Особливості німецького та італійського Просвітництво.

Саме в німецькому просвітництві філософська антропологія поступово оформлялася в самостійну область філософської рефлексії поряд, скажемо, з теорією пізнання чи етикою. Німецькі просвітителі розглядали себе як своєрідних місіонері в розумінні покликаних відкрити людям очі на їхню природу і призначення, направити їх на шлях одухотворюючих істин. Ренесансний ідеал вільної особистості знаходить в епоху просвітництва атрибут загальності: повинен думати не тільки про себе, але і про інших , про своє місце в суспільстві. У центрі їхньої уваги - проблеми найкращого суспільного пристрою, розробка програм суспільних перетворень, максимально відповідних людській природі.

Просвітителі переконані, що всепроникаючий розум - державна риса, що визначає якість людини. Особливо рационалистичне раннє просвітництво. Це століття розумового мислення. Однак поступово настає розчарування. Виникає питання: "чи існують межі разуму?"

У німецькій філософії початок просвітництва зв'язаний з ім'ям Християна Вольфасистематизатора і популяризатора навчання Лейбніца. Вольф вперше в Німеччині створив систему, що охопила основні області філософського знання. Вольфіонці були переконані в тім, що поширення утворення негайно приведе до рішення всіх гострих питань сучасності.

Видним представником вольфіанскої просвітительської філософії у свій ранній, "докритичний" період виступає Иммануіл Кант (1724-1804). У його творчості можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства й загальної "метафізики" до проблеми людини.

Філософською основою гуманізму Гердера було навчання про розвиток, про прогрес людства. Першою спробою викласти це навчання з'явилася робота "Ще одна філософія історії для виховання людства" (1774). У цій роботі, знаходячись у межах теологічних поглядів на походження людського роду і на рушійні сили історії, Гердер висловлює глибокі

Італійські просвітителі перебували під значним впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції. Просвітництво причиною занепаду Італії вважало політичну роздробленість невирішені земельного питання - Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною, та засилля церковних догм у культурному житті. Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ. Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах. Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів,монополії й цехи повинні були бути ліквідовані. Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. У політичній сфері характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". По-різному вони визначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, але сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.