Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 4 страница

У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у християнській традиції – провісник, носій слова Божого; і тим страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославним клопотом, буденною метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може змиритися з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в непам'ять, опинилася в позачассі. Єдина надія поетова – не власне слово, яке пробудить націю («Чигирине, Чигирине...») – мотив, що набув нового, дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у зачині ліричної поеми-послання «І мертвим, і живим...»

Іншу іпостась ліричного героя – уже не в трагічній постаті юридового, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному вступі до «Гайдамаків», маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому епізоді поеми «Сон» (У всякого своя доля...)» - ліричного памфлета, першого твору політичної сатири, - й у творчості Шевченка, й у новій українській літературі, - сатири, спрямованої проти соціального й національного гноблення українського народу, проти підвалин тодішнього соціально-політичного ладу – самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради еліти українського суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема «Сон» стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії. В ній уперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автор в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури.

У поеми «Сон» Шевченко вперше в українській літературі створює узагальнену художню панораму соціально-політичного буття Російської імперії у його найсуттєвіших виявах. Це насамперед кріпосництво (образ українського села), рекрутчина й солдатчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і його поплічники (сцена в палаці). Це суспільно пасивний загал («недобитки православні»). Це зденаціоналізовані перевертні, що пішли служити імперському режимові. Це колоніальне гноблення України – винищення на канальних роботах козацьких полків – квіту народу; розправа над П. Полуботком, що зображення як ідеальних захисник України та мученик за її волю. Це образ Петербурга як сатанинського міста на загаченому кістками тисяч людей, і козаків особливо, багнищі в пекельному тумані, міста, що є виявом злочину імператора в багряниці, зшитій «жилами твердими» цих мучеників.

Гротесковий характер має й політична поема-«містерія» «Великий льох», у якій Шевченко в алегорично-фантастічній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Жанр романтичної драматизованої поеми-містерії, поширений у європейському романтизмі, походив від середньовічної містерії. Цей історіософський жанр дозволяв міфологізувати конкретні історичні події, надавши їм універсального смислу всесвітньої боротьби Добра та Зла. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів – це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон – злих демонів українського, російського та польського народів, призвідців їхнів нещасть; безглузда суперечка трьох живих персонажів – лірників, які, ймовірно, уособлюють «сліпоту» тогочасної інтелігенції, яка мала б бути провідником народу.

Якщо в поемах «Сон» і «Великий льох» Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в політичних поезіях – «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Три літа» та інших основною формою сатиричного образотворення є саркастичний ліричний монолог. У цих Шевченкових інвективних і політичних медитаціях головним «героєм» стає, власне, думка-переживання поета, а на перший виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.

Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії – інвектива «Кавказ» (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горян і уславює боротьбу народу за свободу. Написаний у вирі імперсько-колонізаційної повені, яка кілька десятиліть захоплювала навіть найкращі уми російського суспільства, «Кавказ» був громадянським учинком величезної мужності. Та змістом лірична поема виходить поза локальні межі теми соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що «добровільно» (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіціийною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством.

Виходячи й поза межі антиколоніалізму, твір переріс в осудження агресивності християнської цивілізації взагалі, загарбницька практика якої спотворила людинолюбну сутність євангельського вчення. Цей масштабний образ «християнської» цивілізації «крім актуальності, містить у собі позачасовість і позалокальність. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства... Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом... Шевченків Бог – Бог усіх, хто хоче правди». У «Кавказі» виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими їй взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткнення поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми.

Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні «І мертвим, і живим...» (1845), адресованому «землякам» - українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів, нещирість їхнього «патріотизму» та небаження знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, обстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню – спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира. Розуміючи, що для визволення нації із пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів, - поет намагається пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства, - тільки таким чином можливе досягнення соцільного, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволення духовне й моральне. Ці засади – нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України.

Провідна риса поезії Шевченка – нерозривна єдність його ліричного «я» і всенародного «ми». Ця риса властива не тільки політичній ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспісльство.

В «Заповіті», у якому класичний жанр «пам'ятника» (Горацій, Беранже, Державін, Пушкін та ін.) поєднано з бунтівним закличним гімном, зверненим до народу, який визволяється, - домінує почуття власної невіддільності від його долі. Екзистенційна ситуація тяжкої хвороби з невідомим її завершенням змусила поета відкинути спроби умовляння й усовішання різного роду взискувачів та гнобителів і голосно закликати уярмлених людей до збройного повстання – раз і назавжди змити всю нечисть із рідної землі. В основі апокаліптичної візії майбутньої розправи над гнобителями – міфологічний архетип жертвоприношення, яке необхідне, щоб назавжди змінити світ. Інспіроване як біблійною саможертвою Мойсея, так і романтичним богоборством Байрона, Міцкевича, бунтарство поета сягає небачено далеко, переходячи крайню для глибоко віруючого християнина (яким усе життя залишався Шевченко) межу: навіть після смерті його душа не покине рідної землі й не упокоїться, доки рідний народ – уярмлений.

Крім образу ліричного героя – гнівного й скорботного викривача суспільного зла, в політичних поезіях Шевченка майже не знаходимо образів-характерів. Предмет художнього зображення в них – насамперед «суспільні обставини», у функції яких виступають фактично й негативні персонажі (цар, пани-«земляки» тощо). Не належать до категорії образів-характерів і «вічні» образи, такі як Прометей («Кавказ»), «цар волі» («Сон»), у яких поет персоніфікує свої позитивні ідеї. Проблема створення образу-характеру постає перед Шевченком, коли він звертається до жанру побутової та історичної поеми.

Романтичний образ-характер патріота, борця «за темнії люди» створив Шевченко в поемі «Єретик» (1845), написаній на сюжет із національно-визвольної боротьби Чехії ХV ст.

Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери соціално-побутових поем з життя українського села – «Наймичка», «Сова» - та історично-побутової поеми «Сліпий». В образах Ганни («Наймичка»), удови («Сова»), Степана, Ярини та її батька («Сліпий») поет утілив свій (власне, народний) ідеал життя «по правді». Його образам селян властиві органічна моральність, добрість, самопожертва й непоказний, «тихий» героїзм – не раптового душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої – не плід ідеалізації народу. Поет реалістично типізував у образах своїх «праведниць» (Ганни, удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Світ етичний ідеал він віднайшов саме в народному середовищі.

«Наймичка» - етапний твір у розвитку Шевченкового психологічного реалізму. Поглибленню психологізації характерів сприяє широко застосовуваний поетом і особливо виразно виявлений у побутових поемах спосіб розповіді, зітканої з «голосів», позицій, «чужої мови» персонажів; «чиста» розповідь від «автора» займає дуже мало місця. Погляд на події, їх оцінка, формально належні розповідачеві, насправді природно й непомітно передаютъся від одного персонажа до іншого, взаємно висвічуючись, творячи реалістичну глибину психологічної перспективи.

Шевченкові високою мірою властива лірична манера викладу (взірцем якої були байронічні поеми Пушкіна, сентиментальні повісті Г. Квітки-Основ'яненка) з її емфатичною насиченістю, ліричними відступами, окликами, звертаннями (до героїв та до читача), тобто з всіма можливими виявами авторської співучасті й співпереживання. Один із небагатьох винятків – саме поема «Наймичка», манера викладу якої, на перший погляд, об'єктивна, позбавлена ліричних вигуків, звертань, відступів тощо. Однак завдяки багатоголоссю, зміні точок зору, внутрішній психологічній позиції стосовно героїв, - позиція автора й тут дуже виразна. Змальовуючи образи позитивних героїв з народу, він не просто протиставив свій етичний ідеал антилюдяному світові «темного царства», а й розкрив трагедію цього ідеалу, його несумісність із тодішніми умовами життя.

Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому «Три літа» стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). «За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вирок Микола І дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Були вилучені з продажу й Шевченкові поезії. 8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти – до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри.

Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого розвитку Шевченка.

Його творчість цих років має характерні особливості, зумовлені новим життєвим досвідом. Наявна вже в період „трьох літ“ загальна творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його поезіях цих літ. Вражає й інтенсивність творчого процесу Шевченка-засланця. З десяти років заслання на активну поетичну діяльність припадають тільки перші три. Та за ці три роки він написав більше поезій, ніж за всі інші періоди творчості. На відміну від періоду «трьох літ» Шевченко зі зрозумілої обережності тепер майже не пише відверто політичних творів. Помітно збільшується кількість поезій на теми життя кріпацького села. Трагізм людської долі в «темному царстві» самодержавно-кріпосницького ладу й водночас здатність людини протистояти нелюдським суспільним обставинам – домінантна тема «невільницької» поезії Шевченка, яка із «суто» соціальної переакцентовується на морально-етичну.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише побутові («Княжна», «Марина», «Москалева криниця», «Якби тобі довелося...», «Петрусь» та ін.) та історичні поеми й вірші («Чернець», «Іржавець», «Заступила чорна хмара...», «У неділеньку у святую...» та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту («П. С.», «Царі»). Та головний набуток його творчості 1847-1850 рр. – лірика. Лірика й особистого плану, й рольова, в якій чільне місце належить віршам у народнопісенному дусі; це – етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці ХІХ ст. (І. Франко, Леся Українка).

Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяно Шевченкові вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких – психологічний шкіц народного жіночого характеру («І багата я...», «Породила мене мати...», «Не вернувся із походу...», «Ой люлі, люлі, моя дитино...», «Ой я свого чоловіка...», «Якби мені, мамо, намисто...» та ін.). Цим творам властива глибина відтворення психологічного стану ліричного персонажа при граничному лаконізмі ропзовіді. В ліричних монологах своїх знедолених героїнь поет своєрідно об'єктував власний душевний стан. Для цих пісень і мініатюр Шевченко черпав мотиви та образність із фольклорних джерел, підпорядковуючи запозичене власній могутній творчій індивідуальності.

Шевченко творить національний міф і змальовуючи козацькі звичаї, способи організації – військової та громадської – життя національного організму (подібно до ранніх поезій «Іван Підкова» та «Гамалія») у поезіях в стилі народної думи «У ніділеньку у святую...» (вибори гетьмана) та «Хустина» (епізод козацького воєнного походу), у баладі «У тієї Катерини...» (вага козацької честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає сатирична поема-цикл «Царі». Сюжети біблійної та давньоруської історії поет використав як матеріал для дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу – царизму й церкви. Історичний предмет зображення включено тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що можна говорити про параболічний характер його художньої структури. Тяжіння до параболічних, притчеподібних структур найвиразніше виявилося згодом у Шевченкових поезіях останніх років його життя на біблійні та античні теми («Неофіти», «Саул», «Во Іудеї во дні одни...» та ін.).

На засланні Шевченко написав дев'ять побутових поем на сюжети з життя українського села. П'ять із них – «Княжна», «Варнак», «Меж скалами, неначе злодій...», «Марина», «Якби тобі довелося...» - одверто антикріпосницькі. Сюжетні колізії цих поем досить схожі: майже всі вони варюють мотив збезчещення паном селянки (варіації того самого мотиву, як зазначалося, - характерна риса художньої індивідуальності поета). Такий аспект викриття кріпосництва через побут (зображення морального звиродніння панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і безправних кріпаків) не новий у поезії Шевченка («Слепая», «Відьма»). Та в побутових поемах років заслання з'являється й новий мотив – мотив стихійного опору скривджених панській сваволі («Варнак», «Марина», «Якби тобі довелося...»).

Шевченкові побутові поеми - ліро-епічні. Це, за визначенням самого поета, «бувальщини», розповіді про «случаї», в яких, проте, наявний потужний ліричний струмінь (різного типу ліричні «втручання» поета в розповідь, суб'єктивно забарвлені оцінні епітети тощо). З прагненням поета піднести й возвеличити позитивного героя з народу пов'язаний і романтичний елемент, помітний у деяких побутових поемах.

12 червня 1857 р., за півтора місяці до звільнення із заслання Шевченко почав писати Щоденник («Журнал», як він його найчастіше називає у записах). Щоденник – безцінне джерело відомостей про життя й оточення поета, про його суспільно-політичні, філософські та художні погляди, про ставлення до людей, з якими спілкувався, до значного кола явищ літератури, мистецтва, історії, суспільного життя тощо. Захоплює сміливість і відвертість висловлювань, пристрасне зацікавлення всім помітним, що відбувається довкола, невситима жага пізнання й спілкування, нових мистецьких вражень, голосів, думок, публікацій. Із Щоденника постає образ воістину великої людини-митця й мислителя, людини чистої душі, по-дитячому відкритої, доброї, довірливої, безпосередньої в емоційних порухах, за буденністю якої, небагатою на зовнішні події, криється надзвичайно інтенсивне життя духу й вирування переживань.

Одна з найхарактерніших особливостей Шевченкового образотворення – широке використання в політичній поезії біблійних і античних образів та мотивів («Неофіти», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє 11 псалму», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осії. Глава ХІV», «N. N. – Така, як ти, колись лілея...», «Во Іудеї во дні они», «Марія», «Саул», «Колись-то ще, во время оно»), хоча він спорадично звертався до них і раніше («Давидові псалми», «Царі»). Біблійні та античні сюжети та образи у Шевченка здебільшого мають характер своєрідних політичних метафор символів і образних алюзій.

«Марія» є вершиною розвитку антропософії поета, найвищим утіленням його філософії людини в обох іпостасях – жіночій і чоловічій. Герой поета розвивався від образу безталанного сироти – шукача долі, через образи борців із неправдою, месників за кривди (Ярема, Варнак) аж до образів праведників, які втілювали християнську любов до правди, справедливості, братерські почуття до всіх людей, незламність перед насильством, тобто мучеництво; а заверешенням став образ Христа-людини в «Марії».

Образи Шевченкових героїнь – самотні дівчата, що прагнуть кохання, і – найбільший його біль – образи покриток: від Катерини до Марії. Йшлося пре переступ природного закону роду, який оберігав родину як основу суспільства, основу нації, запоруку її існування. Шевченко, розуміючи це й підносячи материнство й родину як найвище благо людського буття, глибоко співчував і тяжко переживав трагедію покритки та її дитини-байстряти. Проблема полягала в тому, яким чином усіма зневаженій жінці повернутися в громаду; і поет шукав ці шляхи.

Шевченкова поезія – це справді поезія мислі, яка стоїть на рівні передової соціально-політичної думки своєї доби. Значення Шевченка в історії українського художнього слова зокрема в тому, що він надзвичайно розширив тематично-змістові обрії української літератури, зробив її найважливішим чинником розвитку суспільної свідомості, більше, ніж будь-хто з українських письменників, наблизив літературу до народу, який визнав його своїм поетом і речником.

Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш – «Чи не покинуть нам, небого...». Проводжав в останню путь поета чи не весь літературно-мистецький Петербург, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, Г. Честахівський та багато інших його прихильників. Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його тіло в Україну й 22 травня 1861 р. поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі поблизу Канева.

Смерть Шевченка була величезною втратою не тільки для української літератури, а й для всього письменства. Та його поезія жила й діяла, поширювалася в списках, а також у російських і закордоних виданнях (празьке видання «Кобзаря» 1876 р. вмістило більшість позацензурних творів поета). З 60-х років ХІХ ст. з'являються перші закордонні праці про життя і творчість та переклади творів різними мовами світу.

Шевченкова поезія визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

Важливим чинником сугестивності поетичного слова Шевченка є його міфопоетична семантика.

Глибинний ідейно-естетичний вплив Шевченка, що виходив далеко за рамки вузькоформального, позначився й позначається на творчості чи не всіх українських письменників. Вихований у силовому полі романтичної європейської культури, імпульсивний романтик і лірик навіть за вдачею, він приніс у світову літературу свій індивідуальний тип романтичної переважно творчої системи, позначеної синкретизмом стилів, природною реалістичністю світосприйняття.

Із творів Шевченка перед європейським читачем поставав неповторний, яскраво національний образ України і образ великого поета, що став символічним уособленням українця та його світу.

 

*** Дiарiуш (лат. diarqio – щоденний, польськ. diariusz – щоденник, сiмейна хронiка) – записи, зробленi певною особою про подiї свого зовнiшнього та внутрiшнього життя. Характеною особливiстю цих записiв є їх хронологiчнiсть, дотримання плину подiй (часом з перервами, обумовленими певними обставинами чи станом автора щоденника), а також суб'єктивнiсть (мова вiд першої особи, а тема – залежно вiд особистих iнересiв автора). Щоденник, навiть якщо вiн написаний людиною, далекою вiд лiтературi i мистецтва, може вiдбивати стиль епохи («Дiарiуш» П. Орлика, «Щоденнi записи» Я. Марковича та iн.). Письменницькi щоденники є безцiнним джерелом для лiтературознавцiв, учених, якi займаються психологiєю творчостi. Форма щоденника може використовуватися як художнiй прийом, що надає творовi особливої правдивостi. Надзвичайно поширеною форма щоденника була в епохи сентименталiзму й романтизму.

 

Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875)

Невелику україномовну поетичну спадщину залишив Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський, складається вона з 22 оригінальних віршових творів (не рахуючи запису трьох народних пісень із ознаками певного авторського варіювання тексту). Проте й цей доробок досить промовистий у літературному контексті своєї доби; чи не кожен вірш поета різними гранями вписаний у рішення тих чи тих ключових проблем змістового і образного збагачення української поезії 40-50-х років.

Афанасьєв (частина прізвища «Чужбинський» - це псевдонім, обраний письменником на початку своєї літературної діяльності) народився 12 березня (28 лютого за старим стилем) 1816 р. в селі Ісквіцях тодішнього Лубенського повіту на Полтавщині в сім'ї дрібного поміщика. Освіту здобув у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька (за час його навчання реорганізованій у Фізико-математичний ліцей, що давав випускникам право без подальшого навчання вступати на службу). Товариські взаємини надовго поєднали його з колегою по ліцею Є. Гребінкою. У 1836-1844 роках О. Афанасьєв був на військовій службі, враження від неї, особливо перебування на Кавказі, лягли в основу ряду російськомовних прозових творів. Влітку 1843 р., під час відпустки, яку проводив в Україні, в рідних краях, познайомився з Т. Шевченком, супроводжував його згодом у подорожах Україною, зустрічався з поетом і в Петербурзі, після повернення його із заслання, залишив про Шевченка спогади. У столиці Росії, активно віддаючись літературній, перекладацькій та журналістській діяльності, О. Афанасьєв-Чужбинський провів останній період свого життя, помер у вересні 1875 р.

На відміну від таких поетів-сучасників, як В. Забіла та М. Петренко, Афанасьєв-Чужбинський був професійним літератором, майже чотири десятиліття виступав активним учасником російського літературного процесу – як поет, прозаїк, нарисовець, літературний критик, журналіст.

Свій творчий шлях розпочав він у 1838 р. публікацією вірша «Кольцо» в петербурзькому журналі «Современник», прозових творів, зокрема й уривка з роману «Чугуевский казак». Дебют його як українського поета відбувся три роки потому, 1841 року.

Російськомовна спадщина письменника містить понад сотню віршових творів; пізніше видавець дев'ятитомного «Собрания сочинений» Афанасьєва-Чужбинського П. В. Биков розділив їх на такі рубрики: «Русский солдат» (заголовок трьох збірок вірнопідданих патріотичних «рассказов в стихах», що видавалися в 1851, 1852 та 1855 роках), «Упырь. Малороссийское предание» (вперше ця поема з українського життя надрукована була в московському журналі «Галатея» 1839 р.), «Песни, думы, элегии» (чимало з них відмітні українськими мотивами), «Романсы, очерки, альбомные стихотворения», «Юмористические стихотворения».

Проте більшої, хоч і нетривалої популярності, зажив Афанасьєв-Чужбинський як белетрист, автор циклів «Безыменные очерки», «Провинциальные очерки», «Очерки прошлого», повісті «Бабушка (Деревенские сцены)», романів «Соседка», «Петербургские игроки», «Чугуевский казак», «Рыцари зеленого поля» (останні два незавершені), низки оповідань. Зображальні рамки його прози охоплюють загалом широкий простір: це й змальовані в традиціях «фізіологічного нарису» типи столичного міста, і звичаї в тогочасних панських маєтках, і повітові пригоди, й незвичайні випадки з військового життя (сюжетну основу однієї з історій, викладену Афанасьєвим-Чужбинським у нарисі «Из корнетской жизни», використав Л. Толстой в оповіданні «После бала»). Прозові твори письменника вирізняються, як правило, динамічним сюжетом, цікавими спостереженнями, проте позбавлені глибини художності. Певний час Афанасьєв-Чужбинський виступав як журналіст, редагував неофіційну частину «Воронежских губернских ведомостей», після переїзду до Петербурга був редактором газет «Петербургский листок» і «Новости».

Головний предмет наукових зацікавлень Афанасьєва-Чужбинського становила Україна. Вагомою у виченні української етнографії стала його двотомна праця «Поездка в Южную Россию», написана в результаті організованої морським міністерством експедиційної поїздки групи російських письменників південними приморськими та прирічковими районами.

Перу письменника належать інші етнографічні нариси, записи кількох народних дум та повір'їв, історичні замітки. 1855 року в «Известиях Отдела русского языка и словесности императорской Академии Наук» було видруковано укладений Афанасьєвим-Чужбинським «Словарь малорусского наречия, А – З» (праця незакінчена), що дістав схвальну оцінку російських та українських філологів. Тим таки 1855 роком датовано й збірку його українських віршів «Що було на серці», видану в Петербурзі без зазначення імені автора.

З українськими творами Афанасьєв-Чужбинський уперше виступив в альманасі «Ластівка» (1841), де надруковано його вірші «Є. П. Гребінці» та «Прощання». Друкувався й у збірнику «Молодик»: вірші «Шевченкові» та «Пісня». Пізніше, активно виступаючи в російській періодиці, зокрема й уміщуючи рецензії на твори українських письменників, Афанасьєв-Чужбинський сам надовго замовкає як український поет. Збірку «Що було на серці», видану після цієї більш ніж десятирічної перерви, склали вірші, написані, очевидно, протягом цього часу (із п'ятнадцяти творів збірки раніше друкувався лише один – «Є. П. Гребінці»). Відкривала збірку коротка прозова передмова автора.

Творчість Афанасьєва-Чужбинського українською мовою, хоч і невелика за обсягом, різнопланово вписана в національний культурний контекст. Передусім це засвідчують вірші «Шевченкові», «Над гробом Т. Г. Шевченка», вірш-присвята «Є. П. Гребінці», фрагмент незакінченої «Думки над могилою Грицька Основ'яненка». Поет визначає тут ціннісні естетичні орієнтири, з глибокою повагою й зачудуванням говорить про високі мистецькі зразки, які вбачає у творчості свого товариша. У ранньому вірші-присвяті автор захоплено викладає, водночас намагаючись його пояснити, враження надзвичайної, безпосередньої близькості поетичного слова Шевченка до реалій теперішнього й минулого України, дивується глибині проникнення творчої уяви поета в зображуваний предмет.

Поезія Афанасьєва-Чужбинського, безперечно, романтична в своїй основі, проте позбавлена таких виразних романтичних рис, які має, приміром, цикл «Небо» М. Петренка. Найяскравіший приклад відтворення романтичного стану Афанасьєва-Чужбинським, із виведенням іще недосвідченої, підлеглої безпосереднім враженням душі ліричного героя, у вірші – «Місяць».

Романтичне світовідчуття в Афанасьєва-Чужбинського пригашене також тим, що поет у своєму викладі нечасто натрапляє на психологічну гостроту переживання; здебільшого – й тут він почасти схожий на В. Забілу – тримається емпіричних предметів як аналогів внутрішнього світу героя (хоча цій вірності емпірії завдячує виразністю пейзажних описів); там же, де розгортає «чисту» медитацію, вона має переважно узагальнений характер («Безталання», «Роздум'я», «Жаль»).