ІІ. Особливості ранньої лірики В.Стуса

План

Список рекомендованої літератури

1. Балабанов И.Т. Инновационный менеджмент. - СПб: "Питер", 2000

2. Василенко В.О., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент.- К: ЦУЛ, 2003 .

3. Власова А.М., Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент. - К.: КНЕУ, 1997

4. Гольдштейн Г.Я. Инновационный менеджмент: Учебное пособие. – Таганрог: ТРТУ, 1998.

5. Гринев В.Ф. Инновационный менеджмент. - К.: МАУП, 2000

6. Гунин В.Н. и др.Управление инновациями.- М.: ИНФРА-М, 2000

7. Ильенкова С.Д. Инновационный менеджмент. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997

8. Кобиляцький Л.С. Управління проектами: Навч. Посіб.- К.: МАУП, 2002.

9. Ковалев Г.Д. Основы инновационного менеджмента. - М.: ЮНИТИ, 1999.

10. Основы инновационного менеджмента. Теория и практика/ Под ред. П.Н. Завлина, А.К.. Казанцева, Л.Э. Миндели.- М., 2000

11. Управление проектами : Пер с англ. / Под ред А.И. Кочеткова и др.- Спб.,1993.

12. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент. - М.: ЗАО "Бизнес - школа" Интел - Синтез, 1998.

 


* Номер кафедри відповідно переліку кафедр, наведеному в інформаційному віснику ректорату ХДАУ №15

** Номер дисципліни відповідно тематичного плану під яким вони будуть включені до тимчасового каталогу

*** Номер теми лекції

1. Доля митця в тоталітарній державі (Біографія)

2. Особливості ранньої лірики В.Стуса

3.Літературна діяльність В. Стуса в ув'язненні (1972 -1985 роки)

4.Ідейно-тематичний зміст, образна система поезій, включених до шкільної програми (8 клас)

5. Ідейно-тематичний зміст, образна система поезій, включених до шкільної програми (11 клас)

 


І. Доля митця в тоталітарній державі (Біографія В.С.Стуса)

"Громадянської мужності Шевченка чи Толстого XIX ст. явно не вистачило б для умов XX ст., коли кожен справжній літератор мусить витримувати понад людські перевантаження в новітніх сурдокамерах. Наш вік увів мистецтво в прокрустове ліжко тоталітарних сатанинських вимог ..." , - читаємо у Василя Стуса. І далі: "Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понад людські переживання" .

Життя - висока ціна за свободу. Але ціна, над якою не замислюються ті, для кого ця свобода - річ конечна і необхідна, як повітря, без якої ти врешті-решт, не Людина. Василь Стус є такою Людиною. Розповідь про його життєвий шлях - історія протистояння Людини і тоталітарної системи.

Василь Семенович Стус народився на Свят-Вечір (6 січня) 1938 р. (був 4 дитиною) в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, зрозуміло, що тоді він не відав про ту трудну путь, яка випаде у його житті. Пізніше в одній із своїх поезій він напише: „Народжуючи, нас не питають. А жаль...”

На початку 90 – х років товариш В.Стуса по засланню Василь Овсієнко на зустрічі зі студентами Глухівського інституту розповідав, що мама записала днем народження сина 28 січня, мабуть передчуваючи його страдницьку долю. Проте, як каже народна мудрість: „Долю конем не об’їдеш”.

У 1939 році батьки - Семен Дем’янович та Ірина Яківна - переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

Важко визначити сьогодні, чи був би Стус великим поетом, аби доля не запроторила батьків у геть не україномовний Донбас, де навіть збереження батьківської мови прирікало на іспити та часткову ізоляцію. Але зі всією певністю можна сказати, що початки незламності духу закладені саме цим вугільним краєм, де кожен утверджує себе на межі можливостей .

Сорокові та початок п'ятдесятих років, на які припав старт земного шляху Василя, залишили важкі спогади, пов’язані з війною, голодом 1947, значною матеріальною скрутою, непосильною для підлітка працею. Пізніше в одному з листів із ув’язнення до сина Дмитра В. Стус описав своє дитинство. Ці спогади засвідчують, що вже в юному віці багато життєвих випробувань лягло важким тягарем на його плечі. "Пам'ятаю, - писав він , як поранило брата Івана ( підірвався на міні). Як він лежав - з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щокою... "Це на мене зорі з неба посипались", - промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам'яті ". "Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас". Суспільна несправедливість, безправність українських селян на своїй землі гіркими почуттями закарбувалися в душі майбутнього поета. Були випадки, коли ця несправедливість боляче його вражала. "1951р., - згадував він, - я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся по стерні. За мною гнався об'їждчик - я втікав, але він - верхи на коні... - наздогнав мене, став видирати торбину, а я кусав за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали". Важкі умови існування формували в душі хлопця такі позитивні якості, як співчутливість, загострене відчуття національної і соціальної несправедливості, внутрішню силу. Він став наполегливо вчитися, намагаючись цим дорівняти своє життя до складного життя дорослих.

Однак залишилися і світлі враження від дитинства. Вони, як правило, пов'язані з образами близьких людей, особливо матері, та зі світом літератури, якою В.Стус захопився в школі. Високий моральний максималізм та культ особистої свободи передалися від Ірини Яківни синові, стали основою його майбутньої громадянської позиції. У 4-6 класах він знав напам'ять майже весь "Кобзар". У художніх текстах його приваблювали герої з сильними характерами, мужні серцем і незламні духом.

Дуже не любив Василь Донбасу, хоч і жив на Донбасі у самій "столиці" шахтарського краю: безладне перемішування народів з поступовою їх денаціоналізацією та русифікацією. Українські школи на цій українській території зникали одна за одною. Місцева преса виходила в основному російською мовою. І ставлення до навколишнього середовища було відверто споживацьке - Донбас перетворювався на великий смітник, зовсім не придатний для життя. Усе це бачив Василь і розумів, що проблеми денаціоналізації не були суто донецькими, вони стосувалися всієї України, і Донбас уже тоді наочно демонстрував, у яке суспільство може перетворитися у майбутньому Україна.

У 1944–54 Василь навчався у міській середній школі № 150 і закінчивши її з срібною відзнакою, Василь Стус робить спробу вступити на факультет журналістики Київського державного університету. Отримавши відмову, - не вистачило одного року - змушений повернутися до м. Сталіне, де без іспитів подав документи на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У нього в портфелі завжди було що читати: Кант, Ніцше, Монтень, Фєйербах та ін. Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку.

Там же вперше проявляється його поетичний талант. В.Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій».

Закінчивши у 1959 році навчання з червоним дипломом, В. Стус три місяці за призначенням вчителював у Таужнанській середній школі Гайворонського р-ну Кіровоградської обл. (з 15 серпня по 15 жовтня 1959 р.). У цьому ж році опублікував свої перші вірші.

З листопада 1959 р. по жовтень 1961р. служив у армії. Це теж були досить складні роки в духовному змужнінні молодого поета. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.

Повернувшись додому, 2 роки викладав українську мову та літературу в середній школі №23 м. Горлівки Донецької області. Працювалося важко – русифікація. Продовжував відвідувати засідання літературного об'єднання "Обрій", куди увійшли молоді завзяті, безкомпромісні письменники-початківці. Влада почала робити спроби спрямувати діяльність "Обрію" в офіційне ідеологічне русло. Одним із найактивніших "обрійців" був Василь Стус. Тут чи не вперше він відверто почав виступати проти національної дискримінації українського народу. Його глибоко вражав той духовний занепад, який панував у зросійщеному Донбасі. На засіданні літературного об'єднання "хтось із надто зросійщених донеччан затіяв дискусію" об этом диком, примитивном малороссийском наречии". І тут підхопився Стус, він буквально спалахнув увесь і дав нищівну відсіч цим русотяпам.... Відчуття національної несправедливості, що коїлася в Україні, загострювалося в душі поета, і в 1962 році В.Стус пише до Андрія Малишка листа, у якому русифікацію українців називає трагедією. Він закликає не миритися з тим насаджуваним "інтернаціоналізмом", що веде " до згуби цілої духовної одиниці людства", якою є український народ. Головна проблема , викладена в листі - проблема мовна.

З березня 1963 В.Стус працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». У цьому ж році вступив до аспірантури інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г.Шевченка із спеціальності «Теорія літератури». Науковим керівником Василя погодився бути сам директор інституту М.Шамота. В.Стус достроково склав так званий "кандидатський мінімум" (тема дисертації - "Джерела емоційності поетичного твору"). З'являються перші журнальні ("Дніпро", "Прапор") публікації віршів, критичні нариси про творчість молодих поетів ("На поетичному турнірі", 1964; "Най будемо щирі", 1965).

У 1964 роціВасиль Стус подає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що мала назву «Круговерть», проте незважаючи на позитивні відгуки рецензентів її друк було відхилено.Така ж доля спіткала і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві.

У 1965 році в Києві виникла група молодих талановитих людей, що мала свій власний, незалежний погляд на тогочасні суспільні події, на розвиток культури. Група складалася з 21 чоловіка – І.Світличний, А.Горська, В.Симоненко, І.Драч та інші. Стусу -27 років, попереду все життя.

Проте, тим часом збирались грозові хмари. Вже Хрущов, нацькований сталіністами, заявляв художникам-абстракціоністам, що їх "надо ставить к стенке". А через кілька місяців ті ж сталіністи методом двірцевого перевороту усунули й самого Хрущова. Почались арешти у Києві, Львові, та інших містах України. Це був наступ на шістдесятників, наступ на друге українське відродження.

Найбільш відкритий виступ проти репресій відбувся 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" на прем'єрному перегляді кінофільму С.Параджанова "Тіні забутих предків". Київські правозахисники організували мітинг на оборону заарештованих товаришів. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. Схопився з місця Стус не повинен був виступати, це не готувалося¸ проте він підхопився з місця і крикнув у зал: "Зараз я звертаюсь не до українців, а до тих людей інших народів, які тут сидять, - до росіян, євреїв... Учора схопили українців - завтра прийде ваша черга. Досвід історії вчить усіх, тому допомагайте боронити українців, цим ви виступите не тільки за діло правди, але й захистите своє власне завтра, свою свободу! Від імені українців я вам обіцяю: якщо завтра наші кати кинуться на вас, ми станемо на боротьбу поруч з вами, як сьогодні ми боремося, рятуючи наших братів. Чесні люди всіх народів, що живуть нині на землі України, повинні згуртуватися для спільної оборони своїх мучеників".

Після такого виступу поет сам потрапляє під репресивне колесо. Справа безпартійного Стуса вирішувалась на вченій раді інституту літератури. Індивідуально "обробляючи" кожного члена ради, Шамота попереджав, що є "вказівка зверху" виключити В.Стуса з аспірантури "за антигромадські виступи". На засіданні вченої ради вишколені системою інститутські "гуманітарії" змагались між собою, демонструючи "партійну принциповість". Вже 20 вересня В.Стуса було відраховано з аспірантури за "систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу". Прочитавши наказ, він написав „Читав. Хай це буде на вашій громадянській і партійній совісті”. З пояснювальної записки В.Стуса (від 7.09.1965): "Тінь кривавого 1937р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи - я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином" . Але тут же проступає ще наївна відданість ідеалам, що їх Система намагалась прищепити людині змалечку: "Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався... Я намагався говорити про обов'язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення"]. Розуміння того, з чим насправді маєш справу, прийшло до Стуса набагато пізніше.

А тепер для нього почались роки поневірянь, переслідувань і принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба для себе і сім'ї.Він одружився 10 грудня1965 року, невдовзі після того, як його виключили з аспірантури. Родина переїхала у Святошин, де жили батьки його дружини Валентини Василівни Попелюх. Вона стала його Беатріче, не побоялась зв'язати своє життя з уже опальним, безробітним поетом, винесла, не зламалась, величезний, неймовірний тягар - бути дружиною в'язня, "державного злочинця". Дивовижна жінка, якій присвячені чудові вірші про кохання і вірність, рядки рідкісної ніжності й теплоти. 15 листопада 1966 року в сім'ї народжується син Дмитро. Доводиться думати не тільки про себе, але і як забезпечити рідних.

Почалася "дивовижна доба" - освоєння українськими поетами, журналістами, літераторами "неідеологічних" професій. Державу "розвинутого соціалізму" цілком влаштовувало, що талановитий поет, критик, перекладач, знавець декількох мов працював на шахті метробуду. Тоді ціла когорта талановитих людей з вищою освітою змушена була кочегарити, копати землю, вантажити.

В.Стус заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. Тільки з 1966 року поет отримує біль-менш постійну роботу: його зараховано на посаду старшого інженера відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР Технічного управління проектно-конструкторських бюро М.Києва, де він працював з листопада 1966 року до січня 1972 року. Скрізь залишав про себе добру пам’ять.

Маргарита Довгань, співробітник В.Стуса у відділі технічної інформації Міністерства будівельних матеріалів, пізніше розповідала: "Стіл Василя стояв упритул до мого. Він кожної вільної хвилини писав. Я читала. Коло нього оживало все підвальне товариство скловарів, кераміків і цементників. Прозрівали. Починали цікавитись не лише днем зарплати. Наш куток - курилка в коридорі перетворився на "клуб "поезії і філософії" .

Отже, поет постійно писав, але про публікації не могло бути й мови. У 1966 році в журналі "Дніпро" (№ 6), загублений серед інших перекладачів, Стус з'явився з власними перекладами з Гарсіа Лорки, але був підписаний "В.Петрик", прізвищем матері своєї дружини. Кілька перекладів вийшли в № 9 того ж року в журналі "Ранок" теж під псевдонімом "В.Петрик". Партійні цензори все ж дізналось, хто приховується за цим підписом, і доступ В.Стусу до друку з того часу був закритий.

У кінці 60-х на початку 70-х поет пише ряд листів-звернень на адресу державних установ України: Спілки письменників, ЦК КПУ, КДБ, де викриває антидемократичні та антинаціональні репресії, санкціоновані керівними органами, критикував тогочаксну владу, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. Ці листи значною мірою зумовили подальшу долю самого В.Стуса. У 1970 році було жорстоко вбито художницю Алу Горську. На її похоронах В.Стус прямо звинувачує у цьому владу. На початку 1970-х він приєднався до групи захисту прав людини.

Протягом 1970-1971 років поет пише дві критико-публіцистичні роботи „Феномен доби” і „Зникоме розцвітання” про життя й творчість П.Тичини та свого духовного поетичного учителя В.Свідзінського, вони пізніше будуть фігурувати у судовому процесі як антирадянські. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі. Парадокс, але не дивлячись на таку позицію, до 1972 року Стуса так і ні разу не запросили до КДБ на „беседу”.

У січні 1972 року розпочалась друга хвиля арештів української інтелігенції. Арештували І.Світличного, Є.Сверстюка, Ігоря та Ірину Калинців та ін. В.Стуса забрали разом з іншими 13 січня, йому 34 роки. Після 9 місяців допитів судили в закритому порядку за статтею, яка передбачає термін до 7 років ув'язнення, але вирок вразив і найбільших песимістів - 5 років таборів і 3 роки заслання. Василя звинуватили у виготовленні і розповсюдженні віршів антирадянського змісту статті "Феномен доби", листів з різних питань до партійного керівництва республіки, у зберіганні книги І.Дзюби " Інтернаціоналізм чи русифікація?". На обличчі Стуса промайнув вираз розгубленості і незаслуженої образи. Він, майже не відриваючи погляду від дружини, попрощався з усіма присутніми, не звертаючись персонально, і сказав, що ні до кого не має претензій.

"Судові процеси 1972-73 років на Україні - то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу", - писав Стус 1975 році у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".

Ще задовго до цих подій в київському Інституті літератури святкували ювілейну річницю з дня народження Данте і саме на імпровізованому святі молодому аспіранту Василю Стусу поклали на голову вінок, натякаючи на зовнішню схожість з генієм. Стус сприйняв це як жарт, навіть не підозрюючи, що через декілька років перед ним розкриються ворота зони і ще за життя йому доведеться пройти всі дев’ять кіл пекла.

Система добре розуміла, що кара для таких, як Стус, є насправді повільне знищення. Аби врятуватися, потрібна була якась випадковість, не передбачена системою, або зрада власним ідеалам та прилюдне, тиражоване продажною пресою каяття в неіснуючих гріхах. Це було не для Стуса, а коли так - страшна машина знищення почала набирати оберти... Таку людину, як Стус, зламати було неможливо. Тортури лише загострили у ньому реакцію на кривду, яка набула характеру відкритої і безкомпромісної боротьби.

У листопаді 1972 року, через 2 місяці після оголошення вироку, його етапують у виправні колонії суворого режиму Дубравського управління ВТУ Мордовської АРСР.

Ось як згадує Василя його товариш по ув'язненню М.Хейфец: "Зберегти в зоні мінімум здоров'я, тим більше подолати ворогів можна було лише володіючи мистецтвом маневру. Стус же не міг, вірніше не вмів, а ще вірніше, не хотів могти і вміти хитрувати з ворогом. Василь завжди розмовляв з начальством тоном прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а їх мав за злочинців, про діяння яких він збирає свідчення, щоб потім повідомити суду лише правдиві свідчення. Навіть далекому від табірного побуту читачеві легко уявити, чим зазвичай закінчувались його контакти з начальством..." .

У 1975 році з Стусом сталося нещастя. Він хворів виразкою шлунка, яка в умовах табірного харчування дуже йому дошкуляла. Табірна медицина швидше калічила, ніж лікувала. На початку серпня, незважаючи на загострення хвороби, його виписали з лікарні і відмінили дієту. Вночі 2 серпня товариші по камері знайшли його у калюжі крові - загострився напад. Тоді він ледь не помер: табірний лікар добряче напідпитку з'явився лише через годину. У лікарні Стус отямився через добу, а наступного місяця повернувся до табору блідий, знеможений. Восени 1975 року його в важкому стані перевозять до Києва, викликають дружину і пропонують підписати покаянне визнання своєї вини. „Спокуса велика: з одного боку - лазарет, зона, тортури, з іншого - обіцянки КДБ "влаштувати життя" і побачення з дружиною в сусідньому кабінеті. Через декілька днів, так і не добившись "взаєморозуміння", Стуса відправляють до лікарні МВС у Ленінграді для оперування”. Лікарі дійшли висновку, що врятувати його може тільки складна операція видалення двох третин шлунка. Один з пітерських хірургів в прямому розумінні витягнув його з того світу, і поет знову повертається на зону. За власним висловом: "Ціною дурного тіла".

Наприкінці 1976 року в таборах Мордовії за участю Василя Стуса розгорталася боротьба за статус політв'язня в СРСР: відмова від примусової безкоштовної праці, виконання принизливих приписів режиму тощо.

У березні 1977 року, по закінченню основного строку (13 січня 1977 року) Стуса, після майже двохмісячного етапування, привезли на заслання до Усть-Омчуга, одного з колишніх гулагівських центрів на Колимі. Немає ніяких сумнівів, що при обранні місця заслання діяв певних розрахунок: віддаленість, суворий клімат, важка праця, специфічне оточення - все це мало б негативно впливати на стан його здоров'я. І дійсно, не дивлячись на інвалідність, Стуса поставили шахтарем до рудні ім. Матросова об'єднання "Севервостокзолото": "Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг., штанга - до 85 кг. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу - немає сухого рубчика - вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Я повертався до гуртожитку і падав, як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало" .

Переслідування триває, проводяться несанкціоновані обшуки та вилучення усього писаного, що викликає підозру працівників КДБ.Недивлячись на це, саме в цей період буде написано найкращі твори. В.Овсієнко розповідав, що Стус змушений був писати потайки, на різних обривках паперу, в один рядок. Щоб написане не пропало, товариші вивчали вірші напам’ять. Передає їх на волю через Ндію Світличну, Ірину Калинець, Михайла Хальдфеця. Проти поета заздалегідь готувався матеріал для нового засудження, готувались майбутні свідки й провокатори. Скидалося на те, що Стус так і не повернеться із заслання.

Але він повернувся на Україну у серпні 1979 року. До Києва, запрудженого сексотами, спорожнілого на друзів, - одні ще не вийшли, інші вже сіли, деякі сахались, - повернувся до дружини і сина на вулицю Чорнобильську. Ті вісім місяців, які Василь пробув на так званій волі, або, за зеківською термінологією, у "великій зоні" до свого другого арешту були наповнені відчуттям скорої розлуки. Він відразу пішов працювати на завод ім. Паризької Комуни, праця була непосильна (розболілася нога). Довелося змінити роботу, знов-таки дістав її не за фахом.

На початку жовтня 1979 року Стус вступає до Української Гельсінської групи, проти якої влада повела справжню війну. З 41 її члена на початок 1980 року не арештованими були кілька осіб , саме їх і очолив Стус.

Вдруге заарештували Василя Стуса 14 травня 1980 року. Він відмовився брати участь у попередньому слідстві і жодних свідчень не давав. Якщо перший суд був ударом долі, після якого події життя розгортались у формі дешевого фарсу, то другий сприймався вже з відразою. До залу обласного суду було зігнано спеціально перевірену й підготовлену публіку, щоб інсценізувати відкритий суд. 2 жовтня 1980 року проголошено вирок страшний і незбагнений - 10 років позбавлення волі в колонії особливого режиму, 5 років заслання по тому і визнання особливо небезпечним рецидивістом. Інкримінували йому участь в Українській Гельсінській групі. 15 років позбавлення волі - вирок, що в цьому випадку дорівнював смертному. В.Овсієнко – разом всім членам групи термін ув’язнення становив 550 років.

У листопаді 1980 року В.Стус прибуває в колонію особливого режиму ВС-389/36 с.Кучино Чуковського району Пермської області. Тут його зустріли Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Василь Курило, Віталій Калиниченко. Про те, що було далі, занотував сам Стус: "Таких умов, як тут, люди не пам'ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запроваджений у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, бо найчастіше загрожує кара" .

Останнє побачення з дружиною та сином відбулося в лютому 1981 року, пізніше побачення не дозволятимуть. Протяном 1982-83 відбув рік камери-одиночки за передачу на волю таборового зошита. Починаючи з середини 1982 року Василеві Стусу заборонили пересилати в листах до батьків і дружини власні твори. У тому ж таки 1982 році Стус першим з репресованих радянських письменників був нагороджений премією "Аmnestу іntегnаtіоnаl" (до того часу Стус вже чотири роки був членом англійського ПЕН-клубу). У вересні 1984 року, відраховуючи останні місяці і дні життя, наводячи приклади знущань і смерті Ю.Литвина та О.Тихого, він писав, звертаючись до уряду: "Ситуація нагадує найчорніші роки сталінщини, коли кращі сини українського народу М.Зеров, Л.Курбас, М.Драй-Хмара, М.Кулиш конали й божеволіли по сталінських душогубках. Питаю - який смисл у таких екзекуціях? Надії на те, що хтось із нас зламається, марні. Абсолютно марні. Всі ми готові померти в ім'я майбутнього свого народу, в ім'я справедливості і прогресу. Знайте: ми - під опікою пам'яті народу. Ми. А не ви. Для чого я пишу? Щоб нагадати: окрім нині, буде ще й завтрашній день. Схаменіться, людове!" .

Та сили, навіть живлені великим гнівом та великою любов'ю, не безмежні. Василь Стус помер 4 вересня 1985 року в карцерній камері № 3 під час сухої голодівки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, ніби він порушував тюремний режим. Йдучи до карцера, він сказав: " Я оголошую голодівку до кінця". Він дотримав слова. Голодівка тривала з 28 серпня по 4 вересня – 8 діб. Ісус Христос – 40 діб. Діагноз: ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда - так записано в офіційному свідоцтві про смерть від 17 жовтня 1985 року".

Існують версії про те, що поета вбили, щоб не дати стати українським Лауреатом Нобеліївської премії. На здобуття якої його висунув у 1985 році Г. Белль. (Присуджується тільки живим. У свій час з українців на здобуття цієї престижної премії висовувавлись - І.Франко (недожив), П.Тичина і М.Бажан (відмовились). Адже як би тоді виглядала влада в очах світового товариства. Про його смерть довго не повідомляли товаришів по тюрмі, хоча уже 5 вересня про це передавала закордонна пресса. Похований поет був таємно на табірному кладовищі з безіменною могилою під № 9, він не дожив до тих часів, коли справдились його сподівання всього декілька років. 19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого у Києві на Байковому кладовищі (сектор 33). Поет повернувся у рідну землю.

В.Стус - поет трагічної долі. Сьогодні до нас приходять його вірші. Стус не є "жертвою історії", він той, хто творить цю історію. Передчасна смерть і посмертна слава - ситуація, яка стала звичайною для нашої дійсності. Але боротьба не закінчується разом з таким життям. Про тих, хто не склав духовної зброї ніколи і ні за яких обставин, хто не втратив віри Стус писав: „ ... ми повернемось, обов’язково повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: непереможені, але: безсмертні”.

До 1972 року В.Стус був автором самвидавівських збірок -"Круговерть" (1965), "Зимові дерева" (1965) , "Веселий цвинтар" (1971), "Час творчості" (1972). Цілого ряду прозових оповідань, повістей, наукових робіт «Поїздка у Счастєвськ», «Щоденник Петра Шкоди» , «Феномен доби», «Зникоме розквітання».

За кордоном вийшли збірки: "Зимові дерева" (у 1970 році в Брюсселі, Бельгія), «Свіча в свічаді» (у 1977 році США), «Полімпсести» (у 1986 США), «Веселий цвинтар» (у 1990 у Варшаві).

Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Дорогою болю» (Київ, 1990). «Вікна в позапростір» (1992), «Золота красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970-1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шости томах, дев'яти книгах (Львів, 1994 - 95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Гете й Рільке (Сонети до Орфея, Дунайські елегії). З німецької Стус також переклав вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської - поезії Кіплінга; з італійської - ДжузеппеУнґаретті, з іспанської - твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької - Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара.

За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). Визнання до В.Стуса прийшло посмертно. У 1991 році за збірку "Дорога болю" йому присуджено Державну премію України імені Т.Г. Шевченка, а 1997 він нагороджений відзнакою Президента України "Орден князя Ярослава Мудрого". У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Уперше поетичне слово митця побачило світ у 1959 році, коли в "Літературній газеті " (колишня назва "Літературної України") було опубліковано добірку поезій молодого автора, що виділявся неординарністю поетичного світобачення. Ліричні твори В.Стуса високо оцінив А.Малишко: "Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми ( а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора" .

У 60-х роках на сторінках журналів "Прапор", "Дніпро", "Донбас", "Жовтень" з'являються публікації віршів автора, а також його критичні нариси-огляди творчості молодих поетів ( "На поетичному турнірі", "Най будем щирі"). Тоді ж В.Стус пише літературознавчі статті про творчість Г.Бьолля, Б.Брехта, літературно-критичне есе про поетику В.Свідзинського "Зникоме розцвітання особистості", створює працю "Феномен доби", де на прикладі творчості П.Тичини зображує типове в умовах недемократичного суспільства явище - крах геніального таланту, який змушений працювати на соціальне замовлення, прислуговуючи хибній ідеології.

В.Стус, що виявився політичне неблагонадійним, користувався псевдонімом (В.Петрик), щоб надрукувати в журналах переклади з Гарсіа Лорки та Гете.

Філософське осмислення людиною категорії трагічного залежить від світосприймання самого індивіда. Міру трагізму визначає неможливість її самоствердження, намагання визначитися в світі, самореалізуватися в ньому.

Коли людині вдається упродовж усього життя здійснити намічене в молоді роки, тоді вона як особистість відбулася. Але часто на заваді самореалізації можуть бути як внутрішні складові її сутності, так і суспільні чинники, що гальмують процес втілення в життя її ідей або зовсім унеможливлюють його. Збагнувши реальну суть своїх можливостей, людина, яка не може їх реалізувати, розуміє трагічність свого стану. Її трагізм ще більше посилюється від усвідомлення того, що причиною нереалізованого “я” стає суспільна дійсність, яка не тільки не сприяє повноцінному розвиткові особистості, а, навпаки, прагне всіляко придушити бажання індивіда до освоєння буття.

Ще з молодечих літ В.Стус засвідчив своє захоплення інтелектуальною літературою. Відповідно його світогляд формувався під впливом митців із філософським складом мислення. В ранньому віці це був Б.Пастернак. Його “Охоронна грамота” мовби перегукувалася зі Стусовим світовідчуванням і розумінням мистецтва. Ще в передмові до “Зимових дерев”, збірки, виданої за кордоном, в “Двох словах читачеві” Стус відзначив захоплення Й.-В.Гете, В.Свідзинським, Р.М.Рільке, Д.Унгаретті, С.Квазімодо. Раціональні зерна віднаходив у прозі Л.Толстого, Е.Хемінгуея, В.Стефаника, М.Пруста, А.Камю, В.Фолкнера.

Розвитком свого таланту Стус завдячує Й.-В.Гете і Р.М.Рільке. То були вчителі, які ввели Стуса в світ літератури. У їхній творчості він віднаходив те, що ставало підвалинами його власної творчості.

Ранній доробок Стуса перегукується із першими пробами пера молодого Гете. Ліричному героєві обох авторів притаманний невпинний потяг до життя, постійне відкриття незвіданого, палке кохання, любов до земного і прагнення висоти в усьому - від мікрокосму до макрокосму, по суті, - це і є основні теми творчості обох поетів. Ліричний герой як у Стуса, так і в Гете світ наповнював поезією, а людина в їхньому розумінні була своєрідним поетом, носієм певних духовних першопочатків. Обидва дотримувались переконання, що дух - це вічність, яка не знищується. Щоб утвердитися в цій вічності, треба всякчас гармоніювати із собою, за будь-яких обставин бути собою.

З Рільке Стуса поєднало особистісне чуття внутрішнього. Своєю творчістю Рільке навчив його найповніше осмислити зовнішній світ, щоб уміти перевтілити його в собі. Цього обидва поети досягли завдяки заглибленню в непідвладний ні часові, ні історії стан самотності, мовби творячи свою світобудову, розкошували у власній царині духу.

Поезія Рільке помітно вплинула на вироблення у Стуса внутрішнього бастіону, який протистояв зовнішнім життєвим чинникам. Завдяки цьому його ліричний герой легко поневажає наявним, свідомо спрямовує свою енергію на цілісне будування себе.

Із молодої школи італійських поетів у Стуса викликала захоплення творчість Джузеппе Унгаретті і Сальваторе Квазімодо. Його вабила безпосередність їхнього поетичного мислення, безкомпромісна авторська позиція у ставленні до себе й оточення.

Розквіт творчості Квазімодо припав на Другу світову війну та післявоєнний період. Правлячий режим Муссоліні вимагав від поетів віршованої слави, що було чуже Квазімодо і суперечило його єству. Свій шлях у поезії він поєднував з філософською течією герметики, в якій, щоб залишитися собою, намагався відійти від оточення і потребував “герметичного” зосередження на собі. Таким він залишився у своїй творчості, занурення у власні душевні глибини стало основою його доробку. У віршах неважко помітити, як автор тонко відчуває життя. Рівночасно злободенну дійсність засуджує, не сприймає фальші суспільства і захоплюється простотою і душевною повнотою народу, завжди, за будь-яких життєвих обставин залишаючись собою.

Під впливом поетів італійської школи Стус навчився поєднувати особистісне начало з філософським осмисленням світу. Поет в екзистенційному руслі вдало прагнув спрямовувати свого ліричного героя. Цьому також передувало захоплення і осмислення філософської літератури.

Щодо вітчизняної літератури, то найбільш лижчим поет вважав В.Свідзинського. Захоплював він Стуса тим, що, незважаючи на умови і час, зумів “вербалізувати, матеріалізувати в слові оцю потужну течію традиції в собі” [65,с.99]. Позиція Свідзинського, – людини і поета, - “засвітитися самому од себе” близька Стусівській позиції бути самим собою. Саме в ній закладений багатий духовний і національний потенціал, спрямований на самореалізацію особистості.

Свідзинський прагнув тиші, мовчання, самоти, а Стус мовчати не міг (“як хочеться вмерти, аби не мовчати” - одноіменна поезія свідчить про це), однак у самоті віднаходив сенс свого буття. Самота для обох не уособлює відлюдництво, вона - свідчення вивільнення від випадкового і дріб'язкового задля сутнісного. В самоті - поети творили себе, свій шлях; на цьому шляху і Стус, і Свідзинський зуміли залишитися вірними собі, сповнюючи свій чесний труд. Тверезо усвідомлюючи обмеженість своїх сил, довели, що людина, незважаючи на обставини і свою малість, може залишитися людиною і справжнім митцем.

До Стуса крізь гул віків мудрим наставником приходить Г.Сковорода. Ключовим у спадщині мандрівного філософа було шукання істини й самопізнання людини, по суті те, чим жив і В.Стус. Всім загальновідоме судження Сковороди:”Світ ловив мене, та не спіймав”. Логічно хочеться запитати: а чи вдалося світові, впіймати Стуса? Відповідь буде однозначною: «Ні». Стус сам відповів на це запитання в листі до Євгена Адельгейма: “Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а - мною. Живе природа - через мене, тому я мушу жити - мушу на рівні здатності моєї екзистенції”].

У 60-х роках автор підготував перші свої збірки -"Круговерть" та "Зимові дерева", однак вони так І не вийшли друком в Україні, хоча про другу схвально відгукнулися відомий критик і літературознавець Є.Адельгейм та поет І.Драч. Причина того, що вказані книжки не вийшли друком, - заборона на ім’я я митця, що виступав проти існуючої ідеології. Проте збірка "Зимові дерева" таки побачила світ — у 1970 році в Брюсселі (Бельгія), її назва нагадує образи "зими нашого світу", "голих дерев". Ці образи взято з творів філософа-екзистенціаліста А.Камю, який осмислював духовний занепад, "анабіоз" (припинення життєдіяльності) людського сумління й моральності як глобальне явище. Назва збірки розкриває її головний мотив — засудження атмосфери "зими тоталітаризму", яка настала після слабких демократичних змін 60-х — так званої хрущовської відлиги. Автор осмислює своє сьогодення в контексті всієї української історії, національної духовності ("Сто років, як сконала Січ", "Отак живу, як мавпа серед мавп", "Звіром вити, горілку пити " та ін.). Поет зображує національну історію як поступове руйнування всього найкращого, що є в нашого народу, руками російського шовінізму. У ряді віршів автор розгортає проблему власного місця в умовах національного нищення, дає відповідь на питання: "Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?" (В. Мисик). Відповідь недвозначна: "Зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить "("Не можу я без посмішки Івана"), бути виразником інтересів народу — його "криком стоустим"( із циклу "Костомаров у Саратові").

У 1970 році поет готує для самвидаву другу свою збірку — "Веселий цвинтар". У її назві — ключ до розкриття основної художньої концепції книжки, в якій автор інтерпретує сучасну йому суспільно-політичну дійсність як театр абсурду. "Веселий цвинтар" —така художня назва суспільства бездуховності ("цвинтаря душ"), де панує штучний, примусовий оптимізм, показна радість на тлі справжньої трагедії і трауру. Це суспільство зображу автор й у вигляді корабля з людських тіл ("Цей корабель, підготовили з людських тіл") — державу , яка тримається на репресіях та страхові кожного за своє життя.У ній панує ідеологічний тиск на людину, що приводить до викривлення її моріїпі.іінх потреб, духовної смерті ("Виховання ", "Перевиховання", "Ось вам сонце") . В умовах такою суспільства геніальний митець стає духовним пігмеєм, розпорошується його талант ("Еволюція поета").Проте, у цій збірці інший мотив, стоїчний, життєстверджуючий заклик орієнтуватися на національні цінності в той час, коли вони нищаться: "А ти шукай—червону тінь калини на чорних водах" ("Ярій, душе"), заклик не сходити з власного шляху, осяяного високою духовністю й творчістю("У цьому полі, синьому, як льон").

Отже, на першому етапі своєї творчості В.Стус розгортає осмислення суспільно-політичної дійсності в контексті національної трагедії і визначає позицію в цій ситуації людини з чистим сумлінням, митця і патріота.