В УКРАЇНІ У XIX ст.

З другої половини ХVІІІ ст. створюються умови для занепаду української культури: Україна розподілена між Російською та Австрійською імперіями, кожна з яких насаджує свою культуру. Православ’я утискається, натомість насаджується католицтво й уніатство (Західна Україна).

На землях, що входили до складу Росії, з 1773 року селянство за наказом Катерини ІІ перетворюється на кріпаків. Скасовано Запорізьку Січ (1775 р.), зникає міжстанова взаємодія, навпаки: впроваджується поділ на “сословія”. Так, з 1785 року міщанство поділяється на чітко визначені категорії (у цей час містам були жалувані грамоти). Українське православне духовенство втрачає своє значення, а дворянство поступово асимілюється з російським. На передній план висувається українська інтелігенція.

У 30-ті роки ХІХ століття українські землі у складі Росії були поділені на 9 губерній: Волинську, Київську, Катеринославську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чернігівську.

На відміну від Російської імперії, Австрія проводить політику певної демократизації, хоча помітних наслідків це не дає.

Незважаючи на несприятливі умови, українська культура не занепадає, а навпаки, розвивається (відроджується). Відродження національної культури певною мірою є протидією офіційним діям уряду. Національна культурна еліта змушена була доводити, що українська культура має право на існування. Звідси виникає етнографізм як визначальна риса формування нової української культури.

Національне відродження в Україні ґрунтувалось на попередніх здобутках матеріальної та духовної культури. Важливим питанням було збереження національної мови (найкраще вона збереглася в селах). Розпочалося відродження у Наддніпрянщині (тут збереглися козацькі порядки). Цікаво, що процес українського національного відродження не мав єдиного центру. Центрами були Харків, Київ, Петербург, Москва (університетські міста) і деякі поміщицькі маєтки.

Культурний процес України у ХІХ ст. поділяють на три етапи, відтак на 3 етапи поділяють і процес національно-культурного відродження:

§ академічний етап (період збирання спадщини) – к. ХVІІІ ст. – 40 рр. ХІХ ст.;

§ українофільський (культурницький) етап - 40-ві рр. ХІХ ст. – к. ХІХ ст.;

§ політичний етап (к. ХІХ ст.).

Оскільки українські землі були інтегровані до Російської імперії, тут поширюється не лише культурне та суспільно-політичне життя, а й опозиційний рух. Так, в лавах декабристів та польських змовників були вихідці з України, так само як і в масонських ложах. Проте ні ті, ні інші не визнавали українців за рівноправних партнерів і не приділяли уваги “українському питанню”.

У середині ХІХ ст. в Росії існували дві культурницькі течії: “західники” (орієнтація на західну культуру) і “слов’янофіли”(намагання врятувати російську культуру від “згубного впливу Заходу”), таких поглядів дотримувались й інтелігенти України. На хвилі романтизму до цих течій в Україні додається й “Кирило-Мефодіївське товариство”(1846-1847 рр.). Члени товариства виступали за єдину слов’янську федерацію вільних народів. Члени товариства: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, М.Гулак.

На Західній Україні культурним угрупуванням романтичного характеру була “Руська трійця”: М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький.

Після розвалу Кирило-Мефодіївського товариства культурний рух на Україні припиняється і пожвавлюється лише у 50-х – 60-х роках. Поширюється так зване “хлопоманство” (прагнення повернутись до народних джерел). Хлопоманами були в основному студенти Київського університету: В.Антонович, П.Свенцицький, Т.Рильський. Осередок хлопоманства був і в Петербурзі. Тут заходами П.Куліша видавався журнал “Основа”, у його друкарні видавалися книжки українських авторів.

У 1863 році міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видає циркуляр (“Валуєвський циркуляр”). Приводом до нього було польське повстання. Відтак з середини 60-х рр. ХІХ ст. центр культурного руху переміщується до Львова. Тут з’являється течія москвофілів (орієнтація на московську культуру, тези про національну та мовну єдність українців і росіян)), пізніше – народовців (пропагували єдність усіх українських земель і створення єдиної української мови).

У 1876 році у м. Емськ цар підписує наказ (Емський указ), за яким заборонялось видання книг українською мовою, так само як і ввезення їх із-за кордону. Дозволялося друкувати лише твори, що пройшли цензуру.

Проте і в цих несприятливих умовах українська культура продовжує свій розвиток: народне мистецтво переходить у професійне; з’являються нові імена в літературі; зароджуються технічні та природничі науки, розвивається філософія; театр, журналістика.

Освіта.Процес освіти ускладнювався мовною політикою, що проводили Росія та Польща (Австрія). З іншого боку, розвиток промисловості збільшував потреби у кваліфікованих, освічених працівниках. Це виступало стимулом до збільшення навчальних закладів.

З 1802 р. починає свою діяльність Міністерство освіти, що провело певні реформи у сфері освіти. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У середині ХІХ ст. було впроваджено недільні школи, та незабаром їхня діяльність почала обмежуватись.

Найнижчими були парафіяльні школи (початкові), у яких навчались від півроку (у селах) до року (у містах). Учнів навчали письму, читанню, основам православ’я (усе російською мовою).

Повітовішколи були 2-х і 3-х класними. Тут навчались діти міщан і дворян. Вивчали російську мову, арифметику, фізику, історію, географію.

У гімназіях навчались 4 роки (згодом – 7). Вивчали іноземні мови (латинську, грецьку, німецьку, французьку), історію, “закон божий”.

Було в Україні і декілька ліцеїв, що стали ланкою між гімназією та університетом: Одеський (Рішельєвський) – 1817 р.; Крем’янецький – 1819 р., Ніжинський – 1820 р.

Було й декілька професійних навчальних закладів:медична школа у Єлисаветграді, морська – у Севастополі, фельдшерське училище у Києві, артилерійське й штурманське у Миколаєві, кадетські корпуси у Полтаві і Києві; землеробська школа у Харкові (агрономи).

Серед вищих навчальних закладів перше місце посіли університети, а Києво-Могилянська академія на цей час втратила своє значення, перетворившись на закритий навчальний заклад для духовенства.

Перший український університет (на землях Росії) – Харківський (1805 р.); у 1834 р. засновано Київський університет Святого Володимира; у 1865 – Одеський університет (на базі Рішельєвського ліцею).

Крім університетів, з’являються інші вищі навчальні заклади: Глухівський учительський інститут – 1874 р; Ніжинський історико-філологічний інститут – 1875 р.; Харківський Південноросійський технологічний інститут – 1885 р.; Вище гірниче училище в Катеринославі – 1893 р.; Київський політехнічний інститут – 1898 р.

На Західній Україні реорганізовано Львівський університет: з 1787 р. при ньому було відкрито Studium Ruthenum (Руський інститут), в якому деякі предмети викладалися українською мовою (закрили у 1808 р.). З 1849 р. тут відкрито кафедру української мови та літератури (Я.Головацький); у 1849 р. – історії України (М.Грушевський). Фактично мова викладання – польська.

У 1875 р. було засновано Чернівецький університет (Буковина) – німецькомовний, але деякі дисципліни викладались українською.

Жінки (дівчата) могли навчатись в інститутах шляхетних дівчат (Харків, 1812 р., Г. Квітка-Основ’яненко), гімназіях тощо.

1864 р.- реформа освіти: початкові школи стають загальноосвітніми, їх називають початковими народними училищами; з`являються гімназії – середня освіта, були класичні та реальні.

Наука.Центри науки на цей час – університети. Зокрема, ректори університетів були відомими науковцями: ректор Київського університету – М. Максимович – працював у галузі історії та природничих наук (приблизно 100 праць); перший ректор Харківського університету І.Рижський – філософії; ще один ректор (1813-1820 рр.) Т. Осиповський – з математики (тритомний “Курс математики”).

На хвилі романтизму (приблизно з 30-х рр. ХІХ ст.) спалахує інтерес до збирання й вивчення фольклору, а відтак розвивається етнографія. Відомі етнографи: М.Максимович “Малороссийские народные песни” (1827 р.), І.Срезневський – “Український альманах” (1831 р.), О.Бодянський – дисертація, присвячена порівнянню українських та російських пісень; Микола Цертелєв “Попытка собрания старых малороссийских песен» (1819 р.). Пізніше: П.Житецький, М. Сумцов, П.Чубинський, Т. Рильський, Д.Гнатюк, М. Драгоманов, Б.Грінченко, І. Франко, Олена Пчілка, Леся Українка, К. Квітка та інші.

Розвивається й історія: “История Малой России” Д. Бантиш-Каменського (4 томи) – опублікована у 1903 р.; підготовлено до друку у 1842–1843 рр. 5-томну “Історію Малоросії” М. Маркевича. Відомі історики: М.Максимович, М.Костомаров (“Історичні монографії та дослідження” – зібрання праць), В.Антонович, М. Драгоманов.

Новий розвиток науки – з другої половини ХІХ ст. При Харківському університеті: М.Бекетов – завідувач кафедри хімії, засновник сучасної фізичної хімії, металотермії; О.Ляпунов – завідувач кафедри механіки, створив загальну теорію сталості руху.

На Західній Україні І. Пулюй (фізик) відкрив рентгенівське випромінювання (сам не запатентував відкриття). Існували династії вчених : Ковалевські та Кістяківські.

І.Мечников – біолог, створив першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію; був одним із основоположників мікробіології та вчення про імунітет. Закінчив Харківський університет, працював у Новоросійському (Одеса).

І.Сєченов – засновник фізіологічної школи (“Рефлекси головного мозку”).

Розвиваються і гуманітарні науки: філософія, політекономія, мовознавство, літературознавство, фольклористика. Відомий мовознавець – О.Потебня – професор Харківського університету.

Фольклорист, мовознавець – П. Житецький – “Очерк звуковой истории малорусского наречия”.

Публіцист і літературний критик – М.Драгоманов. Публіцист, фольклорист, критик – І.Франко.

З`являється педагогіка. Засновник цієї науки в Україні – К. Ушинський (1824-1870 рр.).

1868 р. – засноване товариство “Просвіта”: видавало підручники, брошури, газети, альманахи, твори українських письменників. Організовувало конференції, створювало народні читальні (м. Львів).

1873 р. – створено Товариство імені Шевченка, з 1892 р. – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Фактично це була перша академія наук України. НТШ мало такі секції: історико-філософську, філологічну та математично-природничо-медичну. При секціях діяли три комісії: друкарняна, книгарняна, бібліотечна.

Література(огляд). Нова українська література розвивається з кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. Вона ґрунтується на розвитку нової української літературної мови.

Періоди розвитку нової української літератури:

I. К. ХVІІІ – поч.. ХІХ ст. (10-30 роки) – домінують просвітництво, сентименталізм,

II. 50-60 роки ХІХ ст. – поширений романтизм

III. 70-90 роки ХІХ ст. – домінує критичний реалізм

IV. к. ХІХ – початок ХХ ст. – зароджується модернізм.

Письменники, творчість яких належить до вказаних періодів :

І. Іван Котляревський