Задунайський козак Козак у степу Кошовий Й.Гладкий
Театр
Наука
Феофан Прокопович Г.Сковорода(гравюра) Самійло Величко Григорій Полетика
Історія
| Українську науку державні органи влади підтримували дуже слабо. Мало людей в цей період усвідомлювали її важливість і покладали життя щоб займатися нею. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення. Значно краще розвивалися гуманітарні науки. Поступово зароджується історична наука. Фактично першими істориками вже можна вважати козацьких літописців Р.Ракушку-Романовського, Г.Грабянку, С.Величка (див. розповідь про них вище). Вони передавали не лише факти а й ідеологію козацької верхівки, яскраво описували події, цитували документи. З’являються й перші монографічні дослідження, підручники. Ректор КМА Феодосій Софронович написав «Хроніку літописців стародавніх». Пантелеймон Кохановський з Києво-Печерської лаври став автором «Синопсису» (1674рік) – першого підручника з історії Росії і України. Петро Симоновський - один з найбільш видатних людей Лівобережної України того часу, автор «Краткого описания о козацком малороссийском народе и о военных его делах», у якому подано загальний огляд історії України Козацько-гетьманської доби (до 1750 року). Певний внесок в історичну науку зробив і Григорій Полетика – письменник, філолог-поліглот, суспільний діяч. Відстоював ідею автономії Гетьманщини в Петербурзі. Залишив записки про устрій і історію Малоросії. Можливо був автором «Історії Русів» -книги, яка зробила переворот у тодішній історичній науці (під час пожежі на Василевському острові у Петербурзі була втрачена бібліотека вченого та його рукописи). |
Філософія
У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм (преклоніння перед природою) у філософії.
Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але, для світогляду епохи, був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження.
Так, французький вчений П. Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував й видатний російський вчений Михайло Ломоносов.
Видатним філософом - просвітителем, письменником, математиком був Яків Козельський. Походив з сім'ї наказного сотника з Полтавщини. Закінчив КМА. Працював у Петербурзі, а згодом — в Україні, як член Малоросійської колегії. Козельський викладав математику і механіку в Артилерійському і інженерному шляхетному корпусі. Видав перші друковані праці — «Арифметичні пропозиції» та «Механічні пропозиції». Детально вивчав світову політичну науку, що безумовно відбилось на формуванні його політичних поглядів. При написанні «Філософічних пропозицій…» Я. Козельський, опирався, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору. Яскраво виступав з ідеєю прав і свобод людини, однак вважав, що живучи у державі людина мусить поступатися окремими правами, а держава зобов’язана захищати людину. Я.Козельський засуджував феодально-кріпосницький лад Росії, зловживання окремих суспільних станів, безжально викривав правопорушення.
«Просвічений абсолютизм» Феофана Прокоповича
Ідеї Просвітництва розвиває філософ математик і письменник Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії
Він був послідовником англійського вченого Т.Гоббса і полемізував з деякими вченими французького Просвітництва. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской», Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму».
Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх (цар чи король) є, по суті, батьком для своїх підданих. Прокопович стверджував необхідність держави, яка захищає людей від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться. Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти.
Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.
Додаток. Філософія людського щастя і свободи Григорія Сковороди
| Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Савич Сковорода(більш повну інформацію про філософа дивіться вище). Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. «Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою», — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та інших. Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродженняпро «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. «Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким», — стверджує філософ. Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї. (За матеріалами Інтернету) |
Інші представники науки
| Медицина і біологія.Нестор Амбодик – доктор медицини, основоположник акушерства, фізіотерапії, відомий ботанік. Петро Погребецький – доктор медицини, працював у госпіталі у Петербурзі. Мартин Тереховський – доктор медицини, біолог, працював у Страсбурзі. Данило Самойлович – епідеміолог, військовий лікар, працював у Катеринославі. Географія.Василь Григорович - Барський – географ, письменник. Твір «Подорож» - опис перебування автора у Угорщині, Греції, Італії, Єгипті, Сирії. Опанас Шафонський – географ, філософ, юрист, медик( «Топографічний опис чернігівського намісництва»). Математика.Ф.Прокопович – автор підручників з математики і геометрії. І.Фальковський, І.Магницький,Д.Анічков – праці з математичних наук. |
7. Театр і музика
Різдвяна вертепна драма Різдвяна вулична вистава Бандурист
| Театральне мистецтво бере початок з глибокої давнини. Тоді воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. Елементи театралізованості можна спостерігати в українських селах, під час релігійних обрядів, святкування заручень, весілля тощо. Ставилися п’єси і в будинках панів. В Глухові існував придворний театр К.Розумовського, в с.Козацькому – театр С.Голіцина, в с.Кібінці – Трощинського. Перші драми також ставилися учнями братських шкіл. У КМА виник театр серед студентів (т.з. «шкільний театр»). Ставилися п’єси Г.Конисського, Ф.Прокоповича, М.Довгалевського. Ставили також інтермедії – гумористичні сценки, які гралися в антрактах. У XVII- XVIIІ століттях широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. Виступали на площах міст під час свят, на ярмарках. У 1778 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів; згодом з’являється театр у місті Дубно. За деякими даними в Надніпрянській Україні постійна театральна трупа з’явилася у Харкові у 1789 році. Серед кращих постановок тих часів була драма невідомого автора «Про Олексія Божого» і героїчна драма Феофана Прокоповича «Володимир». |
Музика
Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Велику роль грали кобзарі, лірники, бандуристи, сопілкарі, цимбалісти, які виконували серед народу пісні, думи, інструментальну музику.
Вже у XVI столітті в Україні широко використовувалися ноти.
Композитор М.Ділецький – теоретик співу створив спеціальний посібник - «Граматику музичну».
Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі.
Ректор КМА Лазар Баранович організував при Академії музично-хорову капелу. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України.
У XVIII столітті, місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели. Композитори працювали в різних жанрах, внесли вклад в українську хоровуі оперну музику, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).
Максим Березовський Дмитро Бортнянський Семен Климовський
Видатним українським композитором став випускник КМА Максим Березовський. Він жив не лише в Україні, Росії, але й за кордоном (академік Болонської академії). Березовський є автором 20 концертів і опери «Демофонт». Визначними творами композитора стали «Вірую», «Чаша спасіння». Однак не всім творчість композитора була зрозуміла, тому й сам Березовський прожив недовго… Його творча спадщина була гідно оцінена уже у ХХ столітті.
Інший композитор і співак Дмитро Бортнянськийтакож довго жив в Росії, Італії. Він є автором 35 концертів, 100 музичних п’єс, опер «Алкід», «Сокіл»,«Креонт». В його творчості особливо відчутні українські народні мотиви.
Співак і композитор Артем Ведель керував хором у КМА. Збирав і обробляв народні пісні, перетворюючи їх у романси. Написав 30 концертів, твори «Літургія», «Всеношна».
У той період пісні створювалися також поетами, вченими, тобто усіма, хто не байдужий до музики. Пісні писали І.Мазепа, Г.Сковорода. Поет, співак Семен Климовський написав знамениту пісню «Їхав козак за Дунай». Дві варіації цієї пісні здійснив німецький композитор Людвіг ван Бетховен. Декілька популярних романсів створив Микола Петренко. Найбільш відомий – «Дивлюсь я на небо».
Лекція № 22. Українські землі у другій половині ХVІІІ століття
1. Економічне і соціальне становище
Зміни в соціальному устрої
У ХVІІІ столітті соціальний устрій Лівобережної України був змінений у відповідності до устрою сусідніх земель. По мірі зростання у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову ставали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнювалися з селянами.
На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка підтримувала старі порядки.
Сільське господарство і промисловість
Основою української економіки залишалося сільське господарство. Найбільш успішним воно було на Лівобережжі і Слобожанщині. Широко культивувалася жито, пшениця, ячмінь, просо, гречка, тютюн, льон, соняшник, буряк. Серед нових культур: картопля, кукурудза. Багато було млинів, розвинуто винокуріння. Високого рівня досягли тваринництво, чумацький промисел.
Активно розвивалася зовнішня і внутрішня торгівля. Зростали міста.
Праця на мануфактурі Український млин О.Непоменко Чумаки
В містах розвивалася промисловість. Підприємствами вважалися мануфактури: солеварні, селітряні, скляні, металургійні, текстильні, збройні. На них працювали приписні робітники. Дуже відомим став Шосткінський пороховий завод.
Козацька старшина
У другій половині XVIII століття володіння козацької старшини безперервно розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських дарувань. Нещадно експлуатувалися селяни і бідні козаки. Найкрупнішими власниками, багатіями були гетьмани і можновладці Іван Мазепа, Пилип Орлик, Василь Кочубей, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол, Кирило Розумовський. 250 поміщицьких сімей (Квітки, Донці-Захаржевські, Кондратьєви) тримали в своїх руках половину земельного фонду України. Усі вони гаряче підтримували імперію, особливо, після 1785 року, коли імператриця Катерина ІІ зрівняла українську знать з російським дворянством у «Жалуванній грамоті дворянству». Для багатьох дворян відкрилися перспективи зробити кар’єру в імперії, щоб отримати масу привілеїв. Часто українці займали ряд найвищих посад в імперії.
Канцлерами і міністрами в різний час були Безбородько, Кочубей, Завадовський, Трощинський, Розумовський. Тому ліквідація Гетьманщини майже не зустріне ніякого опору серед української еліти.
Селяни на полі Слобідські козаки Ф.Красицький Гість з Запоріжжя
Становище селян
Після Визвольної війни Б.Хмельницького 1648 - 1657 років селяни фактично стали вільними.
Але, вже за часів гетьманування Івана Мазепи поступово відбувається повторне закріпачення селян ( працювали на пана від 2 до 4 днів на тиждень). Намагаючись повністю володіти селянами, поміщики домагалися від царського уряду юридичного оформлення кріпосного права.
У 1783 році, за Указом Катерини ІІ, відбулося повне прикріплення селян до поміщиків. Пани отримали необмежені права над селянами. Селяни не могли їх залишити. Кріпаки стали повною власністю поміщика-пана.
Становище козаків
Царський уряд перевів козаків - підпомічників у категорію державних селян: козаки зберегли особисту свободу та право на володіння землями, але сплачували податки та виконували примусові роботи. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувались у міщани, займалися ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх господарств. Закріпачення селян було вигідно для козацької старшини, яка перетворювалася у крупних землевласників, котрі займалися сільським господарством, а не військовою справою.
Додаток. Боротьба за права козаків
| Почався процес поступового обмеження прав козаків на землю. Козацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно розпоряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги. Українська шляхта поступово примушувала козаків працювати на себе. Господарське становище козаків погіршувалось у зв'язку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар. Необхідність збереження козаків як дарової військової та робочої сили змушувала уряд обмежити скуповування земель у козаків. "Решительні пункти" (1728 p.) гетьмана Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і селян успадковані та куплені землі. Царські укази 1739-1741 років забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків. У 30-х роках XVIII ст. було заборонено скуповувати землі козаків у Слобожанщині. Проте на практиці нічого не змінилося. Сенат був змушений в 1764 p. спеціальною грамотою наказати гетьманові К.Розумовському оформити купчі документи на всі придбані у козаків землі. В середині 60-х років видавалися розпорядження для покарання покупців козацьких земель "отнятиєм ґрунта, лишениєм денег, за оний заплачений". Землі козакам поверталися безплатно. Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забороняв переводити козаків у посполиті. Указ 1735 p. наказував Генеральній військовій канцелярії визволити "закріпачених козаків" (козак, що був посполитим 15 років, міг ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував насильства та зловживання старшини щодо козаків.(З Інтернету). |
Повсякденне життя
Не зважаючи на поступовий процес закріпачення, рівень життя більшості людей змінився мало. Значна кількість людей у Гетьманщині проживали досить добре. Щедра українська природа, родюча земля, достатньо м’який клімат, давали пересічному українцеві усе, що було потрібно для проживання.
Зими були сніжними, літом засушливі дні чередувалися з дощовими, що давало змогу виростити урожай і не втратити його. Густі ліса були наповнені звіром, грибами та ягодами, в річках було багато риби. В ті часи. усі, хто проїздив Гетьманщиною, відмічали, що малороси (так тоді називали українців) від природи є працелюбними, хазяйновитими, дуже гостинними, мають веселий норов і гордість. Дуже гарні на обличчя, у порівнянні з західними європейцями.
Гетьманщина у кіномистецтві
Вій Ніч перед Різдвом Майська ніч, або утоплена
Багато людей мали власні глиняні будинки під солом’яною стріхою і з піччю, у яких було тепло взимку і прохолодно влітку. Хати були чепурні, ретельно побілені, розмальовані візерунками. Заможна старшина жила у кам’яних будинках під черепицею, а дворяни, гетьмани будували собі справжні багатокімнатні палаци з колонами.
Люди тримали багатющі господарства: домашнє птаство, корів, свиней, волів, а ті, хто позаможніше – й коней.
Ретельно відмічалися усі християнські свята, хоча залишилося багато й старовинних язичницьких обрядів. Дуже полюбляли Святки, Різдво, Масляну, Івана Купала. Гучно відмічали весілля, багато співали й танцювали.
Українські пісні дуже мелодійні, запам’ятовувалися надовго. Недаром, письменник М.В.Гоголь, у листі до матері, просив вислати українські пісні і опис обрядів. Їх він використовував у своїй творчості, надихаючись «малоруським духом». Українці полюбляли слухати бандуристів, сопілкарів, лірників, кобзарів.
Україна дала велику кількість талановитих людей: філософів, політиків, військових, письменників, художників, які склали славу Російській імперії і відомі усьому світу.
Достатньо згадати Ф.Прокоповича, Г.Сковороду, О.Безбородька, А.Лосенка, В.Боровиковського, Д.Левицького, Муравйових-Апостолів, Трощинських, І.Котляревського, М.Гоголя, Т.Шевченка, М.Вовчок, Л.Українку, Д.Бортнянського, М.Миклухо-Маклая, П.Чайковського, М.Булгакова та інших.
2. Кирило Розумовський – останній гетьман (роки правління 1750-1764)
Обрання гетьмана
Російська цариця Єлизавета Петрівна дозволила обрати гетьмана. «Правління гетьманського уряду» було скасоване. У лютому 1750 року в Глухові, за вказівкою цариці, гетьманом було обрано Кирила Розумовського.
Кирило Розумовський Палац Розумовського у Батурині Андрій Безбородько
Хто такий Кирило Розумовський?
| Кирило Григорович Розумовський народився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Старший брат його, Олексій Розумовський, завдяки чудовому голосу, став фаворитом Єлизавети I Петрівни, генерал-поручиком, камергером. Користуючись своїм впливом на царицю, Олексій домігся багатьох пільг для української старшини, допомагав брату в освіті і кар’єрі. Вихователем Кирила став відомий російський поет О.Сумароков. Кирило Розумовський навчавсяв університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Отримав титул графа, багатства. Пізніше він одружився з родичкою цариці - Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна, під час відвідувань Києва, вибрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Б.Растреллі саме для графа Розумовського. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола, і на Глухівській раді, в лютому 1750 року, за вказівкою цариці. гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського. |
Розширення автономії
Спочатку новообраний гетьман не бажав їхати з блискучої російської столиці у провінцію, у Глухів. Але, у 1751 році, після суворого наказу імператриці Єлизавети, гетьман таки поїхав на Україну.
К.Розумовському вдалося відновити автономію Гетьманщини. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів). Під контроль гетьмана потрапили Київ і усе Запоріжжя.
Також, К.Розумовський:
· поділив Гетьманщину на повіти;
· відновив скликання старшинських з’їздів(«генерального зібрання»), чим збільшив політичні права старшини, яка стала називатися шляхетством;
· продовжив судову реформу (запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських);
· дбав про розвиток української торгівлі й промисловості;
· переніс свою резиденцію до Батурина;
· здійснив реформу козацького війська;
· планував відкриття університету в Батурині, та оперного театру.
У багатьох справах гетьману допомагали лубенський полковник Іван Кулябко, російський державний і культурний діяч, дорадник Григорій Теплов, генеральний писар Андрій Безбородько інші.
В 1750 році, після обрання Кирила Григоровича гетьманом України, він прохав імператрицю відійти від справ в Академії, але отримав відмову, тому вимушений був постійно розриватися між Глуховим і Петербургом. Це спричинило до того, що він не встиг виконати усі наміри.
К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу.
Д.Левицький Катерина ІІ Петро Румянцев-Задунайський О.Аверьянов З пакетом Гусар
3. Ліквідація гетьманства на Україні
Причини і привід до скасування гетьманства
Коли прийшла до влади імператриця Катерина II, були розпочаті реформи у державі. Нова правителька намагалася уніфікувати і централізувати державне управління, ліквідувати усі автономії. ЇЇ непокоїло те, що соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності. Це могло привести до селянських заворушень. Крім того, сам гетьман звернувся до неї з проханням ввести спадкове гетьманство, започаткувавши династію Розумовських. Це викликало опозицію й опір з боку української шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні.
Ліквідація гетьманства і доля К.Розумовського
10 листопада 1764 року Катерина ІІ ліквідувала гетьманство на Україні.
Уся повнота влади перейшла до другої Малоросійської колегії, яку очолив генерал-губернатор, полководець Петро Румянцев. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця).
Кирило Розумовський отримав великі земельніімайнові подарунки, зокрема, Батурин у власне володіння, велику пенсію. Понад 11 років проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Займався науковою і державною діяльністю. Потім таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він розбудував для себе розкішний палац, сад, зібрав одну з найбагатших у Європі бібліотек.
У другій половині XVIII століття в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.
Відміна решток автономного устрою Гетьманщини
| У 1765 році царизм ліквідував козацьке самоуправління на Слобожанщині. Слобідське козацтво припинило своє існування. Заможних козаків перевели в гусари, бідні стали державними селянами. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території 5 слобідських полків виникла Слободсько-Українська губернія, з центром у Харкові. Було проведено спеціальну ревізію «Генеральний опис Малоросії». У 1781 році був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство). У 1783 році українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 році виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. (За даними Інтернету) |
4. Становище в Правобережній Україні і народні повстання
Соціально-економічне становище
Правобережжя і Прикарпаття входили на той час до складу Речі Посполитої.
Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Ревуцьких та інші.
Щоб відродити життя на цих землях, магнати роздавали селянам земельні наділи і звільняли їх від усіх повинностей терміном на декілька років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжята інших районів та відроджуватися до життя. По закінченні терміну, вимоги панів до селян зростали. Почалося відродженнякріпацтва. Панщина сягала 5—6 днів на тиждень. Крім соціального гноблення, поляки знову почали утиски православ'я, насаджували католицизм і уніатство. Панство презирливо, грубо відносилося до українців, принижувало їх національно гідність, інколи дуже жорстоко фізично карало селян за непослух.
Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого народного опору.
Гайдамацький рух
Хто такі гайдамаки?
| Гайдамаки — народні повстанці на Правобережній (Західній) Україні, представники антифеодального, національно-визвольного руху. За однією версією, це слово походить від тюркського «гайде», що означає «чинити свавілля», «турбувати», «гнати», за іншою, походить від турецького haydamak – «бродник», «кочівник», «розбійник». У гайдамаки йшли обездолені селяни, міщани, ремісники, бідні козаки. Як правило, вони розпочинали свою діяльність на весні. Грабували польські магнатські маєтки, монастирі, заможних міщан. Деякі історики вважають їх звичайними розбійниками. |
Гайдамаками ставали бідні селяни, міщани, ремісники, запорозькі козаки-голота. Не бажаючи терпіти феодально-кріпосницький і національний гніт, релігійні утиски, вони тікали від своїх господарів, об’єднувалися у великі загони. На чолі їх, як правило стояли козаки, які мали військовий досвід.
Заклик Освячення зброї Судять Палять маєтки
Гайдамаки чинили стихійні напади на маєтки панів-магнатів, грабували їх, інколи проявляючи велику жорстокість, часто вбиваючи своїх супротивників. Руйнували уніатські та католицькі собори, монастирі, нападали на орендарів, лихварів, шинкарів – на всіх, хто гнобив чи допомагав польським панам експлуатувати і грабувати простий люд. Награбоване ділили між собою, та роздавали бідним людям.
Через деякий час локальні, розрізнені виступи 30-60-х років ХVІІІ століття переросли у великі народні повстання проти феодального і національного гноблення та унії.
У 1734 році спалахнуло перше велике повстання гайдамаків на Поділлі, під керівництвом сотника надвірних козаків Верлана. Запалали маєтки магнатів, стогін стояв над Правобережжям. Маса поляків втікало з насиджених місць.
Верлан, та інші ватажки гайдамаків - Матвій Грива, Іван Жила, Гнат Голий, Семен Неживий, часто робили свою базу в густих лісах урочища Холодний Яр, на Черкащині. Вони слали листи до російських монархів, з проханням прийняти Правобережжя до складу православної Російської держави, поширювали чутки, що мають царський наказ, який дозволяє їм знищувати шляхту, уніатське і католицьке духовенство. Але їх надії не справдилися.
І повстання 1734 року, і інше крупне повстання гайдамаків 1750 року, були жорстоко придушені польським урядом.
Опришки
Хто такі опришки?
| Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у XVI — 1-й половині XIX століттях. Походження слова «опришок» неясне; може бути зіставлене з «опріч», «окремо, осторонь», як назва незалежного від пана чоловіка. Дехто перекладає це слово з латини, як «винищувач», «утискувач», або - оприск («скеля, уламок»). Етимологічно, але не по значенню, споріднене з російським «опричники» (особиста гвардія Івана Грозного). Вперше опришки згадуються в документах 1529 р., у зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях. Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори. У XVI-XVII століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки. Пізніше, у 18-19 ст. нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони. В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях18 ст. на Правобережній Україні. (За Інтернетом) |
Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.
У таборі опришків У поході Олекса Довбуш (гравюра) Олекса Довбуш (портрет)
Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х роках ХVІІІ століття під керівництвом Олекси Довбуша.
Майбутній отаман був з бідної родини. З дитинства зазнав знущань з боку панів, орендарів. Олекса бачив важкі поневіряння простих людей.
Кадри з кінофільму «Олекса Довбуш»
Додаток. Олекса Довбуш і його брат
| Дитинство Олекса Довбуш провів у злиднях. Малим хлопчиком пас на полонині овець. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим. Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Олекса втік від пана і приєднався до опришків. Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до поченіжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти, бідняків і події в околиці. Навесні 1739 р., Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому ґрунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим. З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину. Там він зібрав опришків і ще довго боровся зі шляхтою Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав сяноцької землі. Після розлуки з Іваном, навесні 1739 р., Олекса сам очолює загони покутських опришків.(За даними Інтернету) |
Через деякий час сміливий, винахідливий і мужній Довбуш став отаманом опришків. Перші згадки про його знайдено в документах за 1738 рік. Особливо активно діяли опришки О. Довбуша на Коломийщині і Верховині. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів.
У 1740—1741 роках Довбуш почав нападати на шляхетські маєтки на Буковині і в Закарпатті.
Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Довбуш діяв як благородний розбійник, роздаючи відібране у панів добро бідним людям. За це його дуже любили і поважали прості люди, а пани ненавиділи.
Вищими досягненнями загону Довбуша були здобуття могутньої Богородчанської фортеці, успішні напади на Дрогобич і Рогатин.
Польська влада влаштувала справжнє полювання на Довбуша.
Відважний народний месник загинув від рук зрадника, сільського глитая С.Дзвінчука. Про Олексу Довбуша досі співають пісні і пам'ятають у народі.
За допомогою численних військових частин і каральних загонів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї.
Станіслав II Понятовський Бій з конфедератами поблизу Ченстохова Полководець О.Суворов
5. Коліївщина
Причини повстання
У 1764 році королем Речі Посполитої стає магнат Станіслав II Август Понятовський. Він підтримував культурне й економічне відродження Польщі, але в політиці орієнтувався на Росію. Це було продовження сумісної боротьби Польщі і Російської імперії за панування у слов’янському світі.
Щоб запобігти релігійним конфліктам, король С. Понятовський підписав 17 лютого 1768 року трактат про зрівняння в політичних правах католиків з православними, уніатами та протестантами.
Це викликало супротив заможних шляхтичів-католиків, які у 1768 році створили так звану Барську конфедерацію. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині.
Росія допомагала польському королю і його партії, які воювали проти конфедератів. Все це стало безпосереднім приводомдо розгортання новогогайдамацького повстання. Також, до повстання призвело й посилення феодально-кріпосницького і національного гніту на Правобережжі.
Додаток. Барська конфедерація
| Польські магнати, незадоволені орієнтацією короля С.Понятовського на православну Росію, створили так звану Барську конфедерацію (1768—1772 рр.). Це військово-політичне об'єднання польської шляхти - несамовитих католиків. Конфедерати виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти та католицизму. Але король, вважаючи, що подальше правління шляхти призведе лише до хаосу у державі, активно боровся проти панів - конфедератів. Щоб запобігти релігійним конфліктам, король С. Понятовський підписав 17 лютого 1768 року (не без впливу російського уряду) трактат про зрівняння в політичних правах католиків з православними та уніатами. Конфедератиоб’єдналися і виступили проти короля та його партії. Вони присягнули всіляко відстоювати католицьку віру. Розпочалися воєнні дії. Російські війська прийшли на допомогу польському королю. В ході воєнних дій з російськими військами конфедерати чинили масові розправи над українським населенням, що викликало піднесення гайдамацького руху і стало причиною національно-визвольного повстання на Правобережній Україні — Коліївщини. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі. У 1772 році головні сили конфедератів були розбиті російськими військамипід командуванням відомого полководця О.В. Суворова. Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі у 1772 році. (З Інтернету.) |
Максим Залізняк Іван Гонта Гайдамаки (ілюстрації до поеми Т.Шевченка)
Хід повстання
Найбільшим повстанням гайдамаків стала Коліївщина. Назва пішла від слова «кілок» (саме кілками були озброєні найбідніші повстанці), або «колоти», чи може походить від українського слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття домашньої худоби.
Навесні 1768 року, в урочищі Холодний Яр під Чигирином, простий, малописьменний, але відважний запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін простих людей, незадоволених польським гнітом. Повстанці обрали його козацьким полковником, а також здобули підтримку православного ігумена Мельхиседека (Значко-Яворського), який закликав до боротьби з уніатами.
26 травня гайдамацький загін вирушив у похід. Залізняк показав своє воїнське вміння в боях, та непримиренність і жорстокість щодо гнобителів. Повстанське військо здобуло Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів і ще ряд міст на Київщині, Черкащині, Брацлавщині і Поділлі.
Сили повстанців швидко зростали, до них приєднувалися селяни, міщани, козаки. Гайдамаки люто розправлялися з польськими панами, орендарями, шинкарями, лихварями. Звільняли селян від кріпацтва. Багато загинуло католиків, уніатів і іудеїв(особливо, якщо вони не бажали приймати православ’я), зруйновано будинків і храмів. Створювалися органи козацького самоврядування.
На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С.Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою, людиною освіченою і віруючою. Проте Ґонта, разом з козаками, несподівано перейшов на бік повсталих, співчуваючи їм. Розпочалася облога Умані гайдамаками і козаками. В місті були труднощі з водою і харчами. Ввірвавшись в Умань 10 червня 1768 року, гайдамаки жорстоко розправилися з польським населенням і пограбували місто. Ґонті навіть довелося зупиняти деяких гарячих гайдамаків, рятуючи від їх гніву жінок і дітей.
Згодом повстанські загони розташувались табором поблизу Умані, бо в місті стояв сморід від тіл загиблих. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.
Гайдамаки в Умані
Річ Посполиту охопив жах перед гайдамацьким бунтом. Польський уряд був безпорадним перед повстанцями і попросив про допомогу Російську імперію, уряд якої теж не бажав, щоб полум’я повстання перекинулося на її територію.
У другій половині червня 1768 року російські війська генерала М.Кречетникова, разом з польською армією гетьмана К.Браницького, а також запорізькими і донськими козаками полковника Гур’єва розпочали каральні акції проти гайдамаків.
26 червня 1768 року каральні частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Але бої продовжувалися. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 року.
Гайдамацькі загони під час Коліївщини і розправа над ними
| Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцеляріїпри повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Головним отаманом був М.Залізняк. У 1768-1769 роках проходила розправа над гайдамаками Коліївщини. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами було так засуджено 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, — посаджено на палю. Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М.Залізняка та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання, польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні - біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 року. (За даними Інтернету) |
Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі.
Ще довгий час після повстання люди згадували гайдамаччину. В полі можна було знайти черепа і кості. Магнати поступово відновлювали зруйноване.
Тих козаків, які були підданими Росії, били батогами а потім заслали на сибірську каторгу. Максим Залізняк теж вважався російським підданим, тому уникнув сокири ката. Його побили батогами і заслали на каторжні роботи до Нерчинська. За переказами, він втік з каторги і брав участь у повстанні уральських козаків Омеляна Пугачова 1773-1775 років.
Ґонту, як підданого польського короля, видали його урядовцям. Його піддали катуванню, а потім четвертували. Народ оспівав Залізняка і Ґонту в усній творчості.
Коліївщина була стихійним і погано підготовленим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла об’єднанню Правобережної України з Лівобережною.
Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Тарас Шевченко присвятив Коліївщині свою поему «Гайдамаки».
Лекція № 23. Входження Північного Причорномор’я і Правобережної України в склад Росії
1. Російсько-турецька війна 1768-1774 років і участь в ній українських козаків
Причини і привід до війни
У другій половині XVIII століття Росія двічі вела важкі війниз Туреччиною (Османською імперією) за безпеку своїх південних кордонів, за право вільного плаванняі торгівлі у Чорному та Азовському морях.
Турки і татари неодноразово провокували війну, багато років нападаючи на прикордонні російські землі.
Атака росіян під Кагулом Чесменський бій у творчості І.Айвазовського і Я.Гаккерта
Основні воєнні дії
Бої відбувалися в Молдавії, на Дунаї, в Криму і на Закавказзі.
Сильна російська армія перемогла ворожі військові частини у битвах при Хотині, Ясах. Блискучий російський полководець Петро Румянцев у 1770 році двічі розгромив турокпідЛаргою і Кагулом.
Російський флот під командуванням Г.Спірідова і О.Орлова знищив турецький у Чесменському бою 1770 року.
Полководець П.Румянцев Флотоводець Г.Спірідов Воєнононачальник граф О.Орлов
Російські війська під командуванням видатного полководця Олександра Суворова у 1774 році розгромили турецьку армію під селом Козлуджі.
Україна у війні
Україна стала тилом діючої армії. Люди допомагали будувати фортеці, мости. З Лівобережного козацтва був сформований корпус 12 тисяч воїнів для участі у війні проти турків. До нього приєднався добровольчий козачий корпус з Правобережної України.
Дії українських козаків перед війною і у війні
| Приводом до війни також слугувало те, що загін козаків, що знаходилися на російській службі, переслідуючи польські повстанські сили (конфедератів), увійшов до міста Балта, вторгаючись таким чином на територію Османської імперії. Та, у свою чергу, не забарилася звинуватити їх в різанині жителів міста, що було знехтуване російською стороною. Використовуючи інцидент, султан Мустафа III оголосив Росії війну25 вересня 1768року. Турки уклали союз з польськими повстанцями, тоді як Росію підтримала Великобританія, виславши російському флоту військових радників. Польські повстанці були вщент розбиті російським полководцем Олександром Суворовим, після чого він перебрався на театр воєнних дій проти Туреччини. Із самого початку і до кінця війни активну участь у ній взяло козацтво України. Так, у листопаді 1769р., козаки завдали поразки татарському загону біля р. Вовчої, взяли участь у битві при Кінбурзі, під Очаковом, та Хаджибеєм. Ходили козаки під Тулогу, Ізмаїл, штурмували Перекоп, захопили Кафу. На початку кампанії 1774 року Росія організувала дунайську розвідувальну експедицію, яка складалася з запорізьких козаків і була поділена на дві команди. Першу команду очолював Іван Мандро, другу - полковник Кіндрат Гук. Ці загони забезпечували переправу російських військ на правий берег Дунаю. (З Інтернету) |
Результати війни
Росія отримала повну перемогу.
10 липня 1774 року було підписано Кючук - Кайнарджійський мирний договір, за яким Росія отримувала Керч, Кабарду, Азов з прилеглими землям, територію між Південним Бугом та Дніпром, фортецю Кінбурн на березі Дніпровського лиману. Російські кораблі отримали права вільного судноплавства на Чорному морі, проходу через протоки. Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. О.Суворов розгромив і підкорив буджацьких татар і ногайців Кубані.
Імператриця Катерина ІІ Григорій Потьомкін хан Шагін-Гірей
2. Боротьба за підкорення Криму
Початок війни проти Криму
Росія намагалася повністю підкорити Крим, щоб забезпечити недоторканість власних кордонів і ліквідувати постійну агресію з боку Кримського ханства.
У 1778 році, під керівництвом Г.Потьомкіна і О.Суворова, розпочалися воєнні дії проти Кримського ханства. Тим часом в Криму спалахнули міжусобні чвари, які ослабили ханство. Під тиском Росії хан Шагін-Гірей зрікся престолу і отримав значну пенсію.
Григорій Потьомкін і Крим
| Значним організатором підкорення Криму і освоєння південних земель став Григорій Потьомкін – фаворит Катерини ІІ, відомий дипломат, генерал-фельдмаршал, талановитий адміністратор. Довгий час вважався своєрідним куратором запорозьких козаків. У 1772 році на одній з козацьких рад, Потьомкін був записаний до Кущівського куреняКоша Запорізької Січі почесним козаком під прізвиськом Грицько Нечеса, через його перуку. Але Потьомкін не протестував проти зруйнування Січі, хоча пізніше неодноразово виступав за відновлення козацтва. |
Наслідки підкорення Криму
8 квітня 1783 року була підписана Угода (рескрипт) про передачу Криму у склад Росії.
Поступово з Криму емігрувало близько 300 тисяч татар. Була створена можливість для кардинальних змін етнічного складу півострова. Росія отримала новий господарський регіон.
Таким чином, основний плацдарм багатовікової турецько-татарської агресії був ліквідований.
3. Ліквідація Запорізької Січі
Причини ліквідації Січі
Перемога Росії у Російсько-турецькій війні 1768-1774 років завдала сильного удару по Кримському ханству. Степовики припинили напади на українські, російські і польські землі. Отже Січ, як бастіон проти татарсько-турецької експансії, стала непотрібною. Автономний устрій Січі, волелюбні ідеї козаків, не вписувалисяу централізовану систему управління Російської імперії.
Багато поміщиків мріяло заволодіти землями Запоріжжя. Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі було збудовано декілька нових фортець, Ново-Дніпровську укріплену систему, засновано військові поселення Нову Сербію і Слов'яно-Сербію. Для реєстрації козаків ввели кумпоти(списки), паспорти.
Ліквідація Січі полегшувалася тим, що козацтво переживало соціальну кризу.
Часто відбувалися повстання «сіроми»(голоти) проти «дуків»(заможних козаків, багатої старшини). Кошовий отаман Січі Петро Калнишевський двічі рятувався втечею від повстанців і просив російське військо придушити виступ. За наказом Калнишевського голоту сікли на смерть батогами, засилали на каторгу до Сибіру. Отже, серед козаків не було єдності.
Привід для ліквідації Січі
Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння російського уряду, була активна допомога запорожців повсталим козакам і селянам Уралу, під час повстання російського козака Омеляна Пугачова 1773-1775 років. Багато повсталих знаходили притулок на Січі. Катерина ІІ назвала Січ «гніздом бунтівників» і наказала Г.Потьомкіну розробити план знищення Нової Січі.
Облога Січі Нарада на Січі кошовий П.Калнишевський
Знищення Нової Січі
На початку червня 1775 року царські війська, на чолі з генералом П.Текелієм, які поверталися з російсько - турецької війни, оточили Запорозьку Січ. Солдати змогли зняти вартових і захопити човни - «чайки». Трьохтисячний гарнізон козаків опинився у пастці.
Зрозумівши, що опиратися не варто, кошовий отаман Петро Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.
29 червня 1775 року вийшов Указ сенату Росії, в якому пояснювалися причини ліквідації Січі. Дозволялося надати лояльно налаштованим козакам і старшині грошову допомогу. Переважна частина козацької старшини зберегла свої землі і багатства, отримали офіцерські звання.
Отамана Петра Калнишевського, суддю Павла Головатого і писаря Івана Глобу відправили по монастирям. 85-річного Калнишевського було заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 році. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це призвело до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.
Доля Петра Калнишевського