Кераміка
Різновиди скульптурних виробів
Матеріал зумовлює різновиди скульптурних виробів, серед яких окремо виділяють:
· кераміку – скульптурні вироби з глини;
· гліптику – скульптурні вироби з каменю;
· монети, медалі – скульптурні вироби малої пластики з металу.
Кераміка (від гр. keramike – гончарне мистецтво, від keramos – глина). Основними технологічними видами кераміки є:
· теракота;
· майоліка;
· фаянс;
· порцеляна.
Теракота (від іт. terracotta – обпалена земля) – неглазуровані вироби з обпаленої кольорової (кремової, жовтої, червоної, коричневої, чорної) глини з пористим черепком. Це один із найдавніших видів кераміки, що датується епохою неоліту і представлений малою пластикою: культовими фігурками, вазами, посудом. Яскраві зразки теракотових виробів знаходимо у трипільській кераміці, поширеній на території лісостепової та степової зони Правобережної України в ІІІ тис. до н. е.: жіночі статуетки, зооморфні посудини, кубки з опуклим тілом, горщики різних розмірів, прикрашені відтисками крученого шнура, скісними нарізами, трикутними заглибинами, гребінцевим орнаментом.
Жіноча статуетка. Трипільська культура. Поч. ІV тис. до н. е. Подніпров’я. Трипілля | Посуд із заглибленим орнаментом. Трипільська культура. Друга пол. ІV тис. до н. е. |
Чаша зооморфна. Трипільська культура |
Антична греко-римська культура теж багата на теракотові скульптурні пам’ятки.
Чоловіча голова. Теракота. 500 р. до н. е. Лагос | Подружжя. Саркофаг з Черветері. Мистецтво етрусків. Теракота. Близько 500 р. до н. е. |
Майоліка – скульптурні вироби з кольорової обпаленої глини з крупнозернистим черепком, покритої глазур’ю. Це кераміка, вкрита двома поливами: непрозорою із вмістом олова і прозорою блискучою, свинцевою. Майоліка потрапляє в Європу з Китаю, Персії та Туреччини у V – XIV ст., а сам термін майоліка походить від старої назви о. Мальорка в Середземному морі, через який до Італії ввозили твори іспано-мавританської кераміки, покритої поливою. Майолікові вироби прикрашаються малюнком, що наноситься перед обпаленням, температура якого досить низька. Розквіт європейської майоліки припадає на XV – XVІІ ст., цією технікою виготовляють не тільки скульптуру, а й кахлі, посуд.
Паломнича фляга з Каїном та Авелем. Майоліка, розписана вогнестійкими фарбами. Урбіно. Близько 1550 р. |
У Німеччині, Швейцарії, Австрії з XIІІ ст. набувають поширення гончарні вироби з кольоровою свинцевою поливою – гафнеркераміка. Починаючи з XIV ст., вони прикрашались рельєфами, а з XV ст. оздоблювались зеленою, жовтою, коричневою, білою поливами. Із XVI ст. основним видом продукції стають пічні кахлі. У Швейцарії вони розписуються яскравими поливами, у Німеччині – кахлі переважно рельєфні. Такими самими способами оздоблювався ужитковий посуд, що завдяки своїй соковитій поліхромії набув широкої популярності в Західній Європі в епоху Відродження, утримуючи її до XVIII ст. Свою назву гафнеркерамікаотримала від географічного найменування лиманів південного узбережжя Балтійського моря.
Глиняний горщик. Гафнеркераміка. Пауль Прейнінг, Нюрнберг, близько 1550 р. |
Кахля (від нім. kachel – плитка) відома у Німеччині, Голландії, Швейцарії з ІХ ст. У Росії – з XVІ – XVІІ ст., коли кахлями почали обличковувати печі, оздоблювати внутрішні приміщення й зовнішні фасади архітектурних споруд. Для початку ХІХ ст. характерні рельєфні кахлі із зеленою поливою, з кінця XVІІ ст. виробляються поліхромні, у XVІІІ ст. переважають гладкі розписні кахлі, а у ХІХ – ХХ – білі та однотонні. На території України виробництво кахлі відоме з часів Київської Русі (Десятинна церква у Києві). У XV – XVІ центрами виробництва кахлі стають Чернігів, Київ, Кам’янець-Подільський, Львів, Луцьк, де виготовлялися кахлі з рельєфним декором, переважно теракотові. Із середини XVІІІ ст. переважають розписні кахлі з історичними сюжетами й побутовими сценами, а у ХІХ ст. домінує рослинно-квітковий та декоративний орнамент (зображення птахів, тварин, людей, будівель тощо).
Кахля. Західна Україна. ХIХ ст. | Кахля. Ол. Бахматюк. Косів. Івано-Франківська обл. Друга пол. ХІХ ст. |
Кахля. Чернігівська обл. ХІХ ст. | Кахля. Галичина. ХІХ ст. |
Колір глазурі чи поливи залежить від тих окисів металів, які в них додаються: синій колір отримують у результаті додання окису кобальту, зелений – окису хрому, коричневий – окису заліза і т. ін.
Ваза з кришкою, так званий кашмірський товар. Дельфт. Після 1700 р. |
Фаянс – керамічні вироби з білої глини із спеціальними домішками, покриті прозорою поливою, які мають дрібнопористий черепок. Назва цього різновиду кераміки походить від назви італійського міста Фаенца, центра виробництва нового виду кераміки, який витісняє крихку й важку майоліку. Історія фаянсу починається ще в Єгипті, де були вироби, схожі на фаянсові, з IV – V ст. Фаянс високої якості, так звану “сіру порцеляну”, почали виготовляти в Китаї, Кореї та Японії. До Європи фаянс потрапляє у ХVІ ст. і розвивається у Голландії (славнозвісний дельфтський фаянс із синьо-білими розписами посуду, малої пластики, кахлів), Франції (“персидський синій”, декорований мотивами з квітів і птахів, виконаних білою і жовтою фарбами по темно-синій поливі − неврський фаянс) та в Німеччині. Незалежно від континентального європейського розвивається виробництво фаянсу в Англії в другій половині ХVІІІ ст. Тут народжується англійський неглазурований фаянс – веджвуд, названий ім’ям видатного кераміста Джозайя Веджвуда, який удосконалив виготовлення тонкого фаянсу із свинцевою поливою світлувато-жовтого кольору, що називався “вершковий”, а потім “королівський”. Веджвуд виготовляв і “базальтову масу” – чорний та червоний фаянс, і “яшмовий товар” – синій фаянс, із яких у стилі класицизму виготовляли медальйони, інталії; вироби з кольорової глини прикрашалися ліпними рельєфами найчастіше білого кольору.
Паштетниця у формі риби. Фаянс, розписаний вогнетривкими фарбами.
Голич. Близько 1750 р.
Веджвуд |
Український фаянс почали виготовляти в 1798 р., коли було засновано Києво-Межигірську фаянсову фабрику. Завод засвоїв кольорові фаянсові маси – червону, мармурову, шоколадну, а полива була як безбарвна, так і кольорова. Вироби прикрашалися друкованими малюнками, рельєфним декором. Якщо до середини ХІХ ст. це були різні види посуду, то в 1850-ті рр. почали випускати скульптуру з бісквітної маси. Побутовий фаянсовий посуд, декорований рослинним орнаментом (розписним чи друкованим), у ХІХ ст. випускали також на багатьох заводах на Волині. Близьким до народних декоративних розписів поліхромним квітковим декором прикрашалися і вироби найбільшого в Україні виробника фаянсового посуду Харківської фаянсової фабрики, заснованої відомим російським підприємцем С.М. Кузнецовим у Будах у 1887 р. Цей завод і зараз залишається разом із Кам’яно-Брідським заводом на Волині провідним центром виготовлення українського фаянсу. У 1960 р. на Будянському заводі почали виготовляти скульптуру малих форм.
Порцеляна (фарфор) (від фр. porcelaine, тур. farfur) – це керамічні вироби (посуд, мала пластика) з білої обпаленої при високій температурі глини зі спеціальними домішками. Порцеляновий черепок – це щільний, спечений, непроникний для рідин і газів керамічний матеріал з раковистим зламом. І порцелянова маса, і злам черепка мають білий колір, на відміну від інших керамічних виробів. Порцеляна дуже тверда, і ніж не залишає на ній слідів. Якщо до краю порцелянового виробу доторкнутися металевою або дерев’яною паличкою, виникає чистий і тривалий звук, а у тонких шарах (1 – 3 мл) порцеляна просвічується. Порівняно не тільки з важкою майолікою, а й з фаянсом, порцеляна легка, іноді майже невагома. У порцеляновому виробі глазур зливається з глиною і здається її продовженням, у той час як у фаянсі місце з’єднання глазурі й черепка видно дуже добре, бо між цими двома шарами утворюється проміжний третій шар. Перед обпалюванням глазур знімається з нижнього ободку виробу, що відрізняє порцеляну від фаянсу, де глазур на нижньому ободку залишається.
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Ці три прикмети як характерні ознаки порцелянового виробу необхідно запам’ятати.
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Порцеляну обпалюють у два етапи: перший випал (бісквітний чи утильний) − при температурі 1230 – 1250°С, а другий (политий чи глазурований) при більш низькій температурі − 1150 – 1180°С. Якщо двічі обпалена порцелянова маса залишається без глазурі, такий фарфор має назву бісквіт. На багатьох порцелянових мануфактурах з нього виготовляли малу пластику, медальйони, іноді посуд.
Бюст дофіна з білого бісквіту. Севр. 1793 р. |
Історія порцеляни починається ще у ІV – VІ ст. у Китаї, який зберігав секрет виготовлення цього матеріалу аж до ХVІІІ ст. Саме тоді у Європі з’являються перші порцелянові мануфактури у Франції (порцелянові мануфактури у Сент-Клоді, Шантільї, Ліллі, Севрі, де виготовляли м’який фарфор, славнозвісну севрську порцеляну), у Данії, Великобританії, Італії, Бельгії, Нідерландах. Але найвідомішими в Європі стають вироби німецьких майстрів.
Ваза “мейлін” з білої порцеляни, розпис “в три кольори” (сан-цай). Період Мін (близько 1450 р.). Париж, музей Гіме. | Великий порцеляновий глек з кришкою в стилі “п’ять кольорів”. Марка та період Цзяцзин, близько сер. XVI ст. Париж, музей Гіме. |
Порцелянове блюдо з надглазурним зображенням. Період Юнчжен (1723-1735). Лондон |
Німеччина ХVІІІ ст. мала кілька центрів по виготовленню порцелянових виробів, головними з яких були Мейсен, Тюрінгія, Берлін.
Мейсенська порцеляна, найдавніша з європейських, отримала свою назву від назви м. Мейсен біля Дрездена, де у 1710 р. Йоган Фрідріх Бетгер, співпрацюючи з ученим, фізиком і мінералогом Еренфрідом-Вальтером Чирнхаузом, відкрив секрет виготовлення порцеляни. Неподалік від Дрездена, в Ауе було знайдено білу глину – справжній каолін, який у суміші з польовим шпатом, кварцом та піском дав змогу Бетгеру створити перший у Європі твердий фарфор, що не відрізнявся від китайського. Мейсенська мануфактура виготовляла у ХVIII ст. ужиткові предмети, прикрашені пластичними рослинними мотивами; речі, розписані чорним лаком, золотом і сріблом у стилі китайського фарфору; столові сервізи, вази, туалетні набори, оправи для годинників, малу пластику: алегоричні й міфологічні фігури і групи “Пори року”, “Частини світу”, “П’ять почуттів”. Окремий тип виробів – шінуазрі (від фр. chinoiserie – китайщина) – фігурки й жанрові сценки з китайцями, китайські бесідки тощо.
“Малабарець з музичним інструментом”. Різнокольорова порцелянова фігурка з моделі Ф. Майєра. Мейсен, близько 1755 р. | Волинщик. Порцеляна. Модель Й. Кендлера. Мейсен. 1750 р. |
Порцеляновий посуд з різнокольоровими шінуазері та “індіанськими квітами”. Мейсен. Період Герольда. 1725 – 1735 рр. |
Із 1735 до 1763 р. відбувається розквіт мейсенської порцелянової скульптури й завдяки діяльності Й. Херольда і Й. Кендлера мейсенський фарфор стає всесвітньо відомим, його починають копіювати на всіх європейських фарфорових підприємствах. “Порцелянова лихоманка” охоплює у ХVШ ст. не тільки Німеччину, де народжується безліч порцелянових мануфактур у Тюрінгії (у Готі – 1757 р.; у Клостер-Фейльсдорфі та Фолькштедті – 1760 р.; у Валлендорфі – 1764 р.; у Лімбаху – 1772 р.; в Гроссбрейтенбаху – 1777 р.; в Ільменау – 1777 р.; в Гері – 1780 р.; в Рауештейні – 1783 р.), а й королівські і князівські двори всіх європейських країн.
Кожна порцелянова мануфактура мала своє клеймо, що засвідчувало і оригінальність, і якість порцелянового виробу. Мануфактура “походження” цього товару зумовлювала його вартість, яка зазвичай була дуже високою, тому порцелянові вироби, а тим більше сервізи могли дозволити тільки особи королівської крові. Це і стає причиною того, що царі і королі почали розвивати власні порцелянові виробництва. Так сталося і в Російській імперії.
Російська порцеляна з’являється теж у першій половині ХVIII ст. У 1740 р. Д.І. Виноградов незалежно від європейських майстрів розкриває секрет порцелянової маси, а через три роки за 10 км від Санкт-Петербурга було засновано першу в Росії Порцелянову мануфактуру, якою керував спочатку сам Д. Виноградов, а з 1762 р. − М. Ломоносов. У той час мануфактуру було перейменовано у Казенний завод. Із 1765 р. завод отримав назву “Императорский фарфоровый завод”, у 1917 р. його стали називати “Государственный фарфоровый завод”, а з 1925 р. він має назву “Государственный фарфоровый завод им. М.В. Ломоносова” і залишається найвідомішим центром порцелянового виробництва у сучасній Росії. Ця мануфактура спочатку виготовляла предмети розкоші: “пакетні” табакерки у вигляді конверта, що відповідали поширеній серед дворян ХVIII ст. моді нюхати тютюн; шінуазрі. Згодом стали виготовляти посуд, сервізи, і наприкінці ХVIII ст. порцеляна стає хоча й дорогим, але ринковим товаром, що виготовлявся кількома заводами. Після 1917 р. змінюється не тільки назва заводу, а й сюжети та образи, які втілюють майстри в порцелянових виробах: фігурки дам і кавалерів заміняють образами робітниць та робітників, порцеляновий посуд розписують сюжетами живопису Б. Кустодієва, К. Петрова-Водкіна, Г. Нарбута.
Другим значним центром виготовлення російської порцеляни був Завод Гарднера, відкритий у 1769 р. Франц Якович Гарднер активно копіював мейсенські порцелянові вироби, натякаючи на це навіть схожістю свого фабричного клейма із клеймом Мейсенської мануфактури. Жанровий і сюжетний діапазон гарднерівської порцеляни теж був зорієнтований на Мейсен, якість виробів була дуже високою. Із 1777 р. Гарднер виготовляє три столових сервізи для пригощання кавалерів відповідних орденів на придворних обідах: “Георгієвський” – на 80 персон, “Олександро-Невський” – на 40 персон, “Андріївський” – на 30 персон.
У ХІХ ст. зростає кількість порцелянових мануфактур, більша частина яких у 80-ті рр. ХІХ ст. була об’єднана у порцелянову імперію С.Т. Кузнецова. Кузнецовський фарфор став ознакою заможності, і будь-яка більш-менш заможна родина завжди мала вироби із заводів Кузнецова.