У МИСТЕЦТВІ

Мистецтво як феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності. Етнічне, національне і загальнолюд­ське становлять його сутніену основу, відбивають історію

та характер зв'язку спільності людей і типи їх художньої
самосвідомості. ■•*

Етнічне (від гред. ethnikos)—це те, що пов'язане з належністю до певного народу. Поняття етнос у най­більш усталеному значенні перекладається як «народ», хоч в процесі еволюційного розвитку ще з гомерівських часів в нього вкладався різний зміст. У нинішній час увага до етносу, етнічних ознак в народонаселенні плане­ти надзвичайно велика, оскільки нових форм набуває рівень міжетнічних відносин. Конфліктні ситуації і спала­хи суперечностей, що час від часу виникають на міжетніч­ній основі, змушують людство спільними зусиллями шука­ти шляхи взаємоприйнятних рішень як локальних, так і глобальних, проблем, аби зберегти наявне і створити умови для подальшого примноження цінностей за­гальнолюдської культури.

Отже, в епіцентрі уваги до етносу, що є фундаменталь­ною клітиною в аналізі таких спільностей, як плем'я, народність, нація, виявився не лише самий зміст цього поняття, а й діалектичність переходу до більш загальних категорій — міжетнічних, міжнаціональних зв'язків у за­гальнолюдській єдності. Двом взаємозалежним полю­сам — етнічному і вселюдському можна надати жи­вотворної сили, динамічності розквіту, а можна за необе­режності звести справу до згубних наслідків у взаємному антагоністичному протистоянні.

Кожен етнос і кожна нація в загальносвітовому людсь­кому потоці творення життя у притаманних їм формах і особливостях мають своє призначення. Тому й не послаб­люється загальний інтерес до етносу, зумовленого мовни­ми, природженими особливостями, набутим нормативним досвідом і психологією звичаїв, традицій, а також по- . родженим у їхньому лоні естетичним та художнім сві-товідношенням.

Вчені відзначають здатність етносу не лише до консолідації сил, набуття глибинного енергетичного по­тенціалу у самовизначенні себе як певного народу, а й до утворення пограниччя людських спільностей, їх диферен­ційованості. З одного боку, в етносі як замкненій в собі одиничності вбачається цілісність, з іншого — у ньому наявний типологізм, взаємовідмінності. Серед багатьох властивостей, притаманних різним людським спільностям, слід назвати передусім диференціюючі, що характеризую­ться стійкістю. Саме вона, стійкість, а також тенденція до витривалості за будь-яких несприятливих умов, асиміля-

тивних впливів, нищівних бур і війн є сутнісною основою етносу. До того ж стійкість не лише у розумінні проти­ставлення утискам, вироблення своєрідного етнічного «інстинкту» самозбереження природних родових ознак, мови, традицій, народних джерел художнього світосприй­няття, моральних звичаїв, любові до рідної землі. А стійкість (що є чи не найголовнішим) у розумінні здатнос­ті етносу вбирати в себе і перетворювати в неповторну цінність органічний сплав естетичного досвіду своїх поко­лінь й інших племен, націй, народів. У збереженні автох-тонності, самовідповідності зі своєю основою неабияку роль, окрім природних чинників, відіграє етнокультура.

Мистецтву притаманна неодмінна якість — нести в со­бі конкретне вираження художнього генія, художніх праг­нень народу. Воно також обов'язково має відповідний культурно-історичний грунт, на якому завдяки зусиллям творців проростають зерна нових надбань і досягнень. Саме через це мистецтво зберігає в собі ознаки етногене­зу, служить образом і органом цілісності етносистеми. Водночас власною ж сутністю воно руйнує етнічну за­мкненість, бо за здатністю впливу належить до ме-таетнічної загальнолюдської системи культур. Етнічне не уникає взаємодії з ним, бо не є чимось обмеженим і локальним, навпаки, воно несе в собі ту філософічність вселюдського, яку можна охарактеризувати як начало буття в мистецтві. Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які пройшли шліфування часом, усе більше набираючи виразності у своїй самород-ності. Досвід усної народної творчості в широкому спектрі видів і жанрів, що нерідко паралельно йдуть з видами і жанрами професійного мистецтва, найкращим чином підтверджує цю думку. Водночас враховуючи те, що кожен народ так чи інакше був включений у загальносві­тову систему фольклоро- і міфотворення, то саме цей феномен духовно-естетичного синкретизму послужить одним з ^найпереконливіших підтверджень того, як етніч­не, перебуваючи в постійному русі і навіть змінах, зберігає себе в контексті загальнолюдських спільнот. Етнічне і фольклор настільки ж наближені, наскільки й потенційно різні в константах неповторного — того, що є колектив­ною творчістю певної групи людей в мові, одязі, звичаях, обрядовості тощо, не кажучи вже про пряме чи опосеред­коване перенесення народного художнього світосприйман-

ня в ужиткове мистецтво, архітектуру, в ритуал свят­ковості.

Народну художню творчість деякі з дослідників-етно-графів включають в одну Із підсистем етносу. Як правило, звертається увага на спільність естетичних побутово-практичних функцій, особливо у сфері художніх промис­лів. Етнічний момент у художніх промислах (гончарство, ткацтво, художня обробка металу і дерева тощо) допома­гає виокремити саме те, що вони пов'язані з стійкістю і своєрідністю, завдяки яким новим поколінням пере­даються у спадок досвід та розуміння знаковості, як, наприклад, орнамент на посуді, рушниках, одязі, роз­мальовуванні стін та ін.

На терені України, всупереч руйнівним стихіям і відда­леності часу, зберігаються неоціненні пам'ятки історії, здатні утримувати в собі інформацію етногенезу культури. В них закарбовані найбільш вірогідні уявлення про есте­тичні уподобання, ієрархічні відносини роду, про ошатний одяг знатних осіб. Маються тут на увазі статуя скіфсько-сарматського часу, знаменита скіфська пектораль, стели-обеліски Кімерійського періоду, середньовічні кам'яні ба­би степових кочівників, багатоликий збруцький ідол з гори Богит, зрештою, все те, що потребує свого всебічного осмислення, включаючи етнокультурне і естетичне, знахід­ки, що є здобутком Трипільської доби. Звертає на себе увагу величезна насиченість інформативністю у справі вивчення не лише етнічних процесів, а й художніх нави­чок, пов'язаних з міфологічною світоглядністю. Зіставлен­ня фольклорних зображень, що йдуть з глибин народного уміння в їх етнічній самовизначеності, орнаментальних повторень та стійкості їхніх значень дає підстави зробити висновок про факт синтезу фольклорних традицій з моти­вами міфології.

Прадавня міфологічна культура на території України, яка увібрала ознаки перехрестя і міжетнічні впливи куль­тур, виявилася настільки стійкою, що її риси не втратили своєї сугестивної сили, чуттєвості язичницьких символів і краси. Міфологізація українського фольклору очевидна, хоч, звичайно, вона потребує спеціальних етнолінгвістич-них, етнологічних, археологічних та інших досліджень. Орнаменти в кольорах і знаках, зображення-символи по­бутово-ритуального, обрядово-часового змісту, образи усної поетичної творчості є надбанням не тільки транс­формаційного бачення у фольклорі, а й міфологічного та естетично-художнього осмислення їх. Псевдонародна сти-

лізація у мистецтві не враховує саме цього правічного «голосу» глибинних міфологічних мотивів, до яких схиль­ний і передати які спроможний лише особливий талант. Такими унікальними українськими майстрами є, напри­клад, прославлені митці народної творчості Катерина Білокур, Марія та Федір Примаченки, Ганна Собачко-Шостак та інші.

У загальній системі культурно-естетичних відносин українські міфологія і фольклор безпосередньо пов'язані з глибинністю історії і народного життя. Вони стали системою світогляду і уяви, фантастичного і реального, космології і земного буття. Міфологія і фольклор мають спільні корені, що пов'язані їхньою давниною, світогляд­ністю, автохтонними етнічними особливостями. Овіяні красою народної поезії та пам'яті, вони утримують наша­рування близьких і далеких у часі етносів і культур. Порідненість міфологізму і фольклорності спостерігається в мистецтві Трипільської доби з властивими йому яскраво вираженими елементами умовності, стилізації, передачі динаміки і простору, кольорової барвистості природних символів. Праці О. Потебні, І. Нечуя-Левицького, І. Огі-єнка, В. Петрова, сучасних дослідників допомагають скласти чітке уявлення про міфологію, яка має безпосе­реднє відношення до праслов'янських етнічних культур. У передмові до наукових розвідок видатного українського письменника І. Нечуя-Левицького, за словами якого міфо­логія — «всеобіймаюче око України», сучасний дослідник О. Мишанич вказує на те, що це одна з ланок загально­слов'янської і світової міфологій. Корінням своїм, за словами вченого, вона сягає у сиву давнину, в далекі доісторичні і дохристиянські часи. В основі українських міфів, як і міфів більшості народів, лежать анімалізм та одухотворення природних явищ — земних і космічних, віра в їхню могутню чарівну силу. Про українські міфи, що прийшли з давнини, І. Нечуй-Левицький писав так: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних, велетенських міфічних образів». Фантазія і міра народу не любить переступати «за границі ненату­ральних форм і вона любить правду і естетичність» '.

У спеціальній літературі мало уваги зверталось на те, що один із засновників так званого супрематичного на­пряму в мистецтві, учень М. Пимоненка (особливо сильне

¹ Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз україн­ської міфології. К-, 1992. С. 14, 6.

враження, за визнанням самого художника-авангардиста, справив на лього пимоненківський «Гопак») Казимір Ма­левич, живучи в Україні, додав до свого мистецького арсеналу народні мотиви художнього світосприймання, а також велику любов до чистоти людського (сільського) співжиття з природою. Лише кілька штрихів з авто­біографії К. Малевича. Він «з великою насолодою» при­слухався до пісень, «спостерігаючи українське небо, в якому, як свічки, мигтіли зорі». «Я в усьому наслідував життя селян». Ще тоді зовсім юний Казимір навчався мистецтву бачити світ: «Я з великим хвилюванням дивив­ся, як роблять селяни розписи і допомагав їм...» Харак­терно, що зображення «Дерева життя» (1908 p.), як і інші картини супрематичного періоду творчості митця, зберег­ло в собі філософію світобачення, основаного на певних язичницьких символах фольклору і міфології. Автори дослідження звертають увагу на те, «що найближчою аналогією до його супрематизму є геометричний розпис подільських хат, писанки з їхніми астральними знаками, візерунки плахт — магічний код світових стихій (вогню, землі, води). Від його картин, де на білому тлі розкидано чітко окреслені узори-заливки, і справді віє духом народної космології» ². Наприкінці 20-х — початку 30-х років Малевич створив картини «Селянин», «Голова селя­нина», «Селянин між хрестом і мечем», «Селянка», в яких чітко проступають певні етнічні засоби вираження. Що­правда, їх символічність, динаміка, включення в стилісти­ку нового художнього мислення служать прикладом того, наскільки складно і опосередковано прочитується зв'язок пам'яті етносу, фольклорності світосприймання і ху­дожньої завершеності мистецтва.

Дві тенденції — етнічне і загальнолюдське у мистецт­ві — добре визначилися у XX ст. своїм взаємозв'язком. .« Увага кожної нації і кожного народу до самовираження <. несе в собі досить інтенсивний заряд творчості. Без любові до рідної землі, яку оспівує художник, неможливе ут­вердження мистецтва. Етнічне допомагає організуватись і самовиявитися саме тим рисам, які виражають ознаки колориту, самобутності, органічної єдності з джерелами життя. В етнічному зафіксована певна сталість, модель, те, що можна було б назвати генетичним фондом культу-

² Горбачов Дмитро, Найден Олександр. Малевич мужицький // Хро-ніка-2000. К., 1993. № 3—4 (5—6). С 221—222.

ри. Етнічне реалізуєсебе в національній специфіці мис­тецтва.

Національне — це категорія, яка більше характеризує певні правові та державотворчі відносини. Вона повХязана" з суб'єктивним усвідомленням і діями. В етнічному має місце певний детермінізм належності до власного етносу, історії, звичаїв. Етнічне має давнішу історію, ніж націо­нальне, яке розвивалося на своїй базовій основі і повіяза-не з етногенезом усієї культури. Національне — це відпо­відна форма прояву етнічного, що орієнтоване до певних цивілізаційних еволюційних процесів. Отже, за своїм істо­ричним обсягом етнічне ширше за національне. Лише на досить розвиненій основі, що виявила себе в повному обсязі, може з'явитися національна культура.

Що нам дає поняття етнічного, введення якого.. в аналіз мистецтва не має такої традиції, як це було в історії естетичної думки у зіставленні національного та інтернаціонального? Аналіз етнічного дає насамперед можливість розглянути особливості певної спільності, пов'язаної з розвитком мистецтва, що було характерним для значного історичного відрізку часу; це також розши­рює ареал ознак, куди можуть включатися географічні умови, специфіка формування культур; це також певний генетичний код етносу. Прагнучи знайти спосіб зіставлен­ня етнічного, національного і загальнолюдського в куль­турних цінностях, вчені виділяють передусім особливість першого, тобто етносу, та його несхожість («межу») з національним — воно більш пов'язане з природженими, позаособистісними зусиллями. До етносу не можна прилу­чити себе за власною' потребою. Етнічне не є розчленова­ним по відношенню до всього колективу і належить йому. Нації, стверджують теоретики, виникають внаслідок «атомізації» етнічної однорідності на рівні індивідуальних самовизначеностей, не обов'язково пов'язаних між собою кровною спорідненістю, єдністю походження і способом життя, а власне громадянськими відносинами, де «кожен духовно і соціально незалежна від інших істота». Нація не заперечує етносу, піднімаючи його до наступного рівня, де незрівнянно розвинутішою стає свобода індивіда. Саме на цій особливості необхідно наголосити: від певної етнічної скутості індивіда — до утворення «більш широкої системи норм, цінностей і символів, які мають субетнічне, націо­нальне значення», входячи тим самим до інших рівнів спільностей — загальнолюдських. У здобутках кожної нації, «створюваних її художниками, мислителями, вчени-

ми^ завжди міститься не лише суто національний, а й загально-людський момент, те, що набуває сенсу для людини кожної нації. Загальнолюдське не заперечує наці­онального, а вперше дає про себе знати, виявляє себе у формі національного» ³.

Що ж стосується загальнолюдського, то воно не по­винне обмежуватися лише глобальною чи планетарною тематикою у мистецтві, як, скажімо, екологія для нашого сторіччя. Це може бути й інтимна лірика, і соціальна драма, і навіть конкретний факт, у якому сфокусовано питання, що торкаються живих струн переживання люди­ни, її захоплень, ідей, особистого її життя. І все ж тут буде світ, який виявляється не чужим для сприйняття іншими. Тому що є не лише загальномасштабний інтерес, є сам світ людини, який стосується трьох вимірів її екзистенції, причому виміри ці можуть настільки між собою перегукуватися (пересікатися), що утворюється безкінечність: світ природи в її космічній безкінечності та присутність в самій же моральній усвідомленості себе по відношенню до всього створеного і сущого і вже цим самим дивовижного; світ соціуму та міжособистісних взає­мин; ціла, нарешті, безодня світу особистісного «Я».

Загальнолюдське у мистецтво приходить через етнічне та національне. Бо як не існує повної ізольованості самої в собі етнічної одиниці, що якимось чином не включала­ся б в загальноісторичні процеси, так не існує і загально­людського поза його конкретним виявом. Те, що з історичної точки зору і певного естетичного досвіду вия­вилось загальноприйнятним як цінність, тобто репрезен­тує поступ людства у його духовно-культурному станов­ленні, належить до загальнолюдських надбань. Виникає запитання: хто ж є тим авторитетом у безпомилковій оцінці, хто має конкретно визначити належність явища мистецтва саме до найбільш представницького його трак­тування? Звичайно, можна назвати чимало творів та імен, які, належачи своєму народові-етносу, водночас символі­зують собою цінності всього людства. Проте надто звуже­ним був би в цьому вибір загальнолюдських інтересів. Слід, мабуть, вважати, що кожна етнічна грань в загаль­ному вселюдському художньому процесі несе в собі озна­ки тієї ж всезагальності. І тут ми не повинні говорити про

³ Степин В. С, Гусейнов А. А., Межуев В. М., Толстых В. И. От классовых приоритетов к общечеловеческим ценностям // Квинтэссен­ция: Философский альманах. М., 1992. С. 15.

якусь вибірковість, елітарність чи надвартісні ознаки — є певна спільність загальноісторичного розвитку, куди включено всі регіони, етнічні, національні чи міжнаціо­нальні спільності. Це питання не просто абстрактних зіставлень загального й окремого чи їх тотожностей. Йдеться про розвиток людської цивілізації та її надбань саме завдяки неповторним формам виникнення, станов­лення і певної реалізації етнокультурного явища, до якого належить мистецтво. Зважимо на діалектичність і дина­мізм зв'язку мистецтва й етносу в контексті його змін і утвердження цивілізацій. Мистецтво допомагає етнічно- _t му самовиявленню певної суспільності людей, але ж воно є, у свою чергу, не випадковим даром історії, а саме закономірним підсумком всього попереднього досвіду і духовного ущільнення культури.

Повернімося до практики — як же співвідносяться між собою етнічне, національне і загальнолюдське у мистецт­ві? Відкривається досить складна, а можливо й драматич­на картина. Насамперед не стільки в сфері творчості, де продовжує здійснюватися той же принцип перенесення надбань художньої культури світових рівнів в особистіс-ній, етнічно і національно зумовленій творчості окремого митця. Міра співвідношень різна і залежить від сили впливу етнічних традицій, світогляду, особистих уподо­бань художника. Сила національної специфіки світо­сприймання, почуття патріотизму, зітканість мистецтва з тієї художньої мови, яка є мовою світосприймання, мента-літетних рис у будь-якому виді мистецтва і, звичайно ж, у мистецтві слова, що належить до національних утво­рень,— усе це продовжує визначати тип художнього мис­лення і досягнень культури. З іншого боку, сама історія диктує обов'язковість урахування художнього процесу як цілого. Драматизм же полягає в тому, що чим більше духовно-мистецьких цінностей створює людство, тим біль­ше загальні його здобутки залишаються складними для освоєння і сприйняття їх. Причин тут багато. Різного роду обмеження, зокрема територіальні і мовно-світоглядні, класові та інші, а також усілякі зумовленості існували протягом усіх періодів «художньої цивілізації». Крім того, загальнолюдське завжди було якоюсь мірою відносним щодо можливостей осягнення його кожною людиною.

Загальнолюдське, а отже, вічне залишається в мис­тецтві не своєю зовнішньою атрибутикою, не стільки, так би мовити, верхнім шаром, скільки тим, що становить глибину вираженої думки, нерідко прихованої від само-

впевненості оцінки її.Митець може вести навіть своєрідну гру, вдаючи веселу безтурботність, гротеск, алогізм і парадокс, за якими прочитується зовсім інший змістовний контекст. Саме через цю свою абстрагованість і алегоризм прихованого зміст нерідко набуває тієї всеосяжності, яка незмірно розширює діапазон світосприймань. Поняттяелі­тарності і доступності лише для посвячених, ерудованих у певному розумінні досить спірне, як і різного родупоняття «загалу», «маси», «пересічності». Є глибинна народна мудрість, притаманна справжності людського як у творенні цінностей життя, так і в його естетично-мораль­ному осягненні. Характерно, що саме на обставину спів­відношення відкритого і прихованого смислового сенсу мистецтва звернув увагу Андрій Бєлий, який, як відомо, крім різнобічної поетично-мистецької спадщини залишив широку панораму ідей про літературу, творчість, художні напрями. Щоправда, сучасне, нове мистецтво, яким його бачив і розумів один із засновників російського символіз­му, становить, на думку автора, третій тип зв'язку змістовних сутностей, руйнуючи класичну гармонію міжними. «Геніальні класичні твори,— писав А. Бєлий,— ма­ють дві сторони: лицеву, в якій дається його доступна форма, і внутрішню; про останню існують лише натяки, зрозумілі вибраним... Всі одноголосно називають «Фаус­та» геніальним твором мистецтва, тим часом теософські безодні «Фауста» часто приховані від сучасних любителів всіляких безодень — прихильників нового мистецтва». Покликання нового мистецтва А. Бєлий вбачає не вгармонії форм, а в наочному з'ясуванні глибин, духу, внаслідок чого воно «кричить, заявляє, запрошує задума­тися там, де класичне мистецтво повертало спину до «малих сих»... Мистецтво повинне вчити бачити Вічне» ⁴. Проблема загальнолюдських цінностей поступово ви­рішувалася, проходячи всебічне випробування усією істо­рією, їїприсутність, можливо вже в іншій якості, відчутна й понині. Чимало було зміщень і гіпербол, коли груповий, індивідуалістичний чи якийсь інший інтерес, включаючи і класово зорієнтований, видавав себе за загальнолюдську мету. Найзначніші за своїм впливом на мільйонні маси релігійні системи (християнство, магометанське вчення, буддизм) виступали не інакше, як від імені загальнолюд­ського спасіння та заклопотаності дотриманням тих релі­гійних, екзистенційних і моральних норм, які мали сприй-

матися в контексті абсолютної і всеєдиної істини, Відпо­відну аналогію можна провести і з мистецтвом.

Всезагальне — це і є вселюдське у мистецтві, здатному охопити широкий світ життя, переходячи будь-які кордо­ни, перемагаючи час і простір у своєму бутті. Наскільки важливими залишаються ті національні основи чи етнічні ознаки, без яких мистецтво не здатне сформуватись у власну неповторну самобутність, настільки ж воно стає привабливим з точки зору присутності в ньому непересіч­ного, абсолютної духовної цінності. За певних історичних умов етнічне стає навіть більш прихованим як конкрет­ність якогось явища, але зберігає в собі заряд загально­людських духовних устремлінь, які мають спільність у прочитанні і сприйнятті, забарвлених особливим колори­том відчуття і пізнання. Якби не було у мистецтва саме цієї здатності бути у своїй іманентній якості загальнодо­ступним, то багато з творів, що увібрали в себе естетич­ний досвід різних часів і етносів, просто залишились би недосяжними для їх розуміння і сприйняття.

За межами України добре знають про школу мистецт­ва живопису майстрів Бойчуків. Це блискуча сторінка художньої культури XX ст. Водночас настільки ж вона і трагічна, бо зазнала відчутної поруйнованості, була на довгий час виключена з духовного життя нації. Один з представників цієї плеяди живописець Михайло Бойчук так висловився щодо життя мистецтва у двох просто­рах — місцевому і вселюдському: «Мистецтво шукає собі грунт у того народу, де воно розвивається (в даному разі), але як тільки твір мистецтва виростає, він робиться інтернаціональним». «Хіба хто-небудь може простежити за тими широкими просторами, де мистецтво застосову­ється, і що за майстри творять; це як вода — вона всюди проходить і для всіх однакова». Мистецтво не зупиняється «де-небудь і на чому-небудь». «Воно йде, рухається, про­ходить всі народи і тільки в кожнім своєрідно прояв­ляється» ⁵.

Висловлені митцем міркування важливі в усіх відно­шеннях. Але звернімо увагу на самий підхід. Мистецт-

 

■* Белый А. Символизм как миропонимание. М., 1994. С. 247.

⁵ Бойчук М. Думки про мистецтво//Живописна Україна. 1992. № 1-2. С 42.

во -^ єдине, його рух у глибину і Ширину ■— єдиний. Воно, як і сама" природа, дароване людині вічністю, щоб у конкретному часі і за конкретних історично й етнічно зумовлених обставин проявити себе в кожному разі по-особливому. Тут цілком доречним є логічний понятійний зв'язок, за яким — закономірність: одиничне, особливе і загальне. Мистецтво всезагальне і водночас всеедине як цілісність, відокремлені ланки його мають не лише зовні спостережуваний зв'язок, а й глибинно прихований, що грунтується на законі спільності безкінечного, багатства тонів, кольорів і звуків, національно видобутих кожним народом. А ось і ще одна думка М. Бойчука. Починаючи нову епоху в пошуках шляхів, митець повинен у художній спадщині всіх віків і всіх народів відшукувати досконалі твори, осягати їх, аналізувати, тобто уподібнитися музи­кантові, що «переграє» музичні твори минувшини.

Проникненню у всесвіт буття людського духу найдина-мічніших форм мистецтва сприяє сама історія. То правда, що мистецтво допомагає народам порозумітися; обмінюю­чись національно-етнічними культурними цінностями,, людство взаємозбагачується, бо художня мова загально­людських інтересів звернена до мудрості і світлих почут­тів, що є найвищим сенсом спілкування і співжиття народів різних рас і континентів. Однак історія не завжди сприяє тому, щоб мистецтво дедалі більше набувало саме тих рис і властивостей, які б стали, так би мовити, на добро спрямованим кодом нової цивілізації. На жаль, проникнення в останню абстрагованих технологій, тира­жування, холодного раціоналізму, емоційного збайдужен-ня і відчуженості є своєрідним парадоксом — загальнолю­дським стає те, що різко зменшує присутність особистісно-іо співпереживання. Звичайно, ми берем якусь окрему грань загального процесу, який містить у собі і протилеж­ні ознаки. Однак непоодинокими є судження, які заслуго­вують осмислення саме в контексті розуміння історії як чинника у творенні того загального, що визначає певну тенденцію культури. Мається на увазі вселюдська культу­ра без самої субстанції людини і приниженої функції мистецтва. За словами відомого дослідника Карла Яспер-са, мистецтво стали замінювати «лише сенсації». В ньому відсутнє те, що було властиве для епох «безсумнівної моральної субстанції — зв'язок змісту». «Вираження його сутності — хаос, незважаючи на зовнішнє вміння. Існу­вання бачить у ньому лише свою вітальність або запере­чення його, воно здобуває ілюзії іншого існування: роман-

тику техніки, уяву форми, багатство в достатку насолод, пригоди і злочини, веселу нісенітницю і життя, яке в безглуздому ризику мовби долає саме себе» ⁶.

Виміри вселюдського в художньому самоосмисленні досить різні і якщо спробувати їх систематизувати, то перед нами постане картина з більш чи менш окресленими ознаками універсальності. Необхідно насамперед зазначи­ти, що вселюдське у мистецтві за своїм змістом має об'єктивний характер і грунтується на всезагальності об'єктивного історичного процесу.

З урахуванням етнічних чи національних особливостей мистецтво розвивалось у загальнолюдському масштабі, маючи дивовижну схожість у своєму пластичному дина­мізмі, своєрідній абстрагованості умовно ритуальних зна­чимостей і синкретизму. Будь-який з історичних періодів ніс у собі те спільне, що могло визначити домінантність змісту і форми. Вплив християнізації і писемності, «пере­селення народів», кочові міграційні штурми, завойовниць­кі рейди вглиб чужих країв постійно руйнували етнічно чисті спільності як у культурі в цілому, так і в мистецтві. Україна в своєму національному самовизначенні та етніч­ній консолідації лишалась значною мірою тією відкритою системою, де формувалися на перехресті цивілізацій і відроджених історій саме ті властивості, які допомагали зберегти і розвинути етнічну самобутність і водночас увійти в загальносвітовий ренесансний процес.

Чому так рішуче висувається теза про національні традиції як живий імпульс мистецтва? Ні, то не чиєсь особисте побажання, хоч увесь процес існування націо­нального в мистецтві реалізує себе в прагненнях і меті художника як особистості. Тут скоріш діє об'єктивний закон мистецтва, звернений до народних джерел,, утвореної системи символів, знаків метафоричної будови мислення, інтонаційності в найтонкіших виявах душі на­роду. Мистецтво живиться ферментами народної культу­ри, яка складається з нинішнього, минулого та ідеалів, спрямованих у майбутнє. В самій природі мистецтва закладена здатність в загальній системі культури етичні сторони пізнання світу перетворювати в естетичні, одинич­не — в загальне, національне — в загальнолюдське.

Етнічне, національне та загальнолюдське в мистецтві співвідносяться між собою і в тому, як використовуються художньо-мовні засоби. Адже кожне нове художнє від-

⁶ Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991. С. 368—369.

криття, для того щоб стати справжнім надбанням, повин­не виявитися саме тим, яке несе в собі суттєвий елемент загальнолюдського. Є закони в мистецтві, вихід за які порушує сати справжнім надбанням, повин­не виявитися саме тим, яке несе в собі суттєвий елемент загальнолюдського. Є закони в мистецтві, вихід за які порушує саму його сутність і структуру. Навіть загальна технологія побудови твору, маючи абстраговані спільні властивості, може використовуватися творцем чітко вира­женими етнічною і національною ознаками щодо змісту, стильових особливостей, традицій світосприймання куль­турних цінностей. Зароджуючись на власній етнічно-ба­зисній основі, мистецтво як єдине і цілісне явище у структурі духовного поступу людства незмінно зазнавало впливу міжетнічних зв'язків і міграційного руху. В своїй прагенетичній передумові, еволюційності розвитку ху­дожньо-метафоричного світосприймання мистецтво не­змінно зберігає в собі елемент загальнолюдського.

Р о з д і л IX

ІСТОРИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ

ХУДОЖНЬОГО РОЗВИТКУ