Тема. Духовні виміри людського буття
1. Духовне як проблема Філософії
2. Свідомість і сутність, вл-ті, структура
3. Самосвідомість та її філософське розуміння
1. Оформ, коли юдина співставляє себе з Богом, а не з природою середньовіччя : співставлення духу і душі. Релігійне спрямування проблеми духовності.
Поняття – в тлумаченні духовності такі підходи :
1. Протиставлення духовного природному і матеріальному. Не несе в собі ознак мат світу.
2. Релігійна позиція – визначає духовне основним і таким, яке впливає на мат. Бог є абсолют, носій вищого ступеня духовності.
Істина, Добро, Краса – 3 форми виявлення духовності, притаманні абсолюту.
3. Як різні форми – закріплення нематеріальної діяльності людей è поділ на мат і дух : цінності, культуру, традиції.
Особистісний пласт духовності сталі структури дух життя, що притаманний певним групам людей чи історичним спільнотам і визначае ставлення людей до найважливіших сторін життя. Лежить на межі усвідомлюваного і неусвідомлюваного.
Менталітет –сукупність стійких цінностно - смислових структур суспільної свідомості та поведінки.
Існуючи у всіх сферах людської ЖД, свідомість не зводиться ні до 1 з них.
Свідомість –це ключове поняття для позначення всіх форм прояву життя людства, їх єдності і цілісності; спосіб організації, контролю, регуляції різних взаємовідносин Людини зі світом.
Важлива характеристика свідомості – це не тільки абстракція, а й соціокультурне утворення, що формується в процесі онто- і філогенезу, виражаючи спосіб людського ставлення до світу.
Не є генетично заданою.
В процесі становлення С тісно пов’язана з діяльністю і спілкуванням (суб’єкт – об’єкта і суб’єкт – суб’єктна взаємодія)
Сучасні концепцію походження свідомості
· Релігійна – свідомість є проявом «іскри Божою», вкладена у Людину Богом.
· Дуалістична – в основі всіх світових процесів лежить 2 начала : матерыальне ы духовне, Чвыдомысть э виявленням духовного начала буття (існування вроджених ідей)
· Концепція єдиного інформаційного поля – Свідомість є 1 із проявів дії єдиного інвормаційного поля
· Концепція еволюції – Свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм форм відображення дійсності.
· Концепція походження Людини та свідомості внаслідок розвитку праці – Я і свідомість форм у процесі суспільної праці
· Субстанційна – активного діяльного само поводження свідомості Людини на основі природно – космічних передумов.
Провідні чинники виникнення Свідомості :
1. загально космічний
2. інформаційний
3. природно – біологічний
4. психологічний
5. соціально – діяльний
6. культурно – історичний
7. антропологічний
8. індивідуально – особистісний
С. в сучасній Ф розглядається як функціональний орган Людини, як функція всієї людської ЖД
2 рівня С : è буттєвий (предметність)
èрефлексивний
Б – С пов'язаний з буттям через суб’єкта, який має тілесну організацію
Р – повязан із значеннями і смислами, які фіксуються в свідомості. Тому суть виражається як постійна трансформація смислів і значень : осмислення значень і означення смислів.
Властивості :
Універсальність – є виміром буття і пронизує всю людську ЖД (екстракт буття)
Суб’єктивність – властива суб’єкту як носію активності. Позбав предметів власт і характеризується ідеальністю.
Ідеальне –це загальна форма існування суб’єктної реальності. Це категорія для позначення особливостей нематеріальної природи тих образів, що виникають в людській свідомості. Пов’язане із способом людського буття і виражає знаково – символічний компонент людської ЖД.
Ідеальність потребує постійного розпредметнення.
Ідеальне фіксує нематеріальну природу буття образу.
(Виражає спрямованість С на суб’єкт)
Інтенціональність – спрямованість С на світ здатність С бути С про .. «Ідеального покладання предмета в думці.»
Чисте «Я» я зд-ть до інтенціональних переживань.
Суб’єктивність та інтерсуб’єктивність виражають закодовану в людині можливість уявлень. Будучи виразом загальних людських потреб, інстинктів, А. містять у собі величезну енергію, безособову силу.
В лібідо Ю. вбачав не виключно біологічну силу спрямовану до механічної розрядки, а споглядальну силу природи – космічний принцип, який можна порівняти з життєвим поривом. Фрейдівські символи які заступають одного «в снах, Ю. визначив як знаки». На його думку справжній символ вказує від себе на більш високий рівень свідомості.
Комунікативність – смисловий зв'язок між суб’єктами, Інд та надінд спілкування, зв'язок з мовою.
Мова – спосіб вияву ідеального змісту С, система знаків, природних і штучних, що служать засобом людського мислення, спілкування, закріплення і передачі думок.
Це суспільне явище. Важливий засіб соціалізації Людини, що прилучає її до культури.
Важлива роль мови полягає у формуванні людського мислення і в цьому вона набуває універсального характеру.
Функції мови:
· Пізнавальна
· Інформативна
· Номінативна
· Комунікативна
· Культурна
· Естетична
· Ідеологічна
Активність – характеризується здатністю С до забезпечення здійснення людиною предметно – перетворюючої діяльності : ціле покладання, абстрагування, передбачення, фантазія, творчість.
Виражається у :
1. Виробленні цілей перетворення д-ті
2. В ідеальному виборі засобів для досягнення цих цілей
3. Виборі і виробленні послідовності дій для реального використання цих засобів
4. Гальмування небажаних спрямувань.
è системність – це цілісна та багатовимірна система (структурно організовано)
Структура свідомості
Компонентна за типом суб’єкта рівнева
èзнання èіндивідуальна надсвідоме
èнорми èгрупова свідоме
èцінності èетнічна підсвідоме
èкласова несвідоме
èмасова
èсуспільна
èзагально-людська
Рефлексія – самосвідомість розглядається як здатність суб’єкта рефлексивно усвідомлювати свою свідомість, а також отримання власних знань.
Декарт.
Локк і теорія про 2 джерела знань:
1. відчуття як ставлення до зовнішнього світу.
2. рефлексія як спостереження розуму за своєю власною діяльністю.
Кант: виділення „я” із об’єктивного світу.
Некласична Ф.: перенесення змісту „знаннєвої” свідомості до відчуттів.
Гуссерль.
Класичний підхід: самосвідомість виступає як важлива особливість самої свідомості.
Некласичний підхід: зміна акценту. Вихідним для розуміння самосвідомості є не усвідомлення свідомості, а сприйняття власного тіла і його місця в системі інших тіл і подій фізичного світу.
2 форми самосвідомості:
1. Нечітко виражені – що супроводжують плин всіх психічних переживань і є умовою здатності людини до контролю над своїми переживаннями.
2. Рефлексія як вища форма самосвідомості, яка виникає в певних ситуаціях, коли суб’єкт зіштовхується з необхідністю переглянути прийняті форми діяльності, звичні уявлення про світ, про себе, свої установки, цінності.
Самосвідомість розглядається через „Я”.
Саме „Я” виникає як продукт рефлексії, як результат відносин до себе з боку узагальненого іншого суб’єкта і можливе лише в рамках комунікативної взаємодії з іншими людьми за допомогою мови.
„Я” не є самоочевидним (має різні підстави – тілесні, соціально-культурні, ...), не = самосвідомості.
Аспекти „Я”:
1. „Я” – безпосередньо дана мені цілісність мого індивідуального життя.
2. „Я” як центр моєї свідомості.
3. „Я” – це єдність моєї індивідуальної біографії, те, що гарантує мою самоідентичність.
4. „Я” – це те, що управляє моїм тілом, що забезпечує свободу прийняття рішень і відповідальність за їх наслідки (результати).
5. Різні способи осмислення і вирішення проблеми „Я” пов’язані з різними історико-культурними етапами розвитку людства.
Некласичне розуміння пов’язане з такими підходами до тлумачення „Я”:
1. Тілесна втіленість „Я”, яка виражена в тому, що:
· поза певним тілесним втіленням моє „Я” не існує;
· повноцінне самоусвідомлююче „Я” попередньо не дане, а виникає на певному етапі через відношення з іншими. Сучасна психологія показала, що сприйняття субєктом свого тіла, його положення серед інших предметів і сприйняття зовнішнього світу предметів і подій взаємно припускають і доповнюють один одного.
2. Неповна самоочевидність „Я”. Породжує необхідність виділення форм і способів розвитку і формування „Я”. В звязку з цим виникають різні „Я”-концепції.
3. „Я” як продукт комунікативних взаємодій з іншими людьми. „Я” як акт саморефлексії, як його обєкт виникає з мого відношення до інших людей. „Я” має потребу в інших людях для самоздійснення, для відношення до себе з погляду іншого.
Харре: „Я” має дискурсивний характер і є продуктом певного роду комунікацій.
Виділяють 2 форми „Я”:
· що існує в просторі і часі, і включене в певну культуру. Без нього не може існувати соціум. „Зовнішнє Я”.
· „Я”, яке виявляє наявність деякого внутрішнього світу. Якості не локалізовані в часі і просторі, оскільки постійно постулюються в процесі людського досвіду.
Зникнення „Я” – втрата самоідентичності.
Самосвідомість– це обернення свідомості на саму себе, усвідомлення субєктом самого себе, своїх інтересів і перспектив.
Сполучення свідомості і самосвідомості досягається завдяки: ставленню до себе, пам’яті, здатності до спостереження себе ззовні.
Пам’ять засвідчує самототожність людини в усіх змінах, які з нею відбуваються, здатність людини відтворювати свою особистість (завдяки ній існує свідомість) завдяки таким функціям:
1. Збирає і репрезентує минуле в межах свідомості і цим самим структурує людське буття і дозволяє людині розвиватися.
2. Утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості і цим засвідчує їх єдність для субєкта.
Рівні самосвідомості
| самовідчуття | родова | самопізнання |
| усвідомлення себе як частини людського роду та культури | класова | самооцінка |
| усвідомлення унікальності власного „Я” | національна (за суб’єктом) | самоконтроль |
| самотворення |
„Я-концепція” – це система уявлень про те, якою людина повинна бути.
2 блоки (Роджерс):
· „Я” – ідеальне (до чого потрібно прагнути)
· „Я” – реальне.
Їх єдністю виступає „Я”-активне.
Зургер: 4 типи „Я” (самоусвідомлення”: фізичне, соціальне, рефлексивне, океанічне.
Фізичне і соціальне фіксують увагу на обєктивних властивостях людини.
Рефлексивне – субєктивні властивості, смаки, що не залежні безпосередньо від тих чи інших соціальних ролей (внутрішній аналіз).
Океанічне – орієнтація на універсальні людські цінності, розуміння людиною себе як частини універсуму.
Форма самоконтролю повязана з саморегулюванням людської діяльності і самоорієнтації на вимоги суспільства і діяльність у відповідності із загальнолюдськими цінностями.
Самотворення – вибудова стратегії власної життєдіяльності. Найвища форма (найбільша можливість реалізації себе як особистості).
Національна – формує глибинні національні переконання і волевиявлення щодо власного збереження, яке виражає:
усвідомлення етнічної належності
усвідомлення ставлення до культурних цінностей, мови, традицій
усвідомлення спільних інтересів в утвердженні національної державності.
Тема:Людина як проблема для самої себе
1. Сутність людини як філософська проблема
В історії Ф. формується декілька тенденцій розгляду людини:
1. Як мікрокосму і тенденція до включення людини в макросвіт.
2. Антропоцентризм – мікросвіт, який включає макросвіт.
3. Духовне тлумачення людини – розгляд як духовної істоти.
4. Есенційний та екзистенційний підходи (субстанціальний).
5. Сутнісний – пошук першосутності людини. Просвітництво: приподно людина має добру першосутність, але світ її псує.
Розум (Homo Sapiens) – душа пов’язана з розумом.
Марксизм: Homo Faber (виробляє знаряддя праці).
Філософія життя: воля. Розум – похідна від волі (Шопенгауер). Ніцше –розум набуває негативного виміру.
Хейзінга: Homo Ludens. Людина, що грає. Гра поєднує всі інші характеристики людини, забезпечує людське буття у соціумі.
Фінк – 5 характеристик: смерть, влада, праця, гра, кохання.
Людина не як статична істота. Життєвий світ.
Екзистенційний – передування існування сутності. Людина розглядається як істота, яка усвідомлює потребу в самопізнанні.
Людина виступає як цілісна єдність природного, соціального і духовного.
Природне не зводиться до біологічного, а розглядається через всю нескінченність сполученості людини з універсумом. Людина розглядається як космічний феномен.
Соціальне виражає необхідність співбуття людини з іншими людьми, що опосередковане знаннями, цінностями і включає всю нескінченність історичної пам’яті.
Особливість людського буття проявляється в тому, що людське буття виступає як:
1. буття зі смислом у смислі.
2. самобуття (життєвий світ і самосвідомість).
3. буття, що постійно трансцендує, що є відкритим до світу і всіх форм своєї самореалізації.