Географическое положение

Тихоокеанське вогняне коло

Береги Тихого океану настільки розрізняються від місця до місця, що важко виділити які-небудь загальні риси. За винятком крайнього півдня, побережжя Тихого океану обрамлене кільцем згаслих вулканів, відомих як Тихоокеанське вогняне коло. Більша частина берегів утворена високими горами, так що абсолютні відмітки поверхні різко змінюються на близькій відстані від берега. Все це свідчить про наявність на периферії Тихого океану тектонічно нестабільної зони, щонайменші переміщення в межах якої є причиною сильнихземлетрусів.

На сході круті схили гір підходять до самого берега Тихого океану або відділяються від нього неширокою смугою прибережної рівнини; така будова характерна для всієї прибережної зони, від Алеутських островів і затоки Аляска до мису Горн. Тільки на крайній півночіБерінгове море має низовинні береги.

У Північній Америці в прибережних гірських хребтах зустрічаються окремі знижені ділянки і проходи, але в Південній Америці величний ланцюг Анд утворює майже суцільний бар'єр на всьому протязі материка. Берегова лінія тут досить рівна, а затоки і півострови зустрічаються рідко. На півночі найглибше врізані в сушу затоки П'юджет-Саунд і Сан-Франциско і протока Джорджія. На більшій частині південно-американського побережжя берегова лінія згладжена і майже ніде не утворює бухт і заток, за винятком затоки Гуаякіль. Проте на крайній півночі і крайньому півдні Тихого океану існують дуже близькі за будовою ділянки — архіолог Олександра (південна Аляска) і архіпелаг Чонос (біля берегів південного Чилі). Для обох районів характерні численні острови, великі і малі, з обривистими берегами, фіордами і фіордоподібними протоками, створюючими затишні бухти. Решта частини тихоокеанського побережжя Північної і Південної Америки, незважаючи на велику протяжність, представляє лише обмежені можливості для судноплавства, оскільки там дуже мало зручних природних гаваней, а побережжя часто відділяється гірським бар'єром від внутрішньої частини материка. У Центральній і Південній Америці гори затрудняють сполучення між заходом і сходом, ізолюючи нешироку смугу Тихоокеанського побережжя. На півночі Тихого океану Берінгове море більшу частину зими скуто кригою, а побережжя північного Чилі на значному протязі є пустелею; цей район відомий своїми родовищами мідної руди і натрієвої селітри. Райони, розташовані на крайній півночі і крайньому півдні американського побережжя, — затоки Аляска і околиці мису Горн, — здобули погану славу своєю штормовою і туманною погодою.

Західне побережжя Тихого океану істотно відрізняється від східного; береги Азії мають безліч заток і бухт, в багатьох місцях створюючих безперервний ланцюг. Численні виступи різного розміру: від таких крупних півостровів, як Камчатка, Корейський, Ляодунський, Шаньдунський, Індокитай, до незліченних мисів, що розділяють дрібні бухти. На азійському побережжі часті гори, але вони не дуже високі і зазвичай декілька віддалені від берега. Вони не утворюють суцільних ланцюгів і не є бар'єром, що ізолює прибережні райони, як це спостерігається на східному березі океану. На заході в океан впадає багато крупних річок: Анадир, Пенжина, Амур, Ялуцзян (Амноккан), Хуанхе, Янцзи, Сицзян,Юаньцзян (Хонгха — Червона), Меконг, Чаупхрая (Мінам). Багато їх цих річок утворили обширні дельти, де проживає численне населення. Річка Хуанхе виносить в море так багато наносів, що її відкладення утворили перемичку між берегом і крупним островом, створивши таким чином Шаньдунський півострів.

Ще одна відмінність між східним і західним побережжям Тихого океану полягає в тому, що західний берег облямований величезною кількістю островів різного розміру, часто гористих і вулканічних. До цих островів належать Алеутські, Командорські, Курильські, Японські, Рюкю, Тайвань, Філіппінські (їх загальна кількість перевищує 7 000); нарешті, між Австралією і півостровом Малакка знаходиться величезне скупчення островів, за площею зіставне з материком, на яких розташована Індонезія. Всі ці острови мають гірський рельєф і входять до складу Вогняного кола, опоясуючого Тихий океан.

Лише небагато крупних річок американського континенту впадають в Тихий океан — цьому перешкоджають гірські хребти. Виняток становлять деякі річки Північної Америки — Юкон,Кускоквім, Фрейзер, Колумбія, Сакраменто, Сан-Хоакін, Колорадо.

Моря розташовані головним чином на його північних і західних околицях: Берінгове, Охотськоє, Японське, Східно-Китайське, Жовте, Південно-Китайське; міжостровні об'єднані під назвою Австрало-Азійське середземне море; окраїнні — Коралове, Тасманове.

Острови

Океанія

За кількістю (біля 10 тисяч) і загальною площею островів (біля 3,6 мільйонів км²) Тихий океан займає перше місце серед океанів.

§ материкові острови розташовані в основному на його західній окраїні — Сахалін, Японські, Тайвань, всі крупні острови Малайського архіпелагу, острови Нової Зеландії та інші; на сході — більша частина островів біля берегів Північної і Південної Америки;

§ вулканічні острови — більша частина Алеутських , Курильських, Рюкю, Гавайських, Самоа, Маркізьких, Табуаі, Галапагос і інших островів;

§ коралові острови, крім окремих вулканічних — Каролінські, Маршалові, Туамоту, Гілберта та інші.

Острови центральної і південно-західної частин Тихого океану об'єднуються під назвою Океанія.

4.1 Дно

4.2 Рельєф

Карта глибин Тихого океану

Докладніше: Рельєф і геологічна будова Тихого океану

Дно океану унікальне в геотектонічному відношенні, має більше вулканів, підводних гір і атолів, чим в усіх інших океанах разом. Тихий океан з усіх сторін оточений довгими суцільними поясами складчастих гір з діючими вулканами. Загальними особливостями рельєфу дна є найбільша, в порівнянні з іншими океанами, його розчленованість і слабкий розвиток шельфу (1,7% всієї площі океану). Шельф (до 800 м) в Берінговому, Східно-Китайському, Південно-Китайському і Яванському морях, глибше зовнішнього краю від 150 до 500 м. Широкий шельф в Австралії, біля штату Квінсленд рясніє кораловими спорудами, назовнішньому краї окаймованим найбільшим у світі Великим Бар'єрним рифом. Вздовж Північної і Південної Америки на сході океану — вузький шельф (декілька десятків кілометрів).

Материкові схили круті, часто ступінчасті, розчленовані каньйонами (Монтерей, Берінга) та інше. По західній і північній периферії океану відпівострова Аляска до Нової Зеландії простягується система котловин окраїнних морів (глибина від 3 000 до 7 000 м), острівних дуг і зв'язаних з ними океанічних жолобів — Алеутський, Курило-Камчатський, Ідзу-Бонінський, Маріанський, Філіппінський та інші. В межахложа Тихого океану знаходяться обширні улоговини (Північно-Східна, Північно-Західна, Центральна, Південна, Перуанська та інші з глибинами від 4 000 до 7 000 м), розділені великими підняттями. Найбільша структура Тихого океану — Східно-Тихоокеанське підняття, що входить в світову систему серединно-океанічних хребтів, проте на відміну від інших хребтів цієї системи воно розділяє океан на дві асиметричні частини і позбавлене чітко виражених рифтових долин.

Характерні вулканічні хребти і вали: Лайн, Гавайський, Північно-Західний (Імператорський), Маркус-Неккер та інші. Східну частину Тихого океану перетинають численні зони розломів: Мендосіно, Кларіон, Кліппертон та інші.

Донні осідання

Теригенні уламкові і глинясті осідання розвинені на підводних окраїнах материків, в котловинах морів, глибоководних жолобах. Кремнисті осідання (діатомові і діатомово-радіолярієві) утворюють три широтних пояси в зонах високої продуктивності фітопланктону (північний, екваторіальний і субантарктичний). Пелагічні червоні глини розвинені на глибині понад 4 500—5 000 м в малопродуктивних зонах.

Корисні копалини: нафта, руди рідкісних металів, олово, залізисті і титиново-залізисті піски, золото, залізо-манганні корекції та інше.

Клімат

Більша частина Тихого океану розташована в субекваторіальних, тропічних, субтропічних і помірних кліматичних поясах, менша — в екваторіальному і субарктичному. Циркуляція атмосфери над океаном визначається 4 основними областями атмосферного тиску: Алеутським мінімумом, Північно-Тихоокеанським, Південно-Тихоокеанським і Антарктичним максимумами. Такий розподіл тиску обумовлює перевагу в тропічних і субтропічних широтах стійких північно-східних на півночі і південно-східних на півдні вітрів — пасатів (більш слабких чим в інших океанах, і на сході сильніших чим на заході) і сильних західних вітрів в помірних широтах.

На заході тропічної зони з червня по листопад часті тропічні урагани — тайфуни. Для північно-західної частини океану характерна мусонна циркуляція атмосфери.

У результаті значних опадів (кількість опадів більша за випаровування) солоність поверхневих вод в ньому трохи нижча, ніж в інших океанах. У північно-східній частині океану спостерігаються великі тумани, які насуваються на материк у вигляді величезних білих хвиль. Справжньою «країною туманів» називають Берингове море.

Коливання температури досить значні, залежно від широтного положення і глибини; температури приповерхового шару в екваторіальному поясі (між 10° північної широти і 10° південної широти) складають біля 27 °C; на великих глибинах і на крайній півночі і півдні океану температура лише небагато вище за точку замерзання морської води.

Гідрологічний режим

Течії Тихого океану

Поверхневі течії утворюють антициклональні коловороти в субтропічних і тропічних широтах і циклоніальні коловороти в північних помірних і південних високих широтах. В північній частині океану циркуляція визначається теплими течіями Північно-Пасатною — Курошіо і Північно-Тихоокеанською і холодною Каліфорнійською. В фронтальній зоні Курошіо утворює синоптичні вихорі в поперечнику до 250—300 км, глибиною до 1 000 м, час існування — декілька місяців, швидкість пересування — декілька сантиметрів в секнду. В північних помірних широтах панує Курильська течія, на сході тепла Аляскинська течія.

Суттєва ланка екваториальної циркуляції Тихого океану — підповерхнева протитечія Кромвела. Вона перетинає Тихий океан від континенту доконтиненту на глибині від 150—300 м на заході, до 250—300 м на сході в смурі шириною 500—600 км. Напрямок течії східний. Швидкість протитечії в центральній і східній частинах океану — біля 5,4 км/год. Вона меандрує біля екватору.

В південній частині океану антициклональна циркуляція складається теплими течіями Південною Пасатною, Східно-Австралійською, і холодною течією Західних Вітрів і Перуанською. Північніше екватору, між 2—4° і 8—12° північної широти північні і південні циркуляції протягом року розділяються Міжпасатною (Екваторіальною) протитечією.

Середня температура води на поверхні в лютому змінюється від 26—28°C біля екватору, до −0,5—1 °C північніше 58° північної широти, біля Курильських островів і південніше 68° південної широти . В серпні темрпература дорівнює 25—29 °C біля екватору, 5—8° в Берінговій протоці і від −0,5 до 1 °C південніше 60—62° південної широти.

Найбільша солоність 35,5‰ і 36,5‰ відповідно в північних і південних субтропічних широтах. Біля екватору вона зменшується до 34,5‰ і менше, в північних помірних широтах падає до 30—31‰, в південних високих широтах до 33,5‰.

Щільність води на поверхні рівномірно збільшується від екватору до високих широт — від 1 021 кг/см³ до 1 027 кг/см³ і більше.

Припливи характерні неправильні подобові, напівдобові і неправильні добові (до 12,9 м в Пенжинській губі). Біля Соломонових островів і біля частини берегу Нової Гвінеї припливи добові (до 1,5 м). Дтя Тихого океану характерні цунамі (до 50 м).

Крига

Крига утворюється в північно-західних морях (Берингове, Охотське, Японське, Жовте), на півночі затоки Аляска і біля берегів Антарктиди.

Основна частина мас криги в Антарктичній області, плавуча крига в високих південних широтах розповсюджується взимку до 61—64° південної широти, влітку до 70° південної широти.Айсберги в кінці літа виносяться до 46—48° південної широти.

Флора і фауна

Флора і фауна характеризується багатством і великим різноманіттям. Фауна Тихого океану включає біля 100 тисяч видів; в фітопланктоні відомо біля 380 видів. В зоні шельфупредставлені різноманітні бурі, фукусові, ламінарієві водорості, молюски, черви, ракоподібні, голкошкірі та інші організми. Для тропічних широт характерний сильний розвиток коралових рифів.

Фауна риб включає не менше 2 000 видів в тропічних широтах і біля 800 видів в помірних (далекосхідні моря). В океані мешкає понад 2 000 видів риб і 6 000 видів молюсків. У північній частині океану поширені лососеві риби — лосось, кета, горбуша. У центральній частині багато тунця і оселедця, біля західного узбережжя — анчоусів. Риба є кормовою базою дляптахів.

В північних помірних і в південних високих широтах численні ссавці: кашалот, декілька видів смугастиків, морські котики; лахтак, морж і сивуч (на півночі), а також краби, креветки,устриці, головоногі молюски та інше. В фауні тихого океану багато ендеміків.

Економіка

Роль Тихого океану в світовій економіці визначається значною долею промислової і сільськогосподарської продукції, що виробляється в прибережних країнах, його багатими і різноманітними природними ресурсами, крупномаштабним транспортним використанням. Тихий океан дає приблизно 59% світового вилову риби і морепродуктів (переважає мінтай,івасі, чилійська сардина, перуанська ставрида, перуанський анчоус та інше). В північно-західній частині Тихого океану зосереджені головні світові запаси лососевих риб. Серед нерибних об'єктів провідне місце займають кальмари, креветки, мідії, морський гребішок та інші. Тихий океан дає біля 90% світового видобутку водоростей.

Найбільші світові прибережно-морські розсипи рутилу і циркону знаходяться на східному і південно-східному побережжі Австралії, ільменіто-цирконієві піски — вздовж західного берега Північної Америки від Аляски до Каліфорнії, багаті розсипи каситериту біля берегів Південно-Східної Азії, титано-магнієві піски в прибережній зоні Японії. Прибережно-морські розсипи Аляски багаті на золото і платину. На дні глибоких (понад 3 000 м), районів Тихого океану виявлені великі залежі залізо-манганових конкрецій, найбагатша зона площею біля 6 мільйонів км² між 6 і 20° північної широти і приблизно між 180 і 120°

машини, прилади. західної довготи. В Тихому океані розвідано понад 120 нафтових і нафтогазових родовищ, з яких майже 70% в експлуатації. Основні райони морського нафтовидобутку: південна частина Каліфорнійського шельфу, затока Кука, Аляска (див. Нафтогазоносний басейн Затоки Кука), затока Гуаякіль (Еквадор), західний шельф Японії, затока Бохайвань (КНР), протока Басса, Малайський архіпелаг, Північний острів Нової Зеландії, Бруней, Таїланд, Малайзія, Індонезія, Перу. Видобуток кам'яного вугілля ведеться біля берегів Японії.

Тихий океан займає 2-е місце у світі за об'ємом морських перевезень і відрізняється значними темпами їх зростання. Найважливіші транспортні шляхи зв'язують порти США і Канади з портами Японії. В Японію перевозяться кам'яне вугілля, лісовівантажі, зерно, руда та інше; у зворотному напрямку — автомобілі, електроніка, тканини, риба. Значні за об'ємом перевозки виконуються по лініях американо-австралійського тихоокеанського напрямку. Із Австралії та Нової Зеландії в США доставляєтьсясвинець, цинк, шерсть, м'ясо; в зустрічних потоках переважають станки, машини, прилади. Маршрутами, що поєднують порти південноамериканських країн з тихоокеанськими і атлантичними (через Панамський канал) портами США і Канади, перевозяться руди чорних і кольорових металів, селітра та інша сировина.

Головні порти: Синґапур (Синґапур), Маніла (Філіппіни), Сянґан, Шанхай, Ґуанчжоу (Китай), Кобе, Тіба (Японія), Владивосток(Росія), Сан-Франциско, Лос-Анджелес (США), Панама (Панама), Кальяо (Перу), Гонолулу (Гавайські острови, США).

зв'язують порти США і Канади з портами Японії. В Японію перевозяться кам'яне вугілля, лісові вантажі, зерно, руда та інше; у зворотному напрямку — автомобілі, електроніка, тканини, риба. Значні за об'ємом перевозки виконуються по лініях американо-австралійського тихоокеанського напрямку. Із Австралії та Нової Зеландії в США доставляється свинець, цинк, шерсть, м'ясо; в зустрічних потоках переважають станки, Маршрутами, що поєднують порти південноамериканських країн з тихоокеанськими і атлантичними (через Панамський канал) портами США і Канади, перевозяться руди чорних і кольорових металів, селітра та інша сировина.

Головніпорти: Синґапур (Синґапур), Маніла (Філіппіни), Сянґан, Шанхай, Ґуанчжоу (Китай), Кобе, Тіба (Японія), Владивосток (Росія), Сан-Франциско, Лос-Анджелес (США), Панама(Панама), Кальяо (Перу), Гонолулу (Гавайські острови, США).

Дослідження океану

Бальбоа Васко Нуньєс

Перші наукові дані про океан були отримані на початку 16 століття іспанським конкістадоромВ. Нуньєсом де Бальбоа. У 1520—1521 роках Фернан Магеллан уперше перетнув океан відпротоки, названої його ім'ям, до Філіппінських островів. Під час плавання не було жодноїбурі, тому Магеллан назвав океан «Тихим».

Протягом 16—19 століть океан вивчався численними натуралістами. Систематичні дослідження розпочалися з початку 19 століття(географічніекспедиції І. Ф. Крузенштерна,Ю. Ф. Лисянського, О. Є. Коцебу, Ф. Ф. Беллінсгаузена, М. П. Лазарева, Ч. Дарвіна).

Перша власне океанографічна експедиція — кругосвітна подорож англійського судна «Челленджер» (1872—1876), дала велику інформацію про фізичні, хімічні, біологічні і геологічні особливості Тихого океану. Великий внесок у його вивчення в кінці 19 століття внесли наукові експедиції на суднах: «Витязь» (1886—1889, 1894—1896) Росія, «Альбатрос» (1888—1905) США; у 20 столітті: на суднах «Карнегі» (1928—1929) — США, «Снелліус» (1929—1930) — Нідерланди, «Діскавері II» (1930) — Великобританія, «Галатея» (1950—1952) — Данія і «Витязь» — СРСР. Новий етап дослідження почався з 1968 року, коли з американського судна «Гломар Челленджер» було почато глибоководне буріння.

Хронологія найважливіших досліджень

Рік (роки)	Дослідження	Країна	Дослідники
	початок виявлення підводних гір Маркус-Неккер, Північно-Східної, Північно-Західної, Алеутської і Центральної котловин, Японського, Курило-Камчатського іАлеутського жолобів, Алеутського підводного хребта	США	Дж. Белкнеп
1874—1875	початок відкриттів Тасманової, Південної і Чилійської котловин; підводних хребтівЛорд-Хау, Колвілл-Лау; Гавайського і Східно-Тихоокеанського піднять; продовження відкриття Японського жолоба, Північно-Східної і Північно-Західноїкотловин; відкриття і дослідження на протяжності 1 300 км Чилійського підняття; виділення двох глибоководних зон — абісальної і батіальної	Велика Британія	Ч. У. Томсон, Ф. Томсон, Дж. Меррей
1875—1876	виявлення в підводного хребта Норфолк, Південно-Фіджійської котловини ікотловини Беллінсгаузена; продовження відкриття Південної котловини	Німеччина	Г. Шлейніц, Г. Неймайєр
1889, 1895	виявлення глибоководних жолобів Кермадек і Тонга	Велика Британія	експедиція на «Пінгвіні»
1907, 1912	відкриття Філіппінського глибоководного жолоба	Німеччина	В. Лебан, В. Бреннеке
1932, 1938	виявлення підводних піднять Чатем і Південно-Тихоокеанського (прослідженого на 2 000 км) і Новозеландського плато; продовження виявлення Східно-Тихоокеанського підняття, котловин Беллінсгаузена і Південної	Велика Британія	експедиція на Діскавері-ІІ, У. Кері
1941—1942,1948	відкритття гайотів — плосковерхих підводних гір, крупних розломів Сорол іМуссау	США	Г. Хесс
1949—1955	виявлення в Берінговому морі підводного хребта Ширшова; в Охотському морі — впадин Дерюгіна і ТІНРО, підводних підвищень Академії Наук і Інституту океанології, жолобів Макарова, Петра Шмідта і Лебедя; в Японському морі — підводних підвищень «Витязя» і хребта Богорова; в північно-західній частині Тихого океану — підводного хребта «Витязя»; дослідження Курило-Камчатського жолоба; виявлення підводних підвищень Зенкевича і Обручова; відкриття північного продовження Гавайського хребта.	СРСР	експедиція на «Витязі»
	продовження відкрить підводних гір Маркус-Неккер	США	експедиція на «Хорайзні»
1950—1959	відкриття і дослідження десяти гігантських розломів, в тому числі Мендосіно, Меррей, Кларіон і Кліппертон, вивчення Східно-Тихоокеанського підняття	США	Г. Менард
1957—1959	виявлення максимальних глибин жолобів Палау, Новобританськоо, Бугенвільського, Тонга (найбільша в Південній півкулі) і Кермадек; встановлення в Маріанській впадині найбільшої глибини Світового океану (11 022 м)[3]. Відкриття жолобів Новогвінейського, «Витязя», Адміралтейства; дослідження і опис багатьох підвищень дна океану — глибових хребтів і масивів (в тому числі підвищення Шатського), крайових валів, вивчення систем жолобів Японського, Ідзу-Бонінського, Волкано та інших.	СРСР	експедиція на «Витязі», О. Добровольський, В. Богоров, І. Сергеєв, Г. Удінцев
	відкриття і дослідження на довжині 2 000 км підводних гір Музикантів.	США
	виявлення Північної субтропічної протитечії.	СРСР	експедиція на «Ю. М. Шокальському»
	виявлення в центральній частині океану підводної гори Карпинського.	СРСР	експедиція на «Витязі»
	виявлення в західній частині океану екваторіальної підповерхневої протитечії.	СРСР	експедиція на «А. І. Воєйкові»