Післявоєнна відбудова. Агонія сталінізму (1946-1953 рр.).

Лекція 10. Україна у повоєний час. (1946-1991).

План.

1.Післявоєнна відбудова. Агонія сталінізму. (1946-1953 рр.).

2.Криза тоталітарного ладу. “Відлига”. (1953-1964). Неосталінізм. (1964-1985 рр.).

3.На шляху до незалежності. “Перебудова” (1985-1991 рр.).

 

Література.

 

1. Аллилуева С. Двадцать писем к другу. – К.,1991.

2. Волкогонов Д. Семь вождей. В 2-х кн. – М.,1999.

3. Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М., 1991.

4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991.

5. Кульчицький С. Нотатки про українські революції. – К.,2001.

6. Медведев Р., Ермаков Д. Серый кардинал. М. Суслов: политический портрет.- М.,1992.

 

Після переможного закінчення війни відбудовний процес значно прискорився. У форсованих темпах його була зацікавлена і влада, намагаючись посилити своï позиціï у “холодній війні”, яка розпочалася між двома світовими системами у 1946 році, і украïнське суспільство, плекаючи надію на краще життя. Тому для цього періоду знов стає типовим масовий трудовий героïзм і самовідданість населення. Партійно-радянська влада знову використала звичні перевірені методи мобілізацій, застосування примусовоï праці ув’язнених та військовополонених, практично безплатноï роботи колгоспників і дітей. Ці заходи держави, не зважаючи на ïхню негуманність, все ж таки принесли позитивні наслідки. Насамперед, були урегульовані територіальні проблеми: восени 1945 року до складу УРСР увійшла Закарпатська Украïна і, вперше за багато століть, усі украïнці опинились в межах однієï держави. Були встановлені і гарантовані кордони з Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною і Польщею. Радянські власті дозволили переселитися у Польщу майже мільонові поляків, а в Украïну переселено було понад півмільона украïнців. Ще в роки війни з Украïни було примусово виселено близько 650 тис. німців і понад 200 тис. кримських татар. В результаті гітлерівського геноциду майже втричі зменшилася кількість євреïв в Украïні, натомість відчутно зросла кількість росіян: з 4 млн. у 1939 році, до 7 млн. – у 1959. Особливо значними темпами збільшувалась кількість росіян в Західній Украïні. Із загальноï демографічноï картини Украïни бачимо, що на січень 1941 р. ïï населення становило 41,9 млн., 14 млн. із яких були міськими мешканцями; наприкінці війни, у 1945 р., кількість населення зменшилася до 27,4 млн., а в містах проживало лише 7,6 млн. Національний склад теж разюче змінився – з багатонаціонального на переважно двонаціональний.

Як і до війни, радянська держава вдалася до довготривалого планування відбудови і розвитку народного господарства. Було прийнято 4-й п’ятирічний план (1946-1950 рр.), який передбачав досягнення і перевершення довоєнного рівня. Традиційними були заходи і методи його реалізаціï: мобілізаційно-пропагандистське штурмування, соціалістичне змагання, директиви і “зустрічні плани”. При цьому бажання і потреби людей не враховувалися заради “вищих інтересів соціалістичноï Вітчизни.” Попри все, результати були вражаючі: вже в кінці 1949 р. обсяг валовоï продукціï промисловості Украïни перевищив рівень 1940 року на 15%. Основні державні інвестиціï і зусілля були спрямовані у промисловість і транспорт, тому сільське господарство залишалося бідним родичем і не могло забезпечити населення достатньою кількістю продовольства. У 1950 році продукція сільського господарства Украïни досягла лише 60% рівня 1940 року. Купувати продукти харчування стало ще дорожче після скасування картковоï системи і грошовоï реформи 1947 року, яка ревальвувала карбованець і позбавила населення заощаджень.

Згубна сільськогосподарська політика партійно-радянськоï влади виявилася нездатною впоратися зі стихійним лихом – посухою, що привело до голоду 1946 – 1947 років, наслідки якого були жахливі. Від голоду, епідемій в Украïні загинуло близько мільона чоловік. Були зареєстровані, як і в 1932 – 33 рр., випадки людоïдства і трупоïдства. Однак допомоги з боку влади не надходило, більш того, посилився тиск з метою виконання планів хлібозаготівель з Украïни. У той же час Радянський Союз експортував значну кількість зерна у краïни “народноï демократіï” і продавав його за безцінок у інші краïни. Наслідки голоду радянська влада всіляко применшувала і фальсифікувала його причини, намагаючись перекласти провину на “шкідників” і “ворогів народу”. Саме тому в цей час знову почалися масові репресіï, і хвиля терору почалася з Украïни. З березня 1947 року Комуністичну партію Украïни (КПУ) очолив Лазар Каганович замість звільненого Микити Хрущова. Каганович знайшов головного “ворога” – украïнський буржуазний націоналізм, і почав шалене його переслідування. Жертвами стали вчені і творча інтелігенція Украïни: письменники Ю. Яновський, М. Рильський, В. Сосюра, О. Вишня, вчені-історики М. Петровський, К. Гуслистий, Ф. Ястребов, композитори К. Данькевич і В. Мураделі, режисер О. Довженко і багато інших. Ïх творчість таврувалася як шкідлива, ідеологічно невитримана, публікаціï зменшувалися і навіть приховувалися у закритих фондах бібліотек, а автори цькувалися як ненадійні “попутчики”. Всього за період з 1946 по 1951 роки було прийнято 12 партійних “драконівських” постанов, від яких постраждала еліта украïнськоï інтеігенціï. Погромницькі кампаніï, спрямовані проти модерних наукових теорій, зачепили і Украïну, багато вчених-генетиків якоï були звинувачені у “морганізмі - менделізмі”, “низькопоклонстві перед Заходом” і “космополітизмі”. Відчувалися вже і перші ознаки державного антисемітизму та загального політичного обскурантизму. Усього у 1949-1952 роках із звинуваченням в украïнському націоналізмі виключено з КП(б)У 22175 членів (приблизно 3%). Виключення з лав партіï означало тоді кінець кар’єри і іноді втрату свободи, а навіть життя.

Проявом повного ігнорування національних і державницьких традицій України та васального підпорядкування комуністичній Москві були прийняті 21 листопада 1949 р. президією Верховноï Ради УРСР атрибути державності: герб, червоно-синій прапор і державний гімн. Ще раніше, у 1946 році, було затверджено новий, наближений до російського, украïнський правопис.

Після війни сталінський режим поставив собі за мету закінчити приведення західних украïнців у відповідальність до радянськоï системи і східних співвітчизників. Для цього були використані величезні фінансові, кадрові, політичні та військові сили. До кінця 1950 року в Західну Украïну були спрямовані десятки тисяч партійних, радянських, комсомольських чиновників, спеціалістів, які часто зневажливо і презирливо ставились до мови, культури, релігіï, звичаïв місцевого населення, намагаючись ïх русифікувати та навернути до ідей комунізму і атеïзму. “Побудова соціалізму”, перервана війною, ввійшла в остаточну і вирішальну стадію. Форсована індустріалізація, з усіма ïï вадами, і суцільна колективізація, яка зразу ж викликала гострий дефіцит продовольства, супроводжувалася “культурною революцією”, продуктом якоï була бездуховна “радянська людина” – або ж “совок”. Зростання кількості шкіл, технікумів, вузів: (6,5 тисяч шкіл, 110 технікумів, 24 вузи, з них 3 університети) насаджувало комуністичну ідеологію і культивувало все російське.

Нищівного удару завдала радянська влада греко-католицькій церкві. Після смерті митрополита цієï церкви Андрія Шептицького (листопад 1944 року) за ініціативою органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув’язнено церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а у березні 1946 сфальшований собор уніатськоï церкви проголосив про розрив уніï з Римом і підпорядкував ïï російській церкві.

Всі ці антиукраïнські і антигуманні заходи комуністів викликали посилення збройного спротиву, який ще з 1944 року вела Украïнська повстанська армія (УПА). У 1946 році була проведена противиборча кампанія і акціï проти колективізаціï. Це були збройні походи окремих загонів УПА, терористичні акти, антирадянська агітація. Кількість вояків УПА постійно змінювалась, але в середньому в кінці 40-х років діяло близько 400 формувань з контингентом приблизно в 10 тис. бійців. Ефективність дій УПА пояснювалась масовою матеріальною і моральною підтримкою населення і високим патріотичним та бойовим духом сил опору сталінсько-берієвському режимові.

Проти УПА були кинуті великі спеціальні військові частини та НКВС з мережею агентів. Каральні акціï режиму були масованими і жорстокими: знищувалися цілі села, практикувалися демонстраціï трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів, застосовувалася навіть хімічна зброя, авіація, бронетехніка. Від 1947 року активність УПА почала знижуватися, частина загонів за наказом С. Бандери, як керівника ОУН – УПА, була розпущена. На послабленні дій УПА також позначилась загибель ïï командира генерал-хорунжого Романа Шухевича-Чупринки 5 березня 1950 р. Окремі бойові діï УПА тривали аж до 1953 року.

Військова діяльність ОУН – УПА поширювалася і на польській територіï: Холмщині, Лемківщині, де повстанці захищали украïнське населення від терору польськоï комуністичноï адміністраціï. Проти них воювали польські дивізії. 12 березня 1947 року в бою з загоном УПА загинув заступник міністра оборони Польщі Кароль Сверчевський, але повстанці були розбиті і припинили опір. 29 березня 1947 року польський уряд прийняв антигуманне рішення провести операцію “Вісла” – насильно депортувати украïнців з рідних земель на північ і захід Польщі з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. Кривава операція “Вісла” тривала з квітня до серпня 1947 р. і охопила понад 140 тис.чол. Значна частина депортованих загинула під час переселення, а також в тюрмах і концтаборі Явожно. Таким чином, польські комуністи нарешті “вирішили украïнську проблему”, що стояла протягом століть.

Паралельно з відбудовою народного господарства широко розгорталася робота по відновленню шкільноï та культурно-освітньоï мережі. І тут ініціатива йшла від населення. Популярним і ефективним став метод “народноï будови”, започаткований селянами Житомирщини. Компартія підтримувала і очолювала ці почини та наповнювала ïх “правильним і витриманим” ідеологічним змістом. Результати подавали надію: майже зникла безпритульність дітей, підвищувалася писемність населення, зростала народна творчість. В 1944 – 1950 рр. в Украïні було відбудовано і побудовано майже 1700 шкіл. Швидко розвивалася вища і середня спеціальна освіта. Кількість студентів збільшилася з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956.

Незважаючи на моральні та фізичні репресіï сталінізму, украïнська наука впевнено виходила на світовий рівень: збільшилася з 267 у 1945 до 462 у 1950 р. кількість науково-дослідних установ, з’явилися нові, сучасні – інститути радіофізики та електроніки у Харкові, машинознавства та автоматики – у Львові, металофізики, металокераміки і спецсплавів у Києві та інш., підвищувався рівень кваліфікаціï фахівців. Украïнські вчені зробили вагомий внесок в розвиток ядерноï фізики, ракетобудування, космонавтики. Імена Є. Патона, О. Палладіна, А. Люльки, М. Лаврент’єва, С. Лебедєва, М. Пасічника мали світове визнання. Суспільні науки знаходилися у гіршому стані, бо прес “наукового комунізму” придушував дійсний науковий пошук і вимагав доведення абсурдних висновків у руслі марксизму – ленінізму. Хоча можна і тут побачити позитивні зрушення: було видано 10-томне зібрання творів Т. Шевченка, 20-томник І. Франка, повне зібрання творів І. Котляревького, 5-томне – Лесі Украïнки.

Письменники та митці, всупереч несприятливим обставинам, а може бути, саме завдяки ним, як це не парадоксально, створили визначні художні твори. З’явилися талановиті поети новоï генераціï, та й старше покоління збагатило украïнську літературу творами історичноï прози. “Запорожці” П. Панча, “Так сходило сонце” Н. Рибака, “Вони не пройшли” Ю. Смолича – високо оцінили літературні критики і читачі.

Все більшу популярність набували театр та кіно. У кінці 40-х років в Украïні діяло 96 театрів, з яких 78 мали в репертуарі спектаклі украïнською мовою. Загальнонародне визнання і любов заслужили видатні актори: М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, Н. Ужвій, А. Бучма, Ю. Шумський та багато інших.

Музичне мистецтво традиційно славило Украïну на весь світ. Украïнські майстри усюди були бажаними гостями, а особливо хор під керівництвом Г. Верьовки, академічна капела “Думка”, хорова капела “Трембіта”, капела бандуристів О. Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

Паростки нового, високого духовного життя пробивалися все ж скрізь бетон тоталітаризму, міцніли і наближали час звільнення і святого очищення.