З історії еристики

Говорячи про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію й давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль і місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати головні правила їхнього проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.

Якщо історія, філософія та мистецтво в Стародавній Греції мали одну покровительку - музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від eridzo - сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку "конструктивну", спрямовану на досягнення істини, від суперечки "конфліктної", метою якої є не з'ясування істини, а боротьба із супротивником і перемога в ній - агоне (звідси походить і слово "агонія" - боротьба зі смертю).

Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору: суперечку заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а суперечку заради перемоги, агональний спір - еристичною.

Визнаним майстром діалектичної суперечки в Стародавній Греції вважався Сократ(бл. 470-399 рр. до н. е.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Він вносив у суперечку етичний момент. Головна тема спору для нього - доброчинність, пошук справжньої природи людини. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка зіставлялася з фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору з твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.

Діоген Лаертський розповідав, що Сократ у спорах, як правило, був сильнішим за своїх опонентів, тому його дуже часто били й тягали за волосся, а ще частіше сміялися та глузували з нього. Він приймав усе це, не ображаючись. Одного разу Сократ, навіть отримавши стусана, стримався й нічого не заподіяв людині, яка це вчинила. Оточуючим він пояснив свій вчинок так: "Якщо б мене хвицнув віслюк, чи став би я на нього подавати до суду?"

Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав у підґрунтя ведення суперечок, він порівнював з мистецтвом повитухи і називав його майєвтикою, тобто мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.

Іншу модель суперечки - суперечки заради перемоги - репрезентували в Стародавній Греції софісти. Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би безглуздим воно не було.

Спочатку слово "софіст" означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе в певний діяльності. Наприкінці V сторіччя софістами стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала у навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Треба зазначити, що софісти на достатньо високому рівні володіли тогочасною логікою. У зв'язку з цим багато їхніх прийомів ґрунтувалися на свідомому порушенні тих чи інших правил та законів цієї науки.

Викладацька діяльність софістів була дуже вдалою з матеріальної точки зору. Так, засновник школи софістики Протагор(бл. 490 - бл. 420 до н. е.) навіть зміг замовити у видатного скульптора своє золоте погруддя, яке потім поставив перед одним із храмів Стародавньої Греції.

Крім Сократа та софістів, за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель(384-322 рр. до н. е.). Його праці "Топіка" та "Про софістичні спростування", що увійшли до збірки "Органон", є першими спробами систематично викласти головні засади теорії та практики суперечок.

Аристотель розрізняв три види суперечок: діалектичну, софістичну та еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягненні істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки - перемога. Два останні види суперечок Аристотель не визнавав і всіляко засуджував.

Діалектику, або мистецтво правдоподібних міркувань, Аристотель зробив логічною дисципліною, яка підпорядковувалася певним правилам і процедурам. У творах Стагирита вона завжди оцінювалася достатньо високо. Він писав про те, що діалектика може бути корисною і для тренування, і для усних бесід, і для філософських знань. Еристика ж, за Аристотелем, переслідує лише одну мету - перемогти в спорі нечесними засобами. Еристик ставиться до діалектика так, як людина, яка робить неправильні креслення, ставиться до геометра. "Насправді, вона хибно міркує, виходячи з тих самих основ, що й діалектик, а той, хто робить неправильні креслення, - що й геометр" [Аристотель О софистических опровержениях // Соч. в 4-х т. - М., 1978. - Т. 2 - С. 555].

Еристика відрізняється від софістики, але тільки за метою. Якщо мета еристів - перемога в суперечці, то мета софістів - застосування позірної мудрості заради слави в погоні за наживою. Тому софістику Аристотель називає "мистецтвом наживи за допомогою позірної мудрості". І еристи, і софісти застосовують однакові доводи, але з різними цілями. "Один і той самий довід буде софістичним та еристичним, але не для одного й того ж самого: еристичний - заради перемоги, софістичний - заради позірної мудрості", - пише він [Там само].

Аристотель переконливо виступав проти софістичних та еристичних суперечок. Він ґрунтовно дослідив можливі прийоми маніпулювання людьми в подібних спорах і спробував розробити тактичні прийоми протистояння хитрощам, які застосовують у таких комунікативних процесах. Його твір "Про софістичні спростування" присвячений розгляду саме цих питань.

Античний Рим, засвоївши вчення греків, розвинув далі прийоми й методи проведення суперечок. Головну увагу тут приділяли публічним дискусіям державних діячів і судовим спорам. Великий внесок у теорію аргументації зробив видатний давньоримський оратор Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.).Із занепадом республіки та розквітом монархії в Римі потреба в публічних дискусіях значно впала, тому аргументативна проблематика продовжувала розвиватися тільки в судовій практиці, де врешті решт панівним стає діловий стиль з короткими та ясними формулюваннями.

Говорячи про французьку традицію "мистецтва переконання", треба назвати також інші відомі твори. Це "Правила для керівництва розуму" (1628) Рене Декарта(1596-1650), "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати" (1658) Блеза Паскаля (1623- 1662). У подальшому ця лінія була продовжена в працях Кондільяка(1715-1780): "Логіка, або Початки мистецтва мислити" (1780) і "Про мистецтво міркування" (1775).

З розвитком мистецтва спору після Аристотеля чіткої різниці між діалектикою, еристикою та софістикою вже не проводили. Так, у трактаті "Логіка" видатного німецького філософа Іммануїла Канта(1724-1804) знаходимо таку цитату: "У минулі часи діалектика вивчалася дуже старанно. Мистецтво це під позірністю істини виставляло хибні основоположення і намагалося відповідно до них висловлювати примарні твердження про речі. У греків діалектиками були адвокати та оратори, які могли схиляти народ до того, чого хотіли, оскільки його можна було переконати в примарній позірності. Таким чином, діалектика тоді була мистецтвом позірності. У логіці також вона довго висвітлювалася під назвою мистецтво суперечки... Нічого не може бути більш негідним для філософа, як культивувати таке мистецтво" [Кант И. Логика // Кант И. Трактаты и письма. - М., 1980. - С. 324-325].

Хоча Кант і не визнавав таку діалектику (яка увібрала в себе і еристику, і софістику), він усе-таки дійшов висновку, що цю науку можна переробити. Тоді б логіка, на його думку, мала дві частини: аналітику, що містить формальні критерії істини, і діалектику, яка б містила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дізнатися, що те чи інше не відповідає формальним критеріям істини, хоча й здається погодженим з ними. Така діалектика була б корисною для людини як чистилище розсудку.

Не бачив особливої різниці між еристикою, софістикою та діалектикою і Артур Шопенгауер (1788- 1860), автор книги "Еристика, або мистецтво сперечатися". Він взагалі спочатку хотів назвати свою працю "Діалектика".

Шопенгауєр, як і Кант, розглядав діалектику як "мистецтво сперечатися або вести бесіду". На його думку, предметом діалектики має бути "сумісна діяльність двох розумних істот, які думають разом, а звідти неодмінно випливає суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тільки вони не погоджуються поміж собою, як вивірені годинники" [Шопенгауер А. Еристика, или искусство спорить. - СПб, 1900. - С. 2.].

Діалектика, на відміну від логіки, яка, за Шопенгауером, є апріорною наукою, може бути лише апостеріорною наукою. її базою є емпіричний досвід комунікації. Головний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, в цьому німецький філософ не підтримує точки зору Аристотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник насамперед шукатиме помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції. "Нехай я визнаю супротивника правим, як тільки він насправді таким буде, але він навряд чи зробить те ж саме в зворотному випадку, а навпаки, буде вести справу per nefas: отже, і я повинен робити так само", - підводить підсумки німецький філософ [Там само, С. 7].

Щоб допомогти людині в складних ситуаціях спорів бути завжди правою, Шопенгауер розробив і дослідив спеціальні прийоми та хитрощі, які поєднав у своєму вченні, яке назвав "еристичною діалектикою".

На початку XX ст. мистецтву суперечки була присвячена праця видатного російського логіка Сергія Поварніна(1870-1952). Вона мала назву "Суперечка. Про теорію та практику суперечки" і вперше вийшла друком у 1918 р. Саме в цей час у Петербурзі створюють Інститут живого слова. Викладачами цього інституту були видатні філологи, юристи, логіки. Серед них пристойне місце займав і С.І. Поварнін. На жаль, програма Інституту не була виконана з причин посилення політичного режиму.

Після цього до кінця 50-х років ХХ ст. проблематика теорії та практики суперечки науковцями фактично не розглядалася. З їхнього лексикону зникають поняття "аргументація", "аргументативний процес", "суперечка". Положення справ змінюється лише в другій половині ХХ сторіччя, коли з'являються перші праці, в яких аргументативна проблематика отримує принципово нове бачення.

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судовоїсправи з позицій законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій — промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри своєї справи — логографи-софісти. Тоді не існувало ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися ж людина мусила сама, виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи (писці) з'явилися тому, що не кожен міг себе оборонити. Інколи, правда, дозволяли виступати замість звинуваченого іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (в якому прагнули схилити на свій бік суддів); оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає), докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили, скільки могли; висновок стандартного зразка. Вступ і висновки були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикуються в шкільних творах донині. Існували навіть збір-ки-трафарети таких вступів і висновків.

Суперечку можна визначити як процес обміну протилежними думками.

Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації. Так, наприклад, проповідь, молитва, лекція, доповідь не є суперечками. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які нейтрально або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.

Отже, суперечка — це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.

Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.

Пропонент — це той, хто висуває, обстоює деяку тезу.Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументатив-ного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент — другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія — третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об'єктом аргументативно-го впливу в спорі.

Греки термінологічно розрізняли дві моделі спору: спір заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а спір заради перемоги - еристичною суперечкою.

Залежно від мети розрізняють: суперечку заради істини, суперечку заради переконання, суперечку заради перемоги і суперечку заради суперечки.
^ Суперечка заради істини, або діалектична суперечка,у чистому вигляді зустрічається рідко. (Тут слово «діалектична» застосовується в своєму первісному значенні. Діалектикою у Стародавній Греції називали мистецтво досягнення істини в процесі бесіди). У такій суперечці дуже старанно підбираються та аналізуються доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведеться спільний пошук істини. Такий спір можливий лише між компетентними, обізнаними з цією проблемою людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Девізом такої суперечки можна назвати вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча». її учасники, як правило, глибоко поважають один одного, взаємно спонукають до уточнення формулювань та визначень, проявляють толерантність, намагаються прояснити точку зору співрозмовника, погоджуються з положеннями супротивника, які здаються правильними.
Метою діалектичної суперечки є передусім досягнення істини. Істина, як правило, пов'язана з певними описами, тому суперечка про неї - це суперечка про відповідність опису, який наводить сперечальник, реальному станові речей.
Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. Тут важливо зазначити два моменти: людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить в те, що є предметом переконання, або тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча сама насправді не поділяє думки, які відстоює.Прийоми, які застосовуються у подібних суперечках, можуть бути як коректними, так і некоректними, головне - переконати співрозмовника у слушності своєї думки.
Одним із мотивів переконання може, бути переконання людини у мудрості співрозмовника. Якщо для цього застосовуються різноманітні хитрощі, то така суперечка називається софістичною. Метою суперечки буває не тільки дослідження істини чи переконання, а й перемога. Мотиви проведення такого спору можуть бути різноманітними. Один вважає, що обстоює справедливість, інший - захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як повинно бути, четвертому потрібно самоутвердження тощо. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «взяти гору» над супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Така суперечка називається ще еристичною суперечкою. Іноді можна зустріти також назву «парламентська суперечка».
Характерною ознакою еристичної суперечки є те, що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власних оцінок і критику протилежних. У зв'язку з цим метою такої суперечки завжди є перемога, а не досягнення істини. Причому перемога тут витлумачується як ствердження якоїсь системи цінностей (оцінок або норм) і відповідно до цього - прийняття конкретного напряму майбутньої діяльності. До речі, суперечка заради істини також може перетворитися на суперечку заради цінностей, якщо вона буде орієнтуватися не на істину, а на перемогу однієї зі сторін.
Досить часто зустрічається і такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це, так би мовити, «мистецтво заради мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, однаково, про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них - перебувати в стані сперечання.