейтральною.
Пенітенціарні працівники повинні пам'ятати, що застосування цього методу визначається знанням індивідуально-психологічних особливостей ув'язнених, і має бути у кожному випадку продуманим, обґрунтованим. Причому, довіряючи неповнолітньому, слід перевіряти та контролювати його дії.
Призначення методів вивчення результатів виховання полягає в отриманні зворотної інформації про результативність виховних впливів вихователів на ув'язнених, в здійсненні періодичних "зрізів" рівня їх виправлення.
Спостереження як спеціально організоване, цілеспрямоване, планомірне та систематичне сприйняття поведінки ув'язнених у природних умовах їхнього життя та діяльності дозволяє фіксувати, аналізувати, узагальнювати прояви особистості, її зміни в різних ситуаціях, контролювати хід накопичення позитивного досвіду поведінки.
Індивідуальні бесіди надають співробітникам та соціальним працівникам можливість виявляти зміни в поглядах і переконаннях ув'язненого, його життєвих планах, прагненнях, системі цінностей і моральних установках, рівень сформованості правосвідомості і в цілому відстежувати хід коригування спрямованості особистості внаслідок педагогічних впливів.
Аналіз продуктів діяльності (наприклад, кількісних та якісних показників трудової та навчальної діяльності, виконання різних доручень, виступів на зборах, заміток до стінної газети, листування тощо) допомагає побачити відображені в них інтереси неповнолітнього, його прагнення, зміну ставлення та поведінки. Співробітники установ можуть спеціально створювати різні педагогічні ситуації, котрі спонукували б засудженого до певних вчинків, дій, висловлювань та засвідчували б його життєву позицію.
Узагальнення незалежних характеристикґрунтується на зібранні, порівнянні відомостей про неповнолітнього від різних осіб, котрі характеризують його незалежно один від одного, що підвищує об'єктивність суджень про особливості спрямованості його особистості, риси характеру, суперечливість поведінки за різних обставин та наявність позитивних змін. Як правило, такий метод застосовується при складанні психолого-педагогічної характеристики, внесенні коректив у план індивідуальної виховної роботи. Рекомендується використання формалізованих прийомів отримання характеристик засуджених від співробітників, котрі спілкуються з ними в різних сферах діяльності: це можуть бути біполярні характеристики запропонованих особистісних властивостей, їх ранжування.
З метою вивчення результативності виховних впливів на неповнолітніх ув'язнених використовуються методи Анкетування, аналізу документації, а також спеціальні психодіагностичні методики (зокрема тестування), засновані на трьох підходах: а) об'єктивний, що передбачає чітке вимірювання результатів виконання діагностичних завдань; б) суб'єктивний - коли діагностика базується на аналізі інформації, яку ув'язнений повідомляє про себе; в) проективний — коли на "абстрактний" матеріал, що надається, нібито проектуються певні якості особистості (наприклад, кожна з "плям Роршака" у різних людей викликає різні асоціації, а це дає можливість пов'язувати їх з настроєм, думками тощо, або методика "Завершення незакінченого оповідання" допоможе виявити потреби, намагання та ін).
Достовірність узагальнюючих суджень про результати корекційно-виховного процесу з неповнолітніми ув'язненими забезпечується комплексним використанням зазначених методів цієї групи зі зіставленням матеріалів, отриманих за допомогою кожного з них.
Безперечно, процес перевиховання є довготривалим і складним, який передбачає: вивчення середовища, в якому ріс вихованець, аналіз позитивних і негативних рис характеру індивіда, формування позитивної установки й усунення недоліків у його загальному розвитку, прискорення позитивних начал, наявних в особистості.
Поступово термін "перевиховання" почав змінюватись на термін "реабілітація", що означає "відновлення" (Франція); паралельно висувається термін "нормалізація" (Данія, Швеція). Проте термін "реабілітація" набув міжнародного визнання, що привело до появи поняття: медична реабілітація, психологічна реабілітація, педагогічна реабілітація, соціальна реабілітація. Причому соціальна реабілітація передбачає відновлення соціальних відхилень, порушених зв'язків і відносин із середовищем.
Реабілітація - медична, психологічна, педагогічна та соціальна має багатий і різноманітний зміст і є своєрідним відображенням соціально-педагогічного оптимізму і гуманізму.
Суть реабілітаційного підходу у соціальному середовищі визначається як комбіноване і координоване застосування медичних, соціальних, педагогічних, професійних заходів, спрямованих на компенсацію дефекта, соціального відхилення.
Все вищесказане дозволяє дати розгорнуте визначення поняття "соціальна реабілітація" стосовно до дітей і молоді, схильними до девіантної поведінки. Соціальна реабілітація дітей девіантної поведінки - це повна система, яка забезпечує відновлення у них порушених соціальних зв'язків і відносин, ідентифікацію індивіда як суб'єкта власної життєдіяльності.
Вітчизняна превентивна практика, на відміну від Заходу, де панує корекційно-реабілітаційна робота, побудована на індивідуальних діагностично-корекційних психологічних програмах, досить тривалий час мала чітку спрямованість на створення педагогічно організованого середовища. Зокрема, за методикою А.С. Макаренка, ресоціалізуючим фактором виступає колектив завдяки включенню підлітка в систему гуманізованих міжособистісиих відносин. Соціальна реабілітація в такій ситуації відбувалася за рахунок "паралельного" виливу колективу, який виконував ресоціалізацінну функцію.
1. Ресоціалізація неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням.
2. Соціальна реабілітація неповнолітнього, звільненого від відбування покарання з випробуванням.
3. Напрями соціальної реабілітації неповнолітнього.
4. Технологія соціальної реабілітації неповнолітніх.