ПРО ДРУГУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться.

Плач, про який говориться у другій заповіді блаженства, є, на­самперед, істинна скорбота серця і сльози покаяння за вчинені на­ми гріхи, за наші провини перед милосердним Богом (наприклад, плач апостола Петра після відступництва).

"Бо печаль заради Бога породжує незмінне покаяння на спасіння, а печаль мирська викликає смерть", - говорить апостол Павло (2 Кор. 7, 10).

Можуть бути духовно благодійними і скорбота, і сльози, викли­кані нещастями, які спіткали нас, наприклад, смертю дорогих нам людей (Сам Христос просльозився при смерті Лазаря), якщо тільки ці скорбота і сльози пройняті вірою й упованням, терпінням і відданістю волі Божій. Тим більше до блаженства можуть вести скорбота і сльози, викликані співчуттям до нещастя ближнього, якщо ці сльози щирі й супроводжуються ділами християнського милосердя та любові.

Печаллю ж світу цього називається печаль без надії на Бога, яка виникає не від усвідомлення своєї гріховності перед Господом, а від нездійсненності честолюбних, владолюбних і корисливих прагнень. Така печаль через зневір'я і відчай веде до смерті ду­ховної, іноді й до тілесної (самовбивство). Приклад такої печалі -Іуда Іскаріотський, який зрадив Христа Спасителя.

У нагороду тим, що плачуть, Господь обіцяє, що вони втішать­ся, - отримають прощення гріхів, а через це - внутрішнє заспо­коєння, отримають і вічну радість, тобто вічне блаженство.

ПРО ТРЕТЮ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА