Індійський океан

Список литературы 8

Туризм 7

Экономика 6

Население 5

Деление 4

Административно-территориальное

Природные условия и ресурсы 3

Географическое положение,

Содержание

Г

1. Географическое положение,

природные условия и ресурсы

П

ортугалия, полное официальное название Португальская Республика самое западное государство в континентальной Европе. Государство расположено в юго-западной части Пиренейского полуострова. На севере и востоке граничит с Испанией, на юге и западе омывается Атлантическим океаном. Название страны происходит от города Порту (лат. Portus Cale — «тёплый порт»).

К

лимат. По общему ландшафтному типу Португалия отчетливо распадается на две половины — северную и южную; границей между ними служит долина реки Тежу. На севере — горная страна с сильно расчлененными рельефом (провинции Трас-ос-Монтес и Бейра-Альта) и сравнительно неширокая полоса холмистой приморской низменности. Южная Португалия по преимуществу низменна, с широкими равнинами и волнистыми плато. Климат Португалии средиземноморский, с заметно выраженным влиянием океана. Север страны, в особенности горный район, отличается высокой влажностью, со средними годовыми суммами атмосферных осадков от 1 до 2 м и более. К югу влажность постепенно уменьшается, климат становится гораздо суше, с продолжительным ясным и жарким летом; на юге среднее годовое количество осадков местами менее 500 мм. В северной Португалии ярко проявляется высотная климатическая зональность, горные местности обладают прохладным климатом, зимой здесь держится несколько месяцев снеговой покров.

Несмотря на различие климата северной и южной Португалии, растительный покров страны сравнительно однородный, типично средиземноморский. Вертикальная зональность растительности выражена, отчетливо, но несколько смягчена влиянием океана, влажностью воздуха. Распространены леса вечнозеленых дубов (каменного и пробкового), приморской сосны и пинии; в горах — леса каштановые и дубовые (из листопадных дубов). Леса сильно истреблены, занимая ныне лишь около 5 % всей площади. Большое развитие имеют в Португалии густые и пышные заросли маквиса. В береговой полосе, в особенности в районе кряжа Серра-де-Синтра, сохранились незначительные остатки реликтовых лесов, обнаруживающих некоторую близость к лесам Атлантических островов (Мадейры и Канарских)

 

2. Административно-территориальное

деление

Португалия- парламентская республика. Президент избирается всеобщим голосованием каждые 5 лет.

§ Правительство возглавляет премьер-министр, который, как правило, является лидером победившей на парламентских выборах партии. Премьер-министр формирует состав своего кабинета.

§ Парламент (Ассамблея Республики) избирается по партийным спискам на 4 года. В состав парламента входят 230 депутатов.

Правительство Португалии — Председательство министров, в числе которого 14 министров.

Столица Португалии- город Лиссабон, расположена на побережье р. Тежу. Площадь столицы составляет 84 км². Население — 556 797 человек. Большой Лиссабон (город с пригородами) — 2750 км² и населением в 2,1 млн человек.

Административное деление Португалии в настоящее время находится в процессе перестройки. До 2003 года территория Португалии была разделена на 18 округов, 308 муниципалитетов и примерно 4260 общин («фрегезии»), причём только последние 2 уровня имели собственные органы власти.

В 2003 году правительство избрала другую тактику создания более крупных и частично автономных образований. Согласно закону № 11/2003 от 13.05.03 всем континентальным муниципалитетам было предложено объединяться в группы. В зависимости в основном от совокупного населения такие группы стали называться:

§ межмуниципальные сообщества (порт. comunidades intermunicipais / ComInter) — менее 150 тыс. чел.

§ городские агломерации (areas metropolitanas), которые бывают двух типов:

§ городские сообщества (порт. comunidades urbanas / ComUrb) — свыше 150 тыс. чел.

§ крупные городские агломерации (порт. grandes áreas metropolitanas, GAM) — свыше 350 тыс. чел.

В настоящее время большая часть муниципалитетов страны включены в такие объединения, за исключением двух скоплений на севере и востоке. По мере окончательного сформирования всех таких сообществ, деление на округа должно окончательно выйти из употребления.

3. Население

Н

аселение Португалии в 2007 году насчитывало 10,6 млн человек. Возрастная структура: с 0-14 лет : 16,4 % (м.р. — 912,995 / ж.р. — 835,715) с 15-64 лет : 66,2 % (м.р. — 3,514,905 / ж.р. — 3,555,097) c 65 лет : 17,4 % (м.р. — 764,443 / ж.р. — 1,093,755).

Средний возраст — 39,1 лет (для мужчин — 37 лет; для женщин — 41,3 года). Годовой прирост равен 0,305 %. Рождаемость — 10,45 (на тысячу человек). Смертность — 10,62 (на тысячу человек).

 

Я

зыки. Португалия является страной с единым государственным официальным языком —португальским. На нём говорят более 200 млн человек во всем мире на трёх континентах: в Евразии, Африке и Южной Америке.

Кроме того, статус официального языка Португалии с 1999 года имеет мирандский язык, на котором говорит население небольшой территории в северо-восточной Португалии (муниципалитеты Миранда-ду-Дору, Вимиозу, Могадору).

 

Р

елигии. Около 94 % населения страны исповедует католицизм. Это связано, в первую очередь с историей, романизацией и соседством Испании. Церковь отделена от государства, то есть, в частности, не получает никакой прямой финансовой поддержки. Протестанты составляют около 1 % населения. В Лиссабоне и в Порту есть иудейские общины, которые насчитывают в сумме примерно 200 тыс. жителей. По данным опросов, около 4,5 % считают себя атеистами.

Несмотря на высокий процент верующих католиков, посещаемость церкви резко снизилась, особенно в крупных городах и на юге страны. Католицизм в Португалии всегда был связан с местными традициями, население поклонялось многим популярным местным святым, чьи памятные дни отмечаются торжественно, как церковные праздники. Даже давно умершие известные доктора и целители почитаются как святые. Селение Фатима, где в 1917 дева Мария явилась трем детям, стало популярным местом паломничества. Святыней является также церковь Носса-Сеньора-ду-Ремедиуш близ Ламегу, построенная в стиле барокко.

 

4. Экономика

 

П

ртугалия — индустриально-аграрная страна. Наиболее важные традиционные отрасли промышленности — текстильная (хлопчатобумажная и шерстяная), швейная, виноделие, производство оливкового масла, рыбных консервов, обработка пробковой коры (ведущее место в мире). Чёрная и цветная металлургия, машиностроение (судостроение и судоремонт, автосборка, электротехническое); развивается химическая, нефтеперерабатывающая и нефтехимическая, цементная, стеклянно-керамическая (производство синей облицовочной плитки) промышленность. В сельском хозяйстве преобладает земледелие. Около половины обрабатываемых земель занято пашней; виноградарство, плодоводство, оливковые насаждения. В животноводстве разведение крупного рогатого скота, овцеводство, свиноводство. Рыболовство.

Э

ономическая политика направлена на либерализацию и модернизацию экономики, дальнейшую приватизацию государственных компаний, структурную перестройку банковского и телекоммуникационного секторов. Налогово-бюджетная сфера после налоговой реформы обеспечила приток государственных доходов и сокращение бюджетного дефицита за 1996—2003 гг. с 5 до 2,4 % ВВП. В денежно-кредитной сфере проводились мероприятия по бюджетно-финансовой стабильности. Бюджетные доходы составили 45 млрд долл., расходы — 48 млрд долл. В 1996—2003 гг. годовые темпы инфляции снизились с 7,8 до 3,1 %. Социальная политика направлена на реформирование системы социально-трудовых отношений и обеспечение занятости. В 2002 г. уровень безработицы составил 4,7 %, индекс человеческого развития — 0,925.

 

5. Туризм

Башня Белен       Вулкан Пику     Мост Васко да Гама     Монастырь Алкобаса

Португалия – одна из самых популярных среди туристов стран Европы. Эта страна привлекает туристов со всего мира. Кроме прекрасной природы, пляжей и национальных парков, в Португалии сохранилось большое количество важных исторических достопримечательностей (дворцы, монастыри, городские кварталы и т.д.).

Одним из самых уникальных памятников Лиссабона является башня Белен (Торре-де-Белен) построенная в 1515-1521 годах на острове реки Тежу, занесенная в 1983 году в спасок Всемирного наследия ЮНЕСКО . Башня Белен- это укреплённый форт мануэльского стиля, характерного для архитектуры Португалии эпохи Возрождения. Португальцы воздвинули башню Белен в честь удачной экспедиции Васко-да-Гама, открывшего путь в Индию.

Вулкан Пику, расположенный на одноименном острове Азорского архипелага считается одним из самых красивых вулканов мира. Этот вулкан был занесён в Книгу рекордов Гиннеса в 1972 году, поскольку является горой с самой большой частью, скрытой под водой. Поэтому у многих туристов возникает желание покорить его.

Мост Васко да Гама в Лиссабоне- одна из замечательных достопримечательностей Португалии. На сегодняшний день- это самый длинный мост в Европе, его длина 17,2 км. При его проектировании, архитекторы предусмотрели не только функциональную, но и эстетическую сторону проекта.

Также в данной стране расположены 13 объектов, занесённых в список Всемирного наследия ЮНЕСКО: 12 из которых включены в список по культурным категориям, причем 3 из них признаны шедеврами человеческого гения, а оставшийся 1 объект включён по природным критериям и признан выдающимся образцом происходящих биологических процессов в эволюции и развитии земных экосистем и растительных и животных сообществ.

 

6. Список литературы

 

1. http://ru.wikipedia.org/wiki/Финляндия/

 

2. http://www.otdyh.ru/show/article.php?id=8312

 

3. http://www.infofin.ru/p_5/information.php

 

4. http://www.terra-nostra.ru/?page_id=203

 

5. http://reports.travel.ru/reports/2000/120100.html

 

6. http://www.thesalmons.org/lynn/wh-portugal.html

 

Географічне положення і розміри. Індійський океан — третій за розмірами басейн Світового океану, розташований переважно в Південній півкулі між берегами Африки, Азії, Австралії та Антарктиди, що є його природними межами. Лише на півден­ному заході та південному сході, де Індійський океан широкими проходами сполучений з Атлантичним і Тихим океанами, межі умовно проводять від крайньої точки Африки — мису Голково­го та мису Південного на острові Тасманія і далі до берегів Антарктиди, тобто по 20° сх. д. на заході та 147° сх. д.

На північному сході Індійський океан через Малаккську, Зондську і Торресову протоки сполучений з австрало-азійськими морями. Тут його межа проходить від крайньої північної точки Австралії — мису Йорк до гирла річки Бенебек на острові Нова Гвінея. Далі вона повертає на захід та північний захід уздовж Малих Зондських островів та островів Ява, Суматра і півострова Малакка.

Назву «Індійський» океанові дав португальський вчений С. Мюнстер у своїй праці «Космографія» (1555 р.). Площа океа­ну з морями 76,17 млн. км², середня глибина 3711 м, макси­мальна — 7209 м, об'єм води 282,7 млн. км³. У найширшому місці океан простягається з заходу на схід від бухти Лінді доТорресової протоки по 10° пд. ш. на 11 900 км, а з півночі на південь по 60° сх. д. від мису Рас-Джадці до берегів Антарктиди на 10 200 км.

Індійський океан — це своєрідний басейн з багатьма лише йому притаманними рисами. По-перше, завдяки розташуванню більшої його частини в Південній півкулі для нього характерна меридіональна асиметрія циркуляцій вод. По-друге, тут відбувається класична мусонна циркуляція атмосфери. По-третє, на його берегах зародилася цивілізація, виникли перші на Землі держави. Сучасні расові та етнічні комплекси, що склалися на берегах океану, належать до кількох «світів», котрі хоч і взаємо­діють між собою, але все ж таки сильно різняться своїми істо­ричними рисами та господарсько-культурними типами. Тому океан привертав і привертає до себе увагу багатьох дослідників.

Історія вивчення.Індійський океан, а надто його північна частина, відомий з давніх-давен. Через нього пролягали важливі торговельні шляхи, тут уперше зародився морський промисел іпочалися наукові пошуки. Одначе донедавна цей басейн був слабо вивченим. Моряки казали, що про дно його відомо мен­ше, ніж про поверхню Місяця.

В історії дослідження природи Індійського океану можна простежити чотири етапи. Перший етап — від стародавніх пла­вань до 1772 р.— характеризувався вивченням географічного розподілу води й суходолу на цій частині земної кулі. Освоєння Індійського океану почалося з півночі індійськими, єгипетськи­ми та фінікійськими мореплавцями, які за 3000 років до н. є. побували в Аравійському й Червоному морях та Перській зато­ці. Наприкінці II ст. до н. є. Індійський океан став відомий грекам. У І ст. н. є. індійські мореплавці проклали морські шля­хи з Індії до Індокитаю, Малакки та островів Малайського архі­пелагу. В І ст. н. є. малайці обігнули Індію і відкрили острів Мадагаскар. У VIII—X ст. встановилися постійні морські торго­вельні зв'язки Китаю та Індії. А 1340 р. арабський учений-мандрівник Ібн-Баттута обігнув майже все західне та північне узбережжя океану від Мозамбіку до Малаккської протоки. Для плавання Індійським океаном араби вже мали географічні описання й лоції.

Європейці з успіхом використали досвід своїх попередників. З перших їхніх експедицій величезне значення мало плавання португальців Б. Діаша, який обігнув 1487 р. Африку з півдня, та Васко да Гами у 1497—1499 рр., який пройшов цим шляхом з Атлантичного океану в Індію. Після Васко да Гами португальці почали розширювати свої морські торговельні зв'язки зі Схо­дом, зокрема з народами Суматри, Яви та інших островів Ма­лайського архіпелагу. Це дозволило їм уже на початку XVI ст. досить точно нанести на карти острови Мадагаскар, Амірант-ські, Коморські, Сейшельські та Маскаренські.

Під кінець XVI ст. ініціатива в розширенні торговельних зв'язків перейшла від португальців до голландців. Після завоювання Індонезії на початку XVII ст. вони почали відкривати окремі ділянки західного й південного узбереж Австралії. В 1642—1644 рр. голландський мореплавець А. Тасман, обігнувши Австралію, виявив водні простори далі на південь.

Другий етап — з 1772 до 1873 рр. — ознаменувався першими глибоководними спостереженнями, що їх започаткував Дж. Кук 1772 р. Потім їх провадили російські та іноземні експедиції. Визначальними серед російських були експедиції О. Коцебу 1818 р. на судні «Рюрик» і Палена в 1858—1859 рр. на кораблі«Циклон». Усього в Індійському океані до 1873 р. різні експедиції відпрацювали 83 глибоководні станції, на яких велися спостереження за температурою води й солоністю на різних глибинах: на півночі до 3410 м, на півдні до 4355 м. У цей період в основному були завершені територіальні відкриття океану.

Третій етап — з 1873 до 1956 рр.— характеризується комплексними океанографічними дослідженнями. Найважливіші роботи виконали у 1873 — 1874 рр. експедиції на англійському судні «Челінджер», на німецьких кораблях «Вальдівія» у 1898— 1899 рр. і «Гаус» у 1901—1903 рр., на англійському «Діскаве-рі-2» в 1930—1951 рр., на радянському дизель-електроході «Об» у 1956—1957 рр. Ці та інші експедиції провели фізичні, хімічні, біологічні та геологічні дослідження океану. Вони дализмогу скласти карту рельєфу дна, вивчити окремі риси рослин­ного і тваринного світу, особливості гідрогеологічного режиму.

Четвертий період — від 1957 р. донині — ознаменований комплексним вивченням рельєфу та геологічної будови дна океану, а також дослідженням гідрофізичних процесів, що відбуваються в товщі води.

Внаслідок роботи Міжнародної індоокеанської експедиції з ініціативи ЮНЕСКО впродовж 1960—1966 рр. в океані виявле­но ланцюг глибоководних жолобів і підводних хребтів. Відкрит­тя південно-західного відгалуження серединно-океанічного хребта дозволило довести, що у Світовому океані існує єдина глобальна система серединних хребтів і розломів.

Немагнітна шхуна «Зоря» вперше виконала магнітні розрізи через улоговини, западини та сейсмічно активні зони.

Береги.Особливості берегів Індійського океану визначаються геологічною будовою материків та дією хвильових процесів. Позаяк більша частина океану розташована в межах еквато­ріально-тропічного поясу, тут поширені коралові та мангрові береги. Коралові береги характерні для узбереж Північної та Північно-Західної Австралії та острова Мадагаскар. Уздовж Індонезійського узбережжя багато коралових рифів, менше — мангр.

Береги Червоного моря та Аденської затоки сформовані від­повідно до рифтової структури цих басейнів. Значна кількість бухтових форм пов'язана зі скидовою будовою крайових зон Африканського материка і Аравійського півострова. Тут багато грабенних бухт — шерм, коралових споруд, які ускладнюють судноплавство. Розвиток магматичних і міцних осадових порід на багатьох ділянках півострова Сомалі та узбережжя Аравії сприяють поширенню слабо видозмінених морем берегів дену­даційного типу. Східні береги Африки характеризуються бухтовими розчленуваннями (ріасовий тип), пов'язаними з підтоп­ленням гирл річок під час трансгресії моря. Береги Перської затоки та Індостанського півострова в основному абразивно-акумулятивні, хоча тут є і мангрові зарості.

Індоокеанське узбережжя Малаккського півострова та Зондських островів здебільшого абразивно-акумулятивне, з неглибо­кими бухтами. Його розчленування пов'язане з вулканізмом ітектонічною структурою острівного суходолу. Майже по всьому периметру островів розвинуті коралові рифи і мангри. Лише для острова Суматра характерні низинні акумулятивні береги, вкритімангровими заростями.

Отже, особливістю Індійського океану є переважання кора­лових і мангрових берегів, що зумовлюється його внутрішньо-тропічним географічним положенням. Водночас з антарктичних берегів інколи сповзає крига, обриваючись крутими, високими уступами.

Острови. Островів в Індійському океані мало. Зосереджені вони переважно в західній частині та поділяються на три гене­тичні типи: материкові, вулканічні й коралові. До материкових належать найбільші — Мадагаскар, Шрі-Ланка, Великі Зондські, а також Сокотра, Куріа-Муріа, Масіра та ланцюг дрібних островів уздовж берегів Аравії, Індокитаю та Західної Австралії. Більша частина материкових островів — це вапнякові плато на давніх докембрійських гранітах. Але, крім них, є гористі, складені докембрійськими породами. Особливу будову мають Сейшельські острови. Це єдині споруди в межах ложа океану, складені гранітами.

Вулканічні острови поділяються на острови перехідної зони та острови відкритого океану. Острови перехідної зони — це елементи острівних дуг. До них відносять Великі Зондські, Андаманські та Нікобарські. Рельєф цих островів гірський. Вони являють собою вершини складчастих хребтів, увінчаних вулканічними конусами. Острови спираються на базальти і (в меншій кількості) вулканічні туфи.

Вулканічні острови відкритого океану (Коморські, Маскаренські, Амстердам, Сен-Поль, Кергелен, Крозе, Прінс-Едуард) невеликі; це надводні вершини вулканів. Майже всі вони обля­мовані кораловими рифами.

Та найважливішою особливістю Індійського океану є корало­ві острови. Здебільшого це типові атоли, складені з коралового піску, гравію, щебню та великої кількості мушлів. Таким є атол Дієго-Гарсія. Але в океані поширені також складні атоли — величезні кільцеподібні коралові споруди, що мають у попереч­нику до 150 км і складаються з багатьох дрібних атолів. Такими є майже всі атоли Лаккадівських, Мальдівських, Чагос, Амірантських, Кокосових та інших островів.

Чимало островів сформувалося завдяки підняттю коралових рифів. Так, острів Різдва утворився на вершині Кокосового під­няття і досягає висоти 356 м над рівнем моря. Інший острів — Тромлен також лежить на 5 м вище від рівня води і увінчує вершину одинокої гори. Над дном Маскаренської улоговини він здіймається на 4000 м.

На всіх коралових островах ростуть переважно кокосові пальми. На берегах більшості лагун збереглися густі зарості мангрових. Мангрові ліси особливо характерні для Амірантських островів.

Моря. Через слабке розчленування узбережжя в Індійському океані мало морів і заток. На півночі знаходяться лише два моря — Червоне і Аравійське, а також чотири великі затоки — Аденська, Оманська, Перська та Бенгальська. На сході розміс­тилися крайові моря—Андаманське, Тіморське, Арафурське і затока Карпентарія. Південні береги Австралії омиваються вода­ми Великої затоки.

Уздовж берегів Антарктиди умовно виділяють моря: Рісер-Ларсена, Космонавтів, Співдружності, Дейвіса, Моусона, Д'юрвіля.

За характером будови западина Індійського океану поділяєть­ся на чотири частини: підводні окраїни материків, перехідні зони, серединно-океанічні хребти та ложе.

Згідно з сучасними уявленнями про походження материків і океанів, що базуються на теорії літосферних плит, Індійський океан почав утворюватися на початку мезозойської ери після того, як розколовся на окремі частини палеозойський материк Гондвана. Фундамент сучасних материків Південної півкулі — Африки, Австралії, Антарктиди, Південної Америки, а також півострова Індостан — це частини давнього материка Гондвани. Спочатку материки розходилися дуже повільно, причомуАвстралія і Антарктида ще були одним масивом. Минули десят­ки мільйонів років, а ширина Індійського океану була не більшою, ніж сучасне Червоне море. І тільки наприкінці мезо­зойської ери вже існував дійсний океан, який омивав західні береги на той час єдиного Австрало-Антарктичного материка. Цей материк проіснував ще з десяток мільйонів років, поки розколовся на дві частини, і після цього Антарктида порівняно швидко відійшла на південь.

Дно Індійського океану — це типова кора океанічного типу, яка складається з трьох шарів: зверху — осади і слабо ущільнені осадові породи; нижче — осадові й вулканогенні породи; ще нижче — базальтовий шар. Верхній шар складається з пухких осадів. Потужність їх змі­нюється від кількох десятків метрів до 200 м, а поблизу мате­риків— до 1,5—2,5 км. Середній шар значно ущільнений, складається переважно з осадових порід і має потужність від 1 до 3 км. Нижній (базальтовий) шар складається з океанічного базаль­ту і має потужність 4—6 км.

Цікавою особливістю земної кори Індійського океану є те, що в ній містяться ділянки материкової кори, тобто кори з гранітним шаром. Вони виходять на поверхню океану у вигляді островів Сейшельських, Маскаренських, Кергелен і, можливо, Мальдівських. У межах цих, як кажуть морські геологи, мікро-континентів потужність земної кори збільшується до 30—35 км.

На дні Індійського океану Серединно-Індійський хребет роз­діляється на три частини: Аравійсько-Індійський, Західно-Індійський та Центрально-Індійський. Останній переходить в Австрало-Антарктичне підняття. Всі хребти мають добре вира­жені рифтові долини, тут активні вулканічні й сейсмічні явища. Східно-Індійський хребет, який простягається майже в меридіо­нальному напрямі від Бенгальської затоки до Австрало-Антарк­тичного підняття, не має рифтової долини, складений горстовими блоками магматичних порід, що зверху вкриті осадовими породами кайнозойської ери. Утворення і розвиток цього хребта остаточно не вивчені.

З дна рифтових долин вчені підняли збагачені на кремній базальти, габро, дуніти, серпентиніти, перидотити і хроміти, що вважаються речовиною мантії. Зондський жолоб глибиною понад 7700 мсхожий і похо­дженням, і характеристиками на жолоби Тихого океану.

Рельєф. Материкові окраїни майже скрізь виражені досить чітко. Береги материків облямовує вузька смуга шельфу. Лише в Перській затоці, поблизу берегів Пакистану, Західної Індії, а також у Бенгальській затоці, в Андаманському, Тіморському та Арафурському морях шельф розширюється до 300—350 км, а в затоці Карпентарія — до 700 км. Монотонність рельєфу цих ді­лянок порушується кораловими спорудами та затопленими річ­ковими долинами.

На глибині 100—200 м утворюється крутий материковий схил, розчленований вузькими глибокими каньйонами, що по­чинаються здебільшого в гирлах річок. Особливо багато їх наафриканському схилі вздовж Кенії та Сомалі. Нерідко каньйони розгалужуються на кілька рукавів, через які виноситься річко­вий намул. Осідаючи біля підніжжя схилу, намул утворює вели­чезні підводні дельти, що зливаються в нахилену акумулятивну рівнину. Особливо великі конуси сформувалися в пригирлових частинах Гангу та Інду.

Австралійський схил на відміну від африканського біль­ший, і ускладнений кількома плато — Ексмут, Натураліста, Кюв'є та ін.

Перехідна зона виражена лише на північному сході. Тут знаходиться улоговина Андаманського моря, внутрішня острівна дуга Зондського архіпелагу, паралельний до дуги крутий підвод­ний хребет, що включає Андаманські й Нікобарські острови, та глибоководний Зондський жолоб, що простягається на 4000 км уздовж островів Ява й Суматра від Малих Зондських островів до узбережжя М'янми (Бірми). В цьому жолобі встановлено макси­мальну глибину Індійського океану — 7729 м. Для перехідної зони характерні виверження і вулканізм. У Зондській затоці знаходяться острів і вулкан Кракатау, який став всесвітньовідомим внаслідок його катастрофічного вибуху в серпні 1883 р.

Серединний хребет — одна з визначних форм рельєфу дна. Загальна довжина серединно-океанічних хребтів близько 20 000 км, ширина — від 150 до 1000 км, висота — від 2,5 до 4,0 км.Важливою особливістю рифтових зон Серединно-Індійського хребта є їхні продовження на материках. У західній частині Аденської затоки зона розломів розгалужується на дві частини. Одне відгалуження прямує на північ у вигляді Червономорського рифту, друге повертає на захід, утворюючи систему східно-африканських розломів.

Серединний хребет поділяє ложе Індійського океану на три сегменти: Африканський, Азійсько-Австралійський та Антарктичний. В кожному з цих сегментів виявлено ряд інших хребтів. Так, посередині Азійсько-Австралійського сегмента над ложем океану здіймається високий Східно-Індійський хребет, що пря­молінійно простягнувся в меридіональному напрямі більш як на 5000 км. Це система вузьких горстів з плоскими вершинами. До нього на півдні прилягає широтний Західно-Австралійський хребет. Це також горст, але асиметричний, з положистим пів­нічним і крутим південним схилами. Глибина води над найви­щою його точкою лише 563 м. У північній частині сегментазнаходиться Мальдівський хребет, що складається з серії плато-подібних неглибоких банок із кораловими рифами.

В Антарктичному сегменті вирізняється хребет Кергелен з підводними вулканами. Один із масивів цього хребта утворює базальтовий острів Кергелен.

В Африканському сегменті найвищими є хребти Мадагас­карський та Маскаренський. Крім того, тут виокремлюють плато Агульяс, хребти Чейн, Амірантський та Мозамбіцький.

Ложе океану системою підводних хребтів поділено на великі улоговини. Найважливіші з них — Центральна, Західно-Австра-лійська, Південно-Австралійська, Австрало-Антарктична, Мада­гаскарська, Маскаренська, Мозамбіцька, Сомалійська, Аравій­ська. Є ще ряд менших, а всьогов океані 24 улоговини.

Рельєф дна улоговин різний. Його складають переважно абі­сально-горбисті рівнини, серед яких вирізняються групи підвод­них гір. В окремих улоговинах рівнини хвилясто-горбисті, як-от рівнина Агульяс. Плоскими абісальними рівнинами можна вважати Аравійську та Центральну улоговини, заповнені нано­сами річок Інд і Ганг.

У багатьох улоговинах над дном здіймаються окремі підводні гори: Афанасія Нікітіна, Бардіна, Курчатова та ін.

Донні відклади. У сучасному нагромадженні донних осадів виявляється чітка широтно-кліматична, циркумконтинентальна та вертикальна зональність. Уздовж континентів на периферіїокеану поширені теригенні відклади. В північній частині океану вони займають великі площі — адже сюди потрапляє багато намулу з річок Інд, Ганг із Брахмапутрою та Іраваді. Вздовж Зондської острівної дуги до теригенних примішуються вулканіч­ні відклади.

На глибинах до 4000 м майже скрізь поширені вапнякові переважно форамініферові й коколітові намули, що вкривають майже половину дна океану. На більших глибинах залягають червоні глини з залізомарганцевими конкреціями, з великим вмістом заліза (6—26 %), марганцю (11—30 оксиду алюмінію (5—10 %) та нікелю (0,5 %).

Широтна зональність виявляється в поступовій зміні відкладів. У низьких широтах переважає карбонатний форамініферо­вий намул, а на малих глибинах поширені коралові відклади. Векваторіальній зоні добре виражена смуга радіолярієвих намулів, але вона не суцільна, як у Тихому океані, бо розривається мери­діональними хребтами, на вершинах яких нагромаджуються кар­бонатні відклади. У високих широтах дно океану вкрите широ­кою смугою діатомових намулів. Уздовж Антарктиди багато айсбергових відкладів.

Найбільша товща відкладів сформувалась на півночі океану в Аравійській улоговині та в північній частині Центральної улого­вини, куди потрапляє велика кількість наносів з Євразійського материка. Найменше відкладів (до 100 м) в улоговині Крозе, Західно-Австралійській та в південній частині Центральної уло­говини. На гребенях і схилах підводних хребтів товщина відкла­дів від 300 до 1000 м. В осьовій зоні серединно-океанічних хребтів осадів дуже мало, місцями немає зовсім, і на поверхнювиступають базальти.

Клімат. У північній частині океану вирішальну роль у форму­ванні циркуляції атмосфери і кліматичних особливостей відіграє велетенський масив суходолу, що оточує океан з півночі. Нерівномірне прогрівання води й суходолу сприяє утворенню сезон­них баричних систем, які породжують мусонну циркуляцію. Провідну роль у формуванні сезонних вітрів відіграє Південна йПівденно-Східна Азія. Сюди не заходять циклони, тут рідко змінюються температури повітря, що властиве тропічним широтам.

У січні зона найвищої температури повітря розміщується на південь від екватора. Євразійський материк в цей час сильно охолоджується, і над ним формується область високого тиску. Над океаном установлюється низький тиск. Контрасти темпера­тури і тиску є причиною формування північно-східного мусону. Зимовий мусон значно слабший від літнього. Середня його швидкість становить 2—4 м/с. Це зумовлено тим, що гірські хребти Гімалаїв та Іранського нагір'я затримують холодне повіт­ря з півночі та обмежують розвиток північно-східного вітру.

Навесні суходіл швидко нагрівається, і вже у травні — червні температура повітря досягає +40 °С. Тут встановлюється зона низького тиску, завдяки чому влітку повітря рухається з моря. Південно-східний пасат, перетнувши екватор і потрапивши в зону цієї області, повертає праворуч, поступово підсилюється і . перетворюється в південно-західний мусон. Цей порівняно стійкий і сильний вітер, що має швидкість 8—10 м/с, в Аравійському морі іноді стає штормовим. Підсиленню літнього мусону сприяють також Гімалаї, які змушують вологе повітря підніматись. При цьому вивільнюється величезна кількість при­хованої теплоти пароутворення, яка й витрачається на підтрим­ку мусонної циркуляції.

Літній мусон починається в червні — липні, приносячи в Індію велику хмарність, грози, штормові вітри. Його запізнення або послаблення викликає в Індії посуху, а надмірні опади призводять до катастрофічних повеней.

Вплив Африканського континенту на розвиток мусонів по­значається на відстані 800 км. Завдяки сукупній дії Азії та Африки мусонами охоплюється акваторія Аравійського моря і частина приекваторної зони океану.

Отож, у північній частині океану є два основні сезони: тепла і тиха зима з ясним небом і слабким північно-східним мусоном та вологе, хмарне, дощове літо з сильними штормами. Це класична область тропічних мусонів.

Зовсім інша циркуляція атмосфери над рештою акваторії океану. На північ від 10° пд. ш. переважає південно-східний пасат, який дме від субтропічної області високого тиску до екваторіальної депресії. Далі на південь від індійського макси­муму між 40 і 55° пд. ш. дмуть сильні західні вітри помірних широт. Середня швидкість їх 8—14 м/с, але досить часто вони переростають у шторми.

Однією з важливих особливостей атмосферної циркуляції є постійні західні вітри в екваторіальній зоні східної частини океану. Як гадають учені, ці вітри виникають під дією барично­го мінімуму, що панує над островами Індонезії.

Індійському океанові властиві тропічні циклони. Заро­джуються вони найчастіше в Аравійському морі в період міжсе­зоння, коли тиха поверхня води прогрівається до +30 °С.

Рухаючись на північ до берегів Індії, Пакистану та Бангла­деш, вони спричинюють великі руйнування і людські жертви. Катастрофічні наслідки мав ураган у листопаді 1970 р., від якого загинуло 300 тис. осіб. Такі урагани, але вдвоє рідше, заро­джуються в Бенгальській затоці біля Маскаренських островів та на північному узбережжі Австралії.

Повітря найінтенсивніше нагрівається в екваторіально-тропічній зоні, де середньомісячні температури досягають +27, +32 °С, а на півночі Аравійського моря та в Бенгальській затоці — +40 °С. Повітря тут на 0,5—1,0 °С завжди холодніше від води і лише в місцях апвелінгу тепліше.

У високих широтах температура повітря знижується, зокрема в узбережній зоні Антарктиди до -50 °С.

Абсолютна вологість повітря відповідає розподілові темпера­тури. Найбільші середньомісячні величини (32—34 мб) харак­терні для північної частини Аравійського моря та Бенгальської затоки, найменші — для при антарктичної зони.

Відносна вологість не буває нижчою 60 % і не перевищує 85 %, окрім районів Антарктиди, де вона завжди вища 90 %. Райони з перенасиченим повітрям є одночасно районами частих туманів.

Хмарність і опади над океаном залежать від розвитку конвек­ції та фронтальних зон. Значна хмарність розвивається у внутрішньотропічній зоні конвекції. Разом із купчасто-дощови­ми хмарами, що досягають висоти 16 км, тут розвиваються шарувато-купчасті та висококупчасті хмари. Останні часто вишиковуються в окремі пасма на сотні кілометрів. Опади бувають у вигляді короткочасних злив і становлять у середньому 2000—3000 мм на рік.

У зоні пасатів і північно-східних мусонів розвиток хмарності обмежується наявністю на висоті 1—2 км шару інверсії. Тут типові слаборозвинуті купчасті хмари гарної погоди. Опадів мало. Поблизу берегів Аравії у Червоному морі та Перській затоці вони не перевищують 100 мм на рік. Зовсім інша хмарність формується над холодною Західно-Австралійською течією, де замість купчастих хмар над поверхнею води нави­сають густі шарувато-купчасті хмари без опадів. Випарування в цих зонах перевищує опади на 500—1000 мм.

У помірних і високих широтах хмарність різко збільшується, розвиваються як фронтальні, так і конвекційні хмари, що дають опади протягом усього року. їхня кількість не перевищує 1000— 2000 мм. Попри сильні вітри, випарування в помірному поясі незначне, бо повітря насичене вологою достатньо. Опади при­близно на 500—1000 мм перевищують випарування.

Гідрологічні особливості.Рух води на поверхні Індійського океану зумовлюється дією вітру, а на великій глибині — нерів­номірним розподілом густини. Через те, що поверхневі води в загальних рисах переміщуються в напрямі руху вітрових систем, в океані чітко вирізняються три великомасштабні циркуляції: мусонний кругообіг, південний субтропічний антициклональ­ний кругообіг та Антарктична Циркумполярна течія. Останні дві системи подібні до відповідних систем інших океанів, алепівденний субтропічний антициклональний кругообіг відрізняється від тихоокеанського і атлантичного тим, що в ньому немає чітко вираженої східної ланки вздовж берегів Австралії. Водночас його західна ланка — течія Мису Голкового — найсильніша з подібних течій Південної півкулі. Середня швидкість її 1 м/с, а місцями досягає 2 м/с.

Складовою субтропічного антициклонального кругообігу на півночі є Південна Пасатна течія, що зароджується на півдні острова Ява та несе води з Тіморського моря і Зондської протоки до берегів Африки. На підході до острова Мадагаскар вона роздвоюється. Більша частина потоку продовжує рух на захід, а менша повертає на південь уздовж східного берега Мадагаскару. Поблизу берегів Південної Африки вона зливається з Мозамбіцькою течією та дає початок течії Мису Голкового. Остання являє собою вузький потік блакитної води, що досягає крайньої південної точки Африки.

Зустрівшись із зеленими водами Антарктичної Циркумполярної течії, ця течія повертає назад, утворюючи Агульяську зворотну течію. В такий спосіб на півдні Африки формується неве­ликий антициклональний вихор шириною близько 300 км. При злитті Агульяської течії з північним струменем Антарктичної Циркумполярної течії виникає помітно виражений субантарк­тичний фронт.

Окремий самостійний вихор, що структурно належить до субтропічного кругообігу, утворюється у Великій Австралійській затоці.

Досить складна циркуляція в північній частині океану, де переважають мусонні вітри. Під час південно-західного мусону води рухаються за годинниковою стрілкою. Мусонний кругообіг утворюють три основні течії: Південна Пасатна, Сомалійська та Мусонна. Під час північно-східного мусону океанічна циркуля­ція виражена слабше, і рух води здійснюється проти годиннико­вої стрілки. На північ від екватора розвивається мусонна течія на захід, яка поблизу берегів Сомалі повертає на південь. Міжекватором і 8° пд. ш. через увесь океан формується Міжпасатна протитечія.

Загальний малюнок циркуляції води на поверхні океану зберігається до глибини 200 м з деякими незначними змінами, пов'язаними з дрейфом течій. У під поверхневих шарах екваторіальних широт вода постійно рухається на схід у вигляді під поверхневої Екваторіальної протитечії, відкритої 1959 р. На глибинах 1000—2000 м циркуляція води змінюється з широтного напрямку на меридіональний. Характер її руху зале­жить від рельєфу дна. В Африканському секторі води перемі­щуються на північ уздовж західних схилів улоговин, а в зворот­ному напрямі — уздовж східних. В Азійсько-Австралійському секторі додатні форми рельєфу дна сприяють розвиткові цикло­нічних кругообігів і закрутів. У від'ємних формах розвиваються антициклонічні кругообіги.

У водному балансі океану головне значення має водообмін з Атлантичним і Тихим океанами.

Майже 6 млн км³ води на рік потрапляє з Атлантики і трохи менше витікає через Антарктичну течію в Тихий океан. Випару­вання перевищує опади. Ці компоненти водного балансу становлять відповідно 115 400 і 84 000 км³ на рік, тому в бага­тьох місцях солоність вод підвищена. Річковий стік із мате­риків — 6000 км³ на рік. Ще менше вологи (540 км³) надходить від материкових льодів.

Водні маси формуються на поверхні океану або прибувають з інших місць. У процесі безпосереднього обміну енергії та речо­вини між океаном і атмосферою в шарі води завтовшки 200— 300 м відповідно до особливостей розвитку планетарних проце­сів формуються поверхневі води. їхні динаміка і фізико-хімічні властивості мають широтну зональність.

Під поверхневі води формуються в полярних широтах завдяки зануренню переохолоджених поверхневих вод, а в топічних районах — у процесі занурення високо мінералізованих вод, що утворюються при великому випаруванні. Осередком формуван­ня під поверхневих вод є також Аравійське море.

Проміжні води формуються в зоні південного фронту з поверхневих вод Антарктиди. Малосолоні й холодні води, занурюючись під тепліші та солоніші, рухаються на північ майже до 10° пн. ш., несучи з собою високу концентрацію кисню, фосфа­тів, нітратів, органічних форм фосфору і азоту та інших міне­ральних речовин. На глибині 500—1000 м ці води стикаються з солонішими червономорсько-аравійськими водами з високою концентрацією фосфатів і нітратів та малим вмістом кисню. Між 5° пн. ш. та 10° пд. ш. відбуваються взаємодія й перемішу­вання цих вод із проміжними водами моря Банда. Виникає нова водна маса.

Глибинні води залягають нижче 1000 м від поверхні. Вважається, що вони формуються в північних широтах Атлантики, а проникають в Індійський океан з Атлантичного через широкий прохід між Африкою та Антарктидою на північ від полярного фронту. Розтікаючись по всьому океану, вони дещо змі­нюють свої властивості і такими потрапляють у Тихий океан.

Придонні водні маси приносяться з Антарктичною Циркум­полярною течією з Атлантичного океану або формуються на шельфах Індоокеанського сектора Антарктиди. Важкі холодні й солоні води опускаються материковим схилом на дно і, перели­ваючись через низькі пороги серединно-океанічних хребтів, прямують на північ майже до берегів Азії.

Температурні властивості води підпорядковані тим самим законам широтної зональності, що й температура повітря. її середні багаторічні температури поступово знижуються від еква­тора до високих широт. Найхолодніші води поблизу берегів Антарктиди (-»-1,8 °С), найтепліші (+28 °С) займають великі простори вздовж екватора. Найвищі температури мають напів-замкнуті акваторії Перської затоки (+34 °С) та Червоного моря (+31 °С). Досить теплі (+30 °С) водні маси Аравійського моря та Бенгальської затоки.

Широтний розподіл температури порушується в районі Сомалійського та Аравійського півостровів, де напрям ізотерм паралельний до берегової лінії. Ця аномалія спричинена піднят­тям глибинних вод під дією південно-західних вітрів, що дмуть уздовж берегів.

Солоність вод залежить від співвідношення опадів і випару­вання. У Південній півкулі субтропічній області підвищеного атмосферного тиску відповідає замкнена область підвищеної солоності (35,8 %о). У Північній півкулі, особливо в північно-західній частині Аравійського моря, де випарування перевищує кількість опадів і величину стоку на 2500 мм, солоність досягає 36,5 %о, а в напівзамкнених водоймах — понад 40 %о. Між цими областями високої солоності лежить простора екваторіальна область меншої солоності (34,5 %о), до якої на північному сході прилягає частина тропічного поясу також малої солоності. Най­менша солоність (31,5 %о) у Бенгальській затоці.

Ще один район малої солоності — Антарктида. Під час та­нення морської криги і айсбергів солоність на поверхні зни­жується до 33,7 %о.

Важливими фізичними характеристиками води є також її прозорість і колір. Найпрозорішими є води південної субтропіч­ної області. Між 20° і 36° пд. ш. вона досягає 20—40 м, місцями навіть 50 м. Це район блакитної води без рослинності. На північ і південь від нього прозорість зменшується, а колір набу­ває зеленуватого відтінку. Зелений колір, як правило, є ознакою розвитку органічного життя.

Органічний світ.У тропічних областях поширені одноклітинні водорості триходисмії. Вони настільки інтенсивно розвивають­ся, що викликають помутніння води і зміни її кольору. Крім того, в океані є велика кількість організмів, що світяться вночі. Це деякі медузи, гребінники та ін. Звичайними є яскраво забарвлені сифонофори, в тому числі отруйна фізалія. У помірних широтах поширені копеподи, діатомеї та ін.

В Індійському океані вирізняють три області великої кількос­ті планктонних водоростей. Перша з них охоплює всю аквато­рію Аравійського моря, Бенгальську затоку та Андаманське море. У кожній із цих водойм розподіл фітопланктону досить складний. Друга область обіймає зону спливання глибиннихвод, що простяглася через увесь океан між 5° і 8° пд. ш. і пов'язана з Міжпасатною протитечією. Третя область — це води Антарктиди, серед яких особливо великою продуктивністю характеризується зона зіткнення теплих і холодних вод.

Між областями високої продуктивності знаходяться дві області низької продуктивності (пустелі). Перша область займає вузьку смугу в північній частині океану, в зоні конвергенції, друга — майже всю центральну частину океану в межах анти­циклонального кругообігу. Біомаса фітопланктону коливається від 0,1 мг/м³ у водних пустелях до 2175 мг/м³ поблизу острова Ява. Основна роль у формуванні біомаси належить діатомовим водоростям.

Розподіл зоопланктону залежить насамперед від кормової ба­зи. Більша його частина, а надто поверхневого, споживає фіто­планктон, тому в його розподілі є така сама закономірність, як і в розвитку фітопланктону. Найбільше зоопланктону у водах Антарктиди, Міжпасатної протитечії, Аравійського і Андаман-ського морів та Бенгальської затоки.

Розподіл бентосу в загальних рисах нагадує розподіл планк­тону. Водночас він різниться кількістю і якісним складом, що найвідчутніше виявляється в узбережній смузі. Фітобентос тро­пічних областей характеризується буйним розвитком бурих (саргасових, турбінарій) та зелених (каулерпа) водоростей. Пиш­но розвиваються вапнякові водорості—літотамнії та халімеда. Вони разом із коралами беруть участь у формуванні рифових споруд. Особливий фітоценоз утворюється в прибережній зоні змангровими заростями. У помірних широтах найбільш пошире­ні червоні (порфіра, гелідіум) та бурі водорості, переважно з групи фукусових і ламінарій.

Зообентос представлений різними молюсками, вапняковими та кремнієвими губками, голкошкірими (їжаки, морські зірки, офіури, голотурії), численими ракоподібними, гідроїдами, мшанками, кораловими поліпами.

Для тропічної зони характерні дуже бідні та дуже багаті на органічний світ ділянки. Піщані пляжі материків та островів, що добре прогріваються сонцем, але бідні органічними речови­нами, заселені надзвичайно бідною фауною. Також бідний бентос мулистих ділянок лагун і гирл річок через застій води і розвиток анаеробних процесів. Водночас у мангрових заростях біомаса бентосу досягає максимальних величин (до 5—8 кг/м²). Дуже висока біомаса коралових рифів. На ділянках, де коралів і супутної їм фауни коралобіонтів немає, біомаса бентосу порів­няно мала (3 г/м²).

Біомаcа зообентосу тропічних широт становить у середньому 10—15 г/м², фітобентосу — значно більша. Саргасові й червоні водорості подекуди дають 20 кг, а морські трави — від 3 до 7 кг біомаси з їм².

Важлива роль у формуванні життєвих угруповань Індійського океану належить нектонові — рибам, кальмарам, китоподібним і деяким іншим групам океанічних тварин. Розподіл нектонних тварин підпорядковується широтній і циркумконтинентальній зональності, а райони, багаті на рибу, кальмари й китоподібні, розташовані в біопродуктивних областях. Найбільше нектонних тварин не поблизу берегів і не в зоні апвелінгу чи дивергенції, а на деякій відстані від них. Це пояснюється тим, що в зонах спливання глибинних вод відбувається максимальне зародження фітопланктону, а основна його маса зноситься течією і тут по­їдається молоддю зоопланктону. Ще далі за течією зміщується максимум кількості хижих форм зоопланктону. Така сама тен­денція характерна і для нектону. В малопродуктивних районах відкритого океану чисельність риб і кальмарів різко падає, кито­подібних (кашалоти, гранди, дельфіни) також дуже мало.

Акваторіальні природні зони. ВІндійському океані за особли­востями природних умов виокремлюють дев'ять акваторіальних природних зон: субтропічну, північну тропічну, екваторіальну, південну субекваторіальну, південну тропічну, субтропічну, по­мірну, південно-антарктичну і полярно-антарктичну.

Північна субтропічна зона займає прибережну смугу вздовж Аравійського півострова, в тому числі Червоне море, Аденську, Перську та Оманську затоки. Води цієї зони знаходяться під впливом мусонної циркуляції, вони найтепліші у Світовому океані. Температура води не опускається нижче +17 °С в області апвелінгу, а поблизу берегів нагрівається до +40 °С. Інверсія температури повітря на висоті 1—2 км обмежує розвиток хмарності, тому опадів мало (до 100 мм), випарування велике(понад 3000 мм). Це зона формування високомінералізованих поверхневих і проміжних вод (36,5—42,0 %о), інтенсивного розвитку коралів, органогенного осадження карбонатів і форму­вання вапнякових товщ, нагромадження теригенних відкладів, сезонного апвелінгу і значної біопродуктивності. У Червоному морі відбувається формування земної кори океанічного типу, розсолів, металоносних грунтів.

Північна тропічна зона охоплює всю північну частину океану разом із його морями й затоками. Вона є класичною областю мусонної циркуляції. Півострів Індостан з островом Шрі-Ланка поділяють зону на дві частини: західну і східну. Західна части­на — це приблизно акваторія Аравійського моря, в якій відбу­вається велике випарування і осолонення поверхневих вод, розвиваються мусони, під час яких температура води знижуєть­ся до +23, +25 °С або підвищується до +30 °С. Водні маси мають багатоярусну структуру: під поверхневими водами заля­гають води Перської та Оманської заток, нижче Червоного моря, а з глибини 1000 м — субантарктичні води меншої соло­ності.

Східна частина, що охоплює Бенгальську затоку та Анда-манське море, є повною протилежністю західної. Тут відбуваєть­ся опріснення поверхневих вод опадами і стоком та осадження теригенного матеріалу. Розпріснення води і великий стік нано­сів не сприяють розвиткові коралових поліпів, тому коралові рифи не формуються. В затоку зрідка заходять тропічні цик­лони.

Екваторіальна зона розташована між 6° пн. ш. та 2° пд. ш. і є частиною мусонної області Індійського океану.

Клімат екваторіальний з сезонною зміною вітрів. Зона конвергенції, що розділяє повітря Північної та Південної півкуль, зумовлює значну хмарність (3—5 балів на заході, 6—8 балів на сході) і рясні дощі (1600 мм за рік). Сезонні коливання опадів незначні—так само, як і температури повітря. Останняпротягом року змінюється в межах +26, +28 °С.

Складну циркуляційну систему утворюють мусонні течії та поверхнева Екваторіальна протитечія. У 1959 р. експедиція на кораблі «Витязь» відкрила підповерхневу Екваторіальну проти­течію, названу іменем дослідника Тареєва. Ця течія є аналогом підповерхневої течії Кромвеля у Тихому океані та Ломоносова в Атлантичному. Звиваючись між 2° пн. ш. та 2° пд. ш., вона несе на схід води високої солоності і разом з поверхневою Екваторіальною протитечією та Мусонною течією утворює в червні — серпні єдиний генеральний потік на схід.

Температура поверхневих вод така сама, як повітря (+26, +28 °С). Солоність води порівняно висока (35,5 %о) на північному ) заході та дещо нижча (34—35 %о) на сході й північному сході.

У зоні вирізняються два узбережні сектори (Східний і Західний) та область підводних височин. У східному секторі випадають рясні дощі (4000 мм), формуються екваторіальні води зниженої солоності (34 %о). У західному секторі зароджуються субмеридіональна Сомалійська холодна течія, що спричинює апвелінг і зростання біопродуктивності. Для області підводних височин характерна вихороподібнациркуляція води, що сприяє великій біопродуктивності.

Південна субекваторіальна зона охоплює північну частину / Південної Пасатної течії між 2 і 12° пд. ш. та являє собою своє­рідну аномалію, оскільки має риси екваторіальної зони. Темпе­ратура води на поверхні +26, +29 °С, солоність 34,5 %о, швид­кість течії 0,3 м/с, значна продуктивність. Різка зміна темпера­тури з глибиною та велика кількість опадів (2350 мм) сприяють стійкій стратифікації води.

Зона перетинає підводні меридіональні хребти з пасмами ба­нок, рифів, островів. Найбільше їх у західній частині: Амірант-ські, Сейшельські, Чагос. Сприятливі кліматичні умови, чудові пляжі, різноманітний рельєф, коралові рифи, унікальна флора і фауна (сейшельська пальма, гігантські черепахи) створюють прекрасні можливості для рекреаційного використання островів. Попри значну віддаленість від материків, Сейщельські острови є значним центром міжнародного туризму. На відміну від Атлантичного і Тихого океанів у субекваторіальних широтах Індійського океану поблизу східних берегів немає районів холодних вод, бо сюди не надходять течії з низьких широт, як, наприклад,Перуанська в Тихому та Бенгельська в Атлантичному, і майже не виражений постійний апвелінг. Водночас незначні верти­кальні рухи води до поверхні в окремих районах сприяють розвиткові планктону, підвищенню біопродуктивності.

Південна тропічна зона займає порівняно малодинамічну смугу вод між 12° і 23° пд. ш. Знаходячись за межами дії мусонів, вона гідрологічними умовами і кліматом схожа на тропічну зону Атлантичного й Тихого океанів. У ній переважають півден­но-східний пасат і Південна Пасатна течія, що зароджується поблизу північно-західного берега Австралії. Температура води на поверхні взимку знижується з півночі на південь від +25 до +20 °С, а влітку дещо підвищується. Солоність у тому ж напря­мі збільшується з 34,5 до 35,5 %о. Завдяки переважанню низхід­них рухів товща теплої води досить велика: на широті між 20° і 25° пд. ш. ізотерма +24 °С знаходиться на глибині 100 м, ізотер­ма +20 °С — на глибині 200 м. Солоність із глибиною збіль­шується від 35 %о на поверхні до 35,6 %о на глибині 250—300 м. У межах зони переважає центральна водна маса океану, в якій водяться тунці, акули, літаючі риби, кальмари. У західній частині зони Маскаренські острови облямовані бар'єрами кора­лових рифів. На островах клімат тропічний, із сухою зимою та дощовим літом. Сюди часто заходять тропічні урагани.

Південна субтропічна зона займає малодинамічну перехідну смугу між 23° і 36° пд. ш. між Антарктичною Циркумполярною та Південною Пасатною течіями. Над зоною панує стійка об­ласть високого тиску — Південноіндійський максимум, навколо якого повітря рухається проти годинникової стрілки. На північ­ній периферії антициклону зароджується південний пасат, на південній — панують західні вітри. Солоність води на поверхні 36 %о,,температура коливається взимку (серпень) у межах +13,+ 17 °С, влітку підвищується до +20 °С та більше. В середній частині зони відбувається антициклональний рух води. Через усю зону проходять субтропічні конвергенції.

Головні процеси, що відбуваються у зоні, — зародження південного пасату, формування морського тропічного повітря та субтропічних центральних вод, які, занурюючись і поширюю­чись далеко на північ, формують підповерхневі та проміжні води інших зон. Внаслідок складної динамічної взаємодії цієї течії, що плине на південний захід, із хвилями зибу та вітрови­ми, що їх здіймають південно-західні вітри, виникають веле­тенські хвилі, які спричинюють аварії, а часом і загибель супер­танкерів і великих кораблів.

Південна помірна зона — суцільна смуга води навколо Ан­тарктиди між 36° і 60° пд. ш. У більшій частині переважає низь­кий атмосферний тиск з мінімальними величинами у смузі між 65° і 67° пд. ш. Тиск загалом зменшується на південь. Тут пере­важають західні вітри, середня швидкість яких 5—10 м/с влітку та 8—14 м/с взимку. Вітри женуть хвилі висотою 5 м та більше. Зона в цілому холодна, нульова ізотерма проходить приблизно по 50° пд. ш.

Температура води знижується з півночі на південь від +14 до +2 °С. У серпні нульова ізотерма води проходить між 55— 57° пд. ш. Далі на південь утворюється морська крига.

У помірній зоні природні умови здебільшого однорідні проте у Велику австралійську затоку субтропічні води. Затока має широкий шельф, де зосереджується велика кількість цінних промислових риб.

У зоні взаємодіють і трансформуються повітряні маси, змі­шуються й переносяться води на схід, формується велика біо-продуктивність і проміжні води.

Північно-антарктична зона розташована далі на південь від зони антарктичної конвергенції. її ширина на заході через вплив моря Уедделла 1500 км, а на сході — 600 км. Узимку поверхня вкривається кригою.

Полярно-антарктична зона охоплює невелику смугу води шириною 50—100 км уздовж берегів Антарктиди. Акваторія практично постійно вкрита морською кригою. Тут дрейфують айсберги, сюди сповзає материковий лід. Шельфові льодовики Еймері, Західний і Шеклтона порівняно невеликі, позаяк сам шельф набагато вужчий, ніж в інших секторах Антарктиди. Тому тут немає великих районів охолодження і формування холодних природних вод. Берегова лінія досить проста, без заток, через те система циркуляції проста.

Води двох останніх акваторіальних зон вирізняються багатим органічним світом. Тут ведуть промисел риболовецькі судна ба­гатьох країн. Основними його районами є підводні височини островів Крозе, Кергелен та ін. Виловлюють переважно риб родини нототенієвих, кріля та інших тварин.

Підводячи підсумки вивчення природи океану, слід визначи­ти найголовніше.

Утворення Індійського океану можна пов'язати з початком мезозойської ери, коли став розколюватись палеозойський мате­рик Гондвана. В океані залишились тільки уламки материка — у вигляді сучасних найбільших островів або фундаменту архіпелагів дрібних островів.

Серединно-океанічний хребет цього океану, розійшовшись у трьох напрямках, розподілив дно на три сегменти: Африканський, Азійсько-Австралійський, Антарктичний. В них є менші хребти, що поділяють сегменти на улоговини.

Для океану характерна велика різноманітність берегів, але найбільш поширені коралові та мангрові.

Кліматичні умови зумовлені, насамперед, положенням Євра­зії та нерівномірним прогріванням води й суходолу, що приво­дить до формування сезонних баричних систем, а після того — мусонної циркуляції. Океанові властиві тропічні циклони, що атакують береги Індії, Пакистану й Бангладеш.

Сильні вітри, значна різниця в температурі вод в окремих частинах океану і на глибині та різна їх густина спричинили появу трьох великомасштабних циркуляцій. Вони розпадаються на декілька самостійних теплих і холодних течій.

В океані розрізняють п'ять поверхів водних мас: поверхневі, підповерхневі, проміжні, глибинні та придонні. З них підпо-верхневі та проміжні мають локальний характер. Різна міра прогрівання і солоності вод зумовлена положенням акваторій у кліматичних поясах, а також ступенем їхньої ізоляції, випару­ванням та надходженням води з суходолу і атмосфери.

Океан має три області високої біопродуктивності: північні й північно-східні окраїни (Аравійське і Андаманське моря та Бенгальська затока); зона між 5° і 8° пд. ш.; зона зіткнення теплих вод із холодними антарктичними. В океані чітко визначаються зональні та азональні акваторіальні природні комплекси різних рангів.