Атлантичний океан

Список использованной литературы.

Заключение.

 

 

Человечество с каждым днем все ближе к энергетическому кризису, необходима срочная смена энергоносителя. Океан обладает огромным потенциалом энергии, который, пока что, практически не реализуется.

Океан способен с лихвой удовлетворить потребности быстро растущего населения планеты в электроэнергии. К тому же, ни ВлЭС, ни ПЭС не влияют на экологическую ситуацию, которая, в свою очередь, в ближайшее время будет представлять глобальную проблему человечества. А ОТЭС играет для экологии даже положительную роль, ведь ее работа сопровождается охлаждением воды, что замедлит глобальное потепление.

В последние годы резко увеличился интерес к минеральным ресурсам дна океана в связи с быстрым совершенствованием технических средств их добычи и разведки под водой. На ложе Тихого океана уже в настоящее время выявлены впечатляющие концентрации полезных ископаемых, что по мере истощения ресурсов на суше ведет нас в эру глубоководной добычи полезных ископаемых. На поверхности и в недрах морского дна обнаружены крупнейшие запасы нефти и горючих газов, запасы серы, угля, железных и марганцевых руд, фосфоритов, олова, никеля, меди, золота и других минеральных ресурсов.

1. Каплин П. А., Леонтьев О. К., Лукьянова С. А., Никифоров Л. Г. Берега. — М.: Мысль, 1991.

2. Кондаков А.М. Альтернативные источники энергии – М.: Прива. 2006 г.

3. Меро Д., Минеральные богатства океана, 1969.

4. Рябчиков А.М. Физическая география материков и океанов — М.: Высшая школа, 1988.

5. Санжаревский И.И, Политическая наука: Словарь-справочник. сост. проф пол наук.. 2010.

6. [Электронный ресурс] National Geographic Россия - http://www.nat-geo.ru/article/665-chernyie-kurilschiki/

Клімат.Океан, простягнувшись від Північного до Південного полярного кола, перетинає майже всі кліматичні пояси. Над ним панують Ісландський мінімум, Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний максимуми, між якими знаходиться екваторіальна депресія. На крайньому півдні простяглася субан­тарктична смуга низького тиску.

Ці центри дії атмосфери разом із Гренландським і Антарк­тичним максимумами зумовлюють загальну циркуляцію атмо­сфери над океаном. Від обох тропічних областей високого тиску до екваторіальної депресії дмуть постійні вітри — пасати, в помірних широтах дмуть західні вітри, які часом набувають штормової сили. Далі на північ від екватора влітку й восени часом зароджуються тропічні циклони, що нерідко переходять в урагани. Найбільше їх над Карибським морем і Мексиканськоюзатокою.

У тропічних і субтропічних широтах поблизу материків по­ширені мусонні явища, але в цілому вони не характерні для океану.

Циркуляція вод.Із загальною циркуляцією атмосфери тісно пов'язані течії, але на їхній рух впливає також конфігурація материкових берегів. Тому в Атлантичному океані сильніше, ніж у будь-якому іншому, розвинуті субмеридіональні потоки. У верхній товщі океану вирізняють чотири великомасштабні кругообіги: північний циклонічний (на північ від 45° пн. ш.), антициклональний Північної півкулі (5—45° пн. ш.), антицик­лональний Південної півкулі (5—45° пд. ш.) і Антарктична по­лярна течія (40—50° пд. ш.). На західній периферії цих кругообігів знаходяться вузькі, але досить сильні течії, що мають швидкість 2—6 км/год.: Лабрадорська, Гольфстрім, Антильська, Гвіанська, Бразильська. В центральних і східних частинах цих кругообігів течії порівняно слабкі, крім екваторіальної зони.

Поблизу островів Кабо-Верде утворюється місцевий цикло­нальний кругообіг, що сприяє підняттю глибинних вод, збагаче­них киснем і поживними речовинами. Ці системи кругообігіврозділяються гідрологічними фронтами, що виникають при зустрічі теплих і холодних течій або в зоні дивергенції.

Гідрологічні особливості поверхневих вод.Однією з найважли­віших гідрологічних характеристик води є її температура. В усьому океані середня температура поверхневих вод становить + 16,5 °С, але Південна Атлантика на +6 °С холодніша від Пів­нічної. Термічний екватор, середня температура якого +26,7 °С, знаходиться між 5° і 10° пн. ш. На південь і північ від нього температура поступово знижується, і закономірність її розподілу має зональний характер. В місцях розвитку субмеридіональних течій і підняття глибинних вод ця закономірність порушується. Особливо різкі контрасти температур уздовж східних берегів Північної Америки, де зустрічаються теплі й холодні течії.

Солоність вод океану найвища, оскільки випарування (1040 мм) перевищує опади (780 мм) і частина випаровуваної води переноситься на материки. Найбільша солоність (37,5 %о) в субтропічних і тропічних широтах, де переважають області висо­кого атмосферного тиску з жаркою і ясною погодою. Найменша солоність (33 %о) у прибережних водах Антарктиди через їхнє розпріснювання від танення криги.

Гідрохімічні характеристики океану майже такі, як і в інших океанах, оскільки між ними існує постійний водообмін. Але інтенсивність нагромадження біогенів на проміжних і великих глибинах тут менша, бо цьому процесові перешкоджає інтен­сивне перемішування води як у вертикальному, так і в горизон­тальному напрямках. Теплі поверхневі води низьких широт пе­ренасичені вуглекислим кальцієм, з якого багато морських орга­нізмів будують свої внутрішні й зовнішні скелети, а також мушлі. Тут найбільша концентрація сполук фосфору та азоту і недостатньо кисню.

Вміст розчиненого кисню найбільший у субполярних широтах (7—8 мл/л). Дуже бідні на кисень (2 мл/л) проміжні води тропічних широт, які залягають на глибинах 250—750 м. У зоні апвелінгів, уздовж західних берегів Африки, внаслідок фотосин­тезу кількість кисню зростає до 10 мл/л. Для холодних вод Арктики і Антарктики характерна велика кількість кремнієвої кислоти, яка використовується діатомовими для створення скелетів.

Водні маси. Придонні води формуються з поверхневих вод Арктики і Антарктики при їх охолодженні до —1,8 °С та опус­канні на дно. Місцями вони рухаються дуже швидко (до 1,6 км/год) і здатні розмивати донні відклади, переносити завислий матеріал, створювати підводні долини й великі донні акумулятивні рівнини. Холодні малосолоні придонні антарктич­ні води переміщуються дном улоговин до 42° пн. ш.

На придонних водах залягають глибинні, що формуються з холодних поверхневих вод субполярних широт у процесі їх опускання. В більш низьких широтах охолодження не таке сильне, як у високих, тому води цих широт мають меншу густи­ну і не опускаються на велику глибину. Вони формують про­міжні води. Одним з осередків формування проміжних вод є Середземне море. Ще меншу густину мають високомінералізо-вані води в субтропічних широтах під час їх зимового охолодження до +18 °С. Вони формують підповерхневі води.

Відповідно до фізичних і хімічних властивостей, вмісту кисню і фосфатів на поверхні океану вирізняють типи водних мас: екваторіальні, тропічні, субтропічні, субполярні та полярні.

Екваторіальні водні маси знаходяться між екваторіальним та субекваторіальним гідрологічними фронтами. Вони характери­зуються найвищою температурою (+25, +27 °С), помірною со­лоністю (34—35%о), мінімальною густиною, значним вмістом кисню (3,0—4,5 мл/л) і фосфатів (0,5—1,0 мкг-атом/л).

Тропічні й субтропічні водні маси формуються в області тропічних атмосферних антициклонів. Від субполярних водних мас їх відділяють субарктичні та субантарктичні фронти. Тут найвища солоність (36—37 %о), велика прозорість, малий вміст поживних речовин, кисню (2—3 мл/л), бідний органічний світ. Це — океанічні пустелі.

Субполярні водні маси формуються в помірних широтах. Від полярних вони відокремлені арктичним і антарктичним фронта­ми. В цих водах інтенсивний теплообмін з атмосферою, а тому й значна мінливість фізичних властивостей як у просторі, так і в часі. Вони насичені киснем і фосфатами, мають нормальну солоність.

Полярні водні маси найхолодніші. їхні температури близькі до точки замерзання, для них характерна велика густина, мала солоність (32—33 %о), великий вміст кисню (5—7 мл/л) і фосфатів (1,5—2,0 мкг-атом/л).

Органічний світ океану кількістю видів значно поступається Тихому чи Індійському океанові. Це пов'язано з його молодіс­тю, тривалою ізоляцією від Індійського й Тихого океанів, сильним впливом холодного клімату в четвертинний період. На розподілі організмів позначалися також теплі й холодні течії та вертикальне перемішування в зоні апвелінгів. У високих широ­тах, де переважають холодні течії, та в низьких, де є апвелінг, видовий склад фауни бідний, але за кількістю населення риб і тварин він значно багатший, ніж в інших океанах. Загалом орга­нічне життя в Атлантичному океані кількісно багате завдяки широкому розвиткові шельфу. З цієї причини серед риб, у тому числі промислових, дуже багато донних і придонних представ­ників.

Донна флора Атлантики подібна до тихоокеанської, хоч тут і менше її видів. Для фітобентосу північної частини океану найхарактерніші бурі водорості, переважно фукоїди, ламінарії та алярії, а також червоні водорості. У тропічній зоні поширені зелені (хаулерпа) та червоні водорості, серед яких переважають вапнякові літотамнії, а серед бурих — саргасові. У південній частині океану серед донної рослинності найбільше ламінарій.

Зообентос представлений в основному восьминогами, коралами, ракоподібними, голкошкірими і специфічними видами риб. Значними є також губки та гідроїди.

Планктон представлений більш як 245 видами рослин та 2000 видами тварин. У фітопланктоні переважають перидинеї, коколітофори, діатомові. Останні мають чітко виражену зональність:максимальна їх кількість розвивається в помірних широтах обох півкуль, але основні види Північної півкулі дещо відмінні від південних. Найбільша щільність діатомових у смузі течії Захід­них Вітрів.

Нектон за видовим складом дещо бідніший від тихоокеан­ського. У ньому немає простих форм мечохвостів, деяких видів давніх риб, морських зміїв. Проте видовий склад риб в Атлан­тичному океані багатший, ніж у Тихому океані.

У розподілі бентосу, планктону і нектону чітко виявляється зональність. Зонально змінюються кількість видів і загальна біо­маса. В Антарктичному секторі Атлантики — чимало видів ки­топодібних і тюленів.

У субантарктичній зоні та прилеглій до неї смузі води помірної зони біомаса досягає максимуму, але за кількістю видів вона поступається тропікам. У зоопланктоні переважає кріль, у нек­тоні — кити, ластоногі, з риб — нототенії.

У тропічній зоні зоопланктон представлений численними видами форамініфер і птеропод, кількома видами радіолярій, веслоногих рачків, кальмарами, восьминогами. У складі нектону є різні види риб, серед яких промислове значення мають мак­рель, тунці, сардини, а в холодних водах — анчоуси. Для тро­пічної та субтропічної зон характерні корали, які краще розви­ваються в західній частині зони, особливо в Саргасовому морі, ніж у східній.

Помірні широти Північної півкулі характеризуються великою кількістю особин, хоч і з незначним видовим складом. Із про­мислових риб найбільше значення мають оселедці, тріска, пік­ша, палтус, морський окунь. Для зоопланктону найбільш харак­терними є копеподи та форамініфери. Найбільшого розвитку вони набули в районі Ньюфаундлендської банки та Норвезького моря. Середня біомаса зоопланктону тут більша, ніж на відпо­відних широтах Тихого океану.

Багаті рибою арктичні широти. В районі Ісландії, на банках Фарерських островів, поблизу берегів Норвегії багато тріски та оселедців. У гренландських водах живуть кити, тюлені. На ске­лях високих берегів — пташині базари.

В Атлантичному океані виокремлюють чотири біогеографічні області: Арктичну, куди входять прилеглі до Гренландії та Лабрадору водні простори; Північно-Атлантичну, що охоплює помірні широти Північної півкулі; Тропічно-Атлантичну, яка відповідає тропічним та екваторіальним широтам; Антарктичну, що охоплює всю Антарктичну Циркумполярну течію.

Акваторіальні природні зони. Природні зони Атлантичного океану надзвичайно різноманітні, особливо у верхніх шарах води. Відповідно в океані налічують одинадцять акваторіальних природних зон (за Д. Богдановим—дев'ять поясів). Головну увагу при цьому звертають на специфічні особливості водойм, на фізико-хімічні, гідробіологічні, кліматичні та інші процеси, що відбуваються в океані, їхні взаємозв'язок і взаємозумовле­ність.

Південно-арктична зона розміщена в районі острова Гренлан­дія і півострова Лабрадор. Узимку температура повітря зни­жується до -20 °С, а води до —1,8 °С. Вода вкривається кригою, збільшується її густина, вона занурюється на кілька сот метрів, утворюючи проміжні води. Цей процес триває до кінця зими. Навесні і влітку крига інтенсивно тане, поверхневий шар води опріснюється, температура підвищується до +6 °С. Сонячної радіації достатньо для фотосинтезу і розвитку фітопланктону. Вода стає зеленуватою, настає гідробіологічна весна. В середині літа масовий розвиток зоопланктону дрібних рачків надає воді жовтуватого забарвлення. В цей час до зони запливають на відгодівлю риби і хижаки. Особливо вирує життя в талих водах на краю криги. Риби тут багато, проте видовий склад її незнач­ний. Це в основному оселедці, мойва, тріска, пікша, морський окунь, камбала, палтус. Рибою живляться птахи — чайки, кайри, фульмари.

Основні процеси, що відбуваються в субполярній зоні,— взаємодія холодних і теплих вод на океанічному фронті, який утворюється між водами помірного і арктичного поясів. Тут формуються проміжні води, сезонні льодові явища, утворюється велика кількість біологічної продукції.

Північна помірна зона значною мірою відповідає зоні західних вітрів і Північноатлантичній течії. Південна межа проходить приблизно по 45° пн. ш. Поблизу берегів Північної Америки вона завертає на південь до півострова Флорида. В цій зоні зустрічаються тропічні й полярні повітряні маси, які внаслідоктрансформації й переміщування формують повітря помірних широт. Аналогічне явище відбувається і з водами океану.

Щороку через зону від берегів Ньюфаундленду до берегів Великобританії та Біскайської затоки проносяться циклони. Деякі з них зароджуються в низьких широтах, як тропічні, але поблизу берегів Нью-Йорка завертають на схід і перетворюють­ся в звичайні циклони помірних широт. При проходженніциклонів різко змінюються хмарність, опади, напрямок і сила вітру. Часто вітер стає штормовим і жене хвилі висотою до 12 м. Температура води на поверхні зростає з півночі на південь від +5 °С до +20 °С. Те саме відбувається з солоністю, але в середньому вона становить 35 %о, що близько до середньої світової, оскільки тут величина випарування компенсується кількістю опадів.

Для помірної зони характерні взаємодія, трансформація і змішування різних повітряних і водних мас, перенесення вітру, води, тепла й вологи з заходу на схід, зародження і розвиток циклонів. Це — зона різких контрастів температури та інших характеристик повітря і води як у просторі, так і в часі.

Вирізняють шість областей: шельфову вздовж берегів Амери­ки, затоку Св. Лаврентія, протоки Ла-Манш і Па-де-Кале (Англійський канал), Ірландське, Північне та Балтійське моря. Кожна з них має свої характерні особливості. Для шельфових областей характерні сезонні явища, опріс­нення води, висока біопродуктивність.

Природні умови затоки Св. Лаврентія схожі на субполярні.

Протокам Ла-Манш і Па-де-Кале притаманні значна хмар­ність, шторми, глибоке перемішування води, скупчення риб.

В Ірландському морі значні припливи, шторми, глибоке пе­ремішування води.

Північна субтропічна зона розміщена в області високого атмосферного тиску. В зоні панує антициклональна погода. Через велику сухість повітря та значну сонячну радіацію випарування в 2,5 рази перевищує опади, вода нагрівається до 26 °С, солоність досягає 37,5 %о. Це найбільша солоність у відкритому океані. Підсилення вітру до периферії антициклону сприяє формуванню течій, які, рухаючись за годинниковою стрілкою, утво­рюють усередині зони велику область сходження поверхневих вод.

У зоні вирізняють такі природні області: Саргасове море, область Гольфстріму, Гібралтарський район, Середземне море, Чорне море.

Саргасове море — область інтенсивного випарування, осоло­нення води, формування центральної води. Гольфстрім — область перенесення води й тепла на північ, віддача тепла й вологи в атмосферу. Гібралтарський район — район зародження пасату, сезонного апвелінгу, значної біопродуктивності.

Середземне море — великий випарник, область осолонення і формування проміжних вод океану. Чорне море — область взає­модії вод різної солоності.

Північна тропічна зона розміщена в зоні дії північного пасату між 20° і 35° пн. ш., включно з частиною Карибського моря та Мексиканською затокою. Головні процеси, що відбуваються в ньому,— перенесення водних мас зі сходу на захід, поступове їх прогрівання від +25° до +30 °С та зміна солоності поверхневих вод від 36,0 %о до 36,5 %₀. Зима тут суха, літо вологе, дощове. У напрямі до екватора солоність води зменшується.

Вертикально вода майже не перемішується, тому біологічна продуктивність її мала. Але в місцях стійкого апвелінгу продук­тивність зростає.

У зоні виокремлюють три області: Східну, Карибське море і Мексиканську затоку. Східна область, що займає шельф афри­канського узбережжя,— це область згону води, стійкого апве­лінгу поглинання тепла водою, інтенсивного фотосинтезу та великої біопродуктивності. В місцях скупчення великих зграй ставриди, сарданели, скумбрії, тунців, креветок, кальмарів і ка­ракатиць працюють сотні риболовецьких суден.

Карибське море — область акумуляції сонячного тепла, зародження тропічних циклонів, органічного осадження кальцію. Біологічні ресурси незначні, але багатий видовий склад флори і фауни.Мексиканська затока на противагу Карибському морю — во­дойма високої біологічної продуктивності, обумовленої значною площею шельфу, стійким апвелінгом та акумуляцією твердого стоку річок. Це область зародження Гольфстріму.

Північна субекваторіальна зона займає південну частину Північної Пасатної течії. На сході зони Капська течія і Еквато­ріальна протитечія утворюють навколо островів Кабо-Верде циклонічний вихор. Тут узимку дме північно-східний вітер, що несе з Сахари масу пилу й піску, спричинює згін води та апвелінг. Улітку екваторіальний мусон приносить вологе повітря, хмари, значні зливи. За таких умов температура води взимку +27, +20 °С, влітку +28 °С, солоність зменшується. Це район інтенсивного промислу придонної риби.

Західна частина — область дії Гвіанської, частково Південної Пасатної течій. Температура води ніколи не опускається нижче +20 °С, солоність 34,5 %о. Розвиваються рифоутворювальні корали, відбуваються осадження вуглекислого кальцію, форму­вання мангрових берегів.

Екваторіальна зона розміщена між 12° пн. ш. і 3° пд. ш., охоплює Екваторіальну протитечію та незначні смуги пасатних течій обох півкуль. Клімат екваторіальний з двома вологими (весна і осінь) і двома сухими (літо й зима) сезонами. Опади перевищують випарування, позаяк частина атмосферної вологи приноситься пасатами з тропіків.

Температура води протягом року коливається в межах +26, +29 °С, солоність 34,5—35,0 %о, в гирлі Амазонки, Оріноко і в затоці Біафра 32,0—32,5 %о. Надлишок води в західній частині зони, створений нагінною дією пасатних вітрів, компенсується підповерхневою протитечією Ломоносова. На межі сходження течій виникають вертикальні вихори, що спричинюють перемі­шування вод і збагачення їх біогенами, тому риби тут значно більше, ніж у субтропічних водах, але менше, ніж у субполяр­них.

Основні процеси в екваторіальній зоні — акумуляція значної кількості теплової енергії, формування повітряних і водних мас та значної біологічної продуктивності, вилучення з води вутлекислого кальцію та його нагромадження у вигляді органогенних відкладів, максимальна інтенсивність біохімічних процесів.

У зоні вирізняють два райони: Гвінейську затоку і територію навпроти гирла Амазонки. Для них характерне розпріснення океанічних вод стоком річок, нагромадження біогенів, риби. Води Амазонки виносяться за межі шельфу, утворюючи в океані «лінзи» опрісненої води.

Південна субекваторіальна зона простяглася від берегів Екваторіальної Африки до берегів Бразилії. Охоплює Південну Пасатну течію. Влітку над зоною панує екваторіальне повітря, взимку — тропічне. Опади й випарування значні (понад 2000 мм). Температура води +25, +27 °С, солоність 35—36,5 %о. У східному секторі зони вода вражають контрастами температу- ри, солоності й кольору. Під впливом стоку ріки Конго вони біля берегів опріснюються до 27—28 %о і під дією південного пасату і дрейфу на захід утворюють велику акваторію опрісне­них вод (31—32 %о). На віддалі 100 км від берега ці води підхоп­люються Бенгельською течією і прямують на північний захід. Контрасти кольору, температури і солоності між цими водами зберігаються на значній відстані. На поверхні розвивається велика кількість фітопланктону, але стійка стратифікація води не сприяє розвиткові біомаси.

У західному секторі природа зони формується під впливом Гвіанської течії та стоку ріки Оріноко. На поверхні вода розпріснена, але з глибиною солоність зростає, досягаючи на глибині 200 м 37 %о. Бурхливий розвиток діатомових водоростей надає воді зеленого чи буро-зеленого забарвлення.

Південна тропічна зона поширюється від 3° гід. ш. до 18° пд. ш. на заході. В ній переважає південно-східний пасат, який створює Південну Пасатну течію. Температура води на поверхні зростає зі сходу на захід від +23 до +27 °С, соло­ність — від 34 до 36 %о. Тут відбуваються такі процеси, як і вПівнічній тропічній зоні, а саме: перенесення тепла і водних мас на захід, відсутність вертикального перемішування води, мала біологічна продуктивність.

У цій зоні своєрідні умови має західне прибережжя Африки. Воно опріснюється водами Конго, тому солоність поверхневої води тут лише 27—28 %о. У ній розвивається велика маса фіто­планктону, але стійка стратифікація води перешкоджає загаль­ному збільшенню біопродуктивності. Тут водяться сарданела, ставрида, скумбрія.

Південна субтропічна зона розміщена між Південною Пасатною та Антарктичною Циркумполярною течіями. Над зоною формується область високого атмосферного тиску, тому тутпереважає ясна погода: вітри перемінні, слабкі, велике випару­вання, мала кількість опадів. Відповідно до погода формуються теплі (+16, +18 °С) і високомінералізовані (36—37 %о) води, біопродуктивність яких дуже низька. Лише поблизу берегів Уругваю та Південної Бразилії, куди проникають води Ла-Плати і Фолклендської холодної течії, над широким шельфом біопро­дуктивність значно вища. Цьому сприяє також апвелінг.

Найбільша біопродуктивність прибережжя Південно-Афри­канської Республіки, Намібії та Анголи. Від берегів верхні шари води зганяються вітрами, і на їхнє місце надходять збагачені біогенами глибинні води, а це сприяє розвиткові на поверхні діатомових водоростей і зоопланктону. Сюди заходять на відго­дівлю великі зграї південно-африканської сардини — сардинопса та інші види риб. Трохи далі від берега на межі сходження теплих і холодних вод нагромаджуються дрібні рачки. У поверх­невих водах відгодовується ставрида, на дні шельфу — мерлуза (хек). Формування надзвичайно великої біологічної продуктив­ності та відмирання живих організмів сприяє утворенню на шельфі органогенних відкладів.

Південна помірна зона охоплює північну частину Арктичної Циркумполярної течії між 40° і 55° пд. ш. В зоні один за одним рухаються на схід циклони, що супроводжуються сильними віт­рами і штормами. Цілий рік переважає низька хмарність; часті тумани, тривалі дощі. Температура повітря влітку не перевищує + 10 °С, взимку не опускається нижче 0 °С, коливання темпера­тур значно менше, ніж у Північній помірній зоні. Під впливом західних і північно-західних вітрів виникає Антарктична Цир­кумполярна течія, яка охоплює всю товщу води аж до дна і складається з двох струменів. Між ними на 40—50° пд. ш. ство­рюється слабо виражена зона дивергенції та підняття глибинних вод. Біологічна продуктивність середня, проте на півдні вона вища, а на півночі — нижча.

У цій зоні лише одна область широкого шельфу — вздовж берегів Аргентини. Вона славиться великою біопродуктивюстю. Тут водиться багато риби: в поверхневих водах — анчоуси, скумбрія, кефаль, ставрида; на дні — мерлуза; на материковому схилі — південна путасу, макрурус, кальмари; поблизу Фолклендських (Мальвінських) островів на банці Бервуд — оселед­цеві. Загалом природні умови зони подібні до природних умов у північній помірній зоні.

Північно-антарктична зона лежить у межах 55—65° пд. ш. Це акваторія поширення сезонної криги і холодної води. Західні вітри формують південний струмінь Антарктичної Циркумпо­лярної течії. Проходження циклонів викликає закономірну зміну погоди: в теплому секторі — дощі, в холодному — град, сніг. Улітку переважають шарувата хмарність, штормовий західний вітер, температура повітря від 0 до +3 °С. В роки з частими південними вітрами взимку поверхня води сильно охолоджуєть­ся, виникає конвекційне перемішування, більша частина аква­торії вкривається морською кригою та айсбергами. У воді нагро­маджується багато біогенів, кисню, мікроелементів, силікатів, і вона стає продуктивною на значну глибину. Весною і влітку в ній бурхливо розвивається фітопланктон, що його поїдає кріль. Кріль, своєю чергою, є поживою для риби, морських птахів, ластоногих, китів і Запаси кріля настільки великі, що без підриву екологічної рівноваги його можна виловлювати у значній кіль­кості. Із риб велике значення мають нототенія, путасу, льодяна риба.

Основні процеси в зоні — це перенесення води на схід, сезонні крижані явища, термогалінна конвекція, формування проміжних вод і висока біопродуктивність.

Полярно-антарктична зона — це прилегла до Антарктиди акваторія холодної води, постійно вкритої морською кригою та айсбергами. Просуваючись на сотні кілометрів в океан, лід, що сповзає з материка, зависає, утворюючи шельфові льодовики. З боку океану вони обриваються високими бар'єрними уступами. Деякі з них (Ронне, Ларсена) лише зовнішнім краєм знаходять­ся на плаву. Припливно-відпливні хвилі відколюють від них велетенські айсберги. Температура цих айсбергів дуже низька (-30 °С), що сприяє охолодженню води до -8 °С. Вода охоло­джується і від холодних вітрів, що дмуть із континенту зі швидкістю понад 30 м/с і мають температуру нижче -50 °С. Тут постійно утворюються холодні антарктичні води. Вони зану­рюються і стікають материковим схилом аж до дна. Рухаючись глибоководними проходами у серединно-океанічних хребтах, антарктичні водні маси поширюються далеко на північ, майже до 40° пн. ш. і, виповнюючи глибоководні улоговини, фор­мують придонні води океану.

Біологічна продуктивність вод порівняно велика, тут розви­вається маса кріля і риби, водяться тюлені, китоподібні. Серед риб промислове значення мають мармурова нототенія, сквама, льодяна риба, кликач, південна путасу.

Цікавим є життя безпосередньо під кригою. Як тільки утво­рюється припай, на його нижній поверхні налипає бурувата плівка з діатомових водоростей, що спливають із товщі води. Дно заселяють різноманітні представники бентосу, але в їх розподілі є певна закономірність. До глибини 10 м життя майже відсутнє, хіба що місцями в заглибленнях зустрічаються пооди­нокі поліпи, рачки-бокоплави й черевоногі молюски. Нижче (до 20 м) з'являються морські зірки, павуки та їжаки, що несуть на собі велику кількість водоростей, пустих мушлів, пір'я пінгвінів як своєрідний захист від актиній. Ще нижче, до глибини 30 м, з'являються м'які корали, гідроїдні поліпи, різні види морських павуків, численні бокоплави, що поселяються на кронах водо­ростей. Зустрічаються також губки й немертини. Нижче 30 м водорості зникають, з'являються біоценози голотурій. Отже, фауна цієї зони добре пристосувалась до складних умов існування. Найхарактерніші процеси, що відбуваються в зоні,— це термогалінна конвекція, формування пр