Северо-Западный экономический район

Содержание

Африка

ЕКОТУРИЗМ

 

Уряд Кенії дбайливо охороняє природу країни, тому що в минулі роки вона дуже постраждала від браконьєрства. Заповідні території займають близько 8% площі країни (62000 кв. Км).

 

Найбільший Національний парк Кенії - Цаво, площа його 21000 кв. км. Парк розділений на дві частини - Західну і Східну. Туристи відвідують в основному Східну частину Цаво. Ландшафти парку включають в себе гори і пагорби, порослі густим лісом, і рівнини, вкриті саванами. На території Цаво мешкають більше 60 видів ссавців і 400 різновидів птахів. Тут можна побачити слонів, буршельскіх зебр, каракал, плямистих антилоп, левів, гепардів і страусів. У північно-західній частині парку знаходяться джерела Мзіма, де водяться крокодили і гіпопотами. Туристам пропонується відвідати лавове плато Шетані площею 50 кв. км, каньйон Нгуліа, плато Йатта і долину річку Цаво, на берегах якої знайшли притулок величезні зграї птахів. Багато туристів відправляються в Цаво для того, щоб здійснити рафтинг по річці Цаво.

САФАРІ

 

Ви можете здійснити захоплюючу сафарі по численних Національним паркам країни. Найчастіше воно влаштовується на невеликих мініавтобусів " венах " , місткістю до 8 чоловік. У парках Самбуру і Туркана можна подорожувати на верблюдах , а в Масаї -Мара - на невеликому літаку або на повітряній кулі. Сафарі влаштовується як вдень , так і вночі , коли на полювання виходять великі хижаки . Тривалість сафарі - від одного дня до декількох тижнів. Неодмінним атрибутом сафарі , як правило , є відвідування поселення масаїв - одного з небагатьох племен Африки , досі зберегли свою самобутність. Найзнаменитіші парки Кенії для сафарі - Масаї -Мара , Цаво і Амбоселі .

 

ПІШИЙ ТУРИЗМ

 

Ландшафт країни змінюється від низовин на узбережжі до високогір'я на південному заході країни , які пересічені Рифтової долиною. Будь-яке з цих місць буде цікаво любителям пішого туризму. Рифтова долина розташована в 100 км на захід Найробі. Ця зона розломів утворилася на місці розриву тектонічних плит близько 20 мільйонів років тому. Уздовж долини стоять вулкани , найвідоміші з яких - згаслий Кенія і сплячий Лонгонот . У долині також знаходиться кілька озер - Рудольф ( Туркана ) , Найваша , Накуру , Богор , Баринго і Магаді . Пішим туризмом можна займатися і в Національних парках країни , тільки перед подорожжю обов'язково проконсультуйтеся у місцевих гідів про наявність у парках небезпечних для людини тварин.

 

СХОДЖЕННЯ НА ГОРИ

 

У південно -західній частині Кенії простягається Центральне нагір'я , де розташовано кілька піків заввишки більше 4000 м. Дуже популярні сходження на згаслий вулкан Кенія ( 5199 м) , гору Елгон , яка знаходиться на кордоні з Угандою , і на сплячий вулкан Лонгонот .

 

ВУЛКАНИ

 

На території Кенії є згаслі та сплячі вулкани. Всі вони розташовані в межах Центрального нагір'я поблизу Рифтової долини. Найпопулярніший вулкан - згаслий вулкан Кенія . Це друга за висотою точка Африки , його висота досягає 5199 м. З інших вулканів можна виділити сплячий вулкан Лонгонот . На схилах цих вулканів прокладені піші маршрути , за якими туристи можуть дістатися до їх вершин.

 

ПОЛЮВАННЯ

 

У Танзанії було створено понад 50 спеціалізованих місць для полювання. Кожен турист, який хоче зайнятися полюванням, повинен отримати дозвіл. Дозвіл видається безпосередньо за місцем приїзду за певну плату. Найбільшою популярністю серед мисливців користується резервація Селоус. Основними трофеями є леопарди, леви, буйволи, гіпопотами, газелі, зебри й антилопи. Ціни на полювання в Танзанії дуже великі. Один день полювання на один вид тварини або птиці обійдеться вам як мінімум в 1500 доларів США.

 

4.Повідомлення про великі національні парки Африки.

 

Національний парк Крюгер - найстаріший національний парк ПАР. Розташований на північному сході країни і є частиною біосферного резервату Крюгер-ту-Кеньонс, утвореного в 2001 році.

Історія парку

У 1884 році президент Трансвааля Пауль Крюгер виступив з ініціативою створення природоохоронної зони в лоувелде. У 1898 році на території між ріками Сабі і Крокодиляча був заснований резерват Сабі (Sabie Game Reserve), на території якої була обмежена полювання. 31 травня 1926 на базі мисливських резерватів Сабі і Shingwedzi був створений парк Крюгер, який став першим національним парком ПАР. Історію становлення національного парку можна подивитися в бібліотеці імені Стевенсон-Гамільтона, першого доглядача парку, призначеного в 1902 році

 

Марракеш (Амазіх: Murakush, араб. مراكش‎ (Murrākush)) — важливе імперське місто в Марокко. Чисельність населення становить 1,070,838 осіб (2004)^[1] , є столицею серединно південно-західного економічного району Марракеш-Тенсифт-Ель-Хауз, розташованого біля підніжжя гірАтлас.

Як і багато міст Північної Африки і Близького Сходу Марракеш має як старе зміцнене місто (Медина), так і сучасне місто (так званий Гулеш). Марракеш третє по важливості місто Марокко після Касабланки й Рабату.

Прето́рія — столиця Південно-Африканської Республіки, центр провінції Гаутенг, центр муніципалітету Цване. Одне з найсучасніших міст Африки.

Місто засноване в 1855 році Мартинусом Преторіусом, сином головнокомандуючого військами бурських переселенців Андріса Преторіуса. На честь його було назване місто. В 1860 році Преторія стало столицею бурської республіки Трансвааль. Після Другої англо-бурської війни1899—1902 років Трансваалем заволоділа Англія й Преторія стала адміністративним центром Трансваалю під протекторатом Англії. З 1910 року Преторія — столиця домініону Південно-Африканський Союз у складі Великобританії. В 1961 році столицею проголошеної Південно-Африканський Республіки. За часів расизму Преторію називали цитаделлю апартеїду.

Сучасна Преторія — велике сучасне місто. У місті багато фонтанів, парків, зелені, хмарочосів. Одночасно Преторія — місто великих контрастів, його оточують пояси нетрів. У 2010 році в ПАР пройшов Чемпіонат світу з футболу, один з матчів відбувся в Преторії, і стадіон Лофтус Версфельд був оновлений.

 

Національний парк Кіліманджаро - національний парк Танзанії, розташований на півночі країни. На території парку розташована найвища вершина Африки - Кіліманджаро.

З 1987 року парк є об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Національний парк Масаї Мара (англ. Masai Mara National Park) заснований в 1974 році, знаходиться на південно-заході Кенії у Великій ріфтовой долині в 275 від Найробі, на висоті 1650 м над рівнем моря. Площа парку 1 510 км².

Парк є найбільшою північною частиною екосистеми Мара-Серенгеті, що охоплює близько 25000 км². Парк межує з Національним парком Танзанії Серенгеті на півдні, з схилами Сирія на заході і селами масаїв на півночі, сході і заході.

Клімат: М’який, інколи занадто спекотно, іноді рясні дощові опади круглий рік. Дощ майже завжди йде в другій половині дня або вночі.

Рельєф парку складають в основному луки та пасовища, із сезонними ріками, що пересихають. Парк Масаї Мара характеризується чотирма різніми видами рельєфу: піщані грунти і дрібний чагарник на сході, у південно-східному регіоні переважає акація. Велику частину парку складають пишні луки і ліси навколо річки Мара та відкриті рівнини з рідким чагарником. На Західному кордоні парку знаходиться ущелина Сириа (Esoit Oloololo) — частина Великого Африканського розлому, яка утворює вражаюче плато — вся живність, як правило, найбільш концентрована тут, де є болотиста земля і доступ до води, до того ж вторгнення туристів є мінімальним. Рельєф місцевості дуже різноманітний і романтичні почуття до нього, як можна спостерігати у фільмі «З Африки» (орігінальна назва англ. Out of Africa), який знімався тут у 1985 році. Східний кордон парку знаходиться всього за 224 км від Найробі, тому східна частина парку найбільш відвідуються туристами.

1 Административно – территориальное устройство России: эволюция административного деления и действующая структура АТД РФ……….……3

2 Северо-Западный экономический район……………………………………...9

2.1 Введение…………………………………………………………………..9

2.2 Экономико-географическое положение………………………………...9

2.3 Природные условия и ресурсы…………………………………………10

2.4 Население………………………………………………………………..10

2.5 История…………………………………………………………………..11

2.6 Общая характеристика хозяйства …........……………………………..12

2.7 Внешнеэкономические связи…………………………………………..14

2.8 Перспективы развития региона………………………………………...14

Список использованных источников…………………………………………...15
1. Административно – территориальное устройство России: эволюция административного деления и действующая структура АТД РФ.

Административные границы субъектов Российской Федерации закрепляются федеральными законами, а административно-территориальное деление субъектов РФ закрепляется законами соответствующих субъектов Российской Федерации.

Административно-территориальная структура нашей страны в настоящее время имеет следующий вид:

• Российская Федерация, как государство – субъект международного права в законодательно закреплённых границах;

• субъекты Российской Федерации – республики, края, области, автономные области, автономные округа, города федерального значения;

• муниципальные образования первого уровня – городские округа и муниципальные районы;

• муниципальные образования второго уровня – городские и сельские поселения.

Кроме этого, существует понятие межселенных территорий, которые, как правило, формируются в муниципальных районах с низкой плотностью сельского населения.

По действующей Конституции в нашей стране могут формироваться шесть типов субъектов федерации:

• республики;

• края;

• области;

• города федерального значения;

• автономные области;

• автономные округа.

Эти субъекты Российской Федерации абсолютно равноправны и территории каждого из них, а значит и административные границы, определены федеральными законами.

Дальнейшее территориальное деление страны регламентируется уже законами субъектов Российской Федерации, иначе говоря, каждый субъект вправе устанавливать собственное территориальное деление, а федеральные законы предписывают только общие принципы организации территорий. В частности, для субъектов Российской Федерации предусмотрено деление территорий на муниципальные образования по двухуровневому принципу.

Муниципальными образованиями первого уровня являются городские округа и муниципальные районы, а муниципальными образованиями второго уровня – городские и сельские поселения. При этом вся территория субъекта федерации по возможности должна быть поделена между поселениями.

Таким образом, полная схема административно-территориального деления страны выглядит следующим образом. Вначале, территория страны разграничивается субъектами Российской Федерации со строго определёнными и описанными границами. Затем, вся территория каждого субъекта федерации разграничивается муниципальными районами. После этого внутри муниципальных районов выделяются городские округа, территория которых исключается из территории муниципального района, а оставшаяся территория распределяется между городскими и сельскими поселениями. Для малонаселённых мест, к которым относятся территории, плотность сельского населения в которых более чем в три раза ниже средней плотности сельского населения в Российской Федерации, допустимо выделение межселенных территорий.

При установлении границ городских и сельских поселений следует учитывать сложившуюся градостроительную и землеустроительную ситуацию, а также условия численности населения в образующем поселение сельском населённом пункте и максимальной удалённости каждого населённого пункта поселения от его административного центра. При этом для сельских поселений установлено требование пешеходной доступности к административному центру в течение рабочего дня, туда и обратно, а для центров муниципальных районов – аналогичной транспортной доступности.

Федеративное устройство России было установлено в январе 1918 года, вскоре после установления республиканской формы правления. Оно сменило собой унитарное государственное устройство Российской империи.

Российская Федерация, согласно статье 5 Конституции 1993 года, состоит из равноправных субъектов Российской Федерации. Во взаимоотношениях с федеральными органами государственной власти все субъекты федерации между собой равноправны. Субъекты Российской Федерации не имеют права выхода из её состава.

С 1 марта 2008 года, после объединения регионов, субъектов федерации в России — 83 (в 1993 году, когда была принята ныне действующая Конституция, их было 89).

В России существуют одновременно несколько типов и уровней административно-территориального деления:

субъекты Российской Федерации;

федеральные округа;

экономические районы.

В административном устройстве выделяют 3 административные единицы:

1. Высокий уровень – республики.

2. Область (край) – равные функции и полномочия.

3. Автономные – национальные округа, автономные области.

Субъекты РФ различаются между собой по величине территории, численности и плотности населения, его национальному составу. Субъекты РФ различаются и по ряду других признаков - уровню развития экономики в целом, наличию и развитию отдельных отраслей промышленности и сельского хозяйства, историческим традициям, национальной культуре всего или части населения.

Конституция Российской Федерации закрепляет положение, что наша страна является федеративным государством. Иначе говоря, в Российской Федерации реализуется такая система государственного устройства, при которой входящие в состав государства члены (субъекты федерации) имеют собственные предметы ведения (полномочия), собственные законодательные, исполнительные и судебные органы и — что особенно важно – собственное административно-территориальное устройство, то есть территорию и границы.

В настоящее время в Российской Федерации выделяют 12 экономических районов:

1. Центральный

2. Центрально-Чернозёмный

3. Восточно-Сибирский

4. Дальневосточный

5. Северный

6. Северо-Кавказский

7. Северо-Западный

8. Поволжский

9. Уральский

10. Волго-Вятский

11. Западно-Сибирский

12. Калининградская область

 

История административно-территориального деления России.

Административно-территориальное устройство — разделение территории государства на части, в соответствии с которым строится и функционирует система местных органов власти. Первыми известными с 11 в. административно-территориальными единицами были волости. В Древней Руси термин «волость» обозначал всю территорию земли (княжества), затем самостоятельный удел и, наконец, селение, подчиненное городу. С ростом древнерусских княжеств в 14 — первой половине 15 в. административно-территориальное деление усложнилось. Княжества подразделялись на уезды с волостями и станами (иногда это были равнозначные административно-территориальные единицы). Самостоятельной административно-территориальной единицей в древнерусских княжествах был город. Городами и пригородными станами управляли наместники князя из бояр, а волостями — волостели из более мелких феодалов. С образованием Русского централизованного государства в 16 в. основной административно-территориальной единицей стал уезд во главе с воеводой. В 1625 г. была составлена роспись городов и уездов.

В конце 17 в. Петр I предпринял попытку усовершенствовать административно-территориальное деление и учредить провинции, приписав к Новгороду, Пскову, Астрахани и другим городам малые города и уезды.

Следующим указом территория каждой губернии подразделялась на более мелкие единицы — провинции. Всего было учреждено 45 провинций, затем их число возросло до 50. Во главе важнейших провинций стояли генерал-губернаторы, остальных — воеводы. Провинции распадались на округа — дистрикты, здесь заправляли делами земские комиссары, выбираемые из местных дворян. В 1726 г. дистрикты были упразднены и восстановлено исторически сложившееся уездное деление. В последней четверти 18 в. появляются области. Первоначально это провинции, на которые делились наместничества с большим числом населения. Области не имели органов самоуправления и подчинялись военным губернаторам.

После Октябрьской революции 1917г. число губерний уменьшилось, так как 25 из них отошли к Польше, Финляндии, Прибалтийским государствам. Но вскоре большинство областей были переименованы в губернии, и к 1922 г. в РСФСР насчитывалось 72 губернии. После 1917 г. в составе страны создаются автономные республики и области. В 1923 — 1929 гг. была проведена административно-территориальная реформа СССР, ставившая целью преобразование административно-территориального деления бывшей Российской империи по принципу экономического районирования. Губернии, уезды, волости упразднялись. Появились области, края, округа и районы. К 1930 г. в РСФСР насчитывалось 13 краев и областей. В других республиках областное деление первоначально не вводилось. В 1930 г. ликвидировалось деление на округа. С 1932 г. проводится разукрупнение краев и областей. В результате к 1935 г. число краев увеличилось до 12. По Конституции 1936 г. 7 краев стали называться областями. К 1938 г. в РСФСР существовало 6 краев — Алтайский, Краснодарский, Красноярский, Приморский, Хабаровский, Ставропольский. В послевоенный период происходило изменение границ краев и областей.

К моменту принятия Конституции 1977 г. основными административно-территориальными единицами в СССР были области, края (в РСФСР и Казахстане), районы, города, районы городов, поселки, сельские населенные пункты. Перечень областей и краев, а также районов (для республик и автономных республик, не имеющих областного и краевого деления) закреплялся в соответствующих конституциях союзных и автономных республик. Там же содержался перечень городов республиканского подчинения, составлявших самостоятельные административно-территориальные единицы. По Конституции 1977 г. установление и изменение административно-территориального устройства отнесено к ведению союзной республики. Президиум Верховного Совета союзной республики определял порядок решения вопросов административно-территориального деления, устанавливал и изменял границы и районное деление краев и областей, автономных областей и автономных округов, образовывал районы, города, районы в городах, устанавливал и изменял подчиненность городов, производил наименование и переименование районов, городов, районов в городах и других населенных пунктов.

31 марта 1992 г. Федеративный договор признал края, области, города федерального значения субъектами Российской Федерации, и с этого момента 6 краев, 49 областей, 2 города федерального значения (Москва, Санкт-Петербург) изменили свой правовой статус и уже не могут рассматриваться как административно-территориальные единицы. Конституция Российской Федерации 1993 г. не определила административно-территориальное устройство страны. Изменение границ административно-территориальных единиц (районов, районов городов) относится действующим законодательством к компетенции органов государственной власти субъектов Российской Федерации. Однако, согласно Конституции, они должны учитывать мнение населения соответствующей территории.