Напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Встановлення нацистського окупаційного режиму в Україні.

Українське питання у міжнародних стосунках напередодні та на початку Другої світової війни. Возз'єднання українських земель у складі УРСР. Політика сталінського керівництва щодо Західної України.

Українське питання напередодні та на початку Другої світової війни. Пакт Ріббентропа — Молотова та приєднання Західної України до СРСР. Початок Великої Вітчизняної війни. Причини тимчасових невдач Червоної Армії. Окупація України Німеччиною. Окупаційний режим в Україні. Організація всенародного опору ворогу. Корінний перелом в ході війни. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Україна на останньому етапі війни.

Українське питання В другій половині 30-х років увага до

напередодні та на ііочагеу українського питання посилюється з боку Другої світової вішш держав, що планували новий розподіл

Європи. Причин цьому декілька: по-перше, стратегічне положення України, її величезні матеріально-сировинні ресурси, сприятливі кліматичні умови і родючі землі. По-друге, діяльність в європейських країнах українських націоналістичних організацій, які активізувались і закликали уряди західних держав до хрестового походу проти СРСР. Зацікавлені країни використовували ці організації у своїй дипломатичній діяльності.

Велику увагу Україні приділяли правлячі кола Німеччини, особливо після приходу до влади в 1933 р. націонал-соціалістичної партії Гітле-ра. Гасло «Дранг нах Остен» стало офіційною стратегією фашистської Німеччини. Україна у політиці нацистського керівництва займала чільне місце. Сам Гітлер визнавав це: «Все, що я роблю,— говорив він перед початком Другої світової війни,— направлено проти Росії. Мені потрібна Україна».

У 30-х роках міжнародне становище СРСР стає більш стабільним. Так, в 1933 році Радянський Союз був визнаний Сполученими Штатами Америки, а в 1934 році його прийняли до Ліги Націй. Радянська дипломатія добилась успіхів і в справі досягнення двосторонніх домовленостей з іншими державами: в 1935 році було підписано трьохсторонній договір про взаємодопомогу на випадок агресії з Францією та Чехосло-ваччиною. Але надати допомогу останній Радянський Союз мав лише за умови, що аналогічну допомогу їй надасть Франція.

СРСР був ініціатором утворення в Європі системи колективної безпеки, але потенційні союзники проводили досить непослідовну по

літику. Так, Велика Британія підписала в 1935 році з Німеччиною договір про дружбу та ненапад.

У той час як демократичні держави ніяк не могли домовитися, агресивні держави, навпаки, активно об'єднувались. У 1936—1937 роках утворився блок Німеччини, Італії та Японії, так званий «антикомінтернівсь-кий пакт» (вісь Рим — Берлін — Токіо). У 1936—1939 роках Німеччина та Італія почали пряму інтервенцію проти Іспанії, підтримавши встановлення фашистського режиму генерала Франко. Позиція європейських країн щодо громадянської війни в Іспанії була різною: Англія і Франція дотримувались політики «невтручання», а СРСР допомагав республіканському уряду.

Політика «невтручання» мала негативні наслідки: у 1938 році Німеччина перейшла до відкритих територіальних вимог в Європі. Спочатку до Німеччини була приєднана Австрія (аншлюс), а потім жертвою німецької агресії стала Чехословаччина. Гітлер висунув вимогу до уряду цієї країни передати Німеччині Судетську область, де більшість населення становили німці. Чехословаччина мала можливість відстояти свою територіальну цілісність, для цього у неї була і добре озброєна армія, і надійні прикордонні укріплення. Крім того, їй обіцяв допомогу Радянський Союз, який пересунув до свого західного кордону близько 30 дивізій.

Але уряд Чехословаччини відмовився від радянської допомоги. В результаті доля Судетської області (а отже і усієї Чехословаччини) вирішувалась на конференції в Мюнхені 29—30 вересня 1938 року, де керівники урядів Німеччини, Італії, Франції та Великобританії без участі представників Чехословаччини прийняли рішення про передачу Судет Німеччині («Мюнхенський зговір»). Західні держави фактично зрадили Чехословаччину. Політика «загравання з агресором», як виявилось, дорого коштувала Європі. Апетити нацистів зростали: уже в березні 1939 року Німеччина окупувала всю Чехословаччину, а невдовзі фашистська Італія захопила Албанію.

Німеччина розпочала активну підготовку до загарбання Польщі. Демократичні країни Європи зробили ще одну спробу об'єднати зусилля і зупинити Німеччину. У квітні 1939 року почалися англо-франко-радянські переговори про взаємодію проти наступу фашизму, які тривали до серпня 1939 року. Як виявилось, це був останній шанс не допустити розгортання війни в Європі, але він був упущений. Сторонам не вистачило політичної далекоглядності та взаємного терпіння. Англо-французька сторона проводила переговори формально, як пізніше виявилось представники цих країн на переговорах навіть не мали повноважень підписувати підсумкові документи. Радянський Союз дотримувався більш послідовної позиції, він був готовий виставити проти агресора 136 дивізій, в той час як Англія лише 4. А потім стало відомо,

що Англія і Франція налагоджують контакти з Німеччиною. В результаті переговори було зірвано.

В цій ситуації радянський уряд опинився в непевній ситуації: або пасивно спостерігати і чекати, поки Німеччина почне війну біля кордонів Радянського Союзу, або ж зробити спробу зберегти мир для країни, відтягнувши на якийсь час збройне зіткнення з Німеччиною.

В таких умовах відбулось зближення Пакт Ріббентропа - гітлерівської Німеччини і Радянського Мшіотшю™ щждашшя Союзу. Ініціатором такого зближення Західної україни до СРСР зближення була німецька сторона. Гітлерівське керівництво звернулось до Сталіна з пропозицією урегулювати міжнародні стосунки між двома державами. 20 травня 1939 року відбулась зустріч наркома іноземних справ СРСР В. Молотова з німецьким послом в Москві Ф. Шулленбургом, на якій розглядались питання про врегулювання двосторонніх відносин між Німеччиною і СРСР.

Правлячі кола Берліна дали зрозуміти, що Німеччина відмовляється від вторгнення в українські землі, від претензій на Прибалтику, від планів експансії в ті регіони Європи, в яких був зацікавлений уряд Радянського Союзу. Крім того, німецька сторона підкреслювала, що вона співчуває віковічному прагненню українців та білорусів до з'єднання.

23 серпня 1939 року у Москві було укладено радянсько-німецький пакт про ненапад строком на 10 років, відомий в історії під назвою «пакт Молотова — Ріббентропа» (Молотов і Ріббентроп поставили свої підписи під цим документом і таємним протоколом до нього).

Таємним протоколом передбачалась передача Фінляндії, Естонії, Латвії та Литви Радянському Союзу. Кордоном, який розділяв «життєві інтереси» Німеччини і СРСР визнавався північний кордон Литви. В протоколі йшла мова і про долю Польщі, яка, фактично, була приречена на загибель. В протоколі, зокрема, зазначалося, що у «випадку зміни територіально-політичного устрою областей, котрі входять до складу польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини та СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарева, Вісла та Сан».

У пункті третьому протоколу йшла мова про інтереси Радянського Союзу стосовно південного сходу Європи, зокрема Бессарабії. Німці ж, з свого боку, демонстрували свою повну політичну незацікавленість в цьому регіоні.

Таким чином угода між Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною була підписана. Яку мету переслідували лідери двох непримиримих систем, ідучи на такий політичний компроміс, яким став пакт про ненапад?

Сталін, перш за все, розраховував шляхом загравання з агресором, відвернути або відтягнути війну, використати виграний час для поси

лення обороноздатності країни, створити промислову базу на сході країни (тилову базу на випадок війни). Крім того, Сталін був зацікавлений в створенні такої ситуації, коли противники в Європі взаємно знесилять один одного, а воєнні дії створять умови для революційної ситуації, і відбудеться, нарешті, довгоочікувана більшовиками світова соціалістична революція.

В свою чергу, Гітлер, заграючи зі Сталіним, прагнув розвалити антигітлерівську коаліцію, нейтралізувати СРСР, не допустити для Німеччини війни на два фронти (до такої війни на той час Німеччина ще не була готова).

Для України і українського народу значення радянсько-німецького пакту полягає в тому, що він, по суті, поклав початок реальному возз'єднанню українських земель.

Наступного дня після ратифікації Верховною Радою СРСР радянсько-німецького пакту — 1 вересня 1939 року — німецькі війська без оголошення війни напали на Польщу. Англія і Франція, які мали з Польщею союзницькі зобов'язання, оголосили Німеччині війну. Ці події стали початком Другої світової війни. Досить швидко у війну втягнулися більшість європейських держав, а згодом і країни інших континентів. У ній взяла участь 61 країна з населенням 1,7 млрд. чоловік (80 відсотків населення світу). Армії цих країн налічували 100 млн. чоловік, але це було пізніше. А поки що жертвою Німеччини стала Польща.

Польське командування було невзмозі забезпечити ефективну оборону своєї країни. Німецькі війська дуже швидко здолали погано організований опір польських військ, і змусили їх відступити по усьому фронту. Останньою надією поляків в умовах неминучої катастрофи були західноукраїнські і західнобілоруські землі. Матеріальні та людські ресурси цих територій польський уряд розраховував використати для продовження боротьби з агресором. Але 17 вересня по розрахунках польських правлячих кіл було нанесено страшного удару: радянські війська під командуванням С. Тимошенка перейшли кордон Польщі і рушили на Львів. Польське командування віддало наказ не вступати в бій з Червоною Армією і відступати до румунського кордону. Переваги радянських військ були значними. Червона Армія швидко рухалась вперед. «Ми йдемо не як завойовники, а як визволителі наших українських і білоруських братів,— пояснювалось у зверненні до воїнів Українського фронту,— і ми визволимо українців і білорусів раз і назавжди від усякого гніту і експлуатації, від влади поміщиків і капіталістів». 22 вересня радянські війська вступили у Львів, а через кілька днів вся територія Західної України була зайнята Червоною Армією. До Радянського Союзу була приєднана територія Західної України площею більше ніж 190 тис. кв. км. з населенням більше ніж 12 млн. осіб.

У ніч на 18 вересня польський уряд і головне командування армії перетнули кордон Румунії. Польські загони, які не встигли цього зробити, були затримані радянськими військами. Доля польських військових сумна: більш ніж 15 тис. польських офіцерів були розстріляні в Ка-тиньському лісі під Смоленськом.

Що стосується західноукраїнського населення, то воно спочатку з ентузіазмом і надією зустрічало Червону Армію, бо бачило в ній визволительку від ненависної польської окупації. Справа в тому, що поляки, які вимушені були відступати під тиском німецьких і радянських військ, часто виливали свою злість на українському населенні краю, не зупиняючись перед вбивствами мирних жителів. Офіційна радянська пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону турботою Радянського Союзу за долю західноукраїнського та західнобілоруського населення, прагненням захистити їх від окупації нацистами. До того ж західні українці споконвічно прагнули до об'єднання зі східними українцями.

Польське населення Західної України, прихід Червоної Армії зустріло вороже, оцінивши його як «удар в спину». Вважалось, що можливості боротьби польської держави з нацистами ще не були вичерпані.

22 жовтня на західноукраїнських землях були проведені вибори до Народних зборів. До їх складу увійшли селяни, робітники і службовці краю, а також багато працівників партійних і радянських органів, які були направлені в Західну Україну зі східних областей.

Вибори проводились на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, але за офіційним безальтерна-тивним списком кандидатів.

Наприкінці жовтня 1939 року Народні збори прийняли декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. В листопаді сесії Верховної Ради СРСР та Української РСР ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Одночасно з визволенням і «возз'єднанням» українських земель на західно-українських землях розпочався процес «радянізації», в ході якого докорінно змінювався традиційний уклад життя у відповідності зі «сталінськими стандартами».

Перетворення в Західній Україні Радянська влада почала з заборони діяльності всіх українських політичних партій, громадських, культурних, наукових закладів та установ. Почали закриватися читальні та бібліотеки «Просвіти», припинило існування товариство імені Т.Г. Шевченка. Розгорнувся масовий жорстокий терор, жертвами якого стали не лише окремі особи, а окремі групи населення. НКВС розпочав добре спланований процес знищення українських національних кадрів, депортацію жителів за межі України. З осені 1939 року до літа 1941 року

було репресовано, головним чином, депортовано без суду і слідства, і навіть без письмового звинувачення, близько 10 відсотків населення Західної України та Західної Білорусії.

У той же час, в період становлення радянської влади на західноукраїнських землях сталінський режим прагнув завоювати прихильність місцевого населення, проводячи активну соціальну політику. Радянська влада провела конфіскацію та націоналізацію поміщицьких і монастирських земель і передала землі селянам. (Правда, майже одночасно почали проводити колективізацію за перевіреним «сталінським сценарієм»). Було націоналізовано банки та промислові підприємства. Нова влада ввела безоплатну медичну допомогу. Значно збільшилась кількість українських шкіл. Львівський університет став носити ім'я Івана Франка, і був переведений на українську мову викладання.

У червні 1940 року уряд Радянського Союзу звернувся до уряду Румунії з ультимативною вимогою повернути СРСР «анексовану» в 1918 році Бессарабію, а також Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Одночасно з частин Київського та Одеського військових округів було утворено Південний фронт під командуванням Г. Жукова. Уряд Румунії, не маючи підтримки з боку Німеччини, вимушений був прийняти умови ультиматуму і Північна Буковина і При-дунайські українські землі увійшли до складу УРСР.

Об'єднання більшості українських земель в складі УРСР мало, без сумніву, величезне позитивне значення. Вперше за багато століть своєї історії українці отримали можливість жити в складі однієї, хоч і не своєї держави.

Тим часом війна в Європі набирала обертів. Спочатку на Західному фронті, незважаючи на значну перевагу англо-французьких військ (115 дивізій проти 23 німецьких), активних бойових дій не проводилось. Цю війну в історії інколи називають «дивною війною». Пасивне спостерігання лідерів демократичних країн за діями фашистської Німеччини дало останній змогу краще підготуватися та продовжити агресію. 9 квітня 1940 року, буквально протягом кількох годин, німецькі війська окупували Данію, а згодом і Норвегію. 10 травня німецька армія перейшла в наступ на Західному фронті, німецькі війська захопили Бельгію, Нідерланди, Люксембург, створивши таким чином вигідні позиції для наступу на Францію. Тоді ж, у травні 1940 року Німеччина розпочала окупацію Франції. 14 травня 1940 року, німці майже без бою зайняли Париж, а 22 червня маршал Ф. Петен від імені уряду Франції підписав акт капітуляції.

Німеччина почала планомірне бомбардування Англії. Лише в 1940 році німецька авіація скинула на її територію 36 844 тонн бомб. У квітні — травні 1941 року німецькі війська окупували Югославію і Грецію.

У 1941 році дев'ять європейських держав були підкорені Німеччиною, сім її союзниками. І лише три держави: Швейцарія, Швеція та Ісландія залишились нейтральними.

Війна невмолимо наближалась до кордонів Радянського Союзу.

18 грудня 1940 року Гітлер підписав

Початок Великої ВІТЧИЗ- лг„іі /тт тг г n

директиву № 21 (План «Барбаросса») — нянш вшюі. ІІричини план війни Німеччини проти Радянського

тимчасових невдач Черво- г, і1

Союзу. Німецьке командування ставило

ної Армії перед собою завдання в ході блискавич-

ної війни (бліцкрігу) розгромити і знищити СРСР. Передбачалось за допомогою потужних танкових ударів за трьома напрямками прорвати фронти радянських військ, оточити та знищити радянські війська вже в прикордонних районах. За розрахунками німецького командування війна мала тривати 1,5—2 місяці, за цей час гітлерівські війська повинні були вийти на лінію Архангельськ — Волга — Астрахань.

22 червня 1941 року Німеччина без оголошення війни, підступно порушивши пакт про ненапад, напала на Радянський Союз. Почалась війна, тривала, жорстока, яка отримала назву Великої Вітчизняної, і яка розколола вітчизняну історію на три періоди — довоєнний, воєнний та післявоєнний.

Німеччина та її союзники Італія, Румунія, Угорщина, Чехословач-чина, Фінляндія виставили проти СРСР 190 дивізій (з них 157 німецьких), 5,5 млн. солдатів та офіцерів, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. Фашистські армії почали одночасний наступ в трьох напрямках: ленінградському (група армій «Північ»), московському (група армій «Центр») та київському (група армій «Південь»). З моменту нападу гітлерівських військ на СРСР пакт про ненапад від 23 серпня 1939 року та інші домовленості з Німеччиною втратили будь-яку юридичну силу. Як виявилось, від пакту про ненапад виграла, перш за все, Німеччина: вона виграла час, укріпила свій воєнно-економічний потенціал, в тому числі і за рахунок поставок з Радянського Союзу і України.

Досить важливе місце в планах німецького командування відводилось завоюванню в найкоротші строки України з її величезними матеріальними і сировинними ресурсами, родючими землями. У відповідності з планом «Ост» німецьке керівництво планувало виселити з України десятки мільйонів осіб, а натомість переселити німців-колоністів. Частину українських земель передбачалось передати сателітам гітлерівської Німеччини як плату за допомогу у війні.

Тому не дивно, що Україна стала одним з перших і головних об'єктів агресії. За планом «Барбаросса» в Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «Південь». На Одесу наступали 18 румунських дивізій. Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів,

які стали основою створених на початку війни Південно-Західного та Південного фронтів. На річках Дніпро, Прип'ять та їх притоках діяла Пінська річкова флотилія, на півдні — Дунайська флотилія та Чорноморський флот.

Перебіг подій перших тижнів війни показав, що радянські війська не були готові до ведення великомасштабних оборонних бойових дій. Перші хвилини і години війни привели до значних втрат, дезорганізації і розгубленості. В перші дні війни в прикордонних районах, незважаючи на мужність і героїзм радянських воїнів, Червона Армія зазнала поразки. Так, уже в перший день війни в смузі Південно-Західного фронту бомбовому удару було піддано 66 аеродромів і виведено з ладу 579 літаків. 359 літаків, які залишалися, змушені були перебазуватися на тилові аеродроми. До кінця дня 22 червня танкові і моторизовані з'єднання ворога прорвались на глибину від 20 до 35, а в деяких місцях до 50 кілометрів. Правда, вже перші битви в прикордонних регіонах СРСР перекреслили надію німців на легку і швидку перемогу. Прикордонники і гарнізони укріпрайонів України своєю відвагою і героїзмом поставили ворога, який звик до легких перемог на Заході, в скрутне становище. Але зупинити війська агресора вони не змогли. Протягом перших тижнів ворог практично розбив радянські війська в Західній Україні. З 23 по 29 червня в районі Луцьк — Броди — Рівне продовжувалась найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій з обох боків брало участь майже 2 тис. танків. Але радянські війська, на озброєнні яких були переважно застарілі типи машин, потерпіли поразку. 30 червня 1941 року німецькі війська увійшли до Львова. Разом з ними в місто увійшли частини ОУН.

За три тижні війни Червона Армія втратила 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі втрати були в 10 разів меншими. До середини липня 1941 року радянські війська залишились майже без літаків і танків і були приречені на відступ. Німці захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав, Тернопіль, Проскурів, Житомир і вийшли на підступи до Києва, Одеси, інших життєво-важливих центрів України.

Виникає справедливе питання: чому Червона Армія, «непереможна і легендарна», виявилась неспроможною захистити країну, зупинити агресора? Фатальну роль в непідготовленості Радянського Союзу до війни відіграла сліпа віра Сталіна в радянсько-німецький пакт про ненапад. Незважаючи на численні повідомлення про строки фашистського наступу, Сталін не хотів вірити в можливість порушення Гітле-ром договору, а тому: а) не була своєчасно проведена воєнна мобілізація промисловості; б) невиправдано повільно впроваджувались у виробництво різноманітні зразки сучасного, першокласного озброєння;

в) повільно будувались лінії оборонних укріплень на новому західному кордоні (старі укріплення були демонтовані). Червона Армія була серйозно знесилена масовими репресіями проти її командного складу (у 30-х роках було знищено 20 відсотків його загальної кількості). Армія втратила визначних теоретиків воєнної науки. На зміну знищеним маршалам і генералам прийшли недостатньо досвідчені офіцери, про що було добре відомо і німецькому командуванню. У військах існувала система жорсткої централізації управління і суворого підпорядкування, що стримувало ініціативу командирів, породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем. Далася взнаки і помилкова воєнна доктрина СРСР, яка орієнтувала армію воювати на «чужій території» і «малою кров'ю». Частини Червоної Армії не вчились веденню оборонних дій і відходу. Основні з'єднання радянських військ були розташовані поблизу кордону, що дало можливість гітлерівцям в перші ж години війни бомбовими ударами вивести з ладу більшу частину військової техніки. Блискавичне просування танкових колон дозволило німцям оточити і знищити зосереджені в прикордонних районах великі формування радянської армії. Така ж доля спіткала і склади з воєнним майном.

У той же час Німеччина ще задовго до нападу на СРСР перевела свою економіку на військовий лад, на воєнну машину Німеччини працювала вся Європа. На момент нападу на Радянський Союз німецьке командування і війська накопичили досвід ведення сучасної війни.

Невдачі та поразки Червоної Армії поставили країну в складне становище, що ставало критичним ще й через розгубленість і потрясіння Сталіна у зв'язку з тим, що трапилось. 22 червня він був в такому стані, що навіть відмовився виступити зі зверненням до народу. Це зробив В. Молотов. Сталін відмовлявся очолити Ставку Головного командування. Так тривало аж до 28 червня (до речі, в цей день німці зайняли Мінськ).

Тому з запізненням на тиждень були прийняті важливі заходи, які визначали характер життя суспільства в умовах війни, що почалась. 29 червня, на 8-й день війни, була прийнята директива ЦК ВКП(б) «Партійним та державним установам прифронтових районів» про перетворення країни в єдиний військовий табір. На 9-й день війни був утворений Державний Комітет Оборони. І лише на 12 день війни Сталін, нарешті, виступив по радіо зі зверненням до народу. Німці за цей час заглибились на радянську територію: на північному заході (в Прибалтиці) — на 500 кілометрів, на заході — на 600 кілометрів, на південному заході (в Україні) — на 350 кілометрів.

Партійно-радянське керівництво змушене було вживати термінових і надзвичайних заходів з мобілізації всіх сил на відсіч ворогу. Країна переходила до життя, головною суттю якого було гасло — «Все — для фронту, все — для перемоги».

Першочергового значення набувало зміцнення збройних сил. Була проведена загальна мобілізація в армію: за перші тижні війни було мобілізовано 5 млн. 300 тис. осіб, 2 млн. з них — жителі України.

Одночасно формувалось народне ополчення, в Україні більш ніж

2 млн. осіб вступили в загони народного ополчення. Цивільне населення залучалось до будівництва оборонних укріплень, до шефства над воєнними шпиталями, до участі в утворенні грошового та продовольчого фонду оборони. Понад 2 млн. жителів України працювали на будівництві оборонних споруд і вступили до винищувальних батальйонів.

У районах, які вимушено залишала Червона Армія, створювались партизанські загони, організовувалось партійне та комсомольське підпілля для проведення розвідувальної та підривної роботи в тилу ворога.

5 липня ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів і організації партизанського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. У липні-вересні 1941 року в Україні було утворено 33 підпільних обкоми, багато районних комітетів, первинних організацій та груп ВКП(б). За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3500 груп. Це змусило німецьке командування зосередити особливу увагу на боротьбі

3 партизанами. Уже 17 вересня 1941 року фельдмаршал Кейтель заявив, що ті заходи, які застосовувались в боротьбі «цього суцільного комуністичного повстанського руху» виявились недостатніми, и тому Гітлер вимагає «повсюди використовувати широкомасштабні заходи для подолання в короткий термін цього руху». Ситуація ускладнювалась тим, що радянські партизани в 1941 році ще не мали досвіду боротьби у ворожому тилу, а гітлерівці мали досвід боротьби з партизанами (Балкани, Франція тощо).

За короткий час було здійснено перебудову радянської економіки на військовий лад. Проводилась евакуація на схід підприємств, установ та їх працівників. Було вивезено майно майже 550 великих заводів з України. У тил вивозились наукові та навчальні заклади, театри, редакції газет і журналів. Лише з Харкова з 2 вересня до 20 жовтня було евакуйовано на схід 320 ешелонів із заводським обладнанням і 225 ешелонів з людьми. Було вивезено майно більшості колгоспів, МТС. Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню, щоб не дісталось ворогу. У повітря злітали заводи, електростанції, закладались радіоміни під кращі будинки українських міст: Києва, Харкова, Дніпропетровська, спалювався хліб на полях, затоплювались шахти. Такою була логіка тотальної війни, і до кінця не зрозуміло, хто ж більше постраждав від такої акції — Німеччина чи Радянський Союз? Сталінський режим проводив політику «спаленої землі», тим самим кинувши напризволяще без засобів до існування мільйони людей.

Перебудова господарства на воєнний лад була закінчена повністю до середини 1942 року. Майже половина всього промислового обладнання на оборонних підприємствах тилу була з України. Частина евакуйованого населення України працювала на місцевих заводах і фабриках, в колгоспах чи наукових закладах, інші налагоджували виробництво на привезених машинах та устаткуванні. Так, Харківський танковий завод в умовах евакуації в Нижньому Тагілі, за підтримки місцевих підприємств уже в грудні 1941 року випустив першу партію танків. Усьо-го за роки війни цей завод дав фронту 35 тисяч бойових машин.

Одночасно тилова економіка базувалась не лише на праці евакуйованих і місцевих жителів східних районів, а і на примусовій праці мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких більшість була українці. Праця в'язнів використовувалась в видобувній промисловості та капітальному будівництві. Це були найтяжчі роботи, і взагалі умови життя в'язнів були надзвичайно тяжкими. Вони тисячами гинули від хвороб, голоду, виснаження.

Взагалі своєю самовідданою працею в глибокому радянському тилу українці зробили гідний внесок у створення міцної військово-промислової бази і сприяли розгрому гітлерівських окупантів. Фактично заново створена воєнна економіка повністю забезпечувала матеріально-технічну базу Червоної Армії протягом усієї війни.

Липень 1941 року був надзвичайно Окупація України тяжким для радянських військ. Головною Німеччиною воєнно-політичною подією літньо-осін-

ньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України. Вона продовжувалась з 11 липня до 26 вересня. Німці планували взяти місто з ходу, але не змогли. До військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса, які обороняли Київ, влилось 200 тис. добровольців — жителів Києва, ще 90 тис. добровольців поповнили народне ополчення і винищувальні батальйони. 160 тисяч чоловік працювали на будівництві оборонних споруд під Києвом. Під час оборони Києва радянські війська використовували піхоту, артилерію, танки, повітрянодесантні війська, але сили були нерівні. Наприкінці серпня німці захопили всю Правобережну Україну і вийшли до Дніпра. Захисникам Києва загрожувало оточення. Але генерал Кирпоніс одержав від ставки дозвіл на виведення військ тільки 17 вересня, коли кільце оточення вже замкнулось. У результаті, в київському оточенні опинились чотири армії. Більш ніж 665 тисяч захисників Києва потрапили до німецького полону. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того часу в історії. Загинули під час прориву оточення командуючий фронтом генерал-полковник М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистренко, на

чальник штабу фронту генерал-майор В. Туліков. 19 вересня 1941 року гітлерівці зайняли Київ.

Стільки ж армій загинуло і на Південному фронті: під Уманню — в серпні і в районі Мелітополя — в жовтні 1941 року.

Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська залишили 6 липня Кишинів. Але під Одесою, де спільно з німецькими вели наступ 18 румунських дивізій, окупанти були зупинені. Одеса мала величезне стратегічне значення як друга за розмірами військово-морська база Чорноморського флоту, великий морський транспортний вузол і промисловий центр. Одесу захищала Приморська армія, дії якої підтримував Чорноморський флот і Дунайська флотилія. Оборона Одеси продовжувалась 73 дні — з 5 серпня по 16 жовтня 1941 року, незважаючи на недостатню кількість зброї, боєприпасів, продовольства, питної води і людей. Героїчна оборона Одеси зірвала плани німецького командування «блискавично» захопити Крим і Донбас.

З великими зусиллями Ставці вдалося відновити Південно-Західний фронт, який зайняв оборону на лінії Ворожба — Лебедин — Красно град — Новомосковськ. Новим командуючим фронтом було призначено маршала С. Тимошенка. Але стримати подальший наступ німецько-фашистських військ ослаблені частини Червоної Армії не змогли. 25 жовтня гітлерівці захопили Харків. На кінець жовтня 1941 року Південно-Західний фронт закріпився на лінії Вовчанськ — Балаклея — Красний Лиман. Війська Південного фронту також змушені були відступати, зупинивши ворога лише за 50 км від Ростова-на-Дону. На цих рубежах радянські війська протримались до літа 1942 року.

У несприятливому напрямку розвивались події на півдні України. 30 вересня ставка вирішила евакуювати війська Одеського оборонного району в Крим. У планах німецького командування півострову відводилось значне місце. Він мав стати плацдармом для здійснення контролю за акваторією Чорного моря. Сюди мала надходити нафта з Румунії. З середини вересня бої розгорнулись в районі Арабатської Стрілки та Пе-рекопського перешийка. Ворог мав значну перевагу в військовій силі та техніці, і радянські війська змушені були відступати. Воєнні дії в Криму очолили віце-адмірал Г. Левченко і його заступник по сухопутних військах генерал П. Батов. Незважаючи на героїчні спроби солдатів і матросів стримати натиск ворога, німцям все ж вдалося прорвати оборону і змусити радянські війська відступити до Севастополя і Керчі.

250 днів і ночей продовжувалась героїчна оборона Севастополя, яка зірвала плани німецького командування вже в 1941 році захопити Кавказ. Але утримати Крим під своїм контролем Червона Армія не змогла. 29 жовтня гітлерівські війська прорвали фронт, а 16 листопада під тиском переважаючих сил ворога радянські війська змушені були залишити

Крим і евакуюватися на Таманський півострів. У липні 1942 року Севастополь захопили німці.

Таким чином, через чотири місяці після початку Великої Вітчизняної війни німецькі війська окупували майже всю Україну, хоча останній населений пункт України — місто Свердловськ Ворошиловградської області радянські війська залишили лише 22 липня 1942 року. У грудні 1941 року вони контролювали 42 відсотки території європейської частини СРСР з населенням близько 80 млн. чоловік. В полоні у ворога опинились 3,8 млн. військовополонених (з них близько 1,3 млн.— українці).

цілісність України, розділивши її територію на кілька окупаційних зон. Північна Буковина, Ізмаїльщина, Одеська область і деякі райони Вінницької, Миколаївської та Херсонської областей ввійшли до складу Румунії під загальною назвою «Трансністрія». Львівську, Дрогобицьку, Станіславську та Тернопільську області під назвою «Галичина» приєднали до створеного на території Польщі так званого генерал-губернаторства. Під безпосередню владу військового командування потрапили Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська та Сталінська (сучасна Донецька) області та Крим. Вони створювали «прифронтову зону».

Всі інші області ввійшли до складу «рейхкомісаріату України», на чолі якого стояв відомий своїми злодійствами проти українського народу Ерік Кох. Рейхкомісаріат з центром у м. Ровно було поділено на 6 генеральних округів з центрами у містах Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Ровно.

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), збройні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), служба безпеки (СД) та інші. Частина місцевого населення співробітничала з окупантами. Вона стала основою формування загонів допоміжної поліції. Представники місцевого населення призначались бургомістрами в містах, сільськими старостами.

Згідно з гітлерівським планом «Ост», Україна розглядалась як «ле-бенсраун» («життєвий простір») для німецького народу. Вона повинна була постачати сировину та продукти харчування для «нової Європи». На територію України після закінчення війни гітлерівське керівництво планувало переселити німецьких колоністів. До українців німці ставились як до людей другого сорту, відводячи їм роль майбутніх рабів німецьких колоністів.

Конкретно план «Ост» передбачав — онімечення і колонізацію українських земель, фізичне винищення слов'янського населення, масове насильницьке переселення частини населення України до Сибіру.

Окупаційний режим в Україні

Захопивши Україну, німецькі окупанти поводили себе як хазяї, установили тут свій «новий порядок». Вони ліквідували

Протягом 30 післявоєнних років (до 1970 року) планувалось завершити переселення німців в Україну.

В Україні було створено мережу концентраційних таборів, їх кількість досягла 180. Гітлерівська машина смерті працювала без відпочинку: масові розстріли військовополонених і мирних громадян — українців, росіян, євреїв, циган та представників інших націй — стали звичним явищем. Наприклад, у Києві протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка та п'ятниці фашисти проводили розстріли у Бабиному Яру. Про масштаби цієї акції можна судити хоча б за такими фактами: лише за п'ять днів з 29 вересня до 3 жовтня 1942 року німці розстріляли в Бабиному Яру близько 150—160 тис. мирних жителів. Гігантською братською могилою для мирних жителів Харкова став Дробицький Яр. І таких «ярів» на території України були тисячі. Усього за роки окупації в Україні загинуло близько 3,9 млн. осіб цивільного населення. Ще десь 1 млн. 336 тис. військовополонених загинули в концтаборах. Німці проводили розправи з комуністами, комсомольцями, представниками радянської влади. Фізичний терор супроводжувався терором моральним. Окупанти вивішували на магазинах, ресторанах, перукарнях таблички: «Лише для німців», «Українцям вхід заборонено». Місцевому населенню заборонялось користуватись міським транспортом, телеграфом, аптеками, залізничним транспортом. Були закриті школи, вищі навчальні заклади.

Відбувалось безпрецедентне пограбування економіки України. До Німеччини з України вивозилось устаткування заводів і фабрик, локомотиви і вагони, сировина і матеріали, зерно і худоба. Ешелонами на захід вивозився родючий український чорнозем. Фашисти, особливо в містах Західної і Правобережної України пограбували сотні музеїв, картинних галерей, бібліотек, інших культурних закладів.

На каторжні роботи до Німеччини вивозили молодь, працездатних жінок і чоловіків. Усього за роки окупації з України вивезли близько 2,4 млн. осіб (500 тис. з них після завершення війни з різних причин так і не повернулись додому).

Нацисти спалили сотні міст та селищ міського типу, тисячі сіл, пограбували і привели в цілковиту непридатність підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи, МТС. Лише прямі збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. крб. (у довоєнних цінах).

Безчинства окупантів помножували

Організація всенародного

ряди «народних месників» — партизанів.

опору ворогу

В Україні активно діяли дві течії руху опору: радянський партизанський та український націоналістичний рухи.

Слід підкреслити, що перші радянські партизанські загони формувались без достатньої підготовки, їм не вистачало командних кадрів

і військових спеціалістів, зброї, амуніції, засобів зв'язку. Відсутність досвіду конспіративної роботи, діяльність фашистських провокаторів, зрада в рядах підпільників призвели до значних втрат радянського підпілля в перші місяці війни. З 3500 груп, що були залишені для партизанської і диверсійної роботи в 1941 році, до червня 1942 року залишилось усього 22.

Але поступово партизанські загони набирали сили, набирались досвіду у боротьбі з ворогом. Вони знищували офіцерів і солдатів вермахту, висаджували в повітря мости, склади зброї, залізничні колії, перешкоджаючи німецькому командуванню забезпечувати свої війська технікою та особовим складом. Крім диверсій партизани проводили агітаційно-пропагандистську роботу серед населення, вселяючи в нього віру в неминучу перемогу над ворогом.

У вересні 1941 року на Сумщині було створено Путивльський партизанський загін на чолі з С. Ковпаком, який в 1942 році переріс в велике партизанське з'єднання. Партизанським рухом на Чернігівщині керував перший секретар обкому О. Федоров.

У травні 1942 року для централізованого керівництва партизанським рухом на окупованій території при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Очолив його секретар ЦК Компартії Білорусії П. Пономаренко. Партизанським рухом в Україні керував Український штаб партизанського руху, який очолив генерал Т. Строкач.

У 1943 році на окупованій гітлерівцями території України радянський підпільний та партизанський рух досяг найвищого розмаху. До цього часу партизани вже координували свої дії з важливими операціями Червоної Армії, допомагали їх успішному проведенню. Особливо активно діяли партизанські з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, які об'єднували в своїх рядах 29,5 тис. народних месників, а на початок 1944 року кількість партизанів в українських з'єднаннях зросла до 58,5 тисяч. Партизанам активно допомагало місцеве населення.

Дії партизан, особливо диверсії на залізницях, викликали страх у ворога, відволікали на себе значну частину живої сили, техніки та матеріальних ресурсів. Партизани надавали серйозної шкоди ворожим комунікаціям: ними було висаджено в повітря 3688 ешелонів, 1469 залізничних та шосейних мостів.

У 1943 році було організовано рейди партизанських з'єднань тилами ворога на Правобережжя та в Карпати. Крім військової мети ці рейди повинні були нейтралізувати вплив ОУН на ці території. Внаслідок таких рейдів на окупованих землях виникали цілі партизанські зони. Під час Курської битви і битви за Дніпро партизани здійснювали так звану «рейкову війну».

Іншою течією антинацистського руху в Україні стало українське національне підпілля та партизанські загони, які очолювала Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН особливу активність стала виявляти відразу після того, як Західну Україну окупували німці. До речі керівництво ОУН активно співробітничало зі спецслужбами Німеччини ще задовго до початку війни. За безпосередньою участю ОУН під її керівництвом було сформовано дві військові частини «Нахтігаль» та «Роланд», які брали безпосередню участь в боях з частинами Червоної Армії, що відступала. У перші дні війни окупанти всіляко підтримували оунівців як союзників в боротьбі з тими, хто підтримував Радянську владу.

30 червня, відразу після того, як радянські війська залишили Львів, лідер ОУН Степан Бандера проголосив утворення самостійної української держави. Український уряд очолив Я. Стецько. В декреті № 1 уряду Я. Стецька говорилось, що «український уряд буде тісно співпрацювати з націонал-соціалістами Великої Німеччини...», а «українська армія буде боротися за новий порядок у всьому світі».

Оунівці розраховували, що німці погодяться і підтримають українську державу, яка, до того ж, обіцяла їм допомогу в боротьбі з Радянським Союзом. Але вони помилились. Вже 5 липня німці розігнали уряд Я. Стецька, а сотні оунівців були розстріляні або потрапили до концтаборів. Були заарештовані були Я. Стецько та С. Бандера.

Розчаровані оунівці перейшли до саботажу політики фашистських окупантів і почали підготовку до збройної боротьби проти них, чекали нагоди, коли німці і радянські війська взаємно ослабнуть в кровопролитній війні.

Після того, як німці зайняли Київ, з ініціативи іншого лідера ОУН А. Мельника було утворено Українську національну раду, яка мала співробітничати з новою владою. Але цю Раду гітлерівці в 1941 році розігнали, а її активних діячів заарештували (згодом багатьох з них німці розстріляли).

У 1942 році легально співробітничав з німецькими окупантами лише Український Центральний Комітет, який займався, в основному, питаннями культури та господарства. Деякі історики вважають, що діяльність Комітету сприяла тому, що окупаційний режим на Західній Україні був не таким жорстоким, як в інших регіонах України, Білорусії, Росії.

У той же час ОУН(б) (бандерівці) та ОУН(м) (мельниківці) почала створювати мережу підпільних організацій, яка охопила не лише західні, але і центральні райони України. Діяли українські націоналісти підпільні організації в Харкові, Донбасі та в Криму. Німці переслідували і розганяли підпільні організації оунівців. Наприкінці 1941 — початку 1942 року близько 300 активних діячів оунівського руху були заарештовані в Києві і страчені у Бабиному Яру.

У відповідь на репресії з боку німецьких окупантів ОУН стала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 року об'єднались та утворили Українську повстанську армію (УПА). Очолив УПА Р. Шухевич (Тарас Чупринка). На відміну від радянських партизан, які опирались на підтримку уряду СРСР, ОУН-УПА могла розраховувати виключно на свої власні сили та на підтримку місцевого населення.

Збройні формування українських націоналістів зосереджувались в основному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Одним з перших загонів була «Поліська Січ», організована в 1941 році Тарасом Бо-ровцем (Бульбою).

У червні 1943 року на Надзвичайному великому зборі ОУН(б) була схвалена нова соціально-економічна платформа організації, яка передбачала безкоштовну передачу землі селянам, свободу вибору форм господарювання, рівність прав та обов'язків усіх громадян у майбутній незалежній українській державі. ОУН визначила головні завдання своєї боротьби: війна проти німецького нацизму і більшовизму.

Після того, як нацистська Німеччина стала терпіти поразки від Червоної Армії, вона стала більш лояльно ставитися до ОУН. Почалось поступове зближення між німецьким командуванням і лідерами ОУН-

УПА.

У січні 1944 року керівництво українських націоналістів видало наказ бойовим організаціям не виступати проти німецьких солдат, застосовуючи щодо них як виняток взяття в полон. У тому ж 1944 році за вказівкою абверу Українській повстанській армії була передана зброя, амуніція, засоби зв'язку, медикаменти, гроші. УПА, в свою чергу, передавала абверу дані про Червону Армію.

Діяльність ОУН-УПА по різному оцінюється в історичній літературі. Самі учасники УПА, політичні лідери національних партій і груп і деякі історики говорять про успіхи УПА в боротьбі з гітлерівцями і підкреслюють національно-визвольний характер цієї боротьби. Кардинально іншої точки зору дотримуються радянські партизани, учасники вітчизняної війни, деякі історики з України, Росії, Білорусії, які доводять, що діяльність УПА з самого початку направлялась і контролювалась спецслужбами Німеччини. Вони стверджують, що УПА свої зусилля направляла, в основному, не на боротьбу з фашистами, а на боротьбу з партизанами, органами радянської влади, частинами Червоної Армії і з поляками.

І дійсно, величезна кількість матеріалів свідчить про те, що після визволення України Червоною Армією УПА повністю переключилась на терор проти нової влади і власного народу. І це правда. Правда і те, що гренадерська дивізія СС «Галичина», яка діяла в складі вермахту, була утворена і керувалась німцями.

Восени 1942 року почався новий етап Великої Вітчизняної війни. На цей час німецькі війська вийшли в міжріччя Дону і Волги. Чотиримісячні оборонні бої радянських військ остаточно знесилили ворога, підірвали його моральний дух і змусили його перейти до оборони. З 19 листопада 1942 року почався контрнаступ радянських військ під Сталінградом. Грандіозна Сталінградська битва закінчилась 2 лютого 1943 року капітуляцією 330 тисячного угрупування німецьких та румунських військ. Перемога під Сталінградом докорінно змінила ситуацію на фронті на користь Радянського Союзу. Після Сталінграду радянське командування взяло стратегічну ініціативу до своїх рук і вже не випускало її до самого кінця війни.

Вигнання ворога з території України розпочалось наприкінці грудня 1942 року. Першим населеним пунктом, звільненим від німецько-фашистських загарбників, було село Півнівка Мєловського району Во-рошиловградської (нині Луганської) області.

У січні — лютому 1943 року радянське командування поставило завдання звільнити Донбас і Харківський промисловий район та вийти до Дінця. Східні регіони України звільнялись силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів. В результаті наступальної операції в лютому — березні були звільнені північно-східні райони Донбасу, стратегічно важливий залізничний вузол Лозова, а 16 лютого 1943 року війська Воронезького фронту визволили Харків. З'явилась можливість продовжити наступ і звільнити усю Лівобережну Україну. Але радянське командування не передбачило, а, значить, і невчасно відреагувало на контрнаступ німецьких військ. Незважаючи на масовий героїзм, радянські війська змушені були відступити. 15 березня під натиском переважаючих сил ворога вони залишили Харків.

Безсмертною славою покрили себе герої-визволителі Харкова. Серед них 25 гвардійців взводу гвардії сержанта П. Широніна (Усі гвардійці-широнінці отримали звання Героїв Радянського Союзу). У боях за Харків бойове хрещення отримав 1-й Окремий чехословацький батальйон під командуванням Людвіка Свободи. За героїзм і мужність звання Героя Радянського Союзу отримав підпоручик Ота-кар Ярош (посмертно). До речі, він став першим іноземним громадянином, який отримав це високе звання. Десяти дивізіям, які брали участь у звільненні Харкова, було присвоєно звання Харківських.

У липні 1943 року німецьке командування зробило спробу перехопити стратегічну ініціативу і взяти реванш за поразку під Сталінградом. Почався грандіозний за своїм розмахом наступ вермахту на Курській дузі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 року) стала однією з вирішальних подій Другої світової війни. Перемога радянських військ під Курськом і Орлом закріпила корінний перелом в ході Великої Вітчизняної війни.

Ще під час Курської битви німці почали будувати міцну оборонну лінію від Балтійського до Чорного моря. Основою цієї оборонної лінії став Дніпро з його повноводдям, шириною, високим правим берегом. Німецька пропаганда називала лінію оборони по Дніпру і Молочній державним кордоном великої Німеччини — «Східним валом». Гітлерівське командування за будь-яку ціну прагнуло утримати промислові райони України, в першу чергу — Донбас.

У результаті контрнаступу радянських військ на Курській дузі були звільнені Донбас і Лівобережна Україна. У результаті Ізюмсько-Барвен-ківської і Бєлгородсько-Харківської операції 23 серпня 1943 року був остаточно звільнений Харків.

8 вересня війська Південно-Західного фронту під командуванням Р. Малиновського визволили Сталіно (тепер Донецьк). 22 вересня було завершено звільнення Донбасу від німецьких загарбників. Донбаська, Чернігово-Прип'ятська наступальні операції відкрили радянським військам дорогу до Дніпра. Переслідуючи ворога, радянські війська відкинули його за Дніпро в район Дніпропетровська — Запоріжжя. У кровопролитних боях за звільнення України брали участь сотні тисяч воїнів — представників усіх без винятку республік Радянського Союзу. Багато їх назавжди залишилось в Україні, її земля стала останнім їх пристанищем. У свою чергу сотні тисяч українців звільняли від окупантів територію Росії та Білорусії.

У жовтні 1943 року завершився розгром німецьких військ на Лівобережжі. 14 жовтня радянські війська звільнили Запоріжжя, 25 — Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Німці були розбиті на річці Молочній і звільнена Північна Таврія. Надії німців на «Східний вал» почали розвіюватися.

Гітлерівці відступаючи, залишали після себе «зону пустині», знищуючи усе на своєму шляху. Лише швидкий наступ радянських військ не дав нацистам можливості до кінця реалізувати свої злодійські наміри.

У важких умовах, під безперервним вогнем артилерії і авіації ворога відбувалось форсування Дніпра. Воїнам Червоної Армії довелось докласти величезних моральних і фізичних зусиль, щоб отримати перемогу в цій битві. 20 жовтня 1943 року, за рішенням Ставки, Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані відповідно в 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. І, насправді, чим далі просувались по Україні радянські війська, тим інтенсивніше вони українізувалися (відбувались тотальні мобілізації місцевого населення). В Українських і Білоруських фронтах в 1944 році від 50 до 70 відсотків особового складу становили українці.

На початку листопада 1943 року почались кровопролитні бої за Київ, які завершились 6 листопада звільненням столиці України. Гітлерів

ський «Східний вал» не врятував агресора, який, втративши усяку надію утримати його в своїх руках, змушений був відступати на захід.

На початку 1944 року почалось визволення Правобережної України. В січні — лютому була проведена Корсунь-Шевченківська наступальна операція. Від окупантів були звільнені міста Кіровоград, Кор-сунь-Шевченківський, Ровно, Луцьк, Нікополь, Кривий Ріг. Новий наступ радянських військ розпочався в березні 1944 року і продовжувався до травня. У результаті цього наступу були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський.

Наступальна операція радянських військ в Криму 8 квітня — 12 травня 1944 року забезпечила остаточну ліквідацію сил противника на півдні. 13 квітня було звільнено Сімферополь, 9 травня — Севастополь, а 12 травня — увесь Кримський півострів.

Населення Криму радісно зустріло радянських воїнів-визволителів. Але невдовзі кримські татари мусили пережити ще одну хвилю страху: усе кримськотатарське населення півострова було звинувачене в пособ-ництві окупантам і в травні 1944 року за рішенням Державного Комітету Оборони депортоване зі своєї історичної батьківщини до Середньої Азії. Загальна кількість депортованих становила 238,5 тис. чоловік, більшість з них (близько 86 відсотків) — це жінки і діти. Разом з татарами з Криму були виселені греки, вірмени, болгари. Раніше, ще в 1941 році з південних районів України депортували німців. Довгий час над цими народами висіло важке звинувачення в «державній зраді» і лише в другій половині 80-х років вони були реабілітовані й отримали право повернутися на історичну батьківщину.

У липні 1944 року війська 1-го Українського фронту почали наступ в Західній Україні проти групи німецьких армій «Північна Україна».

27 липня радянські війська звільнили Львів. Незабаром німців вибили з Перемишля і Станіслава (Івано-Франківськ), 6 серпня — з Дрогобича, 7 серпня — з Борислава і Самбора.

20 серпня 1944 року частини Червоної Армії почали новий наступ проти німецьких військ на півдні. У результаті Яссо-Кишинівської операції німецькі війська були вибиті з Молдавії та Ізмаїльської області України. 8 жовтня 1944 року був звільнений останній населений пункт України (в її тодішніх кордонах) — село Лавочне Дрогобицької області.

28 жовтня війська 4-го Українського фронту звільнили Закарпатську Україну. Таким чином, вся Україна в її етнічних межах була звільнена від фашистських окупантів.

Паралельно з проведенням грандіозних воєнних операцій на фронті на звільнених від німецьких окупантів територіях уже з 1943 року почали розгортатися відбудовчі роботи. У першу чергу відбудовувалась машинобудівна промисловість, електростанції та транспорт. В Україну

стали повертатись евакуйовані колективи та вивезене в тил обладнання заводів. Невдовзі Україна перетворилась у прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії.

Протягом відносно короткого терміну були відбудовані та введені в дію шахти Донбасу (близько 55 відсотків від загального їх числа), металургійні заводи Макіївки, Дніпропетровська, Єнакієва, машинобудівні підприємства Харкова, Києва, Краматорська та інших міст.

У складних умовах (відсутність чоловічих робочих рук, машин, заміновані та завалені розбитою військовою технікою поля тощо), головним чином силами жінок, людей похилого віку, підлітків поверталось до життя сільське господарство.

Поступово відроджувалась наука, починали роботу наукові та культурні заклади, відбудовувалось комунальне господарство. У березні 1944 року до Києва повернулась Академія наук УРСР і відразу ж включилась у процес відбудови. Повернулись з евакуації вищі навчальні заклади, відновлювали роботу школи, технікуми.

І все ж головним залишалась допомога фронту. Війна продовжувалась і населення республіки, як і усього Радянського Союзу, прагнуло прискорити довгоочікувану перемогу. Українці брали участь в збиранні коштів у фонд оборони (для будівництва літаків, танків). Масовий характер носила добровільна участь населення у збиранні металевого брухту для потреб оборонної промисловості, жінки шили для воїнів теплий одяг тощо.

8 травня 1945 року підписанням Акту про беззастережну капітуляцію Німеччини закінчилась війна в Європі. 2 вересня після капітуляції Японії закінчилась Друга світова війна.

Значний внесок у перемогу вніс український народ. Україна була важливою матеріально-технічною базою діючої Червоної Армії. Евакуйовані на Схід підприємства України, сотні тисяч українців працювали на перемогу.

За чотири роки війни до лав Червоної Армії було мобілізовано майже 6 млн. громадян України, тобто кожен п'ятий воїн був українцем. За мужність та відвагу в боях з фашистськими загарбниками понад 2070 українців були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, 31 з них — двічі, а льотчик Іван Кожедуб — тричі. Більше мільйона українців воювали в партизанських загонах і з'єднаннях. Багато українців боролися в лавах європейського Руху Опору і відзначені нагородами урядів Чехословаччини, Румунії, Франції, Норвегії, Італії, Польщі та інших країн.

Неоціненну допомогу Червоній Армії надало місцеве населення, яке брало участь в будівництві мостів, переправ, доріг, оборонних споруд тощо.

22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Сконцентровані в мобільні угрупування "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. Український напрямок для Гітлера був одним із головних.

Німецьке командування націлило на територію України групу армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масового бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Київ, Львів, Житомир, Одеса. Німецька група армій включала в себе 57 дивізій загальною кількістю 300 тис. вояків. Групі німецьких армій "Південь" протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. Та через непідготовленість до оборонної війни і внаслідок некваліфікованого керівництва, радянські війська не змогли відбити ворожий удар. Тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків. Радянські військово-повітряні сили були виведені з ладу.

За три тижні війни радянські війська зазнали колосальних втрат: 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а те 72 дивізії втратили понад 50% особового складу, тобто 3/5 війська (815 700 чол.), що перебували у західних округах, 4 013 літаків, 11783 танків, 21 500 гармат і мінометів.(Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина...- С.512).

Основними причинами поразки Червоної армії на початку війни були: загальні політичні прорахунки і військово-стратегічні помилки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної обстановки; переоцінка значення радянсько-німецьких договорів 1939 р.; певна раптовість агресії (проте слід зазначити, що несподіванкою цей напад швидше був для народу, ніж для керівництва країни); матеріальна непідготовленість до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; розпорошення сил Червоної армії на кордонах; масові репресії в 30-х роках проти армійського командного складу та ін.

11 липня 1941 р., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України, яка тривала понад два місяці. 19 вересня 1941 р. фашисти увійшли до Києва.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Гітлерівці втратили тут майже 160 тис. в основному румунських солдатів і офіцерів. На початку жовтня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. відбувалась героїчна оборона Севастополя-бази чорноморського флоту. За цей період ворог втратив майже 300 тис. солдатів, що більше ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. І все ж 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічними поразками завершилися наступи Червоної Армії на Харківському та Донбаському напрямках.

22 липня 1942 р.. після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія України була остаточно окупована.

Нацисти не визнавали за Україною права на державне існування.

Встановлення "нового порядку" на окупованих територіях здійснювалося за розрахованим на 30 років планом "Ост", що передбачав знищення місцевого населення з метою звільнення українських земель для німецьких колоністів; частину населення передбачалося депортувати на примусові роботи до Німеччини.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

Рис. 8.3 Україна під німецькою окупацією 1941-1944 рр.

* забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини;

o вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "лебенсрауму" ("життєвого простору") для арійської раси;

o сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню українських територій німецькими переселенцями.

Пограбування України відбулося з німецькою педантичністю. Від початку окупації до березня 1944 р. з України було вивезено 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів. Відбувалося масове пограбування окупантами устаткування заводів, фабрик, сировини, сільськогосподарської продукції і навіть чорнозему. До Німеччини вивезли понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій. На примусові роботи з України було вивезено 2,4 млн. осіб, головним чином молоді. Частину населення було ліквідовано у концтаборах і місцях масового знищення. На території України було 50 гетто, 180 концентраційних таборів, 250 місць масового знищення (Бабин Яр, Биківня - страчено в обох близько 250 тис. євреїв, циган, українців, росіян). Загальна кількість розстріляного гітлерівцями населення становила 3 млн. 898 тис. У таборах військовополонених загинуло 1 млн. 366 тис. осіб. Було зруйновано 16 тис. підприємств, пограбована 25 тис. колгоспів, тощо.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб.