Михайло Миколайович Дивак, 14 страница
Слід зазначити, що експерти Європейського Союзу, які проводили експертизу рішення Конституційного Суду України про вільний вибір захисника, дійшли висновку, що це рішення суперечить усім міжнародним нормам, тому що надання правової допомоги особі (а тим більше її захист у кримінальному процесі) може вважатися автентичним лише у разі, якщо воно здійснюється представниками: незалежної професії; чия найвища кваліфікація, а також моральні якості перевірені в об’єктивний спосіб незалежними органами; пов’язаними специфічним для професійного правозахисту кодексом (правилами етики); які, відповідно, несуть дисциплінарну відповідальність за порушення цих правил. На їх думку цим вимогам відповідає лише адвокатура. На думку експертів Євросоюзу, зазначене рішення Конституційного Суду України суперечить принципам правової держави і суд неправильно зрозумів та інтерпретував міжнародні документи, що і призвело до прийняття помилкового рішення щодо залучення захисника фахівців у галузі права. Якщо надати право на здійснення захисту зазначеним «фахівцям», в Україні також не дотримуватимуться п. 20 «Основних положень про роль адвокатів», де мова йде про те, що адвокати повинні користуватися цивільно-правовим і кримінальним імунітетом щодо відповідних заяв, зроблених сумлінно у вигляді письмових подань в суд або усних виступів у суді, або під час виконання ними своїх професійних обов’язків у суді, трибуналі чи іншому юридичному або адміністративному органі.
На думку науковців та практиків, рішення Конституційного Суду про участь у кримінальних справах як захисників «фахівців у галузі права» дає можливість слідчим і судовим органам залучати окремих осіб незв’язаних з адвокатською діяльністю як захисників, які не пов’язані з нормами адвокатської етики, без належних гарантій конфіденційності та професіоналізму, а відмова про участь у кримінальному судочинстві такого непрофесійного захисника не підсилює, а навпаки, порушує право особи на вибір щодо забезпечення професійним захистом у кримінальній справі. Водночас уможливлюється тиск з боку слідства на таких осіб, оскільки слідчий, прокурор чи суд у будь-який момент може відсторонити такого непрофесійного захисника від участі у справі, мотивуючи тим, що він «як виявилося, не є фахівцем у галузі права».
Закріпивши в Конституції України право кожного на одержання правової допомоги і вільний вибір захисника, держава відповідним чином гарантує при цьому належну кваліфікацію юристів, які можуть надавати правову допомогу.
На нашу думку, реформування адвокатури в нашій державі повинно здійснюватись відповідно до міжнародних правових стандартів; підвищення ролі адвоката в суспільстві; забезпечення незалежності адвокатури; спрощення процедури доступу до правової допомоги для кожного громадянина. Для забезпечення доступності правосуддя слід не обмежуватися реформуванням адвокатури, а слід удосконалювати правове регулювання здійснення юридичної практики в цілому. Враховуючи, що в багатьох країнах світу успішно функціонують палати, асоціації та інші об’єднання адвокатів. При цьому, слід пам’ятати, що в цих країнах адвокатура діє професійно й користується високою повагою у своїх громадян, уряду та суспільства протягом цілих століть. Професійні об’єднання адвокатів були і є не причиною, а наслідком високого авторитету адвокатури. Ситуація в Україні щодо авторитету адвокатури дуже відмінна від ситуації в країнах, у яких юридична професія протягом століть була і є розвиненою й шанованою. Головним недоліком усіх законопроектів про адвокатуру є намагання одним законом вирішити всі наявні проблеми, від адвокатського самоврядування до проблем надання безоплатної правової допомоги та оподаткування адвокатських доходів. Втім, підняті проблеми не є остаточними і підлягають окремому дослідженню або науковому вивченню.
Список використаних джерел: 1. Загальна декларація прав людини : прийнята і проголошена
резолюцією 217 A (III) Ген. Асамблеї ООН від 10 груд. 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015. 2. Строков І. В. Організаційні та правові заходи забезпечення прав потерпілого від злочину // І. В. Строков // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2004. – № 1. – С. 81. 3. Присяжнюк Т. І. Інститут потерпілого в кримінальному праві України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Присяжнюк Тамара Іванівна. – К., 2006. – 190 с. 4. Рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov. ua/laws/show/v013p710-00. 5. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «ЗАГОРОДНІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF ZAGORODNIY V. UKRAINE). Заява № 27004/06. Стислий виклад рішення від 24.11.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://document.ua/sprava-zagorodnii-proti-ukrayini-doc92700.html. 6. Основні положення про роль адвокатів : прийн. VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov. ua/laws/show/995_835. 7. Резолюція (78) 8 Комітету міністрів [Ради Європи] про юридичну допомогу та консультації : від 02.03.1978 № (78) 8 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_132.
Одержано 26.09.2012
Определена роль защитника-адвоката по обеспечению прав и законных интересов потерпевшего в уголовном судопроизводстве Украины. Предложены предложения по совершенствованию законодательства Украины.
Defines the role of the lawyer-advocate to ensure the legitimate rights and interests of the victim in criminal proceedings of Ukraine. Offered suggestion on perfection of legislation of Ukraine.
L
УДК 343.13(477)
Сергій Володимирович АЛБУЛ,
заступник начальника кафедри оперативно-розшукової діяльності Одеського державного
університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, член Союзу юристів України,
член Асоціації кримінального права України, полковник міліції
ТЕОРЕТИЧНІ ВАДИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ НОВОГО
КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Доповідь присвячена питанням визначення деяких спірних положень нового Кримінального процесуального кодексу України. Автор, на підставі аналізу існуючих точок зору, результатів особистого дослідження виказує ставлення до означених питань та пропонує власне бачення шляхів вирішення.
Ключові слова: кримінальне провадження; кримінальне процесуальне законодавство; кримінальні правопорушення; негласні слідчі (розшукові) дії; оперативно-розшукова діяльність.
На сьогодні соціально-економічна й політична ситуація в нашій країні характеризується нестабільністю, різким матеріальним розшаруванням населення, що супроводжується негативними змінами динаміки та видової структури злочинності. Протидія злочинності потребує, перш за все, сучасного та досконалого нормативно-правового забезпечення. Прийняття у 2001 році чинного Кримінального кодексу України було першим кроком на шляху формування та становлення дійсно дієвого антикримінального законодавства європейського рівня. На сьогодні у наукових колах жваво йдуть дискусії щодо необхідності розроблення суто нового для України законодавчого акту про відповідальність за кримінальні проступки.
Кримінальний процесуальний кодекс України вводиться в дію з 19 листопада 2012 р. [3]. Розроблення та прийняття цього правового акту має характер зобов’язання нашої держави перед Європейською спільнотою та повинне стати підґрунтям для подальшого реформування цілої низки нормативно-правових актів, зокрема Законів України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про Службу безпеки України», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру» тощо. Ще на стадії розроблення проект Кримінального процесуального кодексу України пройшовши декілька міжнародних експертиз та обговорень.
Фахівці різних галузей права неодноразово висловлювали своє ставлення до нового Кримінального процесуального кодексу на шпальтах наукових видань. Науковим загалом при цьому застосовувався доктринальний та світоглядний підходи. Але, на наш погляд, доцільним є й праксіологічний підхід. Проаналізувавши положення нового Кримінального процесуального кодексу України, визначаючи його безумовну прогресивність, необхідно, на наш погляд, зупинитися на деяких вадах окремих положень.
Так, у ст. 20 «Забезпечення права на захист» мова йдеться лише про таке право у підозрюваного, обвинуваченого, виправданого та засудженого, тоді як підсудний та свідок залишаються по за увагою законодавця [3, с. 10]. Крім цього, доречним було б назву цієї статті викласти як «Забезпечення права на захист та правову допомогу», адже представник потерпілого надає останньому саме правову допомогу.
У ч. 2 ст. 26 «Диспозитивність» містяться наступні положення: «Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, передбачених цим Кодексом» [3, с. 11–12]. На наш погляд, доречним було б вказати «Мотивована відмова…», так як сама відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення може стати результатом протидії з боку злочинців (залякування, підкуп тощо).
На наш погляд, ст. 45 «Захисник» потребує доповнення щодо можливості залучення захисника для захисту прав потерпілого та свідка [3, с. 25]. Щодо свідка, слід зауважити, що на практиці непоодинокими є факти, коли свідок за певних обставин стає підозрюваним, а потім обвинуваченим, на маючи при цьому захисника. Положення вказаної статті мають відповідати положенням ст. 59 Конституції України [2] та Рішенню Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 (Справа № 1-23/2009 за конституційним зверненням гр. Голованя І. В. щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) [2]. Дуже спірними ми вважаємо положення ст. 97 «Показання з чужих слів», адже фактично унеможливлює притягнення до відповідальності особи, яка надала неправдиві свідчення [3, с. 45–46].
|
Певні зауваження стосуються й положень ст. 148 «Загальні положення тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом та тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом» потребує доповнення. У ч. 1 вказаної статті зазначено: «Тимчасово вилученими можуть бути документи, які посвідчують користування таким спеціальним правом: 1) право керування транспортним засобом або судном; 2) право полювання; 3) право на здійснення підприємницької діяльності» [3, с. 65]. На наш погляд, в певних випадках доцільним є також тимчасове обмеження права зберігання та носіння вогнепальної зброї, пристроїв для відстрілу гумових куль (травматичної зброї) та вилучення відповідних документів, що підтверджують це право.
Ст. 154 «Загальні положення відсторонення від посади» у ч. 1 містить текст: «Відсторонення від посади може бути здійснено щодо особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину, і незалежно від тяжкості злочину – щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу» [3, с. 67]. На наш погляд, слід прямо вказати «якщо вчинений злочин пов’язаний з перебуванням особи у займаній посаді», а не поширювати цю норму тільки щодо працівників правоохоронних органів.
Ст. 181 «Домашній арешт» передбачає, що такий захід «полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або в певний період доби» [3, с. 79]. Але можуть трапитись випадки, коли особа, яка знаходиться під домашнім арештом, потребує, наприклад, негайної госпіталізації чи евакуації. Адже, вказана норма має бути доповнена щодо регламентації саме таких випадків.
Виникає дуже багато питань з приводу положень ст. 195 «Застосування електронних засобів контролю» [3, с. 88–89]. По-перше, чи є взагалі в Україні такі засоби? По-друге, чи проходили вони певне тестування та ліцензування? По-третє, чи безпечні вони для здоров’я особи? По-п’яте, чи готове МВС України, на яке покладене функції відслідкування особи, технічно та матеріально? Як бачимо, питань дуже багато.
Ст. 211 «Строк затримання особи без ухвали суду» передбачає, що такий строк не може перевищувати сімдесяти двох годин з моменту затримання. У той же час, у ч. 2 цієї статті вказано, що «затримана без ухвали суду особа не пізніше шістдесяти годин з моменту затримання повинна бути: звільнена, або доставлена до слідчого судді для розгляду клопотання про обрання у відношенні неї запобіжного заходу». Різниця становить дванадцять годин.В наявності суперечності положень цих двох частин.
У ст. 223 «Вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій» міститься недосконале визначення – «Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети» [3, с. 100]. Однак, якої саме мети і чим має підтверджуватися таке твердження, на жаль не конкретизується.
Одним з найбільш проблемних моментів нового Кримінального процесуального кодексу України є Глава 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії». У ст. 246. «Підстави проведення негласних слідчих (розшукових)дій» визначено, що це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню. Не зрозуміло, який саме нормативний акт регламентує ці умови, порядок та методи. Крім цього, у ч. 3 вказаної статті міститься положення про те, що «прокурор має право заборонити проведення або припинити подальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій» [3, с. 114], однак не вказано підстави такої заборони або припинення.
У цій самій главі (ст. 271) міститься визначення контролю за вчиненням злочину, що здійснюється у таких формах: 1) контрольована поставка; 2) контрольована та оперативна закупка; 3) спеціальний слідчий експеримент; 4) імітування обстановки злочину. Але, знов таки, розкриття понять відсутнє. Такі визначення потребують ретельного опрацювання. Більш того, слід зазначити, що взагалі Глава «Негласні слідчі (розшукові)дії» містить велику кількість нових для вітчизняного права визначень, які залишаються без тлумачення. Запропоновані дії розрізнені, відсутня їх класифікація, суб’єктів їх проведення визначено незрозуміло.
У свою чергу, у ст. 272 «Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації» вказано, що це – негласна слідча дія, проведення якої не може перевищувати шести місяців. На практиці – це комплексна спеціальна оперативно-розшукова операція, яку безпосередньо здійснюють штатні негласні працівники. Виконання такого завдання може бути як тактичним (короткостроковим), так і стратегічним (довгостроковим). Тільки на організацію та підготовку такої потребується час, який може значно перевищувати шестимісячний термін, адже до її здійснення залучається значний потенціал великої кількості спеціалістів – від психологів до гримерів та бутафорів. Потребує ретельного підготування введення співробітника до складу організованої групи чи злочинної організації та виведення його після виконання завдання. Слід пам’ятати, що від ретельної підготовки залежить не тільки результативність у розкритті та розслідуванні злочинів, а, насамперед, здоров’я та життя самого оперативного працівника [4, с. 198].
У ст. 290 «Відкриття матеріалів іншій стороні» міститься наступне: «У документах, які надаються для ознайомлення, можуть бути видалені відомості, які не будуть розголошені під час судового розгляду. Видалення повинно бути чітко позначено. За клопотанням сторони суд має право дозволити доступ до відомостей, які були видалені». Не зрозумілим є сенс такого вилучення, якщо безперешкодний доступ до них можна отримати за клопотанням?
Спірні положення містяться у ч. 4 ст. 324 – «Прокурору та захисникові, які раніше не брали участі у кримінальному провадженні, суд зобов’язаний надати час, достатній для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження і підготовки до участі в судовому засіданні». На наш погляд, треба конкретно визначити час на ознайомлення, тим самим унеможливлюючи спроби цілеспрямовано затягувати судовий розгляд, з чим неодноразово стикалася сучасна судова практика.
Зрозуміло, що в межах окремої доповіді неможливо проаналізувати всі спірні питання, що містяться у новому Кримінальному процесуальному кодексі України. Ми зупинилися лише на декількох з них та вважаємо, що вдосконалення безсумнівно важливого та своєчасного законодавчого акту потребує подальших обговорень та ґрунтовного наукового аналізу для формування якісного кримінального процесуального законодавства європейського виміру.
Список використаних джерел: 1.Конституція України [Електронний ресурс] : закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр. – Зі
змінами. 2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) : від 30.09.2009 № 23-рп/2009 : справа № 1-23/2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v023p710-09. 3. Кримінальний процесуальний кодекс України : закон України від 13.04.2012 № 4651-VI : за станом на 22.05.2012. – К. : Алерта, 2012. – 304 с. 4. Албул С. В. Деякі критичні нотатки щодо проекту Кримінального процесуального кодексу України / С. В. Албул // Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави : матеріали ІV Міжнар. наук.-практ. конф. (24.02.2012, м. Одеса). – О. : ОДУВС, 2012. – С. 197–199.
Одержано 25.09.2012
Доклад посвящен вопросам обсуждения некоторых спорных положений нового Уголовного процессуального кодекса Украины. Автор, на основе анализа существующих точек зрения, результатов личного исследования выказывает отношение к указанным вопросам и предлагает собственное видение путей их решения.
Ключевые слова: уголовное производство; уголовное процессуальное законодательство; уголовные правонарушения; негласные следственные (розыскные) действия; оперативно-розыскная деятельность.
His report is devoted to the discussion of some controversial provisions in the new Criminal Procedure Code. The author, who based on the analysis of existing points of view, the results of personal research evinces relation to these issues and offer their own vision of how to address them.
Keywords: criminal procedure, criminal procedure law, criminal offenses; tacit investigation (investigative) action, investigation and search operations.
L
УДК 34(477)
Олена Ігорівна Антіпова,
ад’юнкт кафедри кримінального процесу
Донецького юридичного інституту МВС України
ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ ЗА НОВИМ КПК УКРАЇНИ
Стаття присвячена аналізу особливостей доказування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України.
Ключові слова: докази, джерела доказів, доказування, допустимість доказів.
13 квітня 2012 р. Верховна Рада України ухвалила новий Кримінальний процесуальний кодекс, який істотно змінив певні положення кримінального процесуального законодавства, у тому числі ті, що стосуються доказування.
Перш за все, це стосується самого визначення доказів, якими тепер є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (тобто орган дізнання з переліку суб’єктів доказування та й кримінального процесу взагалі виключений, що підтверджується змістом статей 41, 92 нового КПК України [1]).
Змінився перелік джерел доказів, якими є показання, речові докази, документи, висновки експертів. При цьому до документів відносяться: 1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні); 2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України; 3) складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; 4) висновки ревізій та акти перевірок.
Оперативно-розшукова діяльність фактично включена до кримінального процесу. Слідчі дії отримали назву слідчі (розшукові). Ними є: допит, пред’явлення для впізнання особи (в тому числі за голосом, ходою, поза візуальним контактом), речей, трупа, обшук, огляд місцевості, приміщення, речей, документів, трупа, огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією, слідчий експеримент, освідування особи, експертиза, отримання зразків для експертизи. Окремо виділені так звані негласні слідчі (розшукові) дії, які поділяються на дві групи: втручання у приватне спілкування (аудіо-, відео контроль особи, накладення арешту на кореспонденцію, її огляд і виїмка, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та з електронних інформаційних систем, дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів), інші види негласних слідчих (розшукових) дій (обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, спостереження за особою, річчю або місцем, аудіо-, відео контроль місця, контроль за вчиненням злочину (контрольована поставка, контрольована та оперативна закупка, спеціальний слідчий експеримент, імітування обстановки злочину), виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження).
Таке визначення слідчих дій вже викликає питання щодо теоретичного аналізу змісту цієї категорії [2, с. 181–182] і дотримання законності під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій [3].
Відносно оцінки доказів, ми погоджуємось із думкою Ю. М. Грошевого та С. М. Стахівського щодо вірності домінуючої в процесуальній літературі думки, згідно з якою слід встановлювати належність, допустимість, достовірність і достатність доказів [4, с. 64]. Ця ідея викладена у ст. 94 нового КПК України [1].
Вперше закон містить визначення належності і допустимості доказів. Так, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст. 85 нового КПК України). Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України (ст. 86) [1].
Ще однією позитивною новелою слід визнати встановлення в законі правил відносно визнання доказів недопустимими.
|
Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: 1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; 2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; 3) порушення права особи на захист; 4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; 5) порушення права на перехресний допит; 6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ст. 87 нового КПК України).
Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення (ст. 88).
Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими (ст. 89) [1].
В той же час, не визначено, коли саме сторони повинні заявляти таке клопотання: відразу після дослідження певного доказу, після дослідження всіх доказів чи у якийсь інший час. Відповідно, не визначений і порядок розгляду таких клопотань.
Ще однією проблемою вважаємо порядок збирання доказів стороною захисту і потерпілим. Так, зазначені суб’єкти здійснюють збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів. Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в триденний строк. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді (статті 93, 220 нового КПК України) [1]. Таким чином, процесуальна ініціатива залишається у суб’єктів, що ведуть процес, і виникає великий сумнів у реальному забезпеченні рівноправ’я сторін, проголошеного ст. 124 Конституції України.
На нашу думку, вирішення піднятих нами проблем сприятиме дотриманню прав учасників кримінального процесу.
Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України : від 13 квіт. 2012 р. № 4651-VІ // Голос України. – 2012. – № 90–91. – 19 трав. 2. Рудоквас О. Слідчі (розшукові) дії: теоретичний аналіз категорії / О. Рудоквас // Захисник у кримінальному процесі : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Донецьк, 10 лют. 2012 р.). – Донецьк, 2012. – С. 181–182. 3. Михайлов М. А. В полку «большого брата» прибыло / М. А. Михайлов [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.iuaj.net/node/1022. 4. Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі : наук.-практ. посіб. – 2-ге вид., стер. / Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський. – К. : КНТ ; Фурса С. Я., 2007. – 271 с. – (Серія: Процесуальні науки).
Одержано 25.09.2012
Статья посвящена анализу особенностей доказывания по новому Уголовному процессуальному кодексу Украины.
Ключевые слова: доказательства, источники доказательств, доказывание, допустимость доказательств.
This article analyzes the characteristics of proof on the new Criminal Procedure Code of Ukraine.
Keywords: evidence, sources of evidence, proof, admissibility of evidence.
L
УДК 343.98
Анатолій Павлович Антонюк,
викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ;
Олександр Іванович Криводід,
викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ МОРФОЛОГІЇ ВОГНЕПАЛЬНИХ УШКОДЖЕНЬ
ОДЯГУ ЗБРОЄЮ З НАБОЄМ 9×18 ПМ В МЕЖАХ БЛИЗЬКОЇ ДИСТАНЦІЇ
Статтю присвячено вирішенню проблем визначення моделі нових зразків вогнепальної зброї та деталізації дистанції пострілу.