ПИТАННЯ № 1

Феномен у феномені — саме так з повним правом і без перебільшення можна назвати найталановитішу, глибинно-самобутню в українській прозі 60-70 рр. XX ст. постать письменника Григора Тютюнника навіть на тлі “колективного феномена” генерації митців-шістдесятників ― покоління, саме народження якого, його естетико-ідеологічна генеза та духовна багатонацілена функціональність відіграли вирішальну роль у культурному та політичному житті України, у повороті нації до своєї самоідентифікації та вже “призабутої свободи” (М. Вінграновський). Саме генерація 60-х означила своєю сутністю і духовним призначенням два найважливіших, справді стратегічних, домінантних, навіть з погляду сьогодення, напрямки: перший, отой, воістину “зеровський зрух” чи естетичну націленість ― “Аd fontes!” (“До джерел!”) ― поворот до фундаментального (з візіями “неокласичного”, що напрочуд зримі в поезії Ліни Костенко та М.Вінграновського) осягнення найтрагічніших глибин життя, освоєння набутків, вершин і поразок знаменитого Розстріляного Відродження. По-друге, безумовно, не менш важливе “поворотне русло” у розвої покоління митців-шістдесятників та створення-відкриття новітнього генетичного коду нової України і водночас яскраво виражена духовна опозиція тоталітарній політичній системі. Тут можна відзначити плідні зусилля “перших сміливих”, найталановитіших репрезентантів цієї генерації “зв’язати воєдино розірваний час України” (О.Пахльовська) та повернути його “вкраїнну вже сутність” у контекст “материзни”, себто, Європи... Воістину саме поколінню Гр.Тютюнника судилося з позицій “трагічного оптимізму” (В.Стус) осмислити жорстоку сутність історії рідної Вітчизни й водночас осягнути і трагічність власної долі.

 

1931, 5 грудня — в Шилівці Зіньківського району Полтавської області народився Григір Тютюнник.

 

Тютюнник Григір (Автобіографія):

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі – батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах – полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан. У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік. Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження – на Ївзі Федотівні Буденній (1920 – 1921 рік) – він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством.

 

1937 – арешт батька. Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., із заслання не повернувся.

Тютюнник Федір (Лист із Шилівки)[1]:

Федір писав, що батько Григора, Михайло, загинув не безвинно, а за ”білогвардійщину, в доблесних лавах якої оружно змагався за єдіную і нєдєлімую Россію. Але Михайлова трагедія була зовсім в іншому — набагато жахливішому, ніж тюрма. Першу сім’ю він залишив з дитиною в колисці — то був Тютюнник Григорій-старший. Після того довго парубкував, доки на досвітки не прийшла Галька, яка до того була за дяком. Жили Михайло та дячиха — як кіт та собака. А коли його арештували і правили з етапом на Полтаву через Шилівку, за ворота не вийшла лише вона, бо в неї в хаті вже сидів інший. Михайло пошпурив через конвой свою кудлату шапку і тим самим поставив хрест на своєму другому шлюбі. Потім від нього з Карелії прийшов лист, де він писав, що назад не повернеться, якщо й буде живим...

 

Тютюнник Григір писав про батька: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й нині, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…» Ідеалізований образ репресованого і зниклого десь у «Сибіру несходимім» батька, навіть єдине фото якого було загублено, завжди лишався для Григора Тютюнника найбільшою святинею. Найкраще його прописано, мабуть, у чи не найвідомішій новелі письменника «Три зозулі з поклоном». Нині у Шилівці вам покажуть «татову сосну» – сосняк, насаджений Михайлом Тютюнником неподалік від місцевого цвинтаря. Колись Григір Михайлович зізнався Петру Засенку, що саме там волів би знайти місце для вічного спочинку. Поговорили, та й забули – обоє були ще надто молоді.

 

Тютюнник Григір («Коріння»): «Можливо, трагедія, особиста, батькова, тому й сталася, що рядовий колгоспник і пильщик, він не схожий був на мужика...»

 

Малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат – Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник.

Тютюнник Григір (Автобіографія):Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав “Як упав же він з коня”, “На майдані”. (...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз “Котигорошко”, – прекрасна казка. Перечитував оце недавно – диво, та й годі...А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків “Кобзар”, “Під тихими вербами” Грінченка, “Хіба ревуть воли...”, “Кайдашева сім'я”, “Тихий Дон”, тоді ще не закінчений, – третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.

У 1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою.

 

1942 — прийшов пішки з Донбасу до Шилівки. Григір змушений був пішки йти до матері на Полтавщину, адже тітка не могла сама прогодувати сім'ю, народивши «сестрицю» (дядько Филимон був у цей час на фронті).

Тютюнник Григір: Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, – голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідна моя тьотя з грудною сестричкою.Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей – те, що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було. Після Перемоги повернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорія – аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.

Після визволення України від фашистської навали Григір Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи.

1946 - навчався в Зіньківському ремісничому училищі № 7, закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева. Звідти втік, за що отримав чотири місяці ув’язнення (причина: захворів на легені, повернувся до c.Шилівки).

Тютюнник Григір: Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську-таки дівчинку. Туди, туди! Там – краще, хоч і їсти впроголодь. Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали «ледачі») – важко було, а тут ще й з “коханням не повезло”, бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі. Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. “Утік з Харкова?” – “Ні. Сів, та й поїхав”. – “А закон про три роки знаєш?” – “Знаю”. – “Ну-от”. Обрізали на моєму рам'ї ґудзики – і в КПУ. Потім судили. В залі були мама і я з міліціонером. А за столом – народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару – чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: “Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был...”. В таборі я взнав Тургенєва і Герцена (“Кто виноват?”, “Отцы и дети”, “Записки охотника”).

Славинський Микола[2]:

Родовід Тютюнників давній, степовий. Перша зав'язь його – десь аж на половецькому дереві, а друга – на татарському. Звідти, з глибин прачасу, – чорні очі та воронові крила чуприн. І в старшого брата Григорія, автора знаменитого роману «Вир», і в молодшого Григора. Уже в дитинстві копав город, заробляв трудодні (носив цеберкою воду для колгоспних полільниць).

Мав подарований солдатський ремінь, а штани були на одній підтяжці, полотняні. Хотілося справжніх, із міського краму. Коли Гришуню «прикріпили» до биків (це вважали найвищим хлопчачим курсом), він поїхав за двадцять кілометрів – здавати коноплі на завод. І заробив аж 90 карбованців. Такої суми вистачало не лише на штани, а тому Григір розпитав старших юнаків, де вони придбали добротний одяг. З'ясувалося, їм усе – форму й кашкети – видали в ремісничому училищі. До нього, в районне містечко Зіньків, і подалися босоніж осіннім степовим шляхом: мати в полатаній одежині та син у полотняних штанях (нових не встигли купити). Так і постали на порозі директора училища. Він після материних сліз (Григір затято мовчав) змилостивився.

Холодної зими Григір ходив із рідного села Шилівки до училища в ремісничій формі. На голову, під кашкет, мати напинала хустку. Скидав її на околиці містечка й ховав до глибокої кишені. Голодного 1947 року учням щодня видавали 700 грамів хліба і 20 грамів масла. Був ще й такий-сякий приварок (чи то пшоняна каша, чи то напівгнила картопля). Хлопець з'їдав його разом із відламаним шматком житняка, а не менше півкілограма хліба й масло ніс додому. Для матері, тітки Оксани та її маленького Іванка (в пам'яті Гришуні назавжди закарбувався прісний присмак лободи тридцять третього року). Шлях із райцентру додому, хоч і далекий, стелився звично, легко. У полях пахло чистим білим снігом, але ще дужче, спокусливіше – чорним глевким хлібом. Не надщипував жодної крихти. Гріла материна хустка, чулося рідне: «Гришуню!», згадувалося повернення з Донбасу. Воно було набагато довше й важче. Ще одинадцятирічним хлопчина верстав стежки, прокладені Другою світовою війною, від станції Щотово Боково-Антрацитівського району (там жили родичі) до полтавської Шилівки, де його чекала мати. І, змужнілий, притулився до неї, віддав припасені сухарі та жменьку сірої зернистої солі, а через роки змалював сувору недитячу дорогу в повістях «Облога» й «Климко». Під час тих мандрів побачив страшний великий місяць, чорний від густого диму, який клубочився над українським степом. Не забув уже зрілий письменник і про ремісниче училище: присвятив йому, без перебільшення, геніальне оповідання «Смерть кавалера», де про юного героя Їгорка мати скаже болюче, потаємне: «В тата пішов».

Каплун Любов[3]:

Коли дивишся на це подвір’я, мимоволі пригадуєш новелу «В сутінки», з якої і почався його письменницький шлях. Написана спершу російською мовою у листі до дружини, а потім перекладена і надрукована як оповідання, новела є, посуті, сповіддю письменника. Юнак, який приїжджає у село до матері, попри природну ніжність до неї, не може позбутися почуття відчуженості. Він пригадує епізод дитинства, коли мати виганяла його на піч, а сама приймала бахура-тиловика. Приниження, зневага, образа за батька-фронтовика назавжди залишили свій відбиток у свідомості вже дорослого Тютюнника. Мати відчуває свою неспокутувану провину перед сином: «… вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть… – Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…». Ця новела кидає світло на дитячу травму Григора, що болісно відлунюватиме у багатьох новелах і повістях, а сам сюжет адюльтеру матері стане одним із формотворчих для всієї творчості письменника. Стосунки з матір’ю все життя залишалися амбівалентними: з одного боку, природний синівський потяг, ніжність, а з іншого – пам’ять про зраду. Це видно, зокрема, з листування. Такою, мабуть, була для нього і хата: щось рідне й близьке, і, водночас, – нагадування про болючі травми дитинства. Близький друг Григора Тютюнника Петро Засенко розповідає, що мати, згадуючи про цю давню синову образу, картала себе, приказуючи: «Ох уже ці дурні молоді любощі!»

 

1950–1951 — працював на шахтобуді в Красному Лучі, Донбас, будував Миронівську ДРЕС, працював на відбудові шахт, слюсарював.

 

1951, з осені — служба на Тихоокеанському флоті — чотири роки: служив у Військово-Морському Флоті радистом на Далекому Сході (у Владивостоку). Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.

 

Сливинський Микола:

Після служби на Тихоокеанському флоті у вересні 1955 року Григір постав перед старшим братом простоволосим, стриженим, бо перед самим поверненням додому потрапив на гауптвахту. Поклав собі вразити і земляків, і Григорія, якого не бачив майже дев’ять років, а тому взяв не шинель, а хвацький бушлат. У тамбурі підбив на потилицю дженджуристу безкозирку. Коли йшов Львівським пероном, хтось необережно зачепив її рукою. Безкозирка закотилася під вагон.

Із душі враз вивітрилася матроська гоноровитість. Та й кого він мріяв «убити наповал»? Брат мало не височів серед натовпу, мав смолянисту – рідну! – чуприну. І тихоокеанець, знайшовши безкозирку, натягнув її на братові дротянисті кучері. Лише тоді помітив, що Григорій був у старенькому кремовому макінтоші, на обличчі мав глибокі зморшки: нещодавно брата, ще зовсім молодого (народився 1920 року), прооперували – вийняли з-над серця осколок. Пізніше Григір Тютюнник завважить: «Ми говорили того вечора про все наше життя, про тата, Шилівку, Владивосток, війну, пили й не п’яніли, плакали й не помічали сліз…» Пригадали й дідівську мазанку, в яку влучила бомба. Тоді згоріло найдорожче – листи від батька. А потім і його не стало. Григір, уже студент Харківського державного університету (студіював російську філологію), допомогав будувати нову хату, зробив перші меблі – триногий столик та полички для книжок.

 

Каплун Любов:

Дитинство і юність без батька – доля багатьох дітей війни. З часом його для Григора Тютюнника замінив старший брат Григорій. Стосунки братів були непростими – вони почали тісно спілкуватися лише після того, як молодший брат повернувся зі служби на флоті. Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння». З неї видно, як болісно він переживав братову смерть, який так і помер від фронтових ран. Коли вони обоє приїжджали в Шилівку, то заводили довгі довірливі розмови про життя, мистецтво, літературу. Хати обох братів розташовані по різні боки річки Грунь (далі вона зливається з Ташанню, і потім уже пливе під назвою Грунь-Ташань). Тож з вечора Григір із Григорієм проводжали один одного і ніяк не могли розлучитися – часом простоювали на мосту через Грунь аж до світання. Старший брат Григорій вивів знайому з дитинства річку у романі «Вир», а молодший у юні роки навіть обрав собі псевдонім Тютюнник-Ташанський.

 

Жежера Віталій:

Якось Григір зі старшим братом Григорієм стояли на мосту над Грунню в Шилівці на Полтавщині. Тютюнник-старший тоді закінчив роман ”Вир”. А молодший лиш починав писати. Він сказав старшому: твій роман — хутірський, бо російська мова у нас панівна, хто тебе читатиме? Старший потім довго не розмовляв з молодшим.

Міст, на якому вони стояли, був особливий. На ньому колись їхній батько зустрічався з матір’ю Григора. У Григорія мати — інша. Батька їхнього посадили 1937 року, й він не повернувся. А Григір із Григорієм зійшлись на тому мосту аж через п’ятнадцять літ і вперше назвали один одного братами. Вони сперечалися часто. Пізніш Григір казав, що інакше ”я не був би братом свого брата. Скільки їх живе на світі — братів, що не сперечаються й не страждають від тих суперечок, бо глухі до всього на світі й один до одного, як амеби...”

Згодом він перечитав чотирьохтомний словник Бориса Грінченка. Був вражений, як від найкращої белетристики. Зрозумів, що перейде на українську мову. Якби не старший брат, цей самобутній талант став би окрасою російської літератури. Як його земляк Гоголь і чимало інших. В дитинстві Тютюнників розвела доля, бо вони зведені брати — сини одного батька і різних матерів. Потім війна, повоєнний час, та й відстань їх розділяла: Григорій вчителював на Львівщині, а Григір служив радистом у морфлоті на Далекому Сході. Довго вони не спілкувались і важко сходилися — аж поки не стали, як нерозлийвода. Старший брат казав: «У тебе, Григоре, таке відкрите серце, що ти його хоч рукою прикривай...» Молодшому брату передав знання і про тодішнє літературне середовище. Тютюнник-молодший вже знав хто є хто серед письменників. Попри все він мав природній талант безпомилково давати характеристику будь-якій людині. Таке відчуття міг мати тільки справжній письменник. Якщо хтось із читачів, прочитавши його оповідання, надсилав йому листа, Григір обов’язково відповідав. Навіть вважав ту людину своїм другом. «Бо вона думає так, як я». Чимало таких листувань і справді переростало в дружбу. Бувало, що люди приїжджали з глибоких провінцій до Григора і ночували у його тісній квартирці. Він не був багатий... Та Боже! Яке там багатство зі скупих гонорарів... Але часто своїм гостям і квитки на дорогу купував і подарунки. Якщо помічав, що хтось з молодих у подертих черевиках, то довго не розмірковував, а заходив з ним у взуттєвий магазин і купував нові... Скільки таких випадків було...

Був ще третій Тютюнник, Федір — їхній двоюрідний небіж, також письменник. Він жив у Шилівці. Шилівський куток, де всі Тютюнники виросли, звався Гасанівка — за їхнім вуличним прізвиськом Гасани. Тут вчувається турецьке походження. І темперамент у них був гарячий, тюркський. Надто у Григора.

Він був бешкетний, усього спробував. У дитинстві навіть жебракував. Потім токарював, шоферував, служив на флоті. А ще раніше (за те, що по війні, в голодний рік, ”дезертирував” із заводу) — сидів у колонії. Коли його звідти випускали, тюремний бібліотекар казав: ”Жаль! Вы были лучший наш читатель!”.

Коли він уперше потрапив на пленум Спілки письменників і почув виступи класиків соцреалізму, то писав братові: ”Я взорвал бы себя вместе с этими, с позволения сказать, творцами!”. Таким і лишився — коли йшлося про літературу. Тому його побоювались, вважали дивним. Дивною здавалась загострена совість.

Сливинський Микола:

Григора часто називали Чіпкою (герой роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Вони, ці самотні бунтарі з різних епох, були схожі поставою, вдачею, ба навіть долею. «Я завжди був сам», – не раз гірко зізнавався Григір навіть тоді, коли появу кожного його оповідання нетерпляче очікували віддані читачі.

Тютюнник Федір (Лист із Шилівки):

Не любили вони Україну — ні політв’язень Михайло, ні його сини-відступники, народжені від різних жінок. Григір, як і батько, молився на Москву. Його тепер ”родичають” з петлюрівським отаманом Тютюнником, але краще б він був родичем Махна. Бо якось в одній суперечці на моє запитання: ”А яку владу ти б хотів бачити?” він кинув: ”Аніякої!” За темпераментом йому батько Махно більше пасував...”

 

1957 — вступив до Харківського університету на російське відділення філологічного факультету

 

Галина Найда:

Григорій Тютюнник-молодший як письменник і як особистість сформувався у студентському середовищі. До університету він прийшов 26-річною людиною, яка пізнала голод 1932-1933 рр., воєнні лихоліття, тяжку працю на харківському заводі ім. Малишева, несправедливе чотиримісячне ув’язнення, флот… Проте навчання та спілкування з викладачами і студентами перетворило сором’язливого парубка на принципову особу, що стала «реактивним двигуном» курсу.

Григорій-студент, маючи твердий характер і багатий життєвий досвід, займав досить-таки важливі посади: був старостою групи, головою студентської ради гуртожитку на Товкачівці, ініціатором і головним редактором філфаківського рукописного журналу «Промінь». Зі спогадів однокурсниці Г. Тютюнника Людмили Фадєєвої, восени 1959 року студентів філологічного факультету відправили до Валківського району на збирання врожаю. Група «Б» третього курсу російського відділення залишилась без куратора, і тоді керувати нею доручили Г. Тютюннику. В один із цих днів після збирання кавунів кілька студентів вигадали собі розвагу: пограти у футбол недостиглими кавунами. Така поведінка дуже розлютила Григорія – вихідця з села. Коли повернулись в гуртожиток, він зібрав усю групу і влаштував бучу, нагадавши, що ті кавуни хтось саджав, хтось полов, і футболити їх – значить виявляти неповагу до тяжкої праці селян.

Студентське середовище не тільки загартувало характер Григора Тютюнника, але дало поштовх до літературної діяльності. Писати почав російською мовою. На шпальтах курсового машинописного журналу, пізніше стінгазети, «Ентузіаст» з’явились перші Тютюнникові твори: оповідання «Начинающие» та «Отступница», незакінчений нарис «С третьей полки» і критична стаття «Рассказы и россказни». Найбільшим творчим досягненням студентських років стала новела «В сумерки», яку в 1961 році було опубліковано у високотиражному журналі «Крестьянка» під псевдонімом Григорій Тютюнник-Ташанський.

Григорія Тютюнника відрізняла велика жага до знань. Разом із найближчими друзями він студіював праці Маркса і Леніна, шукаючи в них відповіді на болючі для суспільства питання. Через це однокурсники називали його «шукачем правди». Відвідував літстудію та драмгурток, яким керував артист Л. Биков. Однокурсники згадують і про його зацікавлення класичною музикою. Так, Г. Залевський пам’ятає, як Григорій захоплювався Одинадцятим полонезом Огіньського. За спогадами Л. Фадєєвої, в університеті було створено гурток з вивчення класичної музики. Григорія часто бачили на цих заняттях і помічали його особливий інтерес до фортепіанної музики Рахманінова. Відвідування Григорієм лекцій в Харківському художньому музеї свідчить про його зацікавлення живописом. Згадуючи своє студентство, Григір Тютюнник в автобіографії писав: «…щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення». Але не тільки кохання, повагу друзів і викладачів, гарну освіту здобув він за ці роки. Зазнав Г. Тютюнник і горя. У 1961 році раптово помер його люблячий брат Григорій, котрий був йому і порадником, і вчителем. Зі смертю брата пов'язаний мовний злам Г. Тютюнника-молодшого: він почав розмовляти і писати виключно українською. Страшним випробуванням для Григора Тютюнника став допит в КДБ 5 квітня 1962 – наприкінці п'ятого курсу.

Але хто знає, якщо б на долю Григора Тютюнника не випали такі випробування, чи мали б ми такого майстра слова, адже, як він сам писав, «з любові й муки народжується письменник – іншого шляху в нього нема».

 

1958, грудень — одружився з Людмилою Василівною.

 

Тютюнник Людмила: Я ж була і першою слухачкою його оповідань, і першим критиком. Бува, прийде на кухню: «Ану, Людасю, послухай». І читає. Я завжди хвалила: здавалося, влучніше і краще не напишеш. А він: «Ні, ні. Я тут перероблю, а тут до-працюю, доберу потрібного слова». Він знав справжню цінність слова. У моєї мами в Мануйлівці у нього була кімната, стіл, який він сам змайстрував, ліжечко. І квіти кругом — м’ята, васильки. Було в нього ще надзвичайне захоплення — риболовля. Міг і приготувати рибу. А взагалі, коли треба, Григір і борщ варив, і дітей годував. Справжній батько був.

Тютюнник Федір (Лист із Шилівки):

Колись він писав старшому братові: ”Я, быть может, действительно с придурью, но любить умею. А может, и придурь-то эта — своеобразное проявление любви?” А згодом: ”Я полюбил девушку с нашего факультета. Полюбил так, как только может любить человек впервые. Я был рад тому, что многие мои поклонницы (а их было, искренне говоря, дочерта) не вытравили из моей души умения любить...”

Ту дівчину звали Люда. Вона стала матір’ю двох його синів. Їй присвячено ”Три зозулі з поклоном”...

 

Олена Черненко, дружина Тютюнника-старшого:

”Кажуть, його любили жінки. Мабуть — любили. Але то їхні проблеми”.

 

Сливинський Микола:

Збереглося спостереження поетеси Ірини Жиленко: «Придивіться, як Григір надзвичайно красиво ходить!» І справді Тютюнник вирізнявся в юрбі: високий, статурний, із гордо піднесеною головою, він, стріпуючи чуприною, крокував сягнисто, впевнено й твердо. Коли запрошували в гості, за звичкою переступав поріг, упівголоса наспівуючи якісь відомі рядки. Найчастіше: «Ой чий то кінь стоїть…»

Кланявся господині, а господареві міцно тиснув руку й подавав чи то пакунок із яблуками, чи то пляшку вина. Шанував сухе молдавське, яке тоді ще продавали з бочок на Бессарабці. За хвильку-другу опинявся в центрі уваги: вмів розповідати билиці й небилиці, а найбільше – переповідати «в ролях» задуми своїх майбутніх творів і когось вдало, але зазвичай незлобливо передражнювати (насамперед колег, зокрема відомого поета-земляка Бориса Олійника). Ніхто ніколи, окрім сановитих перодряпів-чиновників, на Григора не ображався. Його любили.

Так, любили. Це вважалося несосвітенною дивиною в творчому середовищі, було тим своєрідним винятком, коли міра таланту настільки висока, що йому, даному від Бога, вже не заздрять, як і самому Господу.

 

1961 — вийшло друком перше оповідання ”В сумерках” у журналі ”Крестьянка” № 5.

29 серпня 1961 року востаннє попрощався з Григорієм, а потім, розгорнувши потерту течку, перечитав рукопис другої частини його вже знаменитого роману «Вир», остаточно усвідомив: якщо й стане письменником, то українським. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману “Вир”) переклав свої “Сумерки»” українською мовою і з того часу писав лише нею.

 

1962 — почав писати українською. Сталося це в Комунарську на Луганщині, де викладав російську літературу у вечірній школі на Донбасі й був уболівальником футбольної команди ”Шахтар” (учителював у вечірній школі м. Артемівська Первомайського р-ну Луганської обл.).

Неживий Олекса[4]:У листі до Анатолія Кислого від 22 серпня 1962 року Григір Тютюнник детально розповідав, що колесо його фортуни зупинилося біля підніжжя шахтного терикону навпроти школи робітничої молоді. Він зрозумів переваги вечірньої школи перед денною, яка, до речі, стояла неподалік. Адже тут навчалися більш свідомі учні старших класів, порівняно нескладною була виховна робота, менше зошитів для перевірки. І два вихідні: субота, неділя. Викладатиме російську літературу в 5, 7, 8 і 10 класах. Особливо радий десятому, адже там вивчатиметься улюблена літературна епоха: Гончаров, Толстой, Некрасов, Чехов. Артемівськ – недавнє селище, яких на Донбасі багато. Триповерхових будинків небагато, а більше ще довоєнних хатинок. Неподалік – балка, в ній ставок і криниця, із якої беруть воду й носять коромислами. Посередині містечка димить терикон, гуде вентилятор, на копрі крутяться колеса, дрижать витяжні канати. Завгосп школи знайшов для молодого подружжя квартиру – це окрема кімната в будиночку неподалік школи. До початку навчального року молодий учитель багато читав: роман Ю.Бондарева “Тиша”, спогади Чуковського про Купріна, комплект журналу “Новый мир” за перше півріччя. Учнями були здебільшого робітники шахти, часто розповідали про роботу, про життя-буття, і не підозрювали, що їх розповіді – це джерело для роздумів, літературних творів. Адже для них Г. М. Тютюнник був насамперед учителем, якого любили й поважали за приязнь, простоту й щирість у спілкуванні, вміння розуміти й відчувати співбесідника. Захоплено читав твори українських та російських письменників. Інколи після уроків збиралися разом, відпочивали, особливо любили слухали, як гарно співав Григорій Михайлович українські народні пісні. Перші дні й місяці учительської праці приносили не тільки радощі, бо кожен учитель був зобов’язаний насамперед дотримуватися вимог навчальної програми, за виконанням якої ревно слідкувала дирекція, численні перевірки провадив районний відділ освіти. Зберігся класний журнал 8 “А” класу середньої школи робітничої молоді Артемівська за 1962-63 навчальний рік. У цьому класі навчалося двадцять п’ять учнів. З російської літератури, яку викладав Гр.Тютюнник, за підсумками навчального року п’ятірки й четвірки отримали шістнадцять учнів. Вивчалися всього чотири твори із російської літератури ХХ століття: “Молода гвардія” Олександра Фадєєва, “Доля людини” Михайла Шолохова, “Як гартувалася сталь” Миколи Островського, “Василь Тьоркін” Олександра Твардовського. Звісно, що для творчої, неспокійної натури вчителя цього було замало. Найбільше вадило принизливе для педагогів адміністрування: “Треба починати щось для себе, для душі. Школа – це не те. Давати уроки, розповідати щиро і широко – подобається. Але ж плани, канцелярська робота, якась дурна і непотрібна директорська манера (мабуть, усіх директорів у світі) говорить з учителем як з солдатом, засмічує розум; відчуття таке, немов у душі усихає самий любий серцю паросток ”. Одним із тих, з ким учитель Гр. Тютюнник листувався найчастіше, був літературознавець П.Гаврилов. Так, у травні 1963-го Гр. Тютюнник розповідає про недавню поїздку до Львова. Там вийшла поетична збірка Григорія Тютюнника “Журавлині ключі”. Мголодший брат “збирав її по одному віршику, а було таке, що й по рядку, дав їй назву і тому вона мені особливо рідна”. Тому й при читанні ілюзія особистого спілкування з автором була неймовірно сильна. Знову в листі звучить щире зізнання в неприйнятті тодішньої школи і своєрідний самоаналіз власного духовного світу. “Вчителювати не хочу. Вчити – люблю, учнів ще більше. Спостерігати, як людина на твоїх очах починає мислити – це найбільше щастя для мене. Але не терплю шкільної атмосфери. Отих дурних ієрархічних стосунків між учителями, завучем, директором, побудованих на суто інтелігентських покидьках моралі, не люблю моралізувати на тему відвідування школи дорослими людьми (я працюю в вечірній), бо дуже поважаю принцип: кожен знає, чого йому треба, а якщо не знає, то життя його навчить краще, ніж сама найморальніша мораль. Мораль – це вже щось прикладне. Не люблю звітів, насилування своїх знань методичною еквілібристикою, на яку зараз мода; не люблю ськати в газетах речення ультрасучасного змісту, щоб втовкмачувати учневі в голову мовний шаблон і прописну істину, написану на скрижалях народної етики ще Христосом, але названою сьогодні “Моральним кодексом”. Ось скільки речей, яких я не люблю. І говорю про них, наче до цього є комусь діло!…Тепер мені залишається зломити в собі русака. Це для мене, пане добродію, ціла революція. Адже на протязі п’ятнадцяти років я по зернині збирав російську мову, триєрував те зерно, сушив і вже почав був сіяти – хай невміло, пригоршнею і проти вітру, але почав. Сіяти почав на камінь, як апостол Петро, бо російський побут, російський характер знав далеко гірше, ніж рідний, український. Йшов навмання. Їздив, дививсь. Але що таке – побачити і що – пережити? Що таке раз пройтись стежиною і що – роздавити на ній кожну грудочку ще дитячою босою п’ятою! Не хочу, не можу цідити життя через соломину, хочу пити його ківшем!»

1963, 24 січня — народився син Михайло (на Донбасі).

 

1963 — переїхав до Києва. 1963-1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав’язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».

Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О.Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу (у видавництвах “Молодь”, “Веселка”), а згодом повністю віддається літературній творчості.

У 1966 p. вийшла перша його книжка “Зав'язь” (вид-во “Молодь”). “Зав'язь” була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Григора Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

Журнал “Дружба народов” відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р.

У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.

 

Григір міг зробити й так: дочитавши твір пізньої ночі, відразу, не відкладаючи на ранок, зателефонувати авторові, аби сказати йому кілька теплих слів. Надто ж тому авторові, який зазнав ідеологічних пропісочувань. Про це, зокрема, залишилося свідчення прозаїка Володимира Дрозда: коли його роман «Катастрофа» критикували на всіх рівнях ( вимушено, під компартійним тиском робили це навіть такі майстри слова, як Павло Загребельний), саме Григір підтримав гнаного й голодного (в буквальному розумінні цього визначення), на кілька років молодшого колегу. Несподіваний нічний дзвінок занепалий духом Володимир Дрозд запам’ятав на все життя. Тоді ще ніхто не знав, що роман, який з’явився друком у журналі «Вітчизна» (1968, №2), видадуть книжкою лише через двадцять років. Розпочиналися арешти творчої інтелігенції й вони, майже ровесники, як і багато інших шістдесятників, щодня очікували виклику до спецслужб. Лихо топталося під вікнами, зазирало у вікна й душі. І хоч тоді минулося, автор низки оповідань, знакових для української прози двадцятого століття, відчував недремний погляд режиму до своїх останніх днів.

 

1970, 13 травня — з’явився на світ син Василь

 

На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

 

У 1970-ті роки з’являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). Робить переклади:

Горький М. Серце Данко: Оповідання / М. Горький; 3 рос. пер. Гр. Тютюнник. – К.: Веселка, 1974

Соколов-Микитов І.С. Рік у лісі: Оповідання / І. С. Соколов-Микитов; Пер. з рос. Гр. Тютюнника. – К.: Веселка, 1976

Островський М.О. Гудок: Уривок з роману "Народжені бурею" / М. О. Островський; Пер. з рос. Гр. Тютюнника. – К.: Веселка, 1977

Тухтабаєв X. Пригоди двієчника: Повість-казка / Х. Тухтабаєв; 3 узб. пер. Гр. Тютюнник. – К.: Веселка, 1977

Тухтабаєв X. Кінець жовтого дива: Пригодницький роман / Х. Тухтабаєв; 3 узб. пер. Гр. Тютюнник. – К.: Веселка, 1978

Зієдоніс I. Блакитна казка / І. Зієдоніс; Пер. з латис. Гр. Тютюнник // Барвінок. – 1996. – № 8. – С. 20-21

Распе Р.Е. Пригоди барона Мюнхаузена: Оповідання / Р. Е. Распе; Переказ укр. для дітей Гр. Тютюнника. – К.: Грайлик, 1999

 

ЯПОНСЬКА ПОЕЗІЯ з російської.

 

Тютюнник перекладав українською мовою твори В.Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона» та оповідання («Міль пардон, мадам!: Оповідання / В. Шукшин; Пер. з рос. Гр. Тютюнника // Дніпро. – 1979. – № 7. – С. 135-140). Іноді Тютюнника називають українським «ШУКШИНИМ», але вони майже ровесники.

Петро Засенко переповідає історію знайомства, яке не відбулося:

Все почалося з перекладів Тютюнника російською мовою. Оповідання, які в Києві не друкував жоден літературний журнал, у Москві цензура, бувало, пропускала. Тютюнника перекладала Ніна Дангулова. Зараз уже старенька, але тоді дуже беручка жінка. Залишилось надзвичайно цікаве листування Дангулової з Тютюнником. Його епістолярій промовистий. Читається як художній твір...

Ніна Дангулова розповідала, що якось була у Пєрєдєлкіно, в Будинку творчості. У той самий час там перебував і Шукшин. Дангулова переклала Тютюнникове оповідання «Поминали Маркіяна». За вечерею у їдальні передала його Шукшину. «Почитаєте, скажіть свою думку». Серед ночі її розтривожив грюкіт у двері. «Отвори, это я, Шукшин...» Стоїть у піжамі, босий, в руках — оповідання Тютюнника: «Кто это такой? Это потрясающе! В русской литературе такого нет...» Дангулова пообіцяла, що познайомить їх.

Вони так і не встигли познайомитися... За тиждень до призначеної зустрічі країну облетіла сумна звістка: Василь Шукшин помер на зйомках фільму «Вони воювали за Батьківщину». Почувши про це, Тютюнник пішов на Бессарабський ринок і закупив усі чорнобривці. Поїхав у Жуляни, узяв квиток і вилетів до Москви... Росія прощалась зі своїм письменником. Море народу... «Я казав, що я з України і мене пропускали через усі міліцейські пости — аж до домовини». Пізніше Тютюнник напише про це в короткому нарисі «Світла душа». В останніх рядках прочитується суть письменницької долі і обов’язку: «Із болі і муки народжується письменник. Іншого шляху в нього немає»...

 

Тютюнник Людмила: Його, звичайно, критикували на замовлення. Писали, що «завис на тину», «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі та ображені». А ще тяжче було, коли він бачив, що навіть не в замовленні річ, а просто його не розуміють. Страшно переживав те нерозуміння. Це я тепер можу сказати, що вони не доросли до глибин творів Григора Тютюнника… А тоді ж він думав, що його творчість справді не потрібна людям. Йому докоряли, що пише про село. «А про що ж мені писати, як я міста не знаю?» — запитував Григір. Не любив він міста. Казав: «Пишу про те, що знаю і люблю». Було, і гарно про нього писали. Як-от Леонід Новиченко, Микола Вінграновський. А негативно писали Санов, Шамота (в ті часи директор Інституту літератури), Володимир Мельник. Твори, які були заборонені до друку, лежали в шухлядці вдома. Серед них «Медаль», «Сміхота»... Слава Богу, він їх не знищував. Переживав і радився з друзями, як бути далі. Це і Анатолій Дімаров, і Юрій Мушкетик, і Петро Засенко, і Євген Гуцало. А найближчим другом був Анатолій Шевченко. Вони його розраджували й надихали на творчість. А визнання Григір уперше відчув, коли дізнався про присудження йому премії ім. Лесі Україн-ки. На жаль, це сталося за місяць до смерті Григора. Премію призначили, а він її так і не отримав. У ті дні його безперестанку вітали. З ранку до вечора він стояв біля апарата й вислуховував привітання.

Дімаров Анатолій:

Йому все життя не давали спокійно працювати, починаючи з дебютного твору, — розповідає письменник Анатолій Дімаров. — Цензура не залишала без уваги рукописи Тютюнника ні на мить. Вони були й справді дуже сміливими для радянського часу. Пам’ятаю, бідного Юрія Мушкетика, який, будучи головним редактором журналу «Дніпро», надрукував Тютюнника в цьому виданні, викликали в Спілку письменників на розправу. Коли він туди прийшов, побачив розлютованого завідувача відділу культури, який, перекреслюючи «антирадянщину» Тютюнника, примовляв: «Як ви оце пропустили?! Це ж неможливо читати!» Потім стукнув кулаком по столу, похитав головою й вимовив: «Ну й пише ж, гад! Ножа не проткнути!» Так талановито писати могли одиниці. Григір буквально малював словами!

Григір терпіти не міг Корнійчука! Якось Тютюнник сидів у кафе «Еней», випивав із друзями. Ледве наскребли грошей на одну півлітрівку. Випили. Виявилося мало. Стали скидатися знову. Зсипали останні дрібні гроші на стіл, Григір став перераховувати. У цей час до кафе зайшли Корнійчук із Чалим і присіли за сусідній столик. Буфетниця вибігла до них, почала обслуговувати. Корнійчук дістав із сумки пляшку дорогого коньяку. А Тютюннику принесли дешевої горілки — на більше грошей не було. Чалий з Корнійчуком тихо спілкувалися між собою. Вони навіть не спромоглися привітатися, хоча добре знали Григора... Тютюнника це образило. Він устав, підійшов до Корнійчука й запитав: «Олександре Євдокимовичу, ви мене знаєте?» — «Пробачте, не маю честі», — відповів Корнійчук. «Ну і я не маю честі вас знати. Але спробуйте нашої горілки. А ми вашу спробуємо». І поставив на його столик дешеву горілку, а сам забрав корнійчуківський коньяк. Олександр Євдокимович зірвався з місця зі словами: «Пішли звідси. Пішли! Це бандити!» Таким був Григір.

Ще пам’ятаю випадок. Якось у те ж кафе «Еней» зайшов один відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії. Григір, який вже був напідпитку, устав і на все кафе крикнув йому: «У тебе очі, як дві повії з Хрещатика!»

Тютюнник дуже не любив Козаченка, який був головою Спілки письменників. Григору подобалося пародіювати його, імітуючи густий бас й неспішний темп мови. Коли Козаченку про це донесли, він кричав Мушкетику: «Що ви його друкуєте? Це ж г…о, а не письменник!»

 

Тютюнник свої нові твори спочатку показував мені. Бувало, прийде до мене додому, сяде біля дверей і скаже: «Толю Андрійовичу (так він мене називав), послухайте, що я створив...» Як він читав! Справжній артист! Григір настільки перевтілювався у вигаданого персонажа, що навіть змінювався зовні. Приміром, якщо його герой був кульгавим, то й Григір накульгував. Усе в ньому перетворювалось: і риси обличчя, і манера поведінки, і вираз очей. Тому ще до того, як Григір починав читати текст, я вже бачив його героя.

 

Є такі люди, які пишуть сміливі речі, а насправді залишаються боягузливими. Григір же як писав, таким і був. До речі, коли японці видавали книгу «Всесвітня новелістика», то з письменників Радянського Союзу включили туди тільки двох — Шукшина й Тютюнника. Григора неодноразово перекладали за кордоном. У той час це було дуже небезпечно.

— Тютюнника завжди не любили в Спілці письменників?

— До того моменту, поки головою не став Павло Загребельний. Він вигнав деяких донощиків і недругів Тютюнника, після чого ситуація поліпшилася.

Пам’ятаю, як у Спілці письменників уперше обговорювали рукопис Григора. Як ви думаєте, що він приніс на суд Спілці? Новелу «Медаль», яка у найяскравіших фарбах висвітлювала тему голодомору 1947 року! Але ж тоді ця тема була таємницею за сімома печатками. У новелі описується, як якомусь конюхові за те, що він виростив відмінних коней, дають медаль. На вручення нагороди його кличуть до Будинку культури. І от він, який опух від голоду, ледве повзе в цей клуб. Там місцевий чиновник викликає його на сцену для того, щоб народ побачив свого героя в обличчя. Але охлялий конюх говорить: «Я не маю сили піднятися на сцену. Краще киньте мені медаль у шапку...» Коли Тютюнник читав цей твір, у залі була мертва тиша. Потім голова запропонував бажаючим висловитися. Усі мовчали. Тишу порушив Олександр Новиченко (літературознавець і критик. — Авт.): «Такий голод навряд чи був. Я знаю. Це була просто відбудова. Сутужно, але не більше. Тютюнник згустив фарби». На захист встав Микита Шумило (український прозаїк і перекладач. — Авт.): «У цього хлопця оголені нерви, і він писати інакше не може. Тому не будемо його повчати. Нехай пише як пише». Але Спілка наполягла на тому, що необхідно переробити кінцівку твору. Мовляв, конюх піднявся на сцену, йому потисли руку, поздоровили... Підлити єлею, у загальному...

 

 

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.

 

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».

 

Повість «День мій суботній»