Трипільська культура
Список литературы.
Расхождения в оценке потерь.
Итоги Курской битвы.
Белгородско-Харьковская наступательная операция (операция «Румянцев»).
Орловская наступательная операция (операция «Кутузов»).
Орловская наступательная операция, «Операция Кутузов» — советская наступательная операция, которая была проведена с 12 июля по 18 августа 1943 года во время Курской битвы для окончательного разгрома группировки противника под Орлом.
Войска Западного и Брянского фронтов в первые два дня наступления прорвали тактическую зону обороны противника на Орловско-Курской дуге. Наступление развернулось в широкой полосе, что позволило Центральному фронту нанести удар в направлении Кром. 29 июля был освобожден Болхов, а к утру 5 августа — Орёл. К 18 августа советские войска подошли к оборонительному рубежу противника «Хаген» восточнее Брянска. С крупным поражением группы армий «Центр» под Орлом рухнули планы немецкого командования по использованию орловского плацдарма для удара в восточном направлении. Контрнаступление начало перерастать в общее наступление Красной Армии на запад.
Белгородско-Харьковская операция — советская наступательная операция, которая была проведена с 3 по 30 августа 1943 года во время Курской битвы для окончательного разгрома группировки противника под Белгородом и Харьковом. Для операции использовались войска Воронежского и Степного фронтов. Кодовое название — «Полководец Румянцев».
Лишь 21 августа-25 августа была разгромлена ахтырская группировка противника. Ввиду того, что большая часть путей отступления для немецкой группировки в Харькове была отрезана, во второй половине дня 22 августа начали выводить свои войска.
Победа под Курском ознаменовала переход стратегической инициативы к Красной Армии. К моменту стабилизации фронта советские войска вышли на исходные позиции для наступления на Днепр.
После окончания сражения на Курской дуге германское командование утратило возможность проводить стратегические наступательные операции. Локальные массированные наступления, такие как «Вахта на Рейне» (1944) или операция на Балатоне (1945), также успеха не имели.
Фельдмаршал Эрих фон Манштейн, разрабатывавший операцию «Цитадель» и проводивший её, впоследствии писал:
Она была последней попыткой сохранить нашу инициативу на Востоке. С её неудачей, равнозначной провалу, инициатива окончательно перешла к советской стороне. Поэтому операция «Цитадель» является решающим, поворотным пунктом в войне на Восточном фронте.
Манштейн Э. Утерянные победы. Пер. с нем. — М., 1957. — С. 423
Потери сторон в битве остаются неясными. Так, советские историки, в том числе и академик АН СССР А. М. Самсонов, говорят о более чем 500 тыс. убитых, раненых и пленных, 1500 танков и свыше 3700 самолётов.
На основании 10-дневных донесений о собственных потерях немцы потеряли общих потерь войск, принимавших участие в наступлении на Курский выступ, за весь период 01-31.7.43.: 83545. Поэтому советские цифры немецких потерь в 500 тыс. выглядят несколько преувеличенными.
С другой стороны, верными советские войсковые донесения о немецких потерях не считали даже советские командиры в годы войны. Так, начальник штаба Центального фронта генерал-лейтенант М.С. Малинин писал в нижестоящие штабы:
«Просматривая ежедневно итоги дня о количестве уничтоженной живой силы и техники и захваченных трофеях, я пришел к выводу, что эти данные значительно завышены и, следовательно, не соответствуют действительности».
1. Курская битва. Хроника. http://kursk1943.mil.ru/
2. Курская битва. Измотать и обескровить. http://kursk60.narod.ru
3. Курская битва. http://ru.wikipedia.org/wiki/Курская_битва
4. А.С. Орлов «История России». М. 2006
В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської.
Трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах.
Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломийщина, біля села Халеп'я, у районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі (замкненому житлами) худоба знаходила собі безпеку і охорону від нападів диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби у середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині у південноафриканських народів (селище-загін; село-крааль).
Житла. Техніка будівництва. У згаданому селищі, яке розкопано на Коломийщині, було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Українська селянська хата - це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата - однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, сполучень барв це засвідчує модель хати, знайдена у Володимирівці (Уманьщина). Узори розписів хат, зібрані на Уманьщині за наших часів, вказують на високу досконалість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народного мистецтва досягла вже за трипільських часів. Тепер мистецтво стало приватнішим, інтимнішим. За "трипілля" воно було більш декоративним, розрахованим на більші площі і дальші відстані. Воно було більш театральним, більш сценічним, не осібно-родинним, а так би мовити, загальнообов'язковим, всенародним.
Родинний лад. Зіставляючи структуру і розміри трипільського житла й сучасної селянської хати, неважко зауважити, що характер родини й родинного ладу за часів трипілля й за наших часів був відмінний. Сучасна хата розрахована на окрему невелику родину (батько, мати, діти). Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кілька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, - усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж "вузька" родина наших часів. Немає сумніву, що у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили у великих хатах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина. Кожна окрема мала родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну і господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля мала родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає і співгосподарює. Процес господарчо-родинного диференціювання окремої малої родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. У домішці до глиняних вальків ми знаходимо постійно полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов'язані ближчим кровним зв'язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати у громадському стаді їм приналежне поголів'я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над відокремленими родинними групами. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від навколишнього простору, поселялись на горбах та відокремлюватись ровами і валами. Вони потребували захистити свої стада від нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Трипільці могли мешкати на берегах річок зовсім невеликими оселями, незважаючи на те, що це може становити для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10-15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300- 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів. Також були менші, але були й більші. У Володимирівні на р. Синюсі, що впадає у Буг, виявлено більше ніж тисячу жител. У зв'язку з цим можна цілком певно стверджувати, що на даному етапі село вже починало переростати у місто. Зважаючи на географічне розташування, де розташовано Володимирівна, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду і його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих помешканнях (житла у Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією. Як пов'язується трипілля з сучасністю? Через хліборобство, скотарство, розміщення селищ, спосіб будови помешкань, розпис будівель, печей, господарчі і народно-мистецькі традиції тощо. Україна часів трипілля була суцільно хліборобською і суцільно заселеною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська і міська, із культурними зв'язками з Наддунав'ям, Закавказзям (Анау), Середземномор'ям (передмікенська культура Греції), Малоазійськими країнами, Месопотамією і можливо, навіть з Єгиптом. Україна не становила в цей архаїчний період якоїсь замкненої у собі, ізольованої від цілого культурного світу країни. Навпаки, вона входила у загальне коло тодішнього культурного світу, у якому панівне місце належало країнам Месопотамії та Єгиптові, - країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри, як сказано, були на півдні й південному сході. І В. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи у своїй згаданій вище книзі про зв'язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, як і Трипілля. "Культура на волах, стодола, ярмо", -так визначає В. Щербаківський основні риси, що пов'язують етнографічну культуру українського народу з традиціями Трипілля. Слід відзначити і відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: від трипільських часів, житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала малою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народно мистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер. Повинна бути ясність: у п'ятитисячному зв'язку з трипіллям, він не був і не є зв'язком "китайського" типу; він здійснювався в змінах і через зміни, катастрофи та кризи. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія української культури перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілісності є однією з вирішальних, напрямних засад у наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.
Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.