ЛІТЕРАТУРА

Криза модернізму. Становлення постмодернізму.

Модернізм» як тип культури ХХ століття. Напрями модернізму.

Провідні тенденції сучасного культурного розвитку. Типові риси сучасної західної культури.

ТЕМА 6. МОДЕРНІЗАЦІЙНІ ТА ПОСТМОДЕРНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. – Львів, 2003.

Культурологія: Навч. посібник / А.Г.Баканурський та ін. – К., 2005.

Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб. пособие. – Спб., 1996.

Культурология: Учеб. пособие для студентов негуманитарных спец. /В.И.Добрынина, М.С.Киселёва. – М., 1993.

Культурология. ХХ век. Антология. – М., 1995.

Культурология. Словарь. – Спб., 1997.

Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник – К., 2005.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник – К., 2006.

Глобалистика: Энциклопедия/ Гл. ред. И.И. Мазур, А.Н. Чумаков; Центр научных и прикладных программ «Диалог».– М.: ОАО Издательство «Радуга», 2003.

6.1. Провідні тенденції сучасного культурного розвитку.Типові риси сучасної західної культури Неоднорідність і незвичайна розмаїтість культурного матеріалу XX століття, величезна кількість його філософських, історичних, соціологічних, літературно-художніх та інших інтерпретацій, наше безпосереднє ставлення до культурної системи сьогодення, що заважає навіть фахівцеві-досліднику вийти за межі внутрішньої точки зору на культуру, спричиняє відсутність більш-менш загальноприйнятої концепції нинішньої культурної ситуації.

Осмислити інтерпретації явищ культури XX ст. неможливо поза історичним контекстом, без урахування ролі епохальних подій XX ст., що обумовили зміну парадигми мислення й системи цінностей. Ця зміна може бути визначена поняттям кризи гуманізму як системи поглядів, котра понад усе цінує людину як особистість, її право на волю й щастя, а нормою відносин між людьми вважає принципи рівності, справедливості та людяності. Розчарування в гуманістичних цінностях почалося зі світовою війною 1914-1918 років, коли вперше була усвідомлена здатність людини до тотального самознищення. Війна, в яку втягнулися десятки мільйонів людей, у якій вперше в історії людства були застосовані засоби масового знищення (отруйні гази), нові дивовижні знаряддя вбивства (авіація, танки, міни), породила не тільки політичну нестабільність, але й глибокий песимізм щодо гуманістичних ідеалів і віри в світлу силу розуму, що твердо володіла умами європейців з епохи Просвітництва.

Подальші зміни на карті соціально-політичної історії ще більш загострили кризу: російська Жовтнева революція 1917 р., що проходила під демократичними гаслами, завершилась утвердженням деспотичного режиму Сталіна, Німеччина демократичним шляхом (через парламентські вибори) прийшла до фашизму. Дві, здавалося б, протилежні ідеї — ідея світового панування пролетаріату (в СРСР) та ідея світового панування „арійської раси” (в Німеччині) мали, врешті, однакове втілення — тоталітарну державу, що абсолютно зневажає гуманістичні ідеали, позбавляє людину індивідуальності й перетворює її на „коліщатко” і „гвинтик” військово-бюрократичної машини. Друга світова війна 1939—1945 років остаточно розвіяла гуманістичні ілюзії; десятки мільйонів загиблих, сталінські табори в СРСР, геноцид єврейського народу, скинуті СЦІА на Хіросіму та Нагасакі атомні бомби продемонстрували міфічність уявлень про людину як „мірило всіх речей”.

Після Другої світової війни світ розколовся на два табори – капіталістичний і соціалістичний. Такий розподіл, прийнятий в основному в соціалістичних країнах, є дуже умовним, оскільки деякі розвинуті країни (наприклад, Швеція й Канада) вибрали „змішаний” варіант, свого роду „народний капіталізм”, з розвинутими системою соціального захисту та державним сектором економіки. Змінилися й співвідношення політичних сил на світовій арені (після розпаду колоніальної системи низка країн – нинішній „третій світ” – здобув державну незалежність і став перед вибором орієнтації—прорадянської чи проамериканської, а відтак і перед вибором типу держави) та економічна ситуація (деякі східні країни – Японія, Південна Корея – здійснили потужний економічний ривок, інші – як арабські „нафтоносні” країни – підвищили свій добробут за рахунок відкриття на їх територіях корисних копалин). Усе це змістило акценти світового розвитку з північного заходу на південний схід, істотно перебудувавши в свідомості людини звичну картину світу.

Розпад СРСР і розвал „соціалістичного табору” також активно вплинули на сучасну культурну ситуацію. Через протистояння соціалістичної й капіталістичної систем світ довгий час перебував у стані „холодної війни”. Ця конфронтація, що кілька разів приводила людство на межу ядерної війни (наприклад, під час „карибської кризи” шістдесятих років, коли на Кубі були встановлені спрямовані на США радянські ракети), переконала ядерні держави в необхідності підписання договору про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), а отже, і подальше скорочення ядерного потенціалу СРСР та США.

Розпад Радянського Союзу вплинув не лише на політико-економічну ситуацію в світі. Насамперед він трансформував систему цінностей людей, що живуть в епоху після „Перебудови”. На руїнах тоталітарної імперії почали формуватися держави, суспільне життя у котрих – подекуди менш, подекуди більш послідовно – орієнтується на протилежну систему цінностей. Це спричинює не тільки кардинальні зміни в соціально-економічній структурі суспільства, але й закономірно призводить до різкого, нерідко трагічного, переосмислення людиною свого місця в суспільстві. Метаморфоза усталених культурних парадигм породжує специфічну культурну ситуацію, розвиток якої дуже складно прогнозувати, як і аналізувати породжені нею культурні феномени. Однак у самій складності задачі й полягає її привабливість для дослідження методами різних наук, насамперед культурології.

Наприкінці XX ст. людство вступило в нову стадію свого розвитку – стадію побудови інформаційного суспільства. Найбільш розвинуті промислові країни Північної Америки, Західної Європи та Південно-Східної Азії вже піднялись на його першу сходинку. Розуміння того, що це суспільство знаменує створення нової цивілізації і приводить до суттєвих трансформацій у системі сучасних культур є характерною рисою нової масової суспільної свідомості. Проте передчуття та усвідомлення невідворотності різкого повороту в історичних долях людства, пов'язаного з переходом до нової цивілізації, помітне вже в працях мислителів першої половини XX ст. У 20-ті роки XX ст. О. Шпенглер проголосив занепад нинішньої індустріальної цивілізації, але ще не визначив обриси і зміст нової. У кінці 50-их років американський економіст Ф. Махлун висунув тезу про настання інформаційної економіки і перетворення інформації в найважливіший товар, а в кінці 60-их років лідер постіндустріалізму Д. Белл уже прогнозував перетворення індустріального суспільства на інформаційне. На початку 80-их років виникнення інформаційного суспільства було зафіксовано в найбільш розвинутих країнах Заходу та в Японії американським професором Дж. Морганом, японським професором Й. Масудою та іншими.

У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти – Америку, Австралію – і ввійшов певною мірою в життя азіатських та африканських країн, таких, як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже характерна не лише для Європи, її тепер називають „західною культурою”. Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому, які в своєрідному вигляді виявляються й у культурах інших країн.

Сучасна західна культура винятково динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне ставлення до часу („час – гроші” ) багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідносин. Ця культура ґрунтується на підприємництві, бізнесі, діловитості. Її головні герої – люди, що вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм. Ще однієюрисою сучасної західної культури є її глобалізація

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на різні голоси філософів, письменників, художників про її загибель. Їй удалося вистояти у двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими та комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової й більш досконалої, ніж вона, культури. Більше того, творчі можливості західної культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли. Її досягнення в XX ст. стали настільки значними, що видозмінили умови життя всього людства. Великий вплив на змістову наповненість сучасної західної культури справили всі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і духовної культури: винаходи у галузі електронних засобів зв'язку, освіти, побутової техніки, відкриттів у галузі генної інженерії, заглиблення у мікросвіт та космос, створення нових хімічних матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають „постіндустріальним”, „електронним”, „інформаційним” тощо). Американський публіцист-футуролог, автор одного з варіантів концепції постіндустріального суспільства Е. Тоффлер убачає пряму залежність між розвитком техніки й способом життя, його цінностями. У роботі „Футурошок” Е. Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних та технологічних змін створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм (множинність).

6.2. «Модернізм» як тип культури ХХ століття. Напрями модернізму. Найбільш поширеною теорією, котра досліджує і пояснює характер трансформаційних змін у сучасному суспільстві в соціологічному аспекті є теорія модернізації, яка пройшла значну еволюцію з середини XX ст. Початок модернізації відносять до епохи Відродження, вважаючи, що сам проект Модерну обґрунтовується Просвітництвом (Ю. Хабермас) і пов'язаний із подоланням засад традиційного суспільства та значною мірою є незавершеним.

Теорія модернізації виникла в американській науковій літературі післявоєнного періоду, а сама модернізація розглядалась як явище цивілізаційного масштабу, закріплюючи поділ людства на три світи (розвинені індустріальні країни, соціалістичні країни та індустріально малорозвинені країни). Ідеї модернізації розглядаються у трьох смислах:

Ø у першому, найбільш загальному, модернізація - синонім всіх прогресивних соціальних змін стосовно будь-якого історичного періоду;

Ø у другому, поняття рівнозначне "сучасності", капіталістичним змінам, що відбувалися на Заході з XVI ст. і досягли свого апогею в XIX-XX ст., і які включають процеси індустріалізації, урбанізації, націоналізації, бюрократизації, демократизації, індивідуалізму, утвердження розуму й науки, секуляризації

Ø у третьому смислі термін "модернізація" стосується лише відсталих та слаборозвинених суспільств, які прагнуть наздогнати більш розвинені країни. Це так звана вторинна „наздоганяюча” модернізація, що супроводжується вестернізацією („західнизацією”) національних культур, утратою ними національно-культурної ідентичності.

Еволюціоністська за своєю природою (А. Ковальов, П. Козловськи, П. Штомика та ін.) теорія модернізації пов'язується із соціально-економічними перетвореннями й довгий час у західному варіанті зводилась до „накладання” на інший світ парадигм західного цивілізаційного суспільства, а тому значна частина авторів убачала в цій теорії обґрунтування нової західної моделі домінування в інших країнах і в світі.

Механічне перенесення засад західної моделі модернізації на слаборозвинені країни Азії та Африки породила в них низку тяжких суперечностей і навіть соціальних катастроф, бо не враховувало особливостей соціального ладу та культури цих країн, що й знайшло втілення у метафоричному визначенні цього типу модернізації, як „модернізації на квадратних колесах”.

Надалі С.А. Айзенштадт, А. Турен таціла низка інших авторів обґрунтовують необхідність органічної модернізації на основі національної культури та менталітету країн, котрі модернізуються, що й знайшло промовисте підтвердження на прикладі Японії й інших країн, та є актуальним і для України.

Для модернізму у мистецтві, що почав зароджуватися всередині ХІХ ст., а почав складатися в систему на початку ХХ ст. притаманний плюралізм, поява множинності нових ідей. В ньому виникли різні течії й напрями (експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм), нові форми та жанри мистецтва, пов'язані з використанням техніки (цифрова фотографія, електронна музика, комп'ютерна графіка), набули популярність масові художні видовища, отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв. Ці напрями в мистецтві пов'язані з новим – модерністським –світоглядом. Модернізм (від франц. тоdеrnе – сучасний) протиставляв себе традиціоналізму в якості єдиного „мистецтва сучасності” або „мистецтва майбутнього”. Саме слово „модерн” було вперше використано в V ст. для розмежування християнства, що набуло офіційного статусу, і минулого римського язичества. З того часу „модерність” (належність до сучасності) завжди передбачала необхідність усвідомлення епохи у співвіднесенні її з античністю. В Європі нова культура завжди формувалась на базі оновленого ставлення до античності. Так, античне мистецтво завжди вважалось нормативним зразком, із яким звіряли свої твори художники „модерну” в усі часи. Культура „модерну” будь-якої епохи завжди озиралась на античність і, навіть критикуючи її, все ж ніколи повністю від неї не відмовлялась.

У XIX ст. модерн почав набувати стійку тенденцію, протиставляти себе історії й традиції взагалі, пориваючи історичні зв'язки. Модерним починає вважатись тільки те, що виражає просто „нове”. Починається гонитва за „великою новизною” як такою. Ця модифікація модерну чітко представлена, наприклад, у теорії мистецтва Ш. Бодлера – французького поета XIX ст., на котрого великий вплив справив Е. По. Так, Ш. Бодлер орієнтував художників на відмову від традиційних норм і зразків. Художникові пропонувалось завоювати простір та час майбутнього, не орієнтуючись при цьому на будь-які вказівки. Він не знав жодних правил поведінки, норм і зразків у цьому відкритому йому майбутньому; він просто створював нове, не маючи на цьому шляху ніяких орієнтирів. Ш. Бодлер, по суті, сформулював стратегію культури постмодерну.

Модернізм у мистецтві – це сукупність напрямів, що склалися у мистецтві XX ст. Точні часові межі цього явища визначити важко, адже модернізм – явище неоднорідне. Характерними особливостями модернізму є:

- відсутність єдиного стабільного стилістичного начала (модернізм неможливо визначити як стиль у мистецтві – це, скоріше, сукупність стильових напрямів);

- теоретичною базою модернізму є такі філософські теорії, як філософія життя, неокантіанство, феноменологія, інтуїтивізм, фрейдизм;

- відмова в мистецтві від реалізму, спроба, як і в науці, проникнути в потаємне, невидиме;

- елітарний характер культури, що поєднується з намаганням перебудови суспільства та прагненням до масовості.

Умовними часовими рамками існування модернізму можна вважати період з 1907 р. (часу виникнення кубізму) по 60-ті роки XX ст. (початку постмодернізму). Центрами модернізму дослідники вважають Францію, Німеччину, Італію і Росію.

Модернізм як явище культури XX ст. включає такі напрями в мистецтві:

1. Кубізм(від франц. сиbе – куб) – авангардистський напрям в образотворчому мистецтві початку XX ст. (П. Пікассо, Ж. Брак, Л. Попова), особливостями якого були конституювання об'ємної форми на площині, використання простих, усталених геометричних форм (куб, конус, циліндр). „Точкою відліку” для кубізму стала робота II. Пікассо „Авіньйонські дівчата” (1907). Кубізм не намагався навмисно відійти від реальності, він просто шукав нові способи її розуміння.

2. Футуризм (від лат. futurum – майбутнє) виник як суспільно-політичний рух в Італії в 1909 р., ідеологом котрого був літератор Ф. Марінетті. У своїх маніфестах футуристи пропонували ідею „повстання проти тиранії слів „гармонія” та „гарний смак”, пропонували знищити театри, музеї, „вимести” з живопису всі вже використані сюжети, зображувати сучасне динамічне життя. Наслідуючи Ф. Ніцше (який стверджував, що „світ не є чимось фактичним, він рухається, перебуваючи у стані розвитку”), футуристи всіма засобами намагалися передати рух, прискорений темп життя. Це досягається засобами ритмічного повторення окремих фігур і їх частин, наприклад – збільшується кількість рук, ніг у людини, що біжить, зображується мигтіння відповідних фрагментів.

3. Експресіонізм (від лат. ехрrеssiо – вираження) – напрям у літературі та мистецтві початку XX ст., що проголосив єдиною реальністю суб'єктивний духовний світ людини, а його вираження – головною метою мистецтва. В межах експресіонізму виникли перші твори абстрактного мистецтва. У деяких художників, насамперед німецьких, експресіонізм набув яскравого антивоєнного характеру (Е. Барлах, Ж. Гросс, О. Дікс).

4. Абстракціонізм (від лат. аbstrасtiо – відстороненість) – художній світогляд, напрям у мистецтві XX ст., який відзначається заміною натуралістичної предметності вільною грою кольорів, ліній і форм. Серед засновників абстрактного мистецтва – В. Кандінський, П. Мондріан, майстри орфізму. Абстракціонізм виникає в 1910 р. та стає кульмінаційною точкою модернізму в плані відходу від предметності. Першим абстрактним твором уважається акварель В. Кандінського (1910), на якій, за словами одного французького критика, „перший раз в історії живопису не можна було що-небудь помітити або взнати”. Абстракціонізм вирізняється винятково простим малюнком: основна увага зосереджується на світлі й кольорі. До різновидів абстракціонізму відносять геометричну абстракцію, абстрактний експресіонізм, ташизм та ін.

Супрематизм(від лат. suprematіе – панування, перевага) – напрям у мистецтві, заснований у 1913 р. К. Малевичем. Філософською основою супрематизму стало вчення А. Бергсона та Б. Кроче про інтуїцію. Супрематизм вказує на панування інтуїтивного, чистого почуття, що оперує чистим кольором і площинними геометричними формами при відображенні зовнішнього світу. Найбільш відомим супрематичним твором К. Малевича є його „Чорний супрематичний квадрат на білому фоні”. При повному зануренні в субстанцію чорного квадрата свідомість, у кінцевому рахункові, доходить до крайніх меж усвідомлення чорного як Абсолюту. „Квадрат” – символ Землі й усього земного – перетворюється у цій точці виміру на більш фундаментальний символ – символ неба. „Чорний квадрат” К. Малевича став легендою в мистецтві XX ст.

5. Сюрреалізм (від франц. surrealisme – надреалізм) – напрям у мистецтві XX ст., що проголосив джерелом мистецтва сферу підсвідомого (інстинкти, сни, галюцинації), а його методом – розрив логічних зв'язків, які замінюють вільні асоціації. Сюрреалізм виникає у роботах художників 30-их років XX ст. – С. Далі, П. Блума, І. Тангі. Не останню роль у виникненні цього напряму належить 3. Фрейду. Головною рисою сюрреалізму в живописі стає парадоксальна алогічність поєднання предметів і явищ. Найяскравіший представник сюрреалізму – С. Далі. Його творчість можна вважати ризиковими експериментами із смислами й цінностями в європейській традиції.

Звертаючись до сфери підсвідомого, цікавлячись еротикою, нездійсненими бажан­нями, грою фантазії, С. Далі поєднує різнорідні об'єкти, протиставляє їх один одному в надприродних ситуаціях. Серед найвідоміших образів С. Далі – розплавлений годинник, телефонний апарат з трубкою у вигляді лангуста, диван-губи, рояль, котрий звисає ніби драпіровка та ін. Використовує він і прийом „зникаючих образів", які нібито розчиняються в навколишньому просторі.

7. Еклектизм (від грец. еklektikos – той, хто вибирає) – художній напрям (головним чином в архітектурі), що використовує в ході створення творів будь-які співвідношення форм минулого, національних традицій, відвертого декоративізму, взаємозаміну і рівнозначущість елементів у творах, порушення ієрархії в художній системі й послаблення системності й цілісності. Еклектизму властиві: велика кількість прикрас; втрата різниці між масовою та унікальною забудовою в міському ансамблі; відсутність стильової єдності; використання принципу „non finito" (незакінченість твору, відкритість композиції); звільнення від античної традиції й опора на культуру різних епох і народів, тяга до екзотики; демократизм, тенденція до створення універсального, позастановий тип міської житлової будівлі.

8. Примітивізм – художній напрям, що відображає спрощений погляд на людину та світ із намаганням побачити світ очима дітей, радісно і просто, поза „дорослою" складністю. Таке намагання породжує сильні й слабкі сторони примітивізму. Примітивізм – атавістична ностальгія за минулим, туга за доцивілізаційним способом життя. Це – протидія реальності: світ ускладнюється, а художник його спрощує. Яскравим прикладом цього напряму модернізму є творчість української народної художниці М. Приймаченко.

9. Поп-арт – нове фігуративне мистецтво. Поява поп-арту пов'язана із творчістю неодадаїстів Дж. Джонса та Р. Раушенберга – у 50-ті роки XX ст. Вони вводять у мистецтво предмети повсякденного використання. Таким чином, абстракціоністській відмові від реальності поп-арт протиставляє грубий світ матеріальних речей, якому приписується художньо-естетичний статус. Теоретики поп-арту стверджують, що у відповідному контексті кожен предмет утрачає своє початкове значення і стає твором мистецтва. Тому завдання художника зводиться до надання буденному предмету художніх якостей створенням відповідного контексту його сприйняття. Естетизація предметного світу стає принципом поп-арту. Поп-арт – це композиція побутових предметів, іноді у співвідношенні з муляжем чи скульптурою. Художніми експонатами поп-арту стають зафарбовані білою олійною фарбою порвані черевики, старі шини чи газові плити, пом'яті автомобілі, обривки газет чи афіш тощо.

Серед художників поп-арту можна виділити Е. Уорхола, Дж. Дайна, Д. Чемберлена та інших. Поп-арт має декілька різновидів: оп-арт (художньо організовані оптичні ефекти, геометризовані комбінації ліній і плям), окр-арт (композиції, художня організація середовища, котре оточуює глядача) та ел-арт (предмети і конструкції, що рухаються за допомогою електромоторів), що виділився в самостійний художній напрям – кінетизм.

10. Гіперреалізм – художній напрям, інваріантом художньої концепції якого є знеособлена жива система в жорсткому і грубому світі. Гіперреалізм створює живописні понаднатуралістичні твори, що відображають найменші подробиці об'єкта. Сюжети гіперреалізму умисно банальні, підкреслено об'єктивні. Головними темами картин гіперреалістів стає рукотворна, „друга" природа міського середовища: бензоколонки, автомобілі, житлові будинки, телефонні будки, котрі зображуються як відчужені від людини. Гіперреалізм показує наслідки надмірної урбанізації, знищення екологічного середовища; доказує, що мегаполіс створює несприятливе для життя людини середовище.

11. Хепепінг – один з видів сучасної західної культури. Автором перших постановок хепенінгового характеру („Подвір'я”, „Творіння”) був А. Кепроу. Хепенінг передбачає загадкові (іноді алогічні) дії акторів і характеризується великою кількістю реквізиту з уже використаних речей та навіть узятих на смітнику. Учасники хепенінгу вбираються у яскраві недоладні костюми, що підкреслюють бездушність виконавців (їх подібність до ящиків, відер тощо). Концепцію світу й особистості, запропоновану хепенінгом, можна сформулювати так: світ – це потік випадкових подій, особистість повинна суб'єктивно відчувати повну свободу, але насправді підкорятись одній дії, бути маніпульованою.

6.3. Криза модернізму. Становлення постмодернізму Одночасно з розвитком різноманітних напрямів модерністської культури її критики говорять про те, що вона одночасно має кризовий характер і якщо не вживати ніяких заходів, то будуть утрачені всі її досягнення. Не розглядаючи достатньо точно описаних в літературі рис модернізації, котра пов'язується хронологічно з розвитком індустріального суспільства, зазначимо, що теорія і практика модернізації породила низку глобальних нерозв'язаних проблем, таких як екологічна, проблема відчуження, однобічності раціоналізму, догматичного трактування світу, абсолютизації соціального активізму, часто руйнівного за своїми наслідками та інших. Така ситуація в умовах формування інформаційного суспільства і глобалістських процесів спричинює кризу модернізму, його методологічну неспроможність розв’язувати і нові, і «традиційні» глобальні проблеми людства. Натомість формується концепція та напрям досліджень, названий постмодернізмом, зміст, легітимність, час появи та сфери застосування котрого сьогодні активно дискутуються в науці. Наведемо думки видатних мислителів XX ст., що не вичерпують проблем західної культури, витоки яких сягають ще XIX ст.

• У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності -інтелектом, різноманітності природного середовища – похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва – примітними розвагами, глибоких відчуттів – швидкоминучими емоціями (О. Шпенглер).

• Сучасна західна культура наскрізь проникнута чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень та насолод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується нова духовність, що несе нові моральні ідеали (П. Сорокін).

• У XX ст. відбулося „повстання мас”, які вороже ставляться до незрозумілої і недоступної для їх розуміння й сприйняття елітарної культури; внаслідок цього відбувається „дегуманізація” мистецтва, примітивне та стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство (X. Ортега-і-Гасет).

• Сучасне західне суспільство все більше перетворюється на „мегамашину” – до країв раціоналізований та бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її на бездушну деталь, виконує відповідні їй обов'язки; особистісні зв'язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм та справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства (Л. Мамфорд).

• Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії й Африки; послаблений внутрішніми суперечностями Захід може бути не в змозі протистояти руйнівним імпульсам, що виходять із цих країн, і може загинути в нових війнах, розв'язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках (С. Хантінгтон).

Очевидно, деякі з цих висловлювань дискусійні, інші – хоч і справедливі, проте можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією в ході свого подальшого розвитку. Можна виділити декілька аспектів, у яких виявляється конфліктна ситуація сучасної західної культури.

З узагальненого погляду на культурологічні та суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити, що, з одного боку, відбувається разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншого – спостерігається необмежений розмах насилля й знущання над людиною, крайнім виявленням якого є злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. У минулому насилля було буденним явищем, воно було необхідною умовою існування і функціонування суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва – середньовіччя). У сучасній західній культурі саме внаслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприймається як порушення норм людського буття.

Створення умов для збільшення свободи людини – одне з найбільших досягнень сучасної західної цивілізації.

До цих умов належать:

- соціальна мобільність – відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини (переміщення її з одних прошарків суспільства в інші) і поліпшення матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар'єрі тощо);

- розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера;

- зростання часу для дозвілля й можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);

- збільшення різноманітності та доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

- зростання соціологічної захищеності особистості;

- збільшення середньої тривалості життя, а отже, й можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

- зміна стилів поведінки й мислення в межах одного життя, що закріплює ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

Отже, культура, зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.

Ще одна проблема сучасної культури – це засилля масової культури, що заполонила культурний простір. Знаменитий італійський учений-медієвіст, семіотик і спеціаліст із масової культури Умберто Еко в своїй лекції в Колумбійському університеті „Від Інтернету до Гутенберга” поставив проблему співвідношення нових засобів комунікації до попередніх. На думку філософа, острах людства, що новий спосіб комунікацій зруйнує попередній, можна висловити у формулі „Це вб'є те”.

 

„Писемність, згідно з Платоном, може знищити пам'ять. Друкована книга зруйнує ту образність і наочність візуальної культури, яку представляли середньовічні собори (думка Віктора Гюго у романі „Собор Паризької Богоматері”). А в другій половині XX ст. подібні побоювання висловлює канадський культуролог Герберт Маршалл Маклюен: радіо та телебачення може знищити друковану книгу. Чи зможе гіпертекст замінити книгу? ... чи існує така перспектива в реальності ... й чи є різниця між візуальною і писемною комунікаціями, книгами та гіпертекстами? Спробуємо відповісти на це запитання. Навіть після того, як вигадали друк, книги ніколи не були єдиним способом отримання інформації. Були ще картини, гравюри, усне мовлення і под. Навіть якби було правильним, що сьогодні візуальна комунікація придушує писемну, то проблема полягає не у їх протиставленні, а в удосконаленні обох... Візуальні комунікації повинні співіснувати з вербальними, і насамперед з писемними”.

У. Еко. Від Інтернету до Гутенберга

 

Масова культура стандартизує все – від умов побуту, харчування й одягу до бажань, думок та ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засобам масової комунікації), які нав'язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи.

У масовій культурі здійснюється „втеча від свободи”: особистість звільняється від вибору власної позиції, перегляду множинності мож­ливих варіантів, з котрих потрібно вибрати, взявши на себе відповідаль­ність. Право вибору передається іншому – авторитетовіу, лідеру, телеведучому, священикові чи просто владі.

Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднуються з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я – „як усі”), неприйняттям інших ідей, не збігаються із „загальною думкою”: „надлишковість” культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне для його сприйняття більшістю з низьким рівнем освіти.

Примітивізм та неосвіченість тут якоюсь мірою навіть роблять свій внесок у плюралізм сучасної культури: вони зрівнюють науку з міфом, логіку – з містичними одкровеннями, а це приводить до формування в суспільній думці „норм”, що мають право на існування так само, як і високі зразки творчого розуму.

 

„Новизна сьогоденної ситуації полягає у вирівнюванні антагонізму між культурною й соціальною дійсністю шляхом відторгнення опозиційних, чужих і трансцендентних елементів у високій культурі, завдяки яким вона створювала інший вимір реальності. Ліквідація двомірної культури відбувається не засобом відхилення та відкидання „культурних цінностей”, а засобом їх повного вбудовування в усталений порядок і масового тиражування й демонстрації ... Те, що засоби масової комунікації гармонійно, часто непомітно змішують мистецтво, політику, релігії та філософію з комерційною рекламою, означає, що ці сфери культури приводяться до спільного знаменника – товарної форми. Музика душі стає ходовою музикою. Визнається не істинна цінність, а грошова вартість. Тут – зосередження раціональності status quo і початок будь-якої відчуженості реальності”.

Г. Маркузе. Одновимірна людина

 

Ще одна проблема сучасної культури – її технізація.Загальновідомий факт – проникнення техніки в галузі буття тим більший, чим далі просунулася країна на шляху до цивілізації західного типу. Технізація життя є невід'ємною стороною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, доводиться розраховуватися: зростання продуктивності праці призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту – до збільшення відірваності людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери (губиться природа). Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, який функціонує згідно з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином, у цих умовах зав'язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сцієнтизм й антисцієнтизм, про які йшлося у темі 3.

У XX столітті виникає нова форма соціокультурної кризи – глобальна. В цей період виникає загальнолюдська культура, що ґрунтується на змінах соціального, політичного і культурного планів.

Спочатку глобальна соціокультурна криза, тобто криза в масштабах усієї планети, усвідомлювалась у негативній формі: як загальне руйнування матеріальної і духовної культури. Те, що доля людини та доля людства становлять єдине ціле, показала вже Перша світова війна. Люди усвідомили, що для світової війни не існує меж держав, тут тил і фронт об'єднані в єдине ціле. Недарма одне з яскравих філософських учень XX ст. - вчення про ноосферу виникло саме в цей час. Ноосфера є цілісним планетарним явищем, і думка про це прийшла В.І. Вернадському в період світової катастрофи та катаклізмів: „Перша світова війна 1914-1918 років особисто в моїй науковій праці відбилася найрішучішим чином. Вона змінила докорінно моє геологічне світорозуміння”.

Не випадково видатний вітчизняний мислитель саме „в атмосфері цієї війни” дійшов ідеї про входження в ноосферу як завершальний стан еволюції біосфери, де людина представлена як найбільша геологічна сила, що змінює зовнішність Землі.

Римський клуб у 1972 р. представив відому книгу „Межі зростання. Доповідь Римському клубові”. В ній з усією гостротою поставлене питання про можливості людини покладатися на стихійний еволюційний процес розвитку суспільства. Проблема полягає в тому, що сучасні тенденції світового розвитку, зорієнтовані за принципом кількісного зростання, ведуть до катастрофічних наслідків. Звичайно, загальне уявлення про обмеженість Землі як місця виробничої діяльності людини, досить абстрактне. Зараз цей тип кризи усвідомлюється більш конкретно, як „обмеженість деяких видів ресурсів”.

Друга криза пов'язана з виникненням небезпечних тенденцій у використанні різного виду ресурсів. Унаслідок безконтрольного перероблення ресурсів виникає непомірне навантаження на екологічну сферу. В результаті – чим більше використовується ресурсів, тим більшою стає небезпека. Тут мається на увазі знищення лісів – легенів планети, парниковий ефект, зменшення озонового шару.

Ці глобальні проблеми є актуальними і зараз, оскільки не розв’язана проблема економічного зростання на основі тотальної індустріалізації. Проблеми голоду, питної води, неграмотності, відставання країн, що розвиваються, ведуть до необхідності економічного зростання. При цьому немає можливості здійснити це зростання без збільшення споживання енергії та ресурсів. Тому криза в найближчій перспективі буде розширюватися й поглиблюватися.

Іншим видом глобальної кризи, розглянутим Римським клубом, була криза внутрішнього розвитку самого суспільства. По-перше, ціна науково-технічного прогресу виявляється занадто великою. Справа в тому, що збільшується ризик виникнення масштабних техногенних катастроф (типу Чорнобильської). Сучасна промислова й енергетична інфраструктура вразлива з боку впливу природних стихійних сил і соціальних катаклізмів (війн та революцій).

До криз внутрішнього, суспільного характеру належить і проблема нерівномірного розподілу негативних впливів науково-технічного прогресу на різні прошарки населення, країни й регіони світу. Так, країни, що володіють енергоресурсами та здійснюють їх первинну переробку, створюють велетенське навантаження на екологію.

Засновник Римського клубу А. Печчеї говорив про проблеми, що поширюються по всій планеті, незважаючи на різні соціально-політичні умови: «З усього цього випливає висновок, що наша самозростаюча система сама прирекла себе на шлях, котрий позбавляє її цієї можливості. Висновок напрошується сам собою: абсолютно нереалістично ставити в цьому культурному і функціональному безладді які б то не було нові амбіційні цілі глобального зростання. Людство опинилось у порочному колі».

Отже, на початку XXI ст. західна культура все наполегливіше шукає шляхи виходу з названих суперечностей. У 70-80 роках XX ст. відбувається широкомасштабний „соціокультурний зсув”, що дістає назву постмодерн (від лат. роst – після та франц. тоderne – сучасний). Саме в цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки прогресу поставили під загрозу знищення часу й простору самої культури.

Е. Гідденс обґрунтував появу постмодернізму „втомою від прогресу”. Характерними рисами постмодерну є:

Ø принцип „подвійного кодування", що полягає в одночасній орієнтації на маси та еліту;

Ø звернення до забутих художніх традицій;

Ø стильовий плюралізм (багатоманіття);

Ø звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

Ø художній експансіонізм, який розширює та ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

 

„Це дослідження має якості об'єкта, умови пізнання в найбільш розвинутих суспільствах. Ми вирішили назвати їх постсучасними (postmodernes). Вони означають стан культури після змін, які вплинули на правила гри в науці, літературі й мистецтві, починаючи з кінця XIX ст. Насамперед термін „постмодернізм” відбиває стан духовності європейського типу в наші дні, який пов'язаний з відчуттям віджитості якогось важливого етапу в розвитку цивілізації, віджитості сучасності. По-друге, постмодернізм – це комплекс філософських учень, що так чи інакше виголошують кінець Історії, коли структурованість і впорядкованість людського світу будуть зруйновані, й зникне сам розподіл на „моє” та „інше”. По-третє, це характеристика сучасної художньої практики, що ґрунтується на особливому типі письма, пов'язаного з ентропією смислу, деканонізацією матеріалу, радикальною іронією, карнавалізацією тощо”.

Ж.-Ф. Ліотар. Постсучасний стан

 

Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної й художньої трансформації духовного світу сучасної людини. В усякому разі є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури XXI ст.

Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стає свобода в усьому, в тому числі й у діяльності людини. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-яких норм і традицій – етичних, естетичних, методологічних тощо, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм та закінчуючи поведінкою людини у спілкуванні.

Термін „постмодерн" уперше використав Р. Панвіц(німецький поет і представник філософії культури) на початку XX ст. для позначення кризових явищ у європейській культурі. У кінці 40-их років XX ст. А. Тойнбі позначив цим терміном культуру Європи після Нового часу.

Європейська гуманітарна культура Нового часу ґрунтувалась на таких ключових поняттях і настановах, як романтизм, символізм, закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, метафізика, істина й ін. Цей інтелектуальний набір засобів та способів пояснював за допомогою раціональної думки відповідну першопочаткову реальність, „заглянути” по той бік повсякденної емпіричної реальності, осягнути істину.

Постмодернізм сприймає це як намагання розуму панувати над усіма сферами людської життєдіяльності, що виявилось у технократичному пануванні людини над природою і соціально-політичним пануванням людей над людьми. Позбавитись від претензій на будь-яке всезнання – одна з головних установок постмодерну. Визнається можливість безмежної кількості картин світу, жодна з яких не може претендувати на істину, бо не існує способів та методів осягнення дійсності, що були б вільними від впливу людських бажань, потреб, мотивацій.

Постмодерністські письменники створюють художні твори, в яких немає ані героїв, ані особистостей, ані лідерів, де все спрямоване на руйнування ієрархії цінностей, зміщуваність стилів, забуття імен і дат.