Т. 3.3.: Православ’я

Мета: розкрити причини та наслідки розколу християнської Церкви. Ознайомитися з особливостями православного віровчення та культу. З’ясувати організаційну структуру Вселенського православ’я. Усвідомити сучасний стан православ’я. Розкрити ставлення у православ’ї до фінансово-економічних проблем.

Основні поняття:Священне Писання, Священний Переказ, богослужіння, літургія, Символ віри, таїнства, обряд, духовенство, диякон, священик, єпископ, митрополит, парафія, єпархія, монах, чернецтво, святі, ікона, догмат, Апокаліпсис, канон, благодать, Трійця, містицизм, ісихія, самітник, Лавра, пустельник, пустинь, каяття, сповідь, причастя, вінчання, маслосв’яття, рукопокладення, маслопомазування.

 

 

Питання для самостійного вивчення:

1. Особливості східного християнства.

2. Основні етапи розвитку православ’я.

3. Вселенське православ’я та його структура.

4. Віровчення і культ православ'я.

5. Сучасний стан православ’я.

1. Особливості східного християнства.Православ’я наслідує особливості східного християнства Візантійської доби. Для східної християнської ортодоксії були характерними: одержавлення церкви та активне втручання держави у справи церкви (цезарепапізм), схиляння патріархів перед імператорами (сервілізм), грекомовне культурне середовище, використання надбань старогрецької філософії, еллінізація християнського віровчення. Константинополь критикує Рим за догматичні та обрядові нововведення: додання Filioque до Символу віри, причащання опрісноками, пости по суботах, целібат духовенства.

2. Основні етапи розвитку православ’я. У своєму розвитку після Великого розколу (1054 р.) православ’я пройшло декілька етапів. Перший етап − XI-XV ст. продовжувався до падіння Константинополя у 1453 р. В цей час існувало чотири православних патріархати (Константинопольський, Єрусалимський, Олександрійський, Антиохійський). До православ’я приєдналися болгари, русичі, серби, церкви яких здобули реальну автономію від Константинополя. Візантійська імперія під ударами арабів та турок катастрофічно зменшувалася. Відбулися хрестові походи, які остаточно розірвали стосунки між східною та західною Церквами. Замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утверджується національна ідеологія візантійського еллінізму, яка протиставляє себе римському християнству. Другий етап − XV-XVIII ст. В цей час православні Близького Сходу та Балкан знаходилися під владою турків. Зміцнилася влада Константинопольського патріарха, який, з дозволу турків, мав і духовну і світську влади над християнами турецької імперії (етнархія). Продовжується посилення грецького християнського націоналізму під прапорами якого ліквідувалися національні автокефалії Болгарської (1776), Сербської (1775) Церков та у боротьбі з яким виникла автокефальна Руська Церква (1589 р.). Третій етап − XIX-XXI ст. В цей час в результаті національно-визвольних рухів масово виникають помісні православні Церкви. Проголошуються автокефалії у: 1833 р. Елладської (грецької) Церкви; 1865 р. − Румунської Церкви; 1872 р. − Болгарської Церкви; 1879 р. − Сербської Церкви; 1917 р. Грузинської; 1921 р. − Польської та Чехословацької; 1932 − Албанської; 1947 − Кіпрської; 1970 − Американської. Окрім цього, протягом XX ст. в межах Руської Церкви виникли чисельні автономні Церкви: Синайська, Японська, Фінська, Українська; Естонська.

3. Вселенське православ’я та його структура. Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (національних) церков, але за своєю суттю є єдиною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Кожна церква має свого предстоятеля (патріарха чи митрополита), священний Синод, єпископів, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір складається з трьох рівнів: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Єрусалимську, Олександрійську, Антиохійську, Константинопольську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних входять: Кіпрська, Синайська, Японська, Фінська, Українська. На сьогодні продовжується процес формування автокефальних церков. За статус автокефалії борються православні в Україні, Македонії. Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії немає. Традиційно після надання автокефалії церквою-матір’ю своїй автономній церкві, її мають підтримати церкви світового православ’я. Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. Провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими історично обтяжені. Для остаточного виробляння механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

4. Віровчення і культ православ'я.Джерелами віровчення та практики православ’я виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Символ віри, догмати − істини віри, вчення отців Церкви, збірки канонів − рішень Вселенських та помісних Соборів. Православ’я наголошує, що Переказ − це не лише традиції, але й життя Духу в історії. Тому православ’я не лише намагається незмінно зберегти вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжує елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Біблію православні тлумачать як частину Переказу, розрізняючи Переказ і місцеві традиції. Основними особливостями православного християнства є: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів та посилання на авторитет отців Церкви; помісність − (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборність − спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; Літургійний символізм − шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».

У віровченні православні теологи-традиціоналісти, починаючи з XIV ст., акцентують увагу на розділенні в Богові природи та енергії, вченні про апофатичне богопізнання, концепції теосису (обожнення), важливості містичного досвіду. Згідно православного Переказу призначення людини полягає у досягненні ідеалу обожнення − людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. Робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ. Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. В богослужінні та церковних символах зримо виражається суть православного віровчення: «Православ’я − літургійна релігія». Участь у церковних таїнствах робить можливим «Життя у Христі».

5. Сучасний стан православ’я: проблеми, тенденції розвитку, проблема екуменізму, стан богословської думки. Сучасне православ’я має чимало проблем. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Як наслідок потребують перегляду чимало канонів та правил прийнятих в церкві в епоху Середньовіччя. Вимагають серйозного обговорення чимало церковних питань: адміністративних, етичних, міжцерковних, які не відповідають вимогам часу. Зокрема досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії. Конче необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до неправославних церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Потребують оновлення православний культ та судоустрій. В той же час, на шляху скликання Собору постають багато як об’єктивних так і суб’єктивних перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква існує в умовах різних національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

В сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки виживання церкви в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, посиленні ролі ідеології постмодернізму позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.

Показовим є ставлення православних до екуменізму. Екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах деякі православні богослови приймають участь з 20-х рр. XX століття (С. Булгаков, Г. Флоровський, М. Зернов). Серед основних питань цих зустрічей постають: подолання розбіжностей в розумінні істин віри, обговорення проблемних питань у відносинах між церквами. У православ’ї є два підходи до екуменізму: помірковані та радикали. Перші вважають можливим взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков не дивлячись на догматичні відмінності. Найбільш прийнятною тут є формула: «єдність у багатоманітності» (Константинопольський патріархат). Другі стверджують неможливість і навіть гріховність участі в екуменізмі. Вони керуються формулою: «спасіння можливе лише в Церкві», тому з тими хто знаходиться поза Церквою неможливе примирення. Найбільша православна церква РПЦ підтримує екуменізм, але лише для «проповіді істини православ’я».

В сучасному православному богослов’їіснує три парадигми мислення: академічна теологія, неопатристика та православний неоєвангелізм. Академічна теологія формується у XVIII-XIX ст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східно-православне богослов’я. Представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської Академії. Православна неопатристика виникає в 30-х рр. XX ст. Її засновниками були Г. Флоровський та В. Лоський, які проголосили лозунг «повернення до отців», оновлення і відродження ідей патристики засобами сучасної думки. Неопатристика на сьогодні є провідною парадигмою православної теології, переважна більшість православних теологів є представниками неопатристики. В межах неопатристики можна виділити три напрями: неопатристичний об’єктивний ідеалізм (Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос, Юстин Попович, Й. Бер, Й. Брек, Й. Манузакіс), неопатристичний екзистенціалізм (В. Лоський, Х. Яннарас, Йоанн Зізіулас) та неопатристична синтетична теологія (Д. Станілоає). Останнім часом розвивається православний неоєвангелізм, який орієнтує теологію на євангельські принципи. Цю теологію розвивають Й. Шмеман, Антоній Сурозький, а в Україні О. Філоненко.

Питання для самоконтролю:

1. Чому східне християнство називається ортодоксальним?

2. Чи вимагає сучасне православ’я модернізації? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Як в православ’ї поєднуються принципи Вселенської та помісної Церкви?

4. Що властиве для духовної практики православної віри.

5. Наскільки православ’я вплинуло на формування ментальності українського народу?

Проблемні ситуації:

1. Чи можна погодитися з думкою, що православ’я − це єдина Церква, яка зберегла неушкодженим євангельське вчення Христа?

2. Сьогодні багато хто з релігієзнавців та теологів визнає необхідність оновлення православної Церкви. При цьому обговорюються сфери церковної дійсності, які вимагають найшвидшого оновлення. Чи погоджуєтесь Ви з такою постановкою питання? Які сфери церковного життя, на Вашу думку, варто модернізувати?

3. За визначенням християнство є універсальною світовою релігією. При цьому православ’я існує у формі незалежних національних Церков. Чи може Церква одночасно залишатися Вселенською та національною? Як Ви можете пояснити засади такого єднання?

4. На сьогодні кількість православних складає біля 170 млн. В порівнянні з католицькою та протестантською, це найменша християнська Церква. Поясність причини такої ситуації. Чи є в православ’ї перспективи подальшого розвитку?

5. Чому православ’я, на відміну від католицизму, не має єдиного релігійного центру? Як це позначається на його житті?

Теми рефератів:

1. Тенденції розвитку православ’я в XX ст.

2. Православна Церква в міжхристиянському діалозі.

3. Православ’я і сучасність.

4. Православна Церква між Сходом і Заходом.

 

Допоміжна література:

1. Бычков В.В. Византия // 200 лет христианской культуры sub specie aesthetica. − Т. 1. − М., 1999.

2. Головащенко С. Історія християнства. Курс лекцій. − К., 1999.

3. Дворкин С. Очерки по истории Вселенской православной Церкви. − Нижний Новгород, 2006.

4. Карташев А.В. Вселенские соборы. − М., 1994.

5. Керров В.Л. Вселенские соборы и разделение Церквей. − М., 1988.

6. Кураев А. Традиция, догмат, обряд. Апологетические очерки.--М., 1996.

7. Николаева О. Православие и свобода. − М., 2002.

8. Православие / Сост. Булгаков С.В. − М., 1994.

9. Православие // Энциклопедия для детей. Религии мира. − Т. 6. Ч. 2. − 189-306.

10. Мифы народов мира. В 2-х т. − М., 1992.

11. Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. − К., 2004.

12. Рансимен С. Великая Церковь в пленении. История Греческой церкви от падения Константинополя в 1453 г. до 1821 г. − СПб., 2006.

13. Успенский Л. Богословие иконы православной церкви. − М.,1996.

14. Ильин И. Аксиомы религиозного опыта.--М., 1993.

15. Християнство і проблеми сучасності. − К., 2000.