Кирило-Мефодіївське братство: його програмні документи та роль в національно-культурному відроджені України

Конституція Пилипа Орлика (1710 р.): її зміст, історичне місце та значення.

Поступове обмеження та остаточна ліквідація автономії України у складі Росії (XVIII ст.).

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:

1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію;

3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії.

Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2 царські полки.

Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні не порядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали признача ти неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Бог дана Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р.

Конституція 1710 р. - визначний український народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У ній відбилисяпротиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності - і намаганням сусідів забрати у ясир і уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та мусульманським. Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина, прагнули зв'язати у єдине ціле уривки своєїминувшини та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації. Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури та творчогопотенціалу. Конституція постала як очеревлена ідея української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій це все викладено, не позбавлна хиб (точніше особливостей свого часу), але це ж перша українська конституція.\

Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого Пилипа Орлика: ''Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України. П. Войнаровський допомагав мені у цьому''. Текст Конституції дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська версіяповніша за рахунок викладення легенд про походження народів та опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте обидві версії вважають оригінальними.

Ця конституція, в якій було поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України,та Запоріжжя, як військової сили, ''була втой же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним пам'ятником української державнополітичної думки'', - так охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин.

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов´янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв´язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Куліш походив з сім´ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов´янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.

15. Розкрийте основні складові національно-культурного відродження в Україні (кінець XVIII – початок XIX ст.)

З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури.

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим (1786-1855), основними засадами якої стали православ´я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція.

У кінці XVIII - на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з´являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов´янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавство в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.

Отже, попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості, утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу.