P/S “Дівчинка із голубими оченятами»

Моє життя окутане туманом воно як мить моїх страждань. Як темна ніч і повний місять на нього виє чорний вовк. А лише стою на міні і боюсь зробити перший крок, до

Істини, до правди і простягнувши руку протече сльоза невже не має крові лиш плоть і потріскана душа.

Мені хотілося кохати але не так як ви я хотіла чого більшого моя понівечена душа могла б іще пережити одну зраду але серце ні непевне. Лише одним змогла би я пишатись тим що любила і люблю тебе. Моє життя як ходяча клітка в якій є вікна але нажаль нема дверей а ти у клітці цій лиш ключик - надія вже ж напевне мертва.

Хороша мила дівчинка весна така душа як рай. Я така хороша мила ніби чеснота замість крові. А серце таке велике не мов би в нього поміститься весь світ.

Навіщо ж смерті хочеш ти в злетівши з висоти надієшся летіти розправиш крила й полетиш та ні впадеш і розіб’єшся а над тобою буде його ніжний крик. Останній подих свій йому ти подаруєш торкнешся ти обличчя ти його і ніжно прошепочеш я люблю а він заплаче адже зрозуміє що любить але пізно ти йдеш він не хоче відпускати але ти все одно підеш залишивши йому на згадку темну ніч повний місяць і чорного вовка який буде вити і падатиме дощ не мов оплакує чиюсь утрату твою утрату він оплакує.

А ти твоя душа не вільна ти в світі нашому затрималась бо не залишиш ти його ніколи саму тушки проберешся між час і простір в його обійми – це міраж. Ти мертва і його не повернути йому погано а ти не можеш допомогти не можеш але тобі потрібне його ніжне слово ВІДПУСТИ. А він не відпустить і ти залишишся страждати одна на цьому світі як мить блаженства янголом будеш ти чорнокрилий ангел це я хороша милість але душа уже не та. Чомусь тепер вже чорна і жорстока ненавистю наповнена доволі за те що не позволила доля бути їм разом за те що забрала найдороще забрала життя.

Хоча воно було окутане туманом зате воно було лиш мить зате щаслива а не вічність в муках самоти.

P/S «Дівчинка із голубими оченятами»

Присвячено. « Дівчинці із голубими оченятами»

13.01.11

Согодні небо плакало і воно так гірко як я. Надворі зима а небо плаче, а чому може тому що йому боляче, боляче так як мені. Воно вірить але розуміє, що ні віри ні надії немає. Лиш я ще досі не можу це зрозуміти.

І час не стоїть на місті він кудись біжить як оцей перехожий. Всі кудись спішать лише я одна стою. . А куди ж мені спішити.( хоча так хочеться.) але немає куди.

Як писав один знайомий поет»Довкола люди наче тіні, виводять свій нічний танок, а я стою тремчу на міні, боюсь зробити перший крок.» отак і я

Напевно боягузка. А може просто я заблукала, і волаю про смерть, хоча сама ж хотіла жити.

Давно себе не розумію але закохуюсь у це небо. Воно таке блакитне але водночас таке сіре, наповнене болем і радістю сльозою і усмішкою, світлом і темрявою. Хочеться злетіти і доторкнутися рукою, відчути тепло те тепло яке колись зігрівало душу .Тепер же та душа холодна, як кубик льоду. Але цей лід можливо розтопити теплим промінчиком щастя, взаємності, і просто любові.

Ти зміг ти розтопив холодну грудку льоду під якою скривалася маленька дівчинка із голубими оченятам. Із оченятами того неба в яке так легко закохатись, але чи закохаєшся в неї ти чи зможеш відчути себе щасливим поруч із нею. А їй же зараз так приємно їй тепло коли ти поруч. І вона просто зараз щаслива вперше вжитті вона відчула себе щасливою.