ЛІТЕРАТУРА

ВИСНОВКИ

Мова – характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності, їх ідеальних відображень у свідомості з метою обміну між членами суспільства, осмислюваною інформацією та функції інформації шляхом механічного звукозапису або переведення звукових мовних актів у письмові знаки.

Тема: Вступ. Мова як знакова система. Суспільний характер мови, функції мови у суспільстві. Державний статус української мови.

ЛЕКЦІЯ 1

Питання 1. Вступ. Мова як знакова система. Суспільний характер мови, функції мови у суспільстві.

Питання 2. Поняття «Загальнонаціональна» і «літературна» українська мова.

Питання 3. Державний статус української мови.

Питання 4. Поняття «білінгвізм» та «мовна інтерференція».

Питання 5. Просодичні засоби мови – наголос, інтонація, пауза та ін..

 

Питання1Спочатку було Слово,

І слово було в Бога,

І Слово було Бог.

( Євангеліє від Івана 1:1)

…Українське слово. Ти частка тих, що вже давно померли, їх кров живуща, їх жага нетлінна, безсмертне і величне, як Говерла, багате і дзвінке, як Україна.

Закоханим – ти лагідна, як мати, а недругам – як постріл із гармати.

Беру тебе, як скарб, в пісенній вроді з джерел, що не міліють у народі. (Д.Луценко)

На земній кулі налічується понад 3 тис. мов (за деякими джерелами 3500 мов). Українською мовою послуговуються понад 40 мільйонів чоловік. За кількістю тих, хто користується нею, вона стоїть приблизно на 15-20 місці в світі.

Російський письменник Ю.Семенов в одному з останніх інтерв’ю, надрукованому в тижневику «Україна» 13 жовтня 1990р., згадує такий факт: у 1934р. у Парижі відбувся конкурс мов, у якому українська мова обійняла третє місце після французької та перської. «Чомусь на Україні про те мало кому відомо. Це велика біда, коли народ, особливо молодь, погано знає свою культуру, свою історію». Російський письменник ХХ століття наче повторює думку М.Гоголя: «Надзвичайна мова наша є ще таємницею. В ній усі тони й відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших. Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла. І справді, інше слово чомусь дорого цінніше самої мови».

Для того, щоб передавати інформацію, спілкуватися, люди створили різноманітні сигнальні (знакові) системи, наприклад, дорожні знаки та розмітка, азбука Морзе, нотний стан, абетка, математичні, хімічні, топографічні знаки, морська сигналізація (в тому числі прапорцями) тощо. Отже, «знак – це не властивість предмета, а функція, якої предмет може набути. Знакова функція полягає у можливості предмета являти (заміщувати) щось для когось. Саме знак – це певний матеріальний об’єкт, який може бути сприйнятий органами чуття» (С.Семчинський). Дефініція за М. Кочерганом, «Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для здобуття, зберігання і передачі інформації».

Знаки мають таки ознаки:

- матеріальність;

- використовується для позначення певного поняття;

- інформативність.

Знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють систему. Своє значення знак виявляє лише в конкретній знаковій системі, а поза системою він не буде знаком. Для прикладу, «!» у пунктуації – знак оклику, в математиці – «факторіал», у дорожніх знаках – «небезпечна дорога».

У сучасному мовознавстві дискусійним є питання, які одиниці мови слід вважати знаками. З одного боку, всі одиниці мови (фонеми, морфеми, слова, словосполучення, речення тощо) є знаками. З іншого, мовними знаками є слова та речення, а звуки (фонеми) – це матеріал, з якого будуються мовні знаки. Засновники «лінгвістики тексту» вважають цілий текст одиницею мовної системи знаків, первинним повним знаком, що складається із упорядкованої множини часткових знаків.

Отже, основним мовним знаком слід вважати слово. Слово несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Воно являє собою складну єдність звучання й поняття.

Як підсумок, мова – особлива багатовимірна знакова система, котра визначається різноманітністю форм і функцій її складових частин;

- первинність мови як знакової системи, а інші є похідними від неї й спираються на неї;

- багатозначність її елементів (у мові слова можуть мати декілька значень).

Мова як знакова система формує думку людини.

Мовна діяльністьє основним засобом організації та координації всіх інших видів суспільної діяльності:

- форма існування людської свідомості;

- основна розпізнавальна ознака та засіб збереження духовної самобутності окремих етнічних спільнот;

- нескінчений у часі й необмежений у просторі процес діяльності.

Мовлення– процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктивний прояв мови. Мовлення як загальний процес суспільної мовної діяльності складається із індивідуальних актів мовлення кожного члена мовного колективу. Отже, провідною ознакою мовлення є його індивідуальність.

Забезпечуючи потреби суспільства та окремих носіїв, мова виконує функції спілкування, повідомлення та впливу.

Провідні функції мови:

- комунікативна – засіб спілкування, існування суспільства та і самої мови;

- мислетворча – засіб творення, оформлення й вираження думки;

- номінативна – засіб називання всіх понять, явищ об’єктивної дійсності;

- пізнавальна (гносеологічна, когнітивна) – засіб пізнання світу й накопичення людського досвіду; важлива у створенні професійної субкультури;

- культурологічна – мова – «генофонд культури» (О.Гончар), дозволяє сягнути культурних надбань минулих століть;

- естетична – засіб творення краси через мистецтво;

- експресивна – засіб вираження внутрішнього світу людину;

- ідентифікаційна – вирізняє й об’єднує українців;

- етична – моральні правила та норми;

- фактична – функція встановлення контактів, привернення уваги до себе, підготовка співрозмовника до сприйняття інформації, моделювання його реакції;

- магічно-містична функція – зокрема виявляється в молитвах, звичаях і обрядах українців;

- демонстративна – підкреслити через мову свою етнічну, національну приналежність. Наприклад, Т.Шевченко заявляв: «Вмію, та не хочу» (щодо російської мови).

Серед інших функцій виділяють ряд факультативних (похідних) – виховну, філософсько-світоглядну, державотворчу. Всі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну. Отже, мова – живий організм, який живе за власними законами, що визначають ефективність мово існування.

 

Питання 2. Поняття «Загальнонаціональна» і «літературна» українська мова.

Загальнонаціональна мова – мова етнічних українців. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина ХVIII – початок XIX ст.) як стійкої спільноти людей, що мають спільну територію, економічні й політичні зв’язки, літературну мову, культуру, традиції. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

«Національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування – літературну мову й діалекти – територіальні й соціальні (середовище окремих груп населення, вікових, професійних, гендерних). Соціально-професійна диференціація породжує професійні та групові жаргони, арготизми. Молодіжний жаргон має свої різновиди, зокрема сленг, комп’ютерний сленг.

Літературна мова – унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Одна із форм національної мови. Головні ознаки: її над діалектний характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові. Творцем літературної мови виступає загально освічений культурний соціум, причому важлива роль належить мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують, опрацьовують літературне слово. Розширюється обсяг поняття «літературна мова», активізуються соціолінгвістичні методи дослідження варіантів літературної мови, вивчення стереотипних мовних ситуацій.

І.Котляревського вважають зачинателем нової української мови, традиції якої продовжили Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної української мови є Т.Шевченко. Народномовна основа творів поета виразно представлена на всіх рівнях – фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Заслуга Т.Шевченка в тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості та витонченості, збагатив народну мову органічним введенням елементів з інших мов та джерел, піднявши літературну мову над розмовно-побутовою.

Протягом ХVIII – XIX - ХХ ст. мовознавці та літератори намагались уніфікувати український правопис та вимову для всіх етнічних українців, однак єдності літературної мови домогтися було важко. На початку ХХ ст. Наддніпрянщина послуговувалася мовою Т.Шевченка, Галичина й Буковина – галицьким варіантом, Закарпаття – «русинською» мовою.

Питання 3.Державний статус української мови.

Говорити про уніфікацію в повній мірі слід починати з кінця 80-х рр. ХХ ст.. У 1989р. внаслідок змін в політичному житті країни виникла потреба і можливість надати українській мові статус державної – консолідуюча та державотворча функція в дії. Ухвалений 28 жовтня 1989 р. Верховною Радою УРСР закон «Про мови в Українській РСР» закріпив державний статус української мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя. У ст. 2 цього закону читаємо: « Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею».

Наслідуючи досвід європейських країн, закон проголошував, що державні службовці повинні володіти українською та російською мовами, а в разі необхідності і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання посадових обов’язків.

Після впровадження цього закону, аналізуючи його практику, ряд громадських організацій, серед яких союз українок, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, фундація О.Ольжича, 15 червня 1995р. подали до Верховної Ради свій проект «Закону України про мови». В преамбулі до нього зазначалось: «Внаслідок історичних обставин склалася ситуація, коли вживання української мови істотно звузилось, що призвело до відчуження народу від власної культури, а тому необхідно визначити особливі заходи для захисту української мови».

Законодавчо закріпила функціонування української мови як державної Конституція України (ст. 10), прийнята ВР України 28 червня 1996 р. Протягом 3-х років точились дискусії навколо цієї статті, крапку в якій 16 грудня 1999р. поставив Конституційний Суд. В ухвалі тлумачилося: «…державною мовою України є українська мова», треба розуміти так: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мовою актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.

Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади… можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території країни, остаточним і не може бути оскарженим.

Отже, чотири чинники, що забезпечують державний статус української мови, - це 1)мова української дипломатії; 2)законотворчості та роботи державних органів; 3)освіти, науки й культури; 4)засобів масової інформації.

20 років незалежності показали, що при безсумнівних здобутках мовне питання є вельми складним і дражливим. Частина української спільноти морально неготова повсякденно спілкуватися українською мовою, дбати про її культуру, формувати висококультурне професійне мовне середовище, насолоджуватися красою українського слова, пісні, достойно представляти Україну за її межами.

Окреслюючи цю проблему, треба навести уривок із останньої прижиттєвої статті О.Гончара: «То що ж ми можемо зробити для оздоровлення й нормалізації мовної ситуації на Україні? Очевидно потрібна терпляча, довготривала, але неодмінно результативна робота. Працювати ж бо доведеться не тільки з тими, хто мову знає, хто рідною мовою дорожить, маємо подати руку й тим окраденим, мовно недовченим, в кому громадянська й національна свідомість сьогодні ледь-ледь пробуджується. Не забуваймо, що багато людей виростало в умовах національної дискримінації, поширених настроїв національного нігілізму, вступали в життя духовно злиденними, бувши – і часто не за власною волею – позбавленими знань як рідної мови, так і правдиве уявлення про героїчну історію народу. А мова й історія – це ж єдине ціле, один кругообіг, тож і відроджувати їх маємо одночасно. Потрібно відроджувати в наших сучасних українцях і українках генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашним євшан-зіллям рідного слова!»

 

Питання 4. Поняття «білінгвізм» та «мовна інтерференція»

На Слобожанщині, на Сумщині зокрема, спостерігаємо таке мовне явище, як білінгвізм чи двомовність. Поняття «білінгвізм» має таку дефініцію (визначення): практика індивідуального або колективного використання двох мов на літературному рівні у рамках однієї державної чи соціальної спільноти у відповідних комунікативних сферах. Наголосимо, що мова йде в першу чергу про українсько-російську двомовність. За даними перепису населення 1989р. 59,4% українців визнають рідною мову своєї національності, друге місце за кількістю носіїв в Україні належить російській мові, тобто російсько-українській двомовності. Серед опитаних – 11,34 млн. росіян (32,7%) засвідчило вільне володіння українською мовою. Інші форми двомовності, пов’язані з уживанням поряд з рідними білоруською, молдавською, болгарською, польською, угорською та іншими мовами російської або рідше української, за кількістю носіїв значно обмеженіші. Серед мовознавців та літераторів немає однозначної думки щодо двомовності, що свідчить про непросту ситуацію в Україні через політичне протистояння щодо визначення подальших шляхів мовного розвитку окремих регіонів.

Мовна інтерференція (т.зв. суржик) – від лат. іnter – між та ferens (ferentis) – той, що несе, переносить – взаємодія мовних систем при двомовності, яка виникає при мовних контактах, або при індивідуальному засвоєнні нерідної мови. Є відхиленням від норми й системи другої мови під впливом рідної мови. Інтерференція виявляється як чужомовний уплив у мовленні людини, котра володіє двома мовами, цей вплив може бути стабільним (як характеристика мовлення колективу) і плинним (минущим) як чиясь індивідуальна особливість. Отже, головне джерело інтерференції – розбіжність у системах мов, які взаємодіють: різний фонемний склад, різні правила позиційної реалізації фонем, їхньої сполучуваності, різні інтонації, різний граматичний склад тощо. Найчастішим типом інтерференції в Україні є інтерференція між українською та російської мовами та навпаки. Наприклад, у вимові російського г як [h], а не[g]; на лексико-фразеологічному рівні «я рахую, що…» під впливом «я считаю, что..» замість « я вважаю (гадаю), що..»; керування «дякую вас» замість «дякую вам»; відмінкові закінчення – «по вулицям…» замість «по вулицях» і т.п.

Питання 5. Просодичні засоби мови – наголос, інтонація, пауза та ін..

Просодичнийз грецької – приспів, надголос - надзвукові особливості мовлення: висота тону, тембр, сила голосу, словесний наголос, інтонація тощо…

Просодичні засоби мови – ритміко-інтонаційні засоби мовлення (мелодика, відносна сила вимови слів та їх частин, співвідношення відрізків мовлення за довготою, загальний темп мовлення, паузи, загальне темброве забарвлення тощо), які організовують мовлення шляхом протиставлення одних частин мовного потоку іншим.

Це поняття тісно пов’язане з мовленням, його провідною ознакою - індивідуальністю. Можемо говорити про мовленнєвий портрет окремо взятої людини.

 

Просодичні засоби мови

Характеристика собеседника по его манере говорить

Слушая собеседника, мы размышляем над тем, как он говорит, ищем подтекст в его речи, а потом уже анализируем смысл сказанного. Значит голос и манера говорить содержат для внимательного слушателя первичную, незамаскированную информацию о деловом партнере. Скорость речисоответствует темпераменту, темпу жизни человека, ее трудно изменить. Оживленная, бойкая, вплоть до торопливой манера говорить характерна для уверенного в себе человека; спокойная, медлительная – для рассудительного, спокойного, основательного человека, а заметные колебания скорости речи - для недостаточно уравновешенного. Громкость речи в целом служит показателем жизненной энергии и уверенности в себе, а нечеткое, расплывчатое произношение- проявление внутренне неуважительной позиции по отношению к своему собеседнику (он даже не заботится о том, чтобы другим было легко его расслышать). Практика делового общения показывет: человек, который хочет быть убедительным, говорит медленно и в низкой тональности в рамках естественного диапазона своего голоса. О многом говорит окраска голоса: металлическое звучание – энергичность и твердость собеседника, монотонность – скрытность, робость, а элейный, масляный голос говорит о лишь изображаемой дружественности; ритмические колебания высоты тона характеризуют уравновешенного, способного человека. Мудрецы в старину по голосу могли определить черты характера. А в интонацию можно вложить такую информацию, какую не всегда легко передать словами. Шутя говорят: «Есть люди, которых можно слушать, есть люди, каких нельзя слушать, и люди, каких нельзя не слушать». (С.Дерябо, В.Ясвин «Гроссмейстер общения»)

Серед просодичних засобів мови чільне місце займає інтонація. У діловому мовленні важливо не лише передати чи здобути інформацію, а й ще, як сказати відповідно до комунікативного значення та ситуації спілкування. Професіоналу слід пам’ятати, що дрібниць у цій сфері не буває.

 

Что такое интонация?

Это движение в процессе развертывания речи, высоты её звучания, силы, темпа, тембра и членение её за паузами. Таким образом, интонация – явление весьма сложное, несмотря на то, что слушателем оно воспринимается как нечто целостное, нерасчлененное и потому «простое». Интонационные «рисунки» высказываний, предлагаемые и допускаемые свойствами современного литературного языка, многочисленны, разнообразны и очень чутки к той информации, которая высказыванием выражается и возбуждается. Именно этим нужно объяснить громадную роль интонации как выразительного средства речи и как средства, усиливающего её воздействие на сознание человека. Интонация позволяет выражать не только логическое значение высказывания, но и его эмоциональные и волевые «созначения» (конечно, при условии, что эти созначения в лексико-семантической и грамматической структуре высказывания «заложены»). Вот почему интонация высказывания постоянно вторгается в нашу психическую жизнь – на работе, в магазине или ателье, дома. Директор с подчиненными может говорить вежливо и тактично, но твердо – подчиненный не будет таким разговором обижен. Другой директор в подобных же условиях поговорит с подчиненным резко, грубо, бестактно – будет нанесена обида личности подчиненного. Вспомним, как часто грубят продавцы покупателям в магазинах, и эта грубость, черствость, невнимание прорываются прежде всего в интонациях. Вспомним, как часто и бездумно молодые люди бестактно говорят друг с другом и со старшими, и эта бестактность слышна прежде всего в интонации. Возникает, таким образом, большой круг вопросов и задач, связанных с использованием интонации в сугубо практических целях – в нашей повседневной жизни. Нельзя, к сожалению, дать людям рецепты. Можно лишь посоветовать: помните, что ваша интонация – это зеркало вашей души; культура чувств и эмоциональных межличностных отношений неразрывно связана с культурой интонационного «оформления» высказываний. Что происходит с интонацией, когда речь фиксируется на письме? Пунктуационными знаками интонация почти не обозначается: эти знаки соответствуют грамматическому, а не интонационному членению высказываний. Однако интонация как бы закладывается в грамматическую и лексико-семантическую организацию речи – потому, что существует связь между грамматическим и лексико-семантическим строением высказываний и их интонационным рисунком. Человек, говорящий на родном языке и усвоивший хотя бы основные интонационные «схемы, рисунки», находит, как правило, интонацию, соответствующую читаемому высказыванию и «выдаёт» интонацию слушателям либо представляет её в своём сознании. (Головин Б.Н. «Основы культуры речи»)

 

1. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посіб.- Л.: Світ, 2003.- С.56-57.
2. Ботвина Н. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навч. посіб.- К.: АртЕк, 1998.- С.5-13.
3. Зубков М. Сучасна українська ділова мова. 2-ге вид., доповн.- Х.: Торгсінг, 2002.- С. 12-17.
4. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація: Тези про місце і роль мови в національному відродженні України.- Дрогобич, 1992.
5. Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне „я”.- К.: Вид. Центр „Академія”, 2001.- С.5- 13.
6. Кочерган М. Вступ до мовознавства.- К., 2004 (функції мови у суспільстві).
7. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч. посіб.- К.: Каравела, 2006.- С.7- 36.
8. Семчук У. Білінгвізм як термін і двомовність як гасло. Фактори впливу на вибір мови і на мовну політику //Урок Української.- 2007.- №2-3.- С.4-7.
9. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей.- К.: Просвіта, 2001.- С. 11-26.
10. Форма існування мови суржик // Масенко Л. Мова і політика.- К.: Соняшник, 1999.- С.23- 32.