Актуальність риторики в системі сучасної комунікації

Аргументація і пралогіка

Елокуція ти прийоми непрямого мовного впливу.

Категорії риторики й аргументація

Стадії риторичної аргументації

Актуальність риторики в системі сучасної комунікації

Тема 5. Риторичний аспект аргументації

Хоменко І.В. Еристика: Мистецтва полеміки. – К.: Юріеком Інтер, 2001.

Література

1. Алексеев А.П. Аргументация. Познание. Общение.– М.: Изд-во МГУ, 1991.

2. Аргументация, интерпретация, риторика // http://www.argumentation.ru

3. Брутян Г.А. Аргументащия./Отв. ред. Э.Б.Маркарян. — Ёреван: Изд-во АН АрмССР, 1984.— 105 с

4. Ивин А.А. Основы теории аргументации. – М.: Гум. Центр ВЛАДОС, 1997..

5. Кассен Б. Эффект софистики. – М., СПб: Университетская книга, 2000.

6. Клюев Е.И. Риторика (Инвенция. Диспозиція. Элокуция). М.: Приор, 1999.

8. Краткий словарь по логике / Под ред.Д.П.Горского. М.: Просвещение, 1991.

26. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. – М.Наука, 1975.

9. Никифоров А.Л. Логика и теория аргументации. Вводный курс. – М.: Изд-во УРАО, 2003.– 144 с.

10. Перельман Х., Ольбрехт-Тытека Л. Из книги “Новая риторика: трактат об аргументации” // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М., 1987.

11. Поварнин С.И. Спор. О теории и практике спора // Вопросы философии.– 1990. – № 3. С. 93-94.

12. Рузавин Г.И. Логика и аргументация: Учебн. пособие для вузов. М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997. - 351 с.

Ми уже не одноразово зверталися до риторичного аспекту аргументації. Що ж до самої риторики як форми комунікативної діяльності, то зазначимо, що говорив такий визнаний авторитет в області семіотики (а сучасна риторика вважається однією із семіотичних наук), як Ю.М. Лотман: «... ‘риторизм’ не належить до якихось епох культури винятково: подібно опозиції ‘поезія/проза’, опозиція ‘риторизм/антириторизм’ належить до універсалій людської культури» [12: 175]. Звідси можна зробити висновок, що, що риторика, як діяльність, притаманна для усіх часів.

Дана підстава є достатньою уже сама по собі. Однак можна ще раз процитувати Ю.М. Лотмана, з переконанням, що риторика як наука не лише не протипоказана нашій сучасності, але й прямо показана їй: «Варто звернути увагу на те, що існують культурні епохи, цілком або значною мірою орієнтовані на тропи, які стають обов'язковою ознакою всякого художнього мовлення, а в деяких граничних випадках усякого мовлення взагалі. ... Типологічно тяжіють до типів культури, в основі картини світу яких лежить принцип антиномії та ірраціональної суперечності» [Там же : 172] Ті, кому що-небудь говорять ці слова, не можуть не помітити, що в них фактично міститься майже вичерпна характеристика нашого «суперечливого часу», більшість протиріч якого дійсно непереборні (антиномічні) і дійсно мають ірраціональний характер

V ст. до Р.Х. час «офіційної» появи риторики як наукової дисципліни, що, за словами С. С. Льюїса, «старша за церкву, старша за римське право, старша за латинську літературу». Про «офіційну» появу риторики йдеться тому, що задовго до цього часу відповідні або, принаймні, подібні категорії інтенсивно розроблялися в інших «культурних регіонах» – особливо продуктивно в Індії1.

Однак європейська класична риторика зобов’язана своїм становленням Древній Греції, де саме в V ст. до Р.Х. з’являється перший підручник з риторики. Піком риторичних ідей стали III - II ст. до Р.Х. – період, пов'язаний з діяльністю «батьків риторики»: Аристотеля, Ісократа, Діонісія Галікарнаського. Початок нашої ери став розквітом давньоримської риторики, найбільш значні пам’ятники якої – трактати Цицерона й Квінтиліана.

Незадовго до згасання античності риторика вважалася вже нормативною дисципліною, тобто дисципліною, додержуватися вимог якої вважалося обов'язковим. У такому вигляді її одержало й значно розвинуло Середньовіччя, що включило риторику в сім «вибраних наук». З XVI ст. риторика стає відомою в Україні, що насамперед пов’язано з діяльністю братських шкіл а пізніше Києво-Могилянської академії.

На XVIII ст. припадає час фатального союзу риторики з поетикою й стилістикою, від якого виграла насамперед поетика. До початку XIX в. історики науки фіксують занепад риторики. XIX ст. і перша половина XX ст. – самий сумний період в історії її розвитку. Саме в цей час із приводу риторики склалися основні оманливі уявлення щодо риторики, багато з яких продовжують існувати й сьогодні.

Незадовго до закінчення цього періоду (60-ті рр. нашого сторіччя), коли присутність риторики знову стала відчуватися в соціальному дискурсі, учені – насамперед гуманітарії, стурбовані можливим «другим пришестям» риторики, почали спроби розібратися в тім, чим була риторика колись, що належало їй історично й на що вона в принципі могла б претендувати тепер.

Однак до жодних конкретних висновків у цьому напрямку відповідні пошуки тоді не призвели, і точно розмежувати «сфери впливу» не вдалося. Удалося лише констатувати, що риторика уже давно «просоталася» у величезну кількість наукових дисциплін, насамперед таких, як стилістика, поетика, логіка, теорія літератури, лінгвістика, психологія, соціологія та ін.

Втім, жодній з цих наук «риторика в цілому» не знадобилася. Більше того, у цілому риторика навіть могла б перешкодити їм – почасти в силу своєї нормативності, почасти в силу занадто великої «заразливості» цієї наукової дисципліни: впроваджуючись в інші області наукового знання, риторика загрожувала їм зсувом об’єкта досліджень. Тому-то в хід і йшли лише окремі категорії й поняття риторики. Вилучені зі складу наукової парадигми, ці категорії й поняття, зрозуміло, трансформувалися – іноді до повної невпізнанності.

Так відбулося, наприклад, із тропами й фігурами, що на час «стагнації риторики» перекочували в поетику, стилістику й теорію літератури. Зрозуміла справа, що при цьому зв’язок з елоквенцією (розділ риторики, що традиційно містив тропи й фігури) став досить примарним. І вже незабаром трапилося так, що з мовних прийомів взагалі тропи й фігури перетворилися в мовні прийоми художньої літератури: саме там згодом і стали локалізувати такі явища, як метафора, метонімія, гіпербола, паралелізм, інверсія тощо.

Навести приклад використання тієї або іншої фігури означало відтепер навести приклад з художнього твору, причому найчастіше віршованого. Виникла примітна омана, начебто поети говорять фігурами: омана ця нашкодила як фігурам – жорстко закріпивши за ними область віршованого побутування, так і поетам – строго зобов'язавши їх користуватися насамперед фігурами. Поезія поза фігурами стала мов би неварта називатися поезією, фігури поза поезією мов би перестали існувати.

Втім, «цитуючи риторику», поетика, до честі її, постійно давала посилання на джерела, що, будучи етично бездоганним, тим не менш лише усталювало уявлення «вдячних нащадків» про риторику як про «науку говорити фігурами». Тим часом сказати, що риторика - це «наука говорити фігурами» (або «наука говорити красиво»), значить зробити велику помилку. Однак узвичаєно риторику стали послідовно визначати саме як вчення про красномовство. До речі, традиції такого визначення започаткувалися ще в самій античності: риторику й тоді багато хто уявляв собі саме в цій якості.

Проте, зрозуміло, «тропи не є зовнішньою прикрасою, певного роду апліке, що накладається на думку ззовні, – вони становлять суть творчого мислення, і сфера їхня навіть ширша, ніж мистецтво. Вони належать творчості взагалі» [12: 169]. Так що трактування красномовства як прикрашеної фігурами й тропами мовлення послужило риториці погану службу: саме «прикрашене» мовлення згодом часто ставало предметом нападок критиків (із суміжних риториці областей), що протиставляла «прикрашеному» мовленню мовлення точне, позбавлене прикрас.

Насправді ж ніякого протиріччя між мовленням з фігурами (фігурального, або фігуративного, мовлення) і точним мовленням немає – ні теоретично, ні історично.

Теоретично фігуральному мовленню зовсім ні до чого відмовляти в точності: так, наприклад, будь-яка наукова дефініція виявляє зрештою фігуральну «підкладку» (це або піднесення частини до загального або трансформація загального в частину, або опис замість називання, або проекція одного на інше тощо – в усіх цих операцій є точні назви мовою риторики).

Так, протягом усього «архаїчного» періоду риторики відносини її з логікою були достатньо дружніми (це почасти пояснюється тим, що одна з перших систематизацій риторики й одна з перших систематизацій логіки належать тому самому авторові – Аристотелю). А тому стверджувати, що логіка зобов'язує до точності вживання мови, у той час як риторика – до неточності, значить розривати природні зв’язки, що здавна існували між цими двома областями пізнання. Ю.М. Лотман зазначає в цьому зв’язку: «...помилково риторичне мислення протиставляти науковому. Риторика властива науковій свідомості в такій же мірі, як і художній. В області наукової свідомості можна виділити дві сфери. Перша – риторична – область зближень, аналогій і моделювання. Це сфера висування нових ідей, установлення несподіваних постулатів і гіпотез, які колись здавалися абсурдними. Друга – логічна. Тут висунуті гіпотези піддаються перевірці, розробляються висновки, що випливають із них, усуваються протиріччя в доведеннях і міркуваннях. Перша – «фаустівська» – сфера наукового мислення становить невід’ємну частину дослідження й, належачи науці, піддається науковому опису. ... Творче мислення як у галузі науки, так і в області мистецтва має аналогову природу й будується на принципово однаковій основі – зближенні об’єктів і понять, що поза риторичною ситуацією не піддаються зближенню. Із цього випливає, що створення метариторики перетворюється в загальнонаукове завдання, а сама метариторика може бути визначена як теорія творчого мислення».[12: 175]

Історично риторика теж аж ніяк не була наукою про фігуративне мовлення. Більше того, риторика й розумілася, скоріше, як наука про точне, ніж як наука про прикрашене мовлення. І в історію наукового мислення вона повинна була увійти не як вчення про те, чим прикрашати мовлення, але як зовсім особлива область знань про те, яким чином передавати й зберігати інформацію.

На жаль, історія наукового мислення розпорядилася інакше. Одна із самих упорядкованих наукових дисциплін, що мала універсальний характер і заздалегідь відповідала на багато з питань, які тільки через недогляд згодом знову постали перед людством, риторика фактично зробила одну із найкрасивіших за всіх часів акцій самознищення – замкнувши лінію досліджень, започаткованих нею же, у коло й залишившись поза цим колом («...останні ритори виявили боязкість перед наслідками відкриття, зробленого ними інтуїтивно») [8: 35].

Справа в тому, що риторика взяла на себе надзвичайно масштабне завдання: всебічно описати характер взаємозв'язку між «світом речей» і «світом слів», іншими словами, показати, як відбувається трансформація предмета в слово. Більш глобальний і глибокий підхід до мовлення уявити собі важко: реальна дійсність і вербальна дійсність, що є результатом переосмислення й перетворення реальної, одержали в класичній риториці максимально повне висвітлення з позицій людини, що здійснює це переосмислення й перетворення й пред’являє його результати подібним собі. Таким чином, «людина мовець» (homo loquens) був поставлений у центр риторичної концепції в цілому.