ТЕМА1.. Необхідність і сутність кредиту .

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Принцип изменение структуры активов портфеля

 

Старение активов портфеля – признак низкого качества управления им, так как ситуация на рынке капитала и рынке недвижимости изменяется под влиянием многих факторов (социально-политических, экономических и ряда других). Поэтому изменение структуры активов портфеля в зависимости от изменения ситуации на финансовом рынке становится крайне необходимым и важным.

С учетом прогнозируемых изменений ситуации необходимо своевременно (т.е. до того, как данные изменения станут очевидными для подавляющей массы инвесторов) менять структуру портфеля, заменяя активы, уровень риска по которым возрастает без соответствующего прироста ставки доходности. Возможности изменения структуры портфеля в значительной степени определяются соотношением между управляемой и неуправляемой частями портфеля. Управляемая часть портфеля составляет около 80% и может продаваться, расширяться и финансироваться по желанию инвестора. Неуправляемая часть портфеля представляет инвестиции в смешанные структуры, на которые инвестор не может влиять в краткосрочном периоде.

 

„Кредит та банківська справа”

для студентів всіх форм навчання спеціальності 6.030503“Міжнародна економіка”

 




Конспект лекцій з дисципліни „Кредит та банківська справа” для студентів спеціальності 6.030503 “Міжнародна економіка”, всіх форм навчання / Укл. Тимошик В.Ю– Запоріжжя: ЗНТУ, 2012. –65с..

 

Укладач: ст.. викл. Каф. „Облік і аудит”

Тимошик В.Ю.,

 

 

Рецензент д.держ.упр., професор,. зав.каф. “Облік і аудит” Н.М. Левченко

 

 

Відповідальний за випуск: д.держ.упр.., проф. Левченко Н.М.

 

 

Затверджено

на засіданні кафедри

“Облік і аудит”

Протокол №3

Від04.12 .2012р.

 

Затверджено

Вченою Радою

ФЕУ

Протокол №

від 2012 р

 


ЗМІСТ

 

Тема1 Необхідність та сутність кредиту 4

Тема 2 Форми та види кредиту 11

Тема 3 Теорії кредиту 23

Тема 4 Кредитна система 27

Тема 5 Центральний банк і його роль в економіці 32

Тема 6 Стійкість банківської системи і механізм

її забезпечення 34

Тема 7 Комерційні банки як основа кредитної ситеми 43

Тема 8 Операції та послуги комерційних банків 49

Література 60

 

1. Суть кредиту його функції та загальні передумови виникнення кредиту.

2. Економічні межі та закономірності розвитку кредиту.

3. Принципи та методи кредитування.

4. Сутність позичкового процента й основні фактори, що на нього впливають.

5. Роль кредиту в ринковій економіці.

6.

Кредит виникає безпосередньо з потреб виробництва внаслідок розвитку процесів обміну товарів. Економічною основою розвитку кредитних відносин виступає кругообіг капіталу . Вони виникають на базі нерівномірності кругообігу капіталу , які усувають невідповідність між часом виробництва і часом обігу, вирішують відносні протиріччя між тимчасовим накопиченням коштів та необхідністю використання їх в народному господарстві.

Завдяки кредиту:

Зменшується час на задоволення господарських потреб;

Виступає як опора сучасної економіки, є невід”ємним елементом економічного розвитку;

Кредитори мають можливість отримати додаткові грошові кошти при передачі певної суми позичальнику.

Передумовою кредиту являється наявність вільних коштів у суб”єктів економічних відносин та наявність поточних або майбутніх доходів у позичальників.

Конкретні причини необхідності кредиту : коливання потреби в обігових коштах суб”єктів ринку та виникнення потреби у відтворенні основного капіталу.

Кредит – це економічні відносини між суб”єктами ринку з приводу перерозподілу вартості на засадах платності, строковості та поверненості . Основний мотив кредиту – одержання доходу. Основа кредиту – поверненість. Суть кредиту – рух вартості на засадах поверненості в інтересах реалізації суспільних потреб.

Характерні ознаки кредиту в ринковій економіці:

- позичальники, як правило, суб”єкти господарювання, кредитори- банківські установи;

- позичкові гроші використовують як капітал;

- джерелом позикового процента є прибуток отриманий від використання позики;

- кредит використовується як механізм перерозподілу капіталів та вирівнювання норми прибутку.

Суб”єктами кредитних відносин виступають кредитор – сторона, що передає вартість у грошовій формі чи натуральній формі іншому суб”єкту ринка на засадах поверненості, платності, строковості; позичальник – сторона, що одержує позику.

Об”єктом кредитних відносин вистуають грошові чи матеріальні цінності , щодо яких укладається угода.

Форми забезпечення кредиту : нерухомість, товарні залишки, цінні папери, депозити, гарантія та порука третіх осіб, переуступка прав вимог позичальника до третьої особи на користь кредитора.

В ринковій економіці кредит тісно взаємодіє з категоріями фінанси, проценти, товар. На завершальній стадії кредитного процесу завжди присутня грошова форма вартості. Тому можна вважати кредитні відносини специфічно модифікованими грошовими відносинами.

Слід розрізняти грошові, фінансові та кредитні відносини.

Грошові відносини пов”язані із виміром вартості (ціни) та із здійсненням оплати в готівковій та безготівковій формі. Опосередковують оборот всіх видів капіталу, процес відтворення національного продукту.

Фінансові відносини – це частина грошових відносин, яка пов”язана із формуванням, розподілом і використанням грошових коштів з метою забезпечення суспільних потреб..

Кредитні відносини мають поворотний та відплатний характер. Пов”язані з відтворенням позичкового капіталу. Розподільчі та перерозподільні процеси в економіці відбуваються за допомогою не тільки фінансових а і кредитних відносин.

Межі кредиту визначаються таким рівнем розвитку кредит­них відносин, в якому процес реалізації кредиту врівноважує попит і пропозицію на кредитні ресурси в умовах стабільної, помірної і доступної для переважної більшості нормально функціонуючих позичальників процентної ставки.

На мікроекономічному рівні межі кредиту визначаються: а) обсягами попиту на кредит з боку пози­чальників за номінальної ставки банківського кредиту і доступної ринкової ставки позичкового процента; б) характером коливання потреб позичальника в основному й оборотному капіталі; в) ста­ном забезпеченості позичальника власним капіталом й ефектив­ності його використання; г) ефективністю і окупністю проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.

Макроекономічний рівень меж кредиту охоплює об'єктивний обсяг кредитних вкладень в економіку в цілому. Він формується під дією обсягів і темпів зростання ВВП, структури і рівня розвитку фінансової системи і стану державних фінансів, цілей і методів реалізації державної грошово-кредитної політики, розвитку ринко­вих відносин тощо.

Особливостями кредиту, що відрізняють його від інших економічних категорій, є:

1) позичальник, отримавши кредит, лише реалізує право тимчасового користування наданими кошта­ми чи цінностями (об'єкт кредиту залишається у власності кредитора);

2)суб'єкти кредитних відносин здатні одночасно по­чергово виступати в ролі кредитора і позичальни­ка;

3) позичальник, щоб отримувати позичку, зо­бов'язаний пред'явити кредиторові економічні та юридичні гарантії повернення боргу;

4) повернення кредиту (боргу) здійснюється позича­льником, а у виключних випадах - третьою особою - гарантом, якщо позичальник неспроможний це зробити сам;

5) конкретний термін повернення кредиту залежить від двох обставин: - особливостей і часу кругообігу коштів і ефективної діяльності самого позичальни­ка. Він розраховує, на який час необхідні кошти і коли він зможе нагромадити їх, щоб погасити пози­ку;

6) можливостей кредитора. На який час у нього з'являються тимчасово вільні кошти, які й стають предметом кредитування;

7) характерної рисою кредиту є сплата процентів за користування кредитованими ресурсами як това­ром. Формула руху позичкового капіталу має ви­гляд:

Г-Г-Тз,вр.с ....В-Т”-Г’

Інфляція - процес знецінення грошей, котрий про-: являється як постійне підвищення загального рівня цін у результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою, не забезпеченою матеріальними цінностями.

Форми вияву інфляції:

• падіння купівельної спроможнос­ті грошової одиниці;

^ поглиблення розриву між рівнями цін на внутріш­ньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку в цілому;

•^ знецінення національних, грошей щодо іноземної валюти;

^ зниження валютного курсу національних грошей.

Причиною інфляції може бути як перевищення попиту над пропозицією, так і відставання попиту від пропози­ції. Результатом перевищення попиту над пропозицією є інфляція попиту. Відставання пропозиції від попиту викликає інфляцію витрат (пропозиції).

Види інфляції

У залежності від характеру інфляції і темпів наростан­ня інфляційних процесів розрізняють три типи інфляції:

^ помірна інфляція характеризується повільним зрост­анням цін (до 10% на рік);

^ галопуюча інфляція від 10% до 200% на рік;

^ гіперінфляція до 1000% на рік і більше.

У залежності від росту цін за товарними групами прий­нято виділяти збалансовану і незбалансовану інфляцію.

Збалансована інфляція Незбалансована інфляція
визначається пропорційною зміною цін на різні товари визначає зміну цін різних товарів по відношенню один до одного в різних пропорціях

У залежності від ступеня передбачення інфляція поділяється на очікувану і неочікувану.

[Очікувана інфляція ] [Неочікувана інфляція

[ прогнозований ріст цін | непрогнозований ріст цін

Стагфлягдія - це інфляція, яка супроводжується стаг­нацією виробництва і високим рівнем безробіття в країні (одночасне підвищення рівня цін і рівня безробіття).

Кількісну оцінку інфляційних процесів дають показни­ки інфляції. Найбільш широко використовуваним показ­ником інфляїдії є індекс росту цін, в тому числі індекси споживчих ц:ін та індекси цін виробників.

Наслідки інфляції

1. Зниження життєвого рівня населення у формах:

а)зниження реальної вартості особистих заощаджень; б) скорочення поточних, реальних, доходів.

Тип кредитної інфляції провокується наданням кредиту понад мобілізовані кошти. Як наслідок порушується співвідношен­ня між попитом і пропозицією грошей. Серед безпосередніх чин­ників зростання цього типу інфляції постають потреби покриття дефіциту державного бюджету і кредитування клієнтів через кре­дитні лінії комерційних банків, що поповнюються шляхом нетовар­ної емісії центрального (національного) банку. Щоб обмежити надлишкову кредитну масу до розмірів оптимальної, використовуються показники обов'язкових резервів, статутного фонду, ліквідності та інші банківські нормативи. Еластичність швидкості обертання грошей досягається формуванням оптима­льного співвідношення між грошовими агрегатами М1М2, М3,L .

Процент за кредит або позичковий процент означає плату позичальника у боргових (кре­дитних) відносинах за надані в позику гроші чи матеріальні ціннос­ті. Процент належить до числа категорій товарного виробництва, яке і визначає суть кредитних відносин. Величина норми процента відображає економічні відносини між власником позичкового капі­талу і підприємцем, який прибуткове використовує у своєму обо­роті чужу власність, і становить собою ціну капіталу, що взятий у кредит.

Норма процента (N) розраховується за формулою:

'

N= _ Річний дохід на використаний позичковий капітал

Середня сума капіталу, що надається в позику

 

Економічна суть показника рівня процента –це кількісна характеристика плати за кредит, яка показує міру реалізації власності у формі отриманого доходу від її реалі­зації. Норма процента - динамічна величина, що залежить насам­перед від середньої в даній країні норми прибутку як міри прибут­ковості капітальних вкладень у виробництво. Реальна динаміка норми позичкового процента визнача­ється дією ринкового механізму і, насамперед, законами попиту і пропозиції кредитних ресурсів та державним грошово-кредитним регулюванням економіки.

Як правило, середня норма процента не перевищує норми прибутку.

Загалом, розмір процентної стави за кредит на макроекономічному рівні залежить:

Фактори Наслідки впливу чинників
Попит і пропозиція кредитних ресурсів на кредитному ринку Підвищення попиту викликає підвищення процентної ставки. Але міжбанківська конкуренція нівелює про­центну ставку в країні
Рівень інфляції Підвищення темпів інфляційного процесу викликає збільшення плати за кредит, оскільки зростають ризи­ки втрат кредитора
Рівень облікової ставки національного банку Основу розміру процентної ставки кожного банку складає величина облікової ставки національного бан­ку
Розмір кредиту За великими кредитами розмір процентної ставки має, бути меншим, бо питома вага витрат банку за такими кредитами відносно менша, ніж за малими
Термін користування кредитом Чим довший термін, тим вища процентна ставка за кредит, оскільки зростає фактор ризику і вищою є вартість довгострокових ресурсів кредитора
Рівень ризику Позички з вищим ризиком надаються під вищі проце­нти, щоб компенсувати кредиторові премію за ризик

Як правило, комерційні банки за основу позичкового процента беруть облікову ставку національно­го банку з додачею маржі. Маржа - різ­ниця між процентною ставкою за наданий банком кредит і ставкою, яку сплачує банк за куплені ресурси.

На розмір процентної ставки на мікроекономічному рівні впливають: мета використання кредитних ресурсів, розмір креди­ту, термін його використання та ступінь ризику.

Розрізняють переважно два види норми процента за кре­дит:

1 ринкову, котра складається під дією кон'юнктури монетарного ринку;

2) середню норму процента, що складається на монетарному ринку за певний період.

Застосовуються процентні ставки фіксовані (постійні), які протягом певного періоду не змінюються, і плаваючі (змінні). Пла­ваючі процентні ставки набувають все більшого використання, особливо за середньострокові і довгострокові кредити. За цими кредитами розмір ставки на весь строк не фіксується, а перегля­дається через узгодження строків з урахуванням зміни кон'юнктури грошового ринку, інфляції тощо. Час, впродовж якого процентна ставка залишається незмінною, називають процент­ним періодом.

Номінальна процентна ставка - це ціна грошової позики, що ви­значається як відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми позики без урахування зміни рівня цін під тис­ком інфляційного процесу. Реальна ставка процента визнача­ється шляхом порівняння між собою товарних еквівалентів з ура­хуванням інфляційного впливу. Розраховується вона за форму­лою:

R=[(N-P):(100+P)]*100,

де R- реальна процентна ставка; N- номінальна процентна став­ка; Р - річне зростання цін.

Якщо процентна ставка за кредит нараховується частіше, ніж за рік, то річна процентна ставка обчислюється за формулою:

де m- кількість разів нарахування процентів протягом року.

Отже, розмір номінальної процентної ставки відображає фактичну величину процентної ставки, що визначається на базі номінальної ставки за мінусом індексу інфляції.

Нарахування процен­тів за кредитами:

Н=( Д/К)*100%,

де R - норма позичкового процента; Д - дохід, отриманий на по­зичений капітал; К- сума наданого кредиту.

Депозитна ставка на основі простих процентів розрахову­ється так:

К=С*Т*(П/360/365)*100,

де К- розмір плати за користування коштами; С- сума депозиту чи кредиту; Т- термін користування грошима (у днях); П - процен­тна ставка.

Дана формула ефективно використовується для обрахун­ків короткострокового депозиту. Для нарахування накопичувальних вкладів довготермінового зберігання вживається формула:

FV= P*(1+R)n

Де FV - розмір плати за користування коштами; Р - сума наданих коштів; R- процентна ставка; п - кількість періодів.

Простий процент нараховується за ощадним вкладом у кінці одного банківського терміну. Його обчислення виконується на основі такої формули:

I=Р0-п-R

де ро - початкова сума вкладу; п - кількість нарахувань у роках; R - ставка процента (десятковий дріб).

Слід звернути увагу на номінальну ставку процента, яка не враховує інфляційного впливу, і реальну ставку процента, що ви­значається шляхом порівняння товарних еквівалентів у різних ін­фляційних періодах. Ставка процента реальна (R розраховується за формулою:

R=(N-P):(100+P)*100

це N- номінальна річна процентна ставка, %; Р - річне зростання цін, %.

Якщо проценти нараховуються частіше, ніж раз на рік, то ставка процента реальна (R,„) обчислюється за формулою:

ТЕМА 2. Форми та види кредиту .

1. Функціональні форми кредиту та їх характеристика.

2. Призначення та сфера функціонування комерційного кредиту.

3. Державний кредит: сутність і основне призначення.

4. Характеристика банківського кредиту. Механізм банківського
кредитування.

5. Роль міжнародного кредиту в системі розширеного відтворення.

6. Основні види споживчого кредиту та цілі і методи його надання.

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єкта­ми господарської діяльності. Комерційний кредит надаєть­ся продавцем (виробником) покупцеві (споживачеві) у вигляді відстрочки оплати за продані товари (виконані роботи, надані послуги).

Суб'єктами комерційного кредиту є:

— підприємство-постачальник (кредитор), яке надає від­строчку платежу за свій товар;

— підприємство-покупець (позичальник), яке передає кре­дитору вексель як боргове свідоцтво і зобов'язання платежу.

Об'єктом комерційного кредиту є реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем на­дається відстрочка платежу. Отже, об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал. Надання позик у товарній формі - специфічна риса комерційного кредиту.

Характерною особливістю комерційного кредиту є те, що він здійснюється підприємствами за їхнім власним розсу­дом і не підпорядковується банківській системі.

Мета комерційного кредиту — прискорити реалізацію то­варів в умовах тимчасової нестачі грошових коштів у покупців.

Економічні межі комерційного кредиту обумовлені, на­самперед, фінансовим станом його суб'єктів: постачальник (кредитор) повинен мати відповідні фінансові можливості для того, щоб продавати свій товар з відстрочкою платежу, а плат­ник (позичальник), отримавши товар, розраховує через певний строк нагромадити відповідні кошти, щоб повністю розпла­титися з кредитором. Комерційний кредит обмежений стро­ками і сумами, його обсяги залежать від розмірів фінансових ресурсів учасників торговельних угод.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

— сплати боржником за векселем;

— передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

— переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Традиційний механізм комерційного кредиту передба­чає проведення вексельного кредитування. Платник (пози­чальник) надає постачальнику (кредитору) комерційний век­сель, у номінальну вартість якого входить ціна товару (робо­ти, послуги) та відсотки за наданий кредит. При цьому по­стачальник надає платникові право погашати платежі части­нами і протягом певного часу (тобто в розстрочку).

До нетрадиційних механізмів комерційного кредиту в гос­подарській практиці відносять кредитування за контрактом типу "франчайзинг". Франчайзинг — це фінансово-кредит­на операція, пов'язана із забезпеченням прибуткової діяль­ності малого бізнесу; це ліцензія великого та відомого під­приємства (фірми) дрібному підприємцю на продаж продукції чи надання послуг під його маркою (товарним знаком). Одним із нових видів комерційного кредиту є форфейтинг, який використовується для кредитування зовнішньоторго­вельних операцій. Форфейтинг — це кредитування експор­тера шляхом купівлі векселів або інших боргових зобов'я­зань; це специфічний метод трансформації комерційного кредиту в банківський.

Продавцем при форфейтингу виступає експортер, який поставив товар і прагне інкасувати розрахункові документи імпортера з метою одержання грошей. Покупцем (форфей-тером), як правило, є банк або окрема спеціалізована фірма. Форфейтер бере на себе боргові зобов'язання імпортера за мінусом відсотків на весь термін, на який вони виписані .

.Банківський кредит — це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками. Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є головною ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця наяв­них у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики нада­ються банками суб'єктам господарювання всіх форм влас­ності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал.

Можна виділити основні принципи бан­ківського кредитування:

принцип відповідності змісту банківського кредиту рин­ковим відносинам, умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредит­ної угоди, прагнення забезпечити максимально можливу ви­году (прибуток) від позики, самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень тощо.

Принцип раціональності та ефективності банківсько­го кредитування характеризує економічність використання позики як з позицій інтересів банку, так і з позицій позичаль­ників — господарських суб'єктів.

Принцип комплексності банківського кредитування пе­редбачає побудову кредитного механізму на основі врахуван­ня всього комплексу чинників, що впливають на реалізацію

кредитної операції. Безумовно, що насамперед слід брати до уваги економічні чинники та умови.

Принцип розвитку банківського кредитування відобра­жає постійний рух і динаміку кредитного механізму.

Принцип поверненості означає, що кредит має бути по­вернений позичальником банкові.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у бан­ку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичаль­ника.

Принцип строковості означає, що позичка має бути по­вернена позичальником банкові у визначений в кредитному Договорі строк.

Принцип платності означає, що кредит має бути повер­нений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором.

Види банківського кредиту:

За строками користування банківські кредити поділя­ють на:

— короткострокові (до 1 року);

— середньострокові (до 3 років);

довгострокові (понад 3 роки).

За забезпеченням виділяють такі види банківського кре­диту:

— забезпечені заставою (майном, майновими правами, цін ними паперами); вартість застави звичайно перевищує суму! кредиту;

— гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

— з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

— незабезпечені (бланкові кредити).

Банківський кредит під заставу цінних паперів називаєть­ся ломбардним кредитом.

За ступенем ризику банківські позики поділяються на: стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

Банківські позики поділяють на п'ять груп: стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні.

Стандартні позики характеризуються мінімальним сту­пенем ризику (2%), що відповідає умовам стабільного фінансо­вого стану позичальника. Для позик під контролем, ступінь ризику дорівнює 5%. Робота з цими позиками це створює проблем для фінансової діяльності комерційних банків. Су-стандартні позики — це позики з підвищеним ризиком (ступінь ризику — 20%). Фінансовий стан позичальника на момент оцінки при такому виді банківського кредиту викли­кає серйозні побоювання.

Сумнівними є кредити, повернення яких викликає сумнів у банку. Для сумнівних позик характерний ступінь ризику в 50%. До цих позик відносять пролонговані і прострочені кредити.

Безнадійними (до погашення) є позики, які не Можуть бути повернені і збереження яких на балансі банку як активу не має сенсу (ступінь ризику — 100%). Безнадійні Позики спи­суються у встановленому порядку. В банківській практиці сумнівні, незабезпечені та безнадійні позики відносять до категорії проблемних кредитів.

За методами надання виділяють такі види банківських кредитів:

— У разовому порядку;

— відповідно до відкритої кредитної лінії;

гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, За потребою).

У світовій банківській практиці найпоширенішими схе­мами надання позик є кредитна лінія, револьверний (автома­тично поновлюваний) кредит, контокорентний рахунок, овер-драфт.

Кредитна лінія — це оформлена договором згода банку надавати позичальникові кредити протягом певного часу до певної заздалегідь визначеної максимальної величини —-ліміту кредитування.

Револьверний кредит — це позика, що надається банком клієнту в межах встановленого ліміту заборгованості, який] використовується повністю або частинами і відновлюється в міру погашення раніше виданого кредиту.

контокорентний кредит. Цей вид-банківського кредиту надається клієнтам, що мають у дано­му банку поточний рахунок. Контокорентний кредит органіч­но поєднує кредитне і розрахунково-касове обслуговування клієнта на основі відкриття єдиного активно-пасивного кон­токорентного рахунка. Банк бере на себе всі операції клієнті за поточними вимогами та зобов'язаннями.

Овердрафт (перевищення кредиту) є специфічним різновидом контокорентного кредиту; це сума, в межах якої банк кредитує власника поточного рахунку. При овердрафті банк у межах узгодженого ліміту проводить пла­тежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів на його поточному рахунку.

За методами погашення банківські кредити поділяють­ся на такі, що погашаються:

— водночас;

— У розстрочку;

достроково (за вимогою кредитора або за заявою пози­чальника);

з регресією платежів;

після закінчення обумовленого періоду (місяця, квар­талу).

За формою залучення (організації) банківський кредит поділяється на:

— двосторонній (комерційний банк — позичальник);

— консорціумний;

— "дзеркальний";

багатосторонній (паралельний).

На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського кредиту:

— овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відпо^ відному рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових) залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня;

— кредити овернайт , які надані (отримані) іншим банкам: вони надаються іншим банкам на строк не більше одного операційного дня. Цей вид міжбанківського кредиту використовується для завершення розрахунків по­точного дня;

— кошти, які надані (отримані) іншим банкам за опера­ціями РЕПО. Ці операції пов'язані з купівлею у них цінних паперів на певний період з умовою зворотного їх викупу за заздалегідь обумовленою ціною або з умовою безвідкличної гарантії погашення у разі, якщо строк операції РЕПО збігаєть­ся із строком погашення цінних паперів.

.Державний кредит — це специфічна форма кредитних відносин, у яких позичальником є держава, а кредиторами — юридичні або фізичні особи. Економічним призначенням державного кредиту є акумуляція державою коштів на основі принципу повернення для фінансування державних видатків. Державний кредит дозволяє державі як позичальнику вико­ристовувати додаткові грошові ресурси для покриття бюджет­ного дефіциту без здійснення з цією метою грошової емісії. За своїм економічним змістом державний кредит не­віддільний від державного боргу. Наслідком державного кредиту є зростання державного боргу. Державний борг — це сума коштів, отриманих від випущених, але ще не погаше­них державних позик.

Залежно від статусу позичальника розрізняють Централі­зований і децентралізований державний кредит' першо­му випадку державні цінні папери випускаються урядом (Міністерством фінансів), у другому — місцевими органами влади.

Залежно від місця розміщення державного кредиту роз­різняють внутрішні державні позики (розміщуються в даній Державі в національній валюті) і зовнішні позики (розміщу­ються за кордоном в іноземній валюті).

Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов'язань виділяють: короткострокові позики (поточні, як правило, до 1 року), середньострокові позики (як правило, від 1 до 5 років) і довгострокові позики (як правило, понад 5 років).

а видами доходності державні позики поділяють на: — відсоткові позики: власники державних цінних па­перів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксо­ваних, відсотків річних;

— безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною нижчої їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю об­лігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход з цінних паперів;

— виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграш­ний тираж погашення.

Державні цінні папери засвідчують право на власність і належність до державного кредиту. Державні цінні папери — це державні зобов'язання, що випускаються в докумен-тарній або електронній формах центральним урядом, місце- -вими органами влади і окремими державними підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів У ВІДПОВІДНІ бюджети Найпоширенішим видом державних цінних паперів є об- _ лігації державних позик. Облігація — це цінний папір, який, по-перше, засвідчує вне-. сення її власником певних грошових коштів на її придбан-ня ; по-другее, надає ЇЇ власникові право на отримання певного доходу від облігації, по-третє, потверджує зобов'язання держави відшкодувати повну номінальну вартість облігації у передбачений умовами позики строк. При документарній формі випуску державні облігації, за якими передбачена неодноразова виплата доходу, мають містити купонний лист. Купон — це відрізна частина об­лігації, що передається замість розписки під час отримання відсотків .Державні облігації можуть вільно обертатися, або мати обмежене коло обігу, вони ощадні й бувають казначейські.

Споживчий кредит — це кредит, який надається фізич­ним особам на придбання споживчих товарів тривалого ко­ристування та послуг і який повертається в розстрочку. Сут-нісна ознака споживчого кредиту — кредитування кінцево­го споживання. Споживчий кредит дає змогу населенню спо­живати товари і послуги до того, як споживачі спроможні їх оплатити. Тим самим споживчий кредит забезпечує підви­щення життєвого рівня споживачів. У макроекономічному плані споживчий кредит збільшує сукупний платоспромож­ний попит на предмети споживання і послуги, що стимулює розширення обсягів їх виробництва.

Головними параметрами споживчого кредиту є: 1) доступ­ність кредиту; 2) величина відсоткової ставки; 3) строки надання і погашення; 4) здатність позичальника повернути кредит.

Суб'єктами споживчого кредиту є банки і торговельні заклади (кредитори) та населення (позичальники). Традицій­но кредитування фізичних осіб здійснюється переважно ощадни­ми та іпотечними банками.

Об'єктом споживчого кредиту є витрати, пов'язані із за­доволенням потреб населення. Заведено поділяти ці витра­ти на дві групи:

1)витрати на задоволення потреб поточного характеру (придбання товарів в особисту власність);

2) витрати на задоволення потреб капітального або інве­стиційного характеру (будівництво житла, утримання неру­хомого майна).

Особливістю споживчого кредиту є те, що основною гаран­тією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особи — позичальника.

самому загальному плані виділяють товарні і грошові споживчі кредити. Товарний споживчий кредит пов'язаний із продажем товарів тривалого користу­вання в кредит (з розстрочкою платежу). Грошовий спожив-чий кредит — це надання банківськими або небанківськими кредитними установами позик фізичним особам на задо­волення їхніх споживчих потреб.

Іпотечний кредит — це особлива форма кредиту, пов'яза­на з наданням позик під заставу нерухомого майна — землі, виробничих або житлових будівель тощо. Іпотечні позики на­даються на довгостроковій основі. Іпотечний кредит стає можли­вим лише за умови приватної власності на землю і нерухомість. Застава землі і неру­хомого майна для отримання в банку довгострокового кре­диту називається іпотекою. Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призна­чення. Іпотечні позики в сучасних умовах найчастіше вико­ристовуються для фінансування придбання, побудови і пере­планування житлових і виробничих приміщень, а також осво­єння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту е те, що заставою для його надання може виступати та неру­хомість, на купівлю якої він береться.

Суб'єктами іпотечного кредиту є:

— кредитори з іпотеки — іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні компанії, а також універсальні комерційні банки

— позичальники — юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які нада­ють під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.

Об'єктами іпотечного кредиту є житлові будинки, квар­тири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділян­ки тощо. Розмір іпотечного кредиту визначається у вигляді частини вартості об'єкта іпотеки (LTV)

Діють два режими правового регламен­тування іпотеки: 1) режим іпотеки романо-германського права (країни Західної Європи); в його основі — значна фор­малізація іпотечного права: нотаріальне завірення акта іпо­теки, наявність кадастру чи поземельної книги, публікація іпотек та ін.; 2) режим іпотеки країн англосаксонського права; в його основі — гнучка і менш формалізована систе­ма іпотечного права; іпотека тут носить загальний характер, тобто якісно не відрізняється від інших форм застави і га­рантій. . У зв'язку із розвитком іпотечного кредитування формуєть­ся окремий іпотечний фінансовий ринок, головним інстру­ментом якого є іпотечні облігації — довгострокові цінні папери, що випускаються під забезпечення нерухомістю і приносять сталий відсоток. Мобілізація кредитних ресурсів для здійснення іпотечно­го кредитування проводиться за допомогою випуску особли­вого виду цінних паперів — закладних листів, забезпеченням яких служить заставлена в банку нерухомість. Продаж цих Цінних паперів дає банку кошти для надання іпотечних по­зик. Закладні листи є надійними борговими зобов'язання­ми банку, що приносять тверді відсотки.

Лізинговий кредит — це кредитні відносини між юри­дичними особами, які виникають у разі оренди майна і су­проводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є специ­фічною формою майнового, тобто товарного кредиту. Його спе­цифіка полягає у тісному взаємозв'язку і переплетенні кре­дитних, фінансових та орендних відносин. Лізинг — це довгострокова оренда машин, обладнання, промислових товарів інвестиційного призначення, куплених орендодавцем для орендаря для їх виробничого використан­ня, при збереженні права власності на них за орендодавцем на весь термін договору оренди

Об'єктом (предметом) лізингу є будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки, споруди, системи телекомунікацій тощо, не заборонене законодавством до вільного обігу на ринку.

Суб'єктами лізингу, як правило, є три особи:

1) постачальник або продавець предмету лізингу — під­приємство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво і реалізацію машин і обладнання;

2) лізингодавець — суб'єкт господарювання, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу; лізинго-Давцями можуть бути банківські або небанківські фінансові Установи (лізингові компанії);

3) лізингоодержувач (користувач) — суб'єкт господарю­вання, який одержує в користування об'єкти лізингу у вста­новлених лізинговим договором межах; лізингоодержувач вступає у відносини з лізингодавцем щодо оренди об'єктів лізингу.

Сутність лізингу полягає в наданні лізингодавцем у ви-ключне користування на визначений строк лізингоодержува-чу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним власність за дорученням і погодженням з лізингоодержу-вачем у відповідного продавця майна за умови сплати лізин-гоодержувачем періодичних лізингових платежів. За своєю економічною природою лізинг має двоїсту форму. З одного боку, лізинг відповідає сутності кредитних відносин і є кре­дитною операцією (має місце передача майна у користування на умовах строковості, повернення і платності); а з другого боку, оскільки кредитор і позичальник працюють не з гро­шовим капіталом, а з продуктивним, лізинг є подібним до однієї з форм інвестиційного фінансування.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій (ступеня окупності), лізинг може бути двох видів — фінансо­вий та оперативний.

Фінансовий лізинг — це угода, що передбачає протягом періоду своєї дії виплату лізингових платежів, які покривають повну вартість амортизації обладнання або біль­шу його частину, додаткові витрати і прибуток орендодавця.

Фактично у випадку фінансового лізингу має місце довго­строкове кредитування покупки. Лізингова угода характери­зується при цьому тривалим терміном, що наближується до терміну окупності предмета лізингу та амортизації всієї або більшої частини його вартості. Основне місце на ринку фінан­сового лізингу посідають банки.

Оперативний лізинг — це договір лізин­гу, який укладається на термін, менший за період амортизації орендованого майна. Для оперативного лізингу характерне часткове відшкодування вартості майна, що здається в лізинг (термін амортизації довший за термін договору). Витрати лізингодавця, які пов'язані з придбанням і утриманням предме­ту лізингу, не покриваються тут орендними платежами про­тягом одного лізингового контракту.

Міжнародний кредит — це рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин. Міжнародний кре­дит означає кредитні відносини між державами, банками і підприємствами (фірмами) різних країн. В основі міжнарод­ного кредиту — передача грошових (валютних) чи товарних ресурсів з однієї країни в іншу країну на засадах принципів кредитування. Необхідність використання міжнародного кре­диту визначається потребами поглиблення міжнародного по-Ділу праці і розвитку світогосподарських зв'язків.

Суб'єктами міжнародного кредиту є державні струк­тури, банки, міжнародні та регіональні валютно-кредитні орга­нізації, підприємства (фірми) та інші юридичні особи, окремі громадяни, кредиторами і позичальниками — представники різних країн. Залежно від суб'єктів міжнародних крединих відносин виділяють: кредит між підприємствами (фірми) різних країн; банківський кредит у міжнародній торгівлі; міждержавні (урядові) кредити; кредити міжнародних! ва­лютно-фінансових організацій.

Міжнародний кредит за своїм характером поділяється на грошовий і товарний. При наданні позик у грошовій формі об'єктом позики виступають міжнародні платіжні засоби, вільно конвертовані національні валюти. Товарна форма між­народного кредиту зв'язана з комерційним, або фірмовим кредитом — товари надаються підприємствами (фірмами) різних країн з відстрочкою платежу.

існують три основні види міжнарод­ного кредиту:

1) державний кредит, що надається на двосторонній і ба­гатосторонній основі, включаючи позики міжнародних орга­нізацій;

2) банківський кредит, пов'язаний з кредитними відно­синами між банками різних країн;

3)комерційний кредит, що безпосередньо обслуговує зов­нішню торгівлю та послуги підприємств (фірм).

В основі відсоткової ставки, яку сплачують за міжнародним креди­том позичальники, лежить сьогодні міжбанківська відсоткова ставка; залежно від того, які банки входять у міжнародний банківський синдикат, це може бути або Лондонська міжбан­ківська відсоткова ставка (ЛІБОР), або Паризька (ПІБОР), або Сінгапурська (СІБОР).

Міжнародний комерційний кредит — це позика, що на­дається підприємством (фірмою), як правило, експортером однієї країни, імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу. Комерційний кредит у зовнішній торгівлі поєднуєть­ся з авансовими розрахунками за товарними операціями, використанням векселів і товарних акредитивів. Для сучас­ного процесу зовнішньоторговельного кредитування харак­терним є взаємозв'язок комерційного і банківського кредиту.

Банки надають експортні та фінансові міжнародні креди­ти. Експортний кредит надається банком країни-експор-тера банку країни-імпортера (чи безпосередньо імпортеру) для кредитування зовнішньоторговельних угод. Особливістю екс­портного кредиту є його "зв'язаний" характер: позичальник зобов'язаний використовувати дану позику тільки для купівлі товарів у країні кредитора. Фінансовий кредит дає змогу імпортеру здійснювати купівлю товарів на ринку будь-якої іншої країни. У міжнародній торгівлі досить широко використовується механізм акцептно-рамбурсного кредиту, який поєднує в собі кредитну і гарантійну операції. За своїм змістом такий ВИД кредиту передбачає: по-перше, акцепт банком векселів експортера; по-друге, переведення (рамбурсування) суми век­селя імпортером банку-акцептанту. Банк надає гарантію на користь клієнта на певну суму шляхом акцепту виставлених на даний банк переказних векселів (трат). Банки беруть за такий акцепт певну винагороду з імпортера. Подібні міжнарод­ні кредитні операції розширюють для експортерів можливості реалізації товарів, а для імпортерів полегшують їх купівлю. У міжнародній торгівлі використовується механізм кре­дитування на компенсаційних засадах. У цьому випадку погашення кредиту здійснюється не грішми (валютою), а поставками продукції підприємств (фірм), збудованих й об­ладнаних за рахунок одержаної позики. Умови кредиту, що надається на компенсаційних засадах, є привабливими, насам­перед, для країн, що розвиваються.

Важливим інструментом європейського кредитного рин­ку (ринку єврокредитів) є механізм роловерного кредиту­вання. На основі цього механізму надається довгостроковий кредит з періодично змінюваною ставкою відсотка. Це озна­чає, по суті, періодичне "перекредитування" кредиту.

ТЕМА 3 Теорії кредиту .

1. Теорії кредиту та їх загальна характеристика.

2. Сутність натуралістичної теорії кредиту. Теоретичні доктрини представників натуралістичної теорії кредиту: А.Сміта, Д.Рікардо, Ж.Сея, Д.Мак-Кулоха.

3. Сутність капіталотворчої теорії кредиту. Теоретичні постулати економістів капіталотворчої теорії кредиту: Дж. Ло, Дж.Гана, Дж.Кейнса, Р.Хоутра, І.Шумпетера, П.Самуельсона, ЛЛернера,С.Харріса, Е.Хансена, Дж.Гелбрейта.

4. Розвиток капіталотворчої теорії кредиту в теорії монетаризму: Р.Руза,А.Бсрнса, О.Файта.

5. Грошово-кредитна політика України у світлі сучасних теорій кредиту.

Виділяють дві теорії кредиту — натуралістичну і капіталоутворюючу.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії Адам Сміт, Давід.Рікардо (Англія), Ан Робер Жак.Тюрго (Франція), Джеймс.Міль. (Англія)

Суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:

-об’єктом кредиту визначається тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;

-кредит розглядається як форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;

-позичковий капітал співпадає з реальним капіталом;

-банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позику;

-пасивні операції є первинними порівняно з активними.

А.Сміт і Д.Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не позичковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого. Він підкреслював: “Кредит є засобом, який чергово переноситься від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу; він не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований”.

Погляди на кредит класиків політекономії згодом підтвердили такі відомі економісти, як Жан-Батіст .Сей (Франція), А.Вагнер, Альфред.Маршал (Англія), та інші.

Натуралістичний підхід у трактуванні суті і ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику. Якщо позичковий капітал це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот повинен обмежуватися лише повним забезпеченням.

Переваги натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній може виникнути тільки в процесі виробництва.

Недоліки -не змогла до кінця розкрити відмінності між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу розглядалося лише як відображення нагромадження реального капіталу.. Роль банків вони зводилися до простих посередників у креддиті, не визначаючи їх активного впливу на процес відтворенн. Така одбокість виявилася і в трактуванні позичкового процента. Вони виводили норму процента з норми прибутку і не розгледіли залежності процента від зміни попиту і пропозиції на позичковий капітал, відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон’юнктури.

. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність з реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями ¾ експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які виросли з так званої капіталотврочої теорії кредиту.

Капіталоутворююча теорія має декілька етапів становлення: перші ідеї належали

Джон. Ло (1671-1729): із кредитом ототожнюються гроші і багатство; банки не посередники, а установи, що створюють капітал; кредит не залежить від процесу відтворення і має вирішальну роль у розвитку економіки.

Генрі. Маклеод: кредит приносить прибуток, тобто він є "виробничим капіталом". У зв'язку з новою роллю банку роль капіталоутворюючої теорії зростає

А.Ган і Йозеф.Шумпетер: кредит безмежний, тобто це рушійна сила розширеного відтворення; кредит створює депозити, а отже, капітал; активи передують пасивам; банки всесильні.

. Криза 1929-1933 років розвінчала капіталотворчу теорію кредиту. . Зокрема, були обґрунтовані прин­ципи кредитного регулювання економіки через зниження норми позикового відсотка і відповідне розширення ін­вестицій, що призводить у кінцевому підсумку до збіль­шення виробничого і споживчого попиту, а відтак - до зменшення безробіття.

Послідовниками Кеинса виступали представники неокейнсіанської школи грошово-кредитного регулювання (П. Семюелсон, Л. Лернет, Дж. Гелбрейт). В основу їх поглядів покладено ідею Кеинса про необхідність актив­ного втручання держави в господарські процеси, у тому числі і за допомогою кредиту.

Капіталотворча теорія отримує дальший розвиток у теорії монетаризму (М. Фрідмен, А. Берне, О. Файт), згідно з якою основними інструментами регулювання економіки є зміни грошової маси і процентних ставок, що дає змогу застосовувати кредитну рестрикцію чи експансію. Грошово-кредитна політика (ГКП) - це сукупність економічних за­дів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що їх здійснює держава з етою регулювання економічного росту, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і рівноваги платіжного балансу.

Сутність ГКП складається в зміні пропозиції грошей (грошової маси). В економічній літературі існує декілька трактувань ГКП:

1) всі економічні заходи, що стосуються сфери грошового обігу, включаючи й ті, котрі здійснюються без участі ЦБ (зміна рівня опо­датковування, структури бюджетних витрат) - дуже широке поняття;

2) сукупність економічних заходів держави з забезпечення оптимально­го валового курсу. При такому підході тактична мета - тільки регулю­вання валового курсу. Це збіднює механізм ГКП - дуже вузьке поняття.

Даючи визначення ГКП, важливо відзначити, що економічні заходи по­винні здійснюватися безпосередньо ЦБ або за його участю і реалізуватися через грошовий ринок, включаючи валютний.

При такому підході ГКП здобуває чіткі економічно обгрунтовані межі, єдину внутрішню інституційну основу, тобто охоплює грошовий ринок і бан­ківську систему.

ГКП виступає як системний, регулюючий механізм зі своїми специфічни­ми цілями, інструментами і роллю в економічній системі.

Головний суб'єкт - НБУ, крім нього у виробленні ГКП беруть участь Міністерство фінансів, Міністерство економіки, уряд, Верховна Рада.

Органи виконавчої і законодавчої влади визначають основні макроеко-номічні показники, що слугують орієнтирами для формування цілей ГКП (об­сяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний і торговельний баланси, рівень зайнятості).

Є і зворотний зв'язок. Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує Доповіді голови НБУ й одержує інформацію банку про стан ГКП ринку в Україні.

Вирішальну роль у розробці і реалізації монетарної політики відведено НБУ Відповідно до Конституції України (ст. 100) Рада НБУ самостійно розроб-ляє основні положення ГКП і здійснює контроль за їх проведенням.

Монетарна політика НБУ має цільовий характер, який можна представити трьома групами: стратегічні, проміжні й тактичні ціліСтратегічні цілі є ключовими в загальноекономічній політиці держав^

1. Стабільність банківських і процентних ставок.

2. Стабілізація цін (погашення інфляції).

3. Стабільність фінансових ринків.

4. Економічне зростання.

5. Висока зайнятість.

Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що уряд може стави. ти перед собою одночасну їх реалізацію, тобто держава має у своєму розпо. рядженні широкий спектр регулятивних інструментів для рішення таких задач

Однак за допомогою тільки інструментарію монетарної політики досяг-ти всіх цілей неможливо. Наприклад, стабілізація цін викликає використання визначених монетарних показників, що приводять до погіршення кон'юнк­тури, спаду виробництва і зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва необхідно прийняти міри, що можуть привести до пожвавлення кон'юнкту. ри і викликати ріст цін. Тому ЦБ вибирає в залежності від конкретної еконо­мічної ситуації одну зі стратегічних цілей. Це, як правило, стабілізація цін (зниження інфляції), тому що цим досягається стабільність національної гро­шової одиниці.

Дуже важливо, щоб на державному рівні були погоджені стратегічні цілі монетарної і загальноекономічної політики. Якщо такого узгодження не відбу­вається, ЦБ доводиться або змінювати свою стратегічну мету, або відстоювати її, загострюючи відносини з виконавчою і законодавчою владою.

Приклад: у 1991 -1993 рр. пріоритетною ціллю загальнодержавної політи­ки було стримування темпів падіння виробництва. На це була спрямована і монетарна політика, звідси ж випливає і гіперінфляція 1993 р.

У 1994 -1996 рр. НБУ, розуміючи свою відповідальність за стан монетар­ної сфери, почав відстоювати таку стратегічну мету - подолання інфляції і стабілізація цін. Уряд і Верховна Рада теоретично підтримали НБУ, однак фактично не використовували інструменти конкурентної і структурної пол­ітики, гальмуючи процеси приватизації і реструктуризації виробництва. Мету економічного росту не було підтримано немонетарними заходами, звідси -зниження виробництва, зайнятості, криза неплатежів, погіршення фінансо­вого стану економіки на тлі існуючого зниження темпів інфляції, що їх забез­печив НБУ.

Проміжні цілі полягають у зміні визначених економічних процесів для якнайшвидшого досягнення стратегічних цілей.

До проміжних цілей відносять спрямовані зміни ринкової кон'юнктури й економічних перемінних: маси грошей у обігу, процентної ставки, валют­ного курсу, швидкості обігу грошей, обсягу виробництва, рівня цін. Зміни визначених економічних процесів служать якнайшвидшому досягненню стра-тегічних цілей. Встановлюються такі мети на тривалий час. Так, пожвавлення кон'юнктури ринку через ріст грошової маси або зниження процентних ставок

короткостроковому періоді може викликати зростання попиту та цін. І тільки за умови, що ці міри активізують інвестиції і зростання виробництва, буде більпгуватись пропозиція, зупинить ріст цін і стабілізує них. Однак це довгост­роковий процес.

Тактичні цілі - це оперативні завдання банківської системи, що регулю­ють ключові економічні перемінні. Успішне регулювання ринкової економіки означає використання різних типів грошово-кредитної політики. Різні види такої політики можна згрупувати У три відокремлені блоки.

ТЕМА 4 Кредитна система.

1. Походження, сутність та розвиток кредитної системи в контексті історичної еволюції.

2. Основні принципи та організаційно-правові форми кредитної діяльності.

3. Організація та особливості сучасного розвитку кредитної системи в окремих країнах.

4. Формування кредитної системи України в умовах переходу до ринкових відносин.

Існує два підходи до визначення поняття кредитної системи:

1) кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини.

2) кредитна система - це сукупність банків , спеціалізованих кредитно фінансових інститутів, які здійснюють мобілізацію грошових ресурсів і надають їх у позики.

Недоліки другого визначення : не дає повного уявлення про зміст економічних відносин, що реалізується в банківській та пара банківській сфері, відсутня мотивація об”єднання установ в пара банківську систему, не всі пара банківські установи здійснюють позикові операції.

Сутністю кредитної системи є багатоваріантність кредитних відносин між суб”єктами кредитних угод, учасниками яких виступають банки та пара банки .

 

Типи кредитних відносин Інститути, які опосередковують кредитні відносини
Між банками і підприємствами Комерційні банки
Між банками та державою Центральний банк
Між підприємствами, товариствами, організаціями парабанки
Між підприємствами, товариствами, організаціями та населенням парабанки
Між фізичними особами Каси взаємодопомоги, кредитні спілки
Зовнішньоекономічні кредитні відносини Спеціалізовані банки

 

Необхідність і передумови кредитної системи базуються : на розвитку виробництва і розширення торгівлі, що зумовлює необхідність організації грошового обороту та необхідності специфічної форми підприємницької діяльності – нагромадження і розподіл тимчасово вільних коштів суб”єктів ринку

Організація виконання цих завдань викликала появу інститутів кредитної системи, які поділяються на 3 великі групи: центральні банки, комерційні банки і СКФІ - парабанки

За рівнем розвитку кредитні системи різних країн суттєво відмінні, але їх поєднує впровадження ієрархічної побудови її інститутів на двох рівнях – перший – центральний банк, другий – комерційні банки і СКФІ..

Даючи визначення категорії “кредитна система”, важливо звернути увагу на на її нетотожність з банківською системою. До її складу входять як банківська система так і небанківські фінансові інститути яки включають до себе інвестиційні, пенсійні фонди, страхові, лізінгові, факторингові компанії, ломбарди, кредитні спілки та інші складові елементи.

Банківська система: принципи побудови , цілі, механізм функціонування

Головною ланкою кредитної системи у є банки, які здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій. Під терміном "банк" розуміють установу, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності і терміновості.

Основне завдання банку - здійснювати посеред­ництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичаль­ників.

Банківська система - організаційна сукупність різ­них видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період.

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

^ однорівнева банківська система;

^ дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система передбачає гори­зонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-роз­рахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи харак­терний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів.

Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.

Нижній рівень - комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і

по горизонталі.

По вертикалі - це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківсь­кої системи, і комерційними банками.

По горизонталі - це відносини рівноправного парт­нерства та конкуренції між комерційними банками.

Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у берез­ні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладе­но основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає:

Верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управ­ління всією грошово-кредитною системою.

Нижній рівень - мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківсь­ких послуг і створити для стабілізації та поступової й піднесення національної економіки.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, прита­манні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розрахункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2) кредитно-розра­хункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі еконо­мічних процесів.

Комерційні банки є багатофункціональними устано­вами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів

Принципи функціонування дворівневої банківської системи

Рівноправність, свобода в раціональному господарюванні
Можливість вибору клієнтом банку (достатня кількість банків)
Конкуренція в банківській справі
Доступність інформації про банк
Недопустимість втручання в банківську справу "третіх осіб"
Налагодження зовнішньоекономічнизв'язків |

Функції банківської системи:

1 Трансформаційна — зумовлена посередницькою місією банків.

2) Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єк­там, банки мають можливість їх трансформов у ва­ти (змінювати) на різні строки, розміри, що змен­шує фінансові ризики.

3) Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

4) Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна), яка проявляється:

^ у прийнятті ряду законів та інших норматив­них актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи — від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

/ у створенні дійового механізму державного контро­лю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

Необхідність існування банківської системи визнача­ється двома цілями:

1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулю­вання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із загально-суспільними інтересами - забезпечення сталості грошей і стабільності роботи всіх банків;

2)забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не тільки своїми комер­ційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.

ТЕМА 5. Центральний банк та його роль в економіці.

1. Місце і роль Центрального банку в економічній системі держави.

2. Організаційно-правові основи функціонування Національного банку України.

3. Функції та операції Національного банку України.

4. Регулювання грошового обороту та грошово-кредитна політика НБУ.

5. Організація та регулювання діяльності комерційних банків.

Національний банк України покликаний забезпечувати стабільне функціонування національної грошової одиниці за до­помогою проведення належної емісійної політики, виконання фун­кцій банка банків і банкіра уряду, банківського нагляду і грошово-кредитного регулювання економіки. Провідними інструментами його дії виступають облікова ставка процента і норма обов'язкового резервування коштів комерційних банків.

Механізм операцій національного банку на відкритому ринку

Операції Національного банку на відкритому ринку  
Рестрикційна політика Експансіоністська політика  
Продаж цінних паперів комерційним банкам Зменшення банківських ресурсів Скорочення кредитних вкладень в економіку   • Купівля цінних паперів у комерційних банків Збільшення ресурсів ба­нків Зростання обсягів кре­дитів, наданих суб'єктам ринку
       

 

Реалізація політики офіційної облікової ставки національного банку

Політика «дорогих грошей» Політика «дешевих грошей

Збільшення ставки Зменшення ставки

Зниження о