Правила роботи з науковою літературою

Послідовність пошуку літератури із теми дослідження

Джерела бібліографічної інформації

Зворотньо-хронологічний порядок ознайомлення із літературою

Етапи опрацювання літератури

Спостереження

ПРОСТЕ ( ЗВИЧАЙНЕ ) СПІВУЧАСНЕ ( ВКЛЮЧЕНЕ)

Правила оформлення списку літературних джерел.

Література – наукова праця – науковий етикет - використані, цитовані і (або) рекомендовані літературні джерела – список за алфавітом - алфавітно-хронологічний - у послідовності першого згадування робіт і систематичний.

ІІ. ВІДПОВІДІ ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДО СЕМІНАРСЬКИХ
І ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

Тема 1: «Методологічні основи науково-педагогічних досліджень»

ПЛАН

1.Поняття про методологію, її форми.

2.Філософський рівень методології. Сутність філософського рівня соціальної педагогіки:

А) Філософська «Картина світу» на різних історичних етапах розвитку людства.

Б) Парадигма наукового знання та проблеми соціальної педагогіки.

В) Психологічна картина «Образу людини»

Г) Філософські підстави соціальної педагогіки.

3. Загальнонауковий рівень методології. Загальнонаукові підходи до соціально-педагогічних досліджень (див. вислані додаткові матеріали)

4. Конкретно-науковий рівень методології соціально-педагогічних досліджень.

5. Рівень технологічної методології науково-педагогічних досліджень.

1. Методологія розуміється як певна система методів, які застосовуються в процесі пізнання в межах тієї або іншої науки, тобто методологія розглядається як частина конкретної науки. З іншого боку, методологія виступає як сукупність основних філософських положень, які відображають первинні гносеологічні концепції формування й аналізу наукового знання. В цьому визначенні підкреслюється філософський характер розуміння методології. У загальному плані розрізняють філософську і спеціально-наукову методологію. Методологічна основа – це науковий фундамент, з позиції якого дається пояснення основних наукових явищ і розкриваються їх закономірності. Слово-термін «методологія» (від грец. Methodos - дослідження і logos - знання) позначає вчення про науковий метод пізнання, а також сукупність методів, що застосовуються у будь-якій науці. Методологія - це спосіб дослідження явищ, підхід до досліджуваних явищ, планомірний шлях наукового пізнання і встановлення істини. Методологія – це вчення про найбільш загальні принципи, структуру, логічну організацію, методи та засоби пізнання і перетворення навколишнього світу. Методологічне знання може виступати або в дескриптивній (описовій), або у прескриптивній (нормативній) формі.

Дескриптивна форма методологічного знання, або дескриптивна методологія, - це вчення про структуру наукового знання, закономірності наукового пізнання; орієнтир в процесі нових досліджень; ретроспективний (звернення до минулого) опис реалізованих процесів наукового пізнання.

Прескриптивна форма методологічного знання, або прескриптивна методологія, - це вчення про регуляцію діяльності наукового пізнання; нормативний компонент методології, пов'язаний з конституцією і розробкою позитивних рекомендацій і правил здійснення наукової діяльності.

2.Нині існують різні філософські вчення (напрямки), які слугують методологією різних наук, у тому числі й педагогіки: екзистенціалізм, прагматизм, діалектичний матеріалізм, неотомізм, неопозитивізм та інші.

1.) Екзистенціалізм (від лат. existencia - існування) або філософія існування, переживання людиною свого буття в світі – впливовий філософський напрям, що визначає особистість найвищою цінністю. Його основні представники - М.О.Бердяєв, Л.І.Шестов (Росія), М. Хайдегер, К. Ясперс (Німеччина), Ж.Сартр, А.Камю (Франція), Е.Брейзах, П.Тілліх (США) та інші. Основне поняття екзистенціалізму – існування (екзистенція) – індивідуальне буття людини, заглибленої в своє "Я". Для екзистенціалістів об'єктивний світ існує лише завдяки буттю суб'єкта (людини, що пізнає зовнішній світ (об'єкт) і діє на нього з метою підпорядкування своїм інтересам). Вони заперечують існування об'єктивного знання і об'єктивних істин. Зовнішній світ такий, яким його сприймає внутрішнє "Я" індивідуума.

Кожна особистість - неповторна, унікальна особа. Кожна людина - носій своєї духовності. В сучасному повному тривог світі людське існування перебуває під постійною загрозою; зберігати, розвивати і реалізувати своє "Я" стає все складніше. Людина всюди і завжди одинока, ізольована, приречена на існування у ворожому для неї середовищі. Суспільство завдає великого збитку духовній самостійності особистості, оскільки соціальні інститути спрямовані на уніфікацію особистості, її поведінки. Кожна людина сама створює свій світ таким, яким вона бажає його бачити. Педагогіка екзистенціалізму відрізняється яскравістю кількох напрямів. Об'єднує їх загальна недовіра до педагогічної теорії, завдань і можливостей виховання. Екзистенціалісти вважають непотрібними навчальні плани, програми, необхідність пошуку особливих методів і прийомів виховання. Життя, природа і інтуїція - важливі чинники, що допомагають вихованцям і їх наставникам безпомилково визначають шляхи самореалізації особистості. Найвидатніші представник сучасної педагогіки екзистенціалізму Дж.Кнеллер, К.Гоулд, Е.Брейза (США), У.Баррет (Англія), М.Марсель (Франція), О.Больнс (Німеччина), А.Фалліка (Італія) центром виховного впливу вважають досвідомість: настрій, почуття, імпульси, інтуїція людини - це головне, а свідомість, інтелект, логіка мають другорядне значення. Потрібно допомогти особистості самовиразитися як природній індивідуальності. На думку екзистенціалістів, самобутності особистості особливо шкодить колектив, який перетворює людину у "стадну тварину", поневолює і гнітить її "Я". Учителю належить своєрідна роль. Він зобов'язаний, перш за все, піклуватися про створення вільної атмосфери, не обмежувати процес самовираження особистості.

Мета школи і полягає в тому, щоб навчити учнів "творити себе як особистість, вчити їх так, щоб вони створювали себе".

Оскільки цінність знань визначається тим, наскільки вони важливі для конкретної особи, то вчитель повинен дати учневі повну свободу в їх засвоєнні. Учень сам визначає зміст навчальних речей і явищ. При цьому провідну роль відіграє не розум, а почуття, віра. Екзистенціалізм є філософською основою індивідуалізації навчання.

2.) Прагматизм (від грецького "прагма" - діло), як філософська течія, виник на рубежі XIX - XX ст. Як філософсько-педагогічний напрям, передбачає зближення виховання з життям, досягнення мети виховання в практичній діяльності. Засновники прагматичної теорії Ч.Пірс (1839 - 1914) і У. Джеймс (1842 - 1930) претендували на створення нової філософії, що стала б над ідеалізмом і матеріалізмом. Ідеї ранніх прагматистів розвинув американський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859 - 1952), узагальнивши їх в систему, яку назвав інструменталізмом. Він вважається засновником прагматичної педагогіки, яка здійснювала і продовжує здійснювати великий вплив на шкільну освіту багатьох країн і, в першу чергу, США.

return false">ссылка скрыта

Основні положення цієї системи наступні. Школа не повинна бути відірвана від життя, навчання - від виховання. В навчально-виховному процесі необхідно спиратися на власну активність учнів, розвивати її і стимулювати. Виховання й навчання здійснюються не в теоретичних формах, а в процесі виконання конкретних практичній дій, де діти не тільки пізнають світ, але й навчаються працювати, разом долати труднощі. Така школа може виховувати людей, добре пристосованих до життя. У своїх педагогічних працях Дж. Дьюї, критикуючи стару, схоластичну школу, висунув ряд важливих принципів навчання й виховання; розвиток активності дітей і пробуджений інтересу як мотиву навчання дитини та ін.

Ґрунтуючись на базове поняття прагматизму "досвід", Дж. Дьюї оголосив індивідуальний досвід дитини основою навчального процесу. Мета виховання, на його думку, зводиться до процесу "самовияву даних дитині від народження інстинктів і нахилів". З позиції індивідуального досвіду Дж. Дьюї і його послідовники (Т.Брамельд, А.Маслоу, Е.Келлі й ін.), розглядаючи питання морального виховання, стверджували, що людина не повинна керуватись у своїй поведінці якими-небудь заздалегідь сформульованими принципами і правилами, а вести себе так, як диктує їй дана ситуація і визначена мета. Моральне все, що допомагає досягненню успіху.

У 60-х роках XX століття філософія прагматизму і педагогіка, що на неї спиралася, втратили свою популярність. Прикладна спрямованість навчально-виховного процесу у відповідності з ідеями Дж. Дьюї не сприяла підвищенню якості навчання й виховання. В умовах НТР виникла потреба в людях з більш міцними, впорядкованими знаннями і принципами поведінки. Це обумовило модернізацію класичного прагматизму, який і відродився в 70-х роках під гаслом неопрагматизму. Методологічні засади Дж. Дьюї були доповнені новими принципами.

Головна сутність, неопрагматичної концепції виховання передбачає самоутвердження особистості, повну свободу її вчинків і оцінок. В такій поведінці неопрагматики вбачали джерело активності й оптимізму особистості, оскільки у своїх діях вона нічим не обмежена, керується лише своїми бажаннями, власною волею. Неопрагматизм і нині залишається провідним напрямком американської педагогіки.

3.) Великі відкриття у галузі природничих наук на межі XIX -XX ст. обумовили появу в філософії нового напрямку – позитивізму. Для його представників - видатних вчених-природодослідників, які намагалися по-філософськи осмислити наукові досягнення, характерна абсолютизація природничих наук і їх методів. Для позитивістів надійним є лише те, що отримано за допомогою кількісних методів. Вони оголосили псевдонауковими проблеми, пов'язані з класовою боротьбою, з розвитком суспільства, соціальними суперечностями. Позитивісти визнають наукою лише математику і природознавство, а суспільствознавство називають міфологією. Видатні фізики, хіміки, математики, що дотримувалися позицій неопозитивізму, виявили великий вплив на перебудову змісту природничо-математичної освіти в 60-70-х роках XX століття, надаючи перевагу методам пізнання і головне "не знанням, а методам їх надбання".

4) Неопозитивізм – філософсько-педагогічний напрям, що намагається осмислити комплекс явищ, висунутих НТР; зародився на етичних ідеях Платона, Аристотеля, Юма, Канта. Сучасний педагогічний неопозитивізм здебільшого називають "новим гуманізмом". Найвідоміші представники – П.Херес, Дж. Вільсон, Р.С. Пітерс, А. Харіс, М. Уорнок, Л. Кольберг та інші.

На думку неопозитивістів, виховання повинно бути позбавлене світоглядних ідей, бо соціальне життя в умовах НТР потребує "раціонального мислення", а не ідеології. Головну увагу потрібно приділяти розвитку інтелекту, а завдання виховання - формувати раціонально мислячу людину, розвивати людське "Я". Гуманізація системи виховання - головний засіб утвердження в усіх сферах життя суспільної справедливості як найвищого принципу відносин між людьми. Педагогіка неопозитивізму має багато плідних ідей. її вплив відчувається у перебудові виховних систем багатьох країн світу.

5) Неотомізм - релігійне філософське вчення, що отримало свою назву від імені католицького богослова Фоми Аквінського (Томаса Аквіната, 1225 - 1274), який з метою зміцнення впливу церкви на людей визнавав розум як засіб, необхідний для доведення релігійних догм.

Неотомісти визнають існування об'єктивної реальності, але вважають її залежною від волі Бога. Розвиваючи ідеї середньовічного філософа в сучасних умовах, вони враховують той факт, що наукові знання міцно ввійшли в життя людей. Але світ для них роздвоєний на матеріальний і духовний. Матеріальний світ - світ "нижчого рангу", "він мертвий", "не має мети і суті", його вивченням займається наука. Збираючи емпіричні дані, наука все ж виявляється нездатною розкрити сутність світу, оскільки вона визначена Богом. Тому, стверджують неотомісти, вища істина пізнається тільки "надрозумом", засобами наближення до Бога.

Сучасну педагогічну концепцію неотомізму виклав відомий французький філософ Ж. Марітен, а також видатні представники католицької педагогіки - У. Каннінгам, У. Макгакен (США), М. Казотгі, М. Стефаніні (Італія), В. фон Ловеніх (ФРН), Р. Лівігстон (Англія), Є. Жильсон (Франція), які доводять провідну роль релігії у вихованні підростаючого покоління. В їх творах міститься різка критика моральних норм у сучасному світі. Вони вказують на зростання злочинності, жорстокості, наркоманії, які обумовлюють деструкцію суспільства. Людина, стверджує Ж.Марітен, дуалістична, в ній містяться два світи - фізичний і духовний. Останній багатший, благородніший і має більш високу цінність. Це світ Бога, створений для вічного життя.

Неотомісти звинувачують школу в надмірному раціоналізмі і забутті "досвідомого", в якому нібито знаходяться джерела любові, щастя, свободи і змісту життя. Тому вся система навчання й виховання, на їхню думку, повинна бути спрямована на розвиток "досвідомого" прагнення наблизитись до Бога. Педагогіка неотомізму утверджує виховання загальнолюдських чеснот: доброти, гуманізму, чесності, любові, самопожертви і т. п. Тільки ці якості, як вважають неотомісти, можуть ще врятувати цивілізацію, що прямує до самознищення.

Для привернення до своєї віри неотомісти використовують несприятливу екологічну ситуацію, ідеї неотомістів знаходять відгук у серцях все більшого числа людей. Не дивно, що мережа навчальних закладів релігійного характеру систематично розширюється.

6). Біхевіоризм (від лат. behavior — поведінка) – психолого-педагогічна концепція технократичного виховання, під яким розуміють виховання, що ґрунтується на найновіших досягненнях науки про людину, використанні сучасних методів дослідження її інтересів, потреб, здібностей, факторів, що детермінують поведінку.

Провідна ідея необіхевіоризму стосовно виховання полягає в тому, що людська поведінка - керований процес. Вона обумовлена певними стимулами і потребує позитивного схвалення. Для того, щоб виховати певну поведінку, потрібно підібрати дійові стимули і правильно їх застосувати. Критерій моральності пов'язаний із системою стимулів, із схваленням чи несхваленням вчинків людини. Моральні якості людини теж повністю визначаються обставинами, використаними стимулами. Моральне удосконалення людини полягає у вмінні найкращим чином пристосуватися до оточуючого середовища, причому характер цього пристосування нічим не відрізняється від пристосувань біологічних організмів до природи.

7.) Діалектичний матеріалізм як філософське вчення про найбільш загальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення зародився в 40-60-х роках XIX ст., розповсюдження отримав у XX ст., особливо в країнах соціалізму. Найбільш визначні його представники – К.Маркс і Ф.Енгельс поширили матеріалізм на суспільство, обґрунтували роль суспільної практики в пізнанні, органічно поєднали матеріалізм і діалектику.

Основні положення діалектичного матеріалізму: матерія первинна, а свідомість вторинна; вона виникає в результаті розвитку матерії (мозку людини) і є його продуктом (принцип матеріалістичного монізму): явища об'єктивного світу і свідомості причинно-обумовлені, оскільки взаємопов'язані і взаємозалежні (принцип детермінізму), всі предмети і явища перебувають у стані руху, розвиваються й змінюються (принцип розвитку).

У філософії діалектичного матеріалізму важливе місце займають закони діалектики: переходу кількісних змін у якісні, єдності й боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Діалектико-матеріалістична педагогіка трактує особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин. її розвиток детермінований зовнішніми обставинами і природною організацією людини. Провідну роль у розвитку особистості відіграє виховання, що є складним соціальним процесом, має історичний і класовий характер. Особистість і діяльність людини перебувають в єдності. Особистість проявляється і формується в діяльності.

Визначення філософського рівня методології педагогіки сьогодні є однією з актуальних її проблем.

А) Розглядаючи історичний аспект, можна виділити три основних етапи в розвитку предмета філософії. Перший етап - давня філософія, як сукупна мудрість людства, містила в собі зачатки всіх наукових знань, отже, її предметом були загальні і конкретні закони буття, відомі в той час. Філософ - мудрець був тоді і математиком, і астрономом, і лікарем, і істориком. Звідти і вульгарне визначення філософії як "цариці наук" або "науки наук". Другий етап - процес диференціації науки і розпредмечування філософії. Від філософії поступово відгалужувалися і оформлялися у самостійні науки різні області знання, "несучи" із собою частину її предмета. Схематично всю область дослідження науки можна представити у вигляді великого пирога, розділеного на частини. В XIX столітті проблема розпредмечування філософського знання була усвідомлена і знову в філософії почалися пошуки її предмета. Третій етап - (ХІХ-ХХ ст.) характерний різноманітними точками зору на предмет філософії і її статус в системі наукового знання. Тут приведемо лише деякі (багато в чому протилежні) точки зору.

а) Позитивізм вважає предметом філософії аналіз мови науки, зводячи функції філософії до логіки і методології науки (докладніше про це дивіться в темі "Філософія XX століття").

б) Діалектичний матеріалізм визначає філософію як науку про найзагальніші закони буття. Будь-яка наука серед нескінченного різноманіття зв'язків навколишнього світу виділяє і вивчає закони. Закон - це істотний, загальний, необхідний, повторюваний зв'язок між явищами і процесами. Однак у світі існують закони різного ступеня спільності. Філософію, на відміну від інших наук, цікавлять найзагальпіші, універсальні зв'язки буття. Відомий американський фантаст і популяризатор науки Айзек Азімов представляє роль і місце філософії в сучасному науковому знанні в наступному образі. Сучасну науку, стверджує він, можна представити у вигляді великого саду розділеного на окремі ділянки. Кожний хазяїн освоює свою ділянку, знає в ній все до дрібних подробиць, але йому не цікаво, що робиться на ділянці сусіда. Так часто буває, коли фахівці навіть суміжних галузей науки не розуміють один одного, в силу вузької спеціалізації і особливості формалізованої мови тієї або іншої дисципліни. В такій ситуації ще більш необхідний узагальнюючий погляд з висоти або з боку. У цьому і полягає методологічна функція філософії.

в) Ірраціоналістичний напрямок у філософії вважає, що предмета у філософії зовсім немає, тому що вона не наука, а "... мистецтво пізнання в свободі через творчість ідей, які противляться світовий даності і необхідності і проникають у позамежну сутність світу"1. Протиставляючи філософію науці, М.Бердяєв далі пише, що в науці є гірка нужда людини; в філософії - розкіш, надлишок духовних сил. Філософія не менш життєва, чим наука, але ця життєвість творчості пізнання, яке переходить межі даного, а не життєвість пристосування пізнання до даного для самозбереження в ньому... В філософії є щось святкове і для утилітаристів буднів настільки ж марне, як і в мистецтві.

Метод - шлях, спосіб дослідження, пізнання, сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Філософський метод являє собою загальний підхід до вивчення дійсності. В залежності від методологічної традиції виділяються основні типи філософствування: метафізичний і діалектичний; раціоналізм і ірраціоналізм. Підхід до вивчення світу, як це раз і назавжди даного, вивчення об'єкта в статичному стані. Мислення засноване на формальнологічному законі виключеного третього: чи так, чи ні - третього не дано: тяжіє до побудови однозначної, статичної, умоглядної картини світу. Підхід до вивчення світу як процесу (вивчається динаміка об'єкта). Діалектичне мислення, вивчаючи рухливі зв'язки світу, перехід одного в інше допускає єдність протилежностей (і є, і немає - одночасно). В діалектиці картина світу оживає. Філософія в пізнанні світу опирається на розум (ratio), використовуючи форми і методи абстрактного мислення: поняття, судження, висновок, гіпотеза, теорія, індукція, аналіз, синтез і т.п. Філософія в пізнанні позамежної сутності світу опирається не на розум, а користується надраціональними (ірраціональними) способами осягнення істини: любов до істини, інтуїція, медитація, безпосередній зв'язок з космосом, екстрасенсорика і т.п.

Сегодня можно говорить, по крайней мере, о четырех картинах мира.

"Нерасчлененный мир". Человек не отличал себя от мира, проблема души и тела была единой.

"Расчлененная картина мира". Для нее характерна попытка развести человека и мир. Начиная с Платона (428-347 гг. до н.э.), различались две субстанции - душа и тело.

"Человек как субъект жизнедеятельности". Формирование ее (жизнедеятельности) есть результат стремления человека жить не только под влиянием обстоятельств, но и изменять их в своих интересах. Поэтому потребность в описании мира переросла в потребность его объяснения и активного преобразования.

"Человек как приоритет природного мироздания". Это - картина мира завтрашнего дня, системообразующий фактор мира - человек. Мир неосферы, мир жизни человека.

Вся история культуры земной цивилизации содержит конструктивные начала, которые в конечном итоге определяют поступательное ее развитие. Олицетворением жизненных достижений являлись на различных этапах образы культуры Древнего Китая, Древнего Рима, Греции и другие очаги взлетов цивилизации в разных районах Земли на разных исторических этапах.

Картина мира и образ науки во многом определяют характер социальной педагогики как научной дисциплины, позиции конкретного социального педагога и работника, его ориентации, мировоззрение, понимание того, что он хочет, как понимает свою задачу. В этой связи актуализируется вопрос о парадигме научного знания в проблематике социальной педагогики.

Б)Социальная педагогика как специфическая область знания претерпевает большие изменения. Происходит разрушение устоявшихся подходов. В свое время они были сформулированы в логике ньютоно-картезианской парадигмы науки. Сегодня же они связаны с парадигмой новой реальности, которая пришла на смену ньютоно-картезианским представлениям.