Контури державної будівлі в ХІ столітті

Тип ранньої руської державності можна узагальнено визначити як патримонію, тобто політичний устрій, за якого влада пануючої династії і підпорядкована їй територія вважались нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член панівного дому, а після смерті чергового володаря територія розподілялась між його синами як співучасниками владарювання. Глибинна суть патримонії, сягаючи корінням язичницьких практик родоплемінного укладу, полягала в тому, що право кожного члена пануючого роду на співучасть у владі вважалося так само очевидним і безсумнівним, як спадкові права землероба-общинника на землю в межах своєї общини. “Владарювати” було нормальною функцією, невідчужуваною сутністю всього роду, а підвладна територія сприймалась за його буквальне тілесне продовження, тобто, відповідно до архаїчного світосприйняття, перебувала у безпосередній залежності від фізичного здоров’я володаря, його удачливості, долі, поведінки тощо.

За визначенням Олексія Толочка, на концепцію і спостереження якого спиратиметься автор цього нарису в характеристиках давньоруських владних структур, підвалини, на яких функціонувала Київська Русь, сформувалися довкола метафори родини з її колективним (родинним) правомволодіння Руською землею*. За логікою цієї схеми, вивершення одного члена роду коштом інших (самовластя) рішуче не схвалювалося: межі повноважень вважалися сакрально встановленими, і кожен князь мусив дотримуватися їх, не переступаючи преділа братня. Ідея братства усіх представників династії знаходила опертя і в церковній доктрині, згідно з якою бажати об’єму влади більшого, ніж є – значить нехтувати Божим промислом** .

Паралельно в рамках уявлень про рівність усіх членів роду оформилась – вірогідно, починаючи з середини Х ст., – ідея старшинства [старійшинства] князя-батька [старійшого], що давало йому право на київський [старійший] престол і певну владу над молодшими: братами, синами, племінниками, онуками. Відтак політична система Русі ХІ ст. передбачала існування особливого "столичного" уділу – Київського, правитель якого набував статусу старійшого,або великого князя.

Співвідношення язичницького і християнського ракурсів у сприйнятті особи князя та характеру його влади модифікувалося протягом усього ХІ ст., особливо за княжіння Володимирового сина Ярослава Мудрого (1015-1054) та його безпосередніх наступників.

Зокрема, промовистим символом “імперських амбіцій” Києва було спорудження знаменитого Софійського собору. Мурований храм, який донині прикрашає місто, був зведений Ярославом Мудрим між 1037-1044 рр. (за іншою версією, його заклали у 1017 р. на місці однойменної дерев’яної будівлі, поставленої Володимиром Святославичем і пізніше спаленої печенігами). Освячений в ім’я Софії Премудрості Божої, головний собор київських князів безпосередньо апелював до однойменного імператорського храму в Константинополі. Софія Константинопольська, побудована в VІ, а реставрована у ІХ ст., символізувала перемогу християнства і осяйну могутність візантійських володарів, Софія Київська – утверджувала нове віровчення на Русі і авторитет влади Ярослава Мудрого, спадкоємця Володимира-першохрестителя. Показово, що Софійські храми, аналогічні київському, були споруджені у цей самий час у Новгороді (1045-1050) та Полоцьку (сер. ХІ) – містах, які завжди претендували на певну незалежність від південного центру.

Грецькі майстри, які будували і прикрашали Ярославів храм у Києві, повторили композиційні та художні прийоми візантійських першовзірців. Однак на ктиторських фресках, зрозуміло, вже були зображені не члени візантійських імператорських родин, а сімейство Ярослава Мудрого – він сам, його дружина, сини і дочки. Дехто з членів сім’ї несе великі свічки: за візантійським імператорським церемоніалом, останнє пов’язувалось з великодніми виходами багрянородних до Софійського храму. Цей паралелізм промовистий – на середину ХІ ст. княжий рід уже претендував на статус царственного не тільки за язичницькими, але й за візантійсько-християнськими мірками. В обожнюванні княжої влади давньоруські книжники відштовхувались від візантійської традиції, однак до неї міцно прив'язана і язичницька символіка. Характерним прикладом такого симбіозу може слугувати усталений набір так званих княжих імен, які давали тільки членам роду Рюриковичів. Кожен з них, окрім хресного церковного імені, мав власне княже ім'я з репертуару язичницької антропонімії, і саме так його величають сучасники, вже на підставі імені підносячи над загалом.

У подібному напрямі – до поєднання язичницького і християнського сприйняття інститутів влади – відбувалася і еволюція її зовнішньої атрибутики. В країнах Західної Європи, де прообразом інтронізації стала коронація 800 р. у Римі імператорською короною володаря франків Карла Великого, можновладці отримували відповідні інсигнії від церкви, яка за встановленою процедурою освячувала помазаника Божого. На Русі інтронізації відповідав обряд посадження на стіл, який відбувався за участю церковних ієрархів, з перенесенням престола, на якому після урочистого богослужіння сідав князь, до кафедрального собору.

Охрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійських імператорів ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів. Цей факт забезпечував офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб’єктом міжнародного права [jus qentium]‚ у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (хоча б номінально) недоторканими, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів тощо.

Найбезпосереднішим проявом прилучення до християнської сім’ї володарів були перехресні династичні шлюби. Ця практика впродовж ХІ ст. швидко втягнула в себе і руських князів. Так, з-поміж доньок самого Ярослава Мудрого, якого іноді називають "тестем Європи", Анастасія була за угорським королем, Єлизавета – за норвезьким (і овдовівши – повторно за датським), Анна – за французьким* . Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Наприклад, при дворі Ярослава Мудрого в Києві у різний час жили норвезький принц, майбутній король і шукач руки Єлизавети Гаральд Грізний, племінники угорського короля Іштвана І Святого (старший з них Андрій згодом сам стане королем, зятем Ярослава), сини англійського короля Едмунда Залізнобокого. На початкові десятиліття ХІ ст. припадають перші описи Києва іноземцями – єпископом Бруно з Кверфурта, який через володіння Володимира Святославича простував з місійною метою до печенігів, та архієпископа Тітмара Мерзебурзького (останній у своїй хроніці під 1017 р. записав свідчення очевидців – німецьких найманців, які допомагали Святополку у боротьбі з Ярославом Мудрим за батьківський престол). Бруно називає князя Володимира великим і багатим володарем, а Тітмар, описуючи столицю Королівства Русів, говорить, що тут мешкає незліченне число люду і є понад 400 церков та 8 ринків. Якщо під церквами малися на увазі навіть невеличкі домові каплиці, то все одно розмах цивілізаційних змін, які сталися за княжіння Володимира і Ярослава, вражає. Тим-то логічно вмотивованою видається патетика проповіді “Слово про закон і благодать”, зверненої до Ярослава та його родини майбутнім Київським митрополитом, а на той час пресвітером княжої церкви Спаса на Берестові Іларіоном:

Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике і дивне створившого – нашого учителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю і хоробрістю уславилися в країнах багатьох. І понині перемоги і могутність їх споминаються і прославляються. Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!

У згаданій проповіді Іларіон уперше наголошує на “столичній” функції Києва. Для попередньої, язичницької ментальності поняття “столиці” не існувало: оскільки держава персоніфікувалася з особою володаря, то “столиця” містилася там, де резидував він сам. Тож ідея “столиці”, як і згадана вище розбудова Києва, навіяна паралеллю з Константинополем. Проте саму постановку питання можна розцінити як перший сигнал відщеплення у свідомості підданих персони володаря від інституту держави.

Ще виразнішим кроком на шляху деперсоніфікації влади стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів – Руської Правди. Ясно, що регулювання конфліктів між вільними, рівноправними мужами здійснювалося в родоплемінному суспільстві і раніше, виходячи з усного Закону, який тлумачили жерці. З розвитком ранньодержавних відносин цей Закон став першим джерелом для норм писаного права; останнє серед германських народів Західної Європи позначалося латинською назвою Лех [досл. закон, у традиційному перекладі – правда], а серед слов’ян – словом Правда. Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись після смерті батька і боротьби з братом Святополком на київському престолі, відправив додому загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі словами: “По се грамоте ходите, якоже списах вамы, такоже держите”. Далі в літописі під заголовком А се есть правда руская вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різноманітних злочинів проти особи – від кровної помсти за вбивство до штрафів за обиду.

Ще за життя Ярослава Мудрого (вірогідно, після 1036 р.) згадані статті були доповнені двома княжими уставами про нормування збору судових штрафів за обиду та крадіжки, а невдовзі після його смерті (1054) Ярославові сини прийняли важливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом (пізніші юридичні пам’ятки назвуть його головничьство). Врешті, додатки першої чверті ХІІ ст., що регулювали кредитно-боргові зобов’язання, остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою Поширена Руська Правда. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе руське право, як буде ширше показано далі, почало витіснятися у Галичині лише з 30-х років ХV ст., на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського – у 40-60-х роках ХV ст., а на території Московського Великого князівства – після затвердження Судебника 1497 р.

Як і в згаданих вище ранніх юридичних пам'ятках інших народів, у Руській Правді над правовою думкою ще тяжіє архаїчна процесуальна символіка з язичницькими уявленнями про суть злочину й кари. Однак деталізація норм регулювання кримінальних, спадкових, родинних та власницьких відносин показує, що людина, соціалізуючись як індивід, вже помітно звільнилася від опіки роду. Нагляд же за дотриманням норм співжиття забезпечувала княжа влада: її адміністративно-судовий апарат був уповноважений чинити суд і правду іменем князя.

Боротьба князів за київське причастя (ХІІ-ХІІІ ст.)

Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054), він розділив заповітом гради між своїми п’ятьма синами. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об’єкту владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. можемо відзначити нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності. Наростаюче множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у міжкнязівські відносини поняття отчини – землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду. Тож зібравшись у 1097 р. на свій перший з’їзд (снем), Ярославлі онуки прийняли власний ряд [угоду], за яким спільна доти отчина розпадалася на три відокремлених отчини старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: Кождо да держить отчину свою.

Рішення Любецького з’їзду 1097 р. утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. За правнуками старшого з Ярославичів – Ізяслава – утвердилося Турівське князівство, згодом розділене на Турівську і Пінську половини, котрі, своєю чергою, подрібнилися на ще менші уділи-отчини з центрами у містах Волинського Полісся – Степані, Четвертні, Городні, Дубровиці, Несвіжу. Їхні власники під іменами князів Несвізьких, Городенських, Степанських та ін. згадуються в джерелах кінця ХІІІ – ХІV ст., поволі вигасаючи (виняток склав рід Четвертинських, з представниками якого ми ще зустрінемося на сторінках цього нарису в набагато пізніші часи).

За родом другого брата – Святослава Ярославича – закріпилося Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега ця – чернігівська – гілка стала зватися Ольговичами. У ХІІІ-ХІV ст. чернігівські Ольговичі поклали початок розгалуженій спільноті власників дрібних уділів у північній частині старого Чернігівського князівства – Сіверщині; з них вийшло багато відомих російських родин, як Волконські, Оболенські, Трубецькі, Карачівські, Одоєвські, Борятинські та ін.

Нащадки київського князя Володимира Мономаха (1113-1125), сина третього зі старших Ярославичів Всеволода, започаткували два потужних родових коліна – Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого (пом. 1157) перетворилися на династичних правителів Володимиро-Суздальського князівства – історичного ядра майбутньої Московської держави (їхнім останнім представником на московському троні був син Івана Грозного цар Федір Іоанович, який помер 1598 р.). Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків і правнуків київського князя Мстислава Великого (1125-1132), лягла в основу аж трьох знаменитих гілок – волинської, смоленської і ярославської. Найстарша з них, волинська – це галицько-волинська династія Романовичів, що вигасла у 20-х роках ХІV ст. (з неї ж традиційно виводять і пізніші волинські княжі роди Острозьких та Заславських).

Процес “приватизації” колективної спадщини Рюриковичів після смерті Ярослава Мудрого протікав вельми інтенсивно: до середини ХІІ ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. Однак парадоксом було те, що, чим далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше пропагувалася ідея “загальнородового володіння”, єдності і братерства усіх князів. Завдяки цьому так звана “феодальна роздробленість” (як звично називають період ХІІ-ХІІІ ст. в історіографії) не сприймалася людьми тих часів за остаточний розпад Київської держави Володимира і Ярослава. Русь, фактично перетворена на конгломерат окремих політичних організмів-отчин, в уяві книжників та їхніх “учнів” – політичних мужів-князів і надалі сприймалася (зовсім неадекватно нашому раціоналістичному розумінню) як колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе одного діда онуками. Особлива роль у цій доктрині надавалася Києву – яко то єсть старійший город в землі у всій.

Згадані уявлення, зіперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми, примушували навіть князів окраїнних земель знову й знову звертати очі до Києва, претендуючи на жаданий золотий стіл і простуючи до нього силою – через віроломство, братовбивство, спустошення преділів братніх, нищівні взаємні війни-усобиці, які практично безперервно потрясали Руссю. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. Як бачимо, Київ залишався об’єктом політичних амбіцій аж до татаро-монгольської навали, а всі військові зусилля та духовні прагнення продовжували зосереджуватися на опануванні київського престолу – ефемерного символу єдності.

У перипетіях боротьби за київське княжіння стара ідея колективного владарювання Рюриковичів над Руссю звужується до території великокняжого уділу, що обіймав історичне ядро Русі, тобто Руську землю в стислому значенні (Київщину та Переяславщину). Оскільки ж на причастя (частку) в ній претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши київським престолом, роздавав у Руській землі волості* своїм прибічникам. До середини ХІІ ст. київські володарі ще намагалися реалізувати своє право політичного контролю над іншими землями Русі, зокрема – в періоди княжінь таких авторитетних правителів, як Володимир Мономах (1113-1125) та його син Мстислав Великий (1125-1132). Однак з часом сфера їхньої юрисдикції остаточно звузилась до меж Київської землі та підконтрольних київському столу Турівського і Переяславського князівств, на які поширювалося їхнє право наділяти причастям членів власних коаліцій.

За поняттям причастя у Руській землі, тобто на території історичного ядра Русі, ховається два змісти – видимий, зіпертий на вигоди від правління городами і волостями, і прихований, що сягав корінням згаданих вище архаїчних уявлень про злиття правлячого роду з підвладною йому територією. Колективне владарювання, або ж причастя членів роду Рюриковичів у їхньому гінтерланді – Руській землі, що лишалося об'єктом прагнень ледь не кожного з князів, мало, за гіпотезою Олексія Толочка, глибокий ідеологічний підтекст, зіпертий на вже згадане антропоморфне сприйняття держави. Остання мислилась, судячи з тогочасних рефлексій, як вертикально уявлюване тіло, де князь є головою, земля – тулубом, піддані – ногами. Колективна ж влада над землею мала здійснюватись через виділення кожному з членів княжого роду частини (причастя) у цьому спільному тілі. З іншого боку, поняття причастя за своєю "тілесною" суттю співвідносне з Євхаристією – церковним таїнством годування присутніх на літургії хлібом і вином, символічними плоттю і кров’ю Сина Божого, які той роздав учням-апостолам. Таким чином, язичницькі уявлення переплелися з чинопослідуванням християнської літургії: як причащанням досягається тілесна єдність людини з Церквою, так і княжим причастям – долучення до влади, тобто тілесна тотожність князів-братів із землею-державою.

У тогочасній Європі владні концепції подібного змісту були достатньо опрацьовані через поняття суспільного тіла [societas], що позначало світську спільноту за аналогією до інтерпретації Церкви як Тіла Христового [Corpus Christi], котрі разом складали всезагальну єдність – універсітас. Проте ні з європейською думкою, ні з її візантійськими паралелями Русь, схоже, не була знайома. Це дозволяє припускати, що сприйняття княжої влади як Євхаристії (причастя) – суто руське за походженням.

Абстрагуючись від співвідношення в понятті княжого причастя старого (язичницького) і нового (християнського) компонентів, варто підкреслити один, як видається, надто важливий момент. Ідея про право кожного з Рюриковичів на причастя в гінтерланді династії – Руській землі, проростаючи з архаїчного світобачення, політичним реаліям ХІІ-ХІІІ ст вже не відповідала. Проте завдяки речникам тогочасних ідеологічних доктрин – книжникам – концепція причастя формувала (всупереч очевидному) уявлення, ніби загальнодержавний організм Київської Русі залишався з'єднаним. Найбільшим же парадоксом стало її дивовижно "довге тривання": вона пережила не тільки фактичний розпад Русі на окремі політичні організми-князівства, але й розподіл їх між сусідами. Врешті, чи не та сама ідея причастя в модифікованому вигляді лягла в основу московських експансіоністських претензій ХVІ-ХVІІ ст. на вотчину извечную государя нашего Київ?