СЛОВОТВІР

Сучасна українська лексика постійно збагачується завдяки творенню нових слів за певними закономірностями. Слово­твір як розділ мовознавства вивчає структуру слів, способи їх творення, словотворчі значення, що виникають у процесі слово­творення. Словотворче значення — це значення, що належить слову в цілому і формально виражається внутрішніми засобами ряду слів певної частини мови. Воно відмінне від лек­сичного та граматичного, не має такого загального характеру і виявляється лише в межах словотворчого типу. Так, слово­творче значення в словах крутизна, жовтизна, новизна вказує на опредмечену ознаку, що подається в основі прикметника, сполучуваного з суфіксом абстрактності -изи. Кожне зі слів має своє лексичне значення, об’єднує їх словотворче значення опредмеченої абстрактної ознаки. Словотворче значення конк­ретизується в лексемі, а категоріальна належність визначається формо- та словотворчими афіксами. Тому словотвір тісно по­ по­в’язаний з лексикологією і граматикою.

Зв’язок словотвору з лексикологією безпосередній: слово­твір збагачує словниковий склад мови на базі сучасного мов­ного матеріалу. Крім того, саме лексичні одиниці мови з точ­ки зору свого морфемного складу, структури і способів дери­вації є конкретним предмето^власне словотвору. Наприк­лад, новЬслойа місяцехід, космонавігація, мовленнєвий виник­ли з елементів, що існували в мові (лексеми сполучаються за допомогою інтерфіксів або за допомогою відомих суфіксів та префіксів). Зв’язок з граматикою полягає в тому, що всі ново­утворені слова оформляються за граматичними законами мови. Так, слова місяцехід, космонавігація увійшли до складу іменників, мовленнсвшХ — до складу прикметників за тради­цією. З⥒язок словотворення з формотворенням виявляється в тому, що творення нових слів часто здійснюється тими сами­ми засобами (наприклад, префіксами і суфіксами), що І тво­рення нових форм. Таким чином, словотворче значення реа­лізується в конкретному слозі, тому основною одиницею сло­вотвору є слово як конструктивне поєднання лексичних і гра­матичних значень.

 

СТРУКТУРА СЛОВА

Усі слова української мови поділяються на слова з непохід­ними та похідними основами. За структурою слово може бути простим, вираженим тільки одним структурним елементом (ліс, путь, мова, ясен), і складним, здатним членуватися на кілька структурних елементів (русим, призов, апріорний). Ці структурні елементи, найменші значеннєві частини слова, називаються морфемами. Кожна морфема має своє значення, особливе призначення в словотворчій структурі слова, зафіксоване тра­диційним місцем у слові. Залежно від значення, функції, харак­теру та місця в структурі слова розрізняються морфеми коре­неві й афіксальні.

Кореневі морфеми становлять лексичне ядро слова. Ко­ренем слова називається неподільна морфема, спільна для всіх споріднених слів, які мають одне лексичне ядро: сад, садо­вий, садівник, садівництво. Кореневі морфеми існують як непо­хідні (гора, коса, озеро, бджола) і як похідні (загір'я, прокіс, бджільник, озерний). Завдяки тому, що корені містять спільне загальне значення багатьох слів, у словотворчій системі україн­ської мови утворюються гнізда споріднених слів. Слова службо­вих частин мови мають тільки кореневу морфему.

Афіксальні морфеми (службові) надають слову додат­кових значень, маючи словотворче або формотворче значення. Словотворчі афікси є засобом творення нових слів; вони поз­бавлені самостійних лексичних значень і виявляють додаткові лексико-граматичні, лексичні та граматичні значення тільки в межах слова або в його формах. Формотворчі афікси утворю­ють форми одного слова. Афіксальні морфеми представлені в мові префіксами (приростками), суфіксами (наростками), інтер­фіксами, постфіксами, флексіями (закінченнями).

Префікс (від лат. ргае — попереду, Лхиз — прикріпле­ний) — службова морфема, що стоїть перед коренем і.творить нове слово: людний — безлюдний, синтетичний — полісинтетич­ний, фермент — антифермент. Особливість префікса як слово­творчої морфеми полягає в тому, що він приєднується до ціло­го слова. Префікси активно утворюють нові дієслова, надаючи словам різноманітних відтінків значень: писати — розписати, недописати, переписати, надписати. Іноді префікси утворюють тільки форми того самого слова, змінюючи вид, ступінь якості, порівняння: гарний — прегарний, писати — написати, кращий — найкращий. За допомогою префіксів творяться нові слова того ж лексико-граматичного розряду (іменник —> іменник, прикмет­ник —> прикметник, дієслово дієслово). Префікси утворюють нові слова разом з суфіксами, постфіксами або в комбінації кількох афіксів: авіаконструктор, посередник, приземлення, вдивлятися. На відміну від суфіксів префікси не закріплюються за частинами мови. Вони можуть утворювати і дієслова, і прик­метники, і іменники: пливти — припливти, міський — примісь­кий, єднання — приєднання.

Суфікс (від лат. виЛТіхиз — підставлений, прикріплений) — морфема, що стоїть після кореня і має або словотворче, або формотворче значення. За допомогою суфіксів утворюються нові слова різних частин мови: вітчизна — вітчизняний, ліс — лісовий, завиваїШ — завиванець, косий — косо, асфальт — ас­фальтувати. Суфікси закріплюються за певними частинами мови: існують суфікси, що утворюють іменники, дієслова, при­слівники, прикметники. Значення суфіксів надзвичайно багаті і різноманітні. Вони можуть передавати значення належності (динамівець, перчани), абстрактності (бідність, секретність), ек­спресивності (дівчинонько, дідище, питаннячко), надають певно­го стилістичного забарвлення, позначають жіночий рід, опред- мечену дію (горіння, штормище, теличка). Більшість суфіксів ви­конують у мові словотворчу роль, деякі утворюють форми того самого слова.

Формотворчими виступають суфікси дієслів, ступенів порів­няння прикметників та прислівників, дієприкметників: стриба­ти — стрибнути, низький — нижчий, коротко — коротше, зро­бити — зроблений.

Інтерфікси (від лат. іШе㥳хит — прикріплений між) — сполучні морфеми, що використовуються для зв’язку структур­них частин у складних словах. Інтерфікси об’єднують корені (два І більше) в одне самостійне слово, можуть супроводжувати­ся у творенні нових слів суфіксацією. Найважливіші інтерфікси: а, є, о, у, ох. У складних словах може бути кілька інтерфіксів: медоточивий, словотворення, льоносіносушарка, трьохсотий, со- рокаметровий, грязеводолікарня, самозаймистий, краєзнавчий.

Постфікс (від лат. розШхи$ — прикріплений після) служ­бова морфема, що стоїть у кінці слова після закінчення, має словотворче або формотворче значення. До постфіксів нале­жать частки -сь, -ся, -небудь, -який, -де: читати — вчитатись, підняти — піднятися, будь-який, хто-небудь. Постфікси -сь, -ся, -но можуть утворювати і форми слів: вмивати — вмиватися, піди-но.

Флексія (від лат. Лехіо — згинання, перехід), — службо­ва морфема, що не входить до складу основи, стоїть після суфі­кса або після кореня (у непохідних словах) і виражає відно­шення слів одне до одного у зв’язному мовленні. Флексії виділя­ються тільки в змінюваних словах, оформляються особливим звуком (звуками): книга, гнучкий, лікувати; разом з тим деякі іменники не мають вираженого звуком закінчення в називному відмінку, воно з’являється тільки в непрямих відмінках. Такі флексії називаються нульовими і є граматичними показниками роду, числа, відмінка.

Афікси виконують у мові важливу функцію — поповню­ють лексику новими словами, які утворюються від споріднених слів.

Велике значення у словотворчій структурі має основа слова, зокрема твірна основа, яка може бути похід­ною і непохідною. Основа — це частина слова (без закінчення), що виражає його лексичне значення. Основу мо­жуть складати або лише коренева морфема, або корінь разом з афіксами: ясен, країна, радощі, каченя, річковий.

Непохідна основа не членується на морфеми, не мо­тивується іншою основою. Це первісна основа, а не утворена за допомогою афіксів від споріднених слів. Значення непохідної основи виявляється зіставленням її з предметами та явищами об’єктивної дійсності. Основи слів світлий, понеділок, реле, небо, земля вважаються непохідними, оскільки в мові немає слів, з якими вони співвідносяться за значенням. Лексичні значення цих слів не мотивуються, основи не членуються на складові час­тини.

Похідна основа — це основа, яка членується на мор­феми, за значенням і формою співвідноситься зі спорідненими словами; у складі похідної основи обов’язково має бути корене­ва морфема та хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, інтерфікс, постфікс), який виражає відношення похідної та твір­ної основи: молитовник, підглянути, генетичний, ясно, асфаль­тобетон.

І похідна, і непохідна основи стають твірними в процесі сло­вотворення. Це означає, що кожна з них може утворювати нові слова за допомогою словотворчих афіксів. Твірна осно­ва — це основа (похідна або непохідна), від якої в мові утво­рюються нові слова: холод (непохідна) — холодний (похідна) — холодник; земля (непохідна) — земляний (похідна) — землянка. Кожна з основ є твірною для наступного слова і таким чином утворює цілий ряд дериватів.

Функціонування слів у мові приводить до змін у морфемній будові слова. Основними чинниками зміни структури основи є порушення прямого зіставлення основ. Ці явища називають у мові спрощенням,ускладненням та перерозкла- д о м основ. Спрощення основи — явище, коли зникає межа між двома чи кількома частинами слова або втрачається якась їхня частина. Основи, в яких відбулося спрощення, ста­ють непохідними, не членуються на морфеми. Це пояснюється розривом змістових значень слів у зв’язному мовленні зі змісто­вими значеннями слів, від яких вони утворилися: пиво — пиво, погріб — погріб, сусід — сусід. Перерозклад основ в ідо у - ваеться тоді, коли до кореня приєднуються, зливаючись з ним в одну значеннєву частину, суфікс або префікс, і межа між морфе­мами в словах змінюється. Основа слова, залишаючись похід­ною, членується інакше, ніж раніше: еуд\л\ищ\е — вудл\шц\е, ко- с\ин\к\а — косин\к\а. Ускладненням основи називаєть­ся таке явище, коли непохідна основа починає членуватися на морфеми: з кореня виділяються за структурною аналогією ін­ших слів суфікси, не властиві даному слову: фляжка — фляга, космічний — космос, пленарний — пленум. Слова фляжка, кос­мос, пленум, запозичені з інших мов, мали непохідні основи. За аналогією (тобто під впливом членованих основ певної моделі, в яких виділялися подібні суфікси) непохідні основи починають членуватися всупереч етимології. Так утворилися непохідні ос­нови (яких не було в мові, $ якої вони запозичені) — фляжка (ж-г), космос (космічний), пленум {пленарний).

СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Словниковий склад мови чутливо реагує на життя народу — носія і творця мови. Безпосередньо пов’язаний з різноманітною діяльністю людини в суспільстві, він змінюється весь час. Най­більш активним процесом у розвитку лексики української мови, збагаченні її ресурсів є творення нових слів. Словниковий склад української мови збагачується в основному за рахунок утворен­ня нових слів на базі і з використанням того мовного матеріа­лу, яким послуговується мова. У сучасній українській мові роз­різняються такі способи словотворення: морфологічний, мор- фолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семан- тичний.

 

Морфологічний спосіб словотворення ~~ основний спосіб збагачення словникового складу української мови. Цей спосіб включає афіксацію (суфіксальний, префіксальний, суфіксально- префіксальний, постфіксальний способи), безафіксний спосіб, основоскладання, словоскладання, абревіацію та комбінації за­значених способів.

Суфіксальний спосіб — це творення нового слова за допомогою словотворчого суфікса. Суфіксація — найпродук­тивніший спосіб словотворення іменників, прикметників, ДІЄСЛІВ, прислівників: Чорнобиль — чорнобильський, насторожений — насторожено, фарба — фарбували. Продуктивність суфіксаль­ного способу словотворення визначає й той факт, що в мові для творення різних розрядів слів виробилася певна система суфік­сів — іменникових, прикметникових, дієслівних, прислівни­кових

бог — боженько річка — річечка складка — складочка

лісовий — лісовик ядерний — ядерник веселий — веселун

реактор ~~ ргакторний Народичі — народицький душа — душевний

жебрак — жебракувати учитель — учителювати сухий — сушити

тяжкий — тяжко душевний — душевно рішучий — рішуче

Префіксальний спосіб — це спосіб творення но­вих слів за допомогою спосіб — це спосіб творення но­вих слів за допомогою префіксів. Словотворчий префікс при­єднується до самостійного слова й утворює нові слова тієї ж са­мої частини мови. Префіксальним способом творяться дієслова, прикметники, іменники, прислівники. Кожна з частин мови має свою систему префіксів: гуманний — антигумаиний, рятувати — зарятувати, сила — несила, нині — донині, звук — ультразвук, реальний — нереальний, виконати — недовиконати.

Суфіксально-префіксальний спосіб — це спо­сіб творення похідних слів одночасним додаванням до твірної основи суфікса І префікса: вікно — підвіконня, міль — антимолін, час — сучасний, море — заморський, свиплий — висвітлити, про­спиш — по-простому, шостий — ушосте. Суфіксально-префік- сальним способом утворюються іменники, прикметники, діє­слова, прислівники.

Постфіксальний спосіб — спосіб творення нових слів за допомогою постфіксів ся, -сь, -нєбудь) Використову­ється у творенні дієслів та займенників: умивати ~~ умиватися, взяти — взятися, хто — хто-небудь.

Безафіксний спосіб — це спосіб творення нових слів шляхом «укорочення» твірної основи (усічення морфем). Цим способом творяться іменники від дієслів та прикметників: зеле­ний — зелень, прокосити — прокіс, перекладати — переклад, за­хистити — захист, неучений — неук.

Основоскладання — спосіб утворення нових слів за допомогою інтерфіксів з двох або більше основ повнозначних слів. Цей спосіб є продуктивним для утворення іменників та прикметників: газобалон, чорнозем, морозостійкий, життє­ствердний, чотиригранник, перекотиполе. Слова, утворені спосо­бом основоскладання, можуть супроводжуватися суфіксацією: літописець, землезнавство, полководець, лівобережний, прапоро­носець, першопроходець.

Словоскладання. При словоскладанні слова утворю­ються без інтерфіксів. Показником об’єднання слів в одне по­няття є зафіксований порядок слів, логічне змістове поєднання слів: фільм-опера, ракета-носій, матч-реванш, прес-центр, пічот- інструктор.

Абревіація — спосіб творення слів від усічених основ. Розрізняють кілька типів абревіатур, залежно від того, як утво­рюються ці складноскорочені слова: 1)складовий тип — нові слова утворюються з усічених основ кількох слів: Донбас, універмаг; 2) Ініціальний тип — нові слова утворюють­ся з початкових букв або звуків — слів: вуз, загс, УТН, УНСО, РЄ, ОБСЄ, НА ТО; 3) мішаний тип — нові слова утворю­ються поєднанням усіченої основи одного слова з окремими словами: держадміністрація, держстандарт, завуч, міськрада. Абревіація використовується тільки для творення іменників. Морфологічні типи словотворення — найпоширеніші в україн­ській мові.

Морфолого-синтаксичний спосіб словотворення — це спо­сіб творення нових слів шляхом переходу слів одного грама­тичного класу в інший. При такому словотворенні відбуваєть­ся перехід слова з однієї частини мови в іншу, причому зміню­ються значення І граматичні ознаки слова. Ідеться, таким чи­ном, про субстантивацію (перехід в Іменники), ад’єктивацію (перехід у прикметники), адвербіалізацію (перехід у прислівни­ки), про.номіналізацію (перехід у займенники): вартовий, шам­панське, набережна, весною, правда, господи, одні, тріскучий, лежачий.

Лексико-синтаксичний спосіб словотворення — це спосіб ут­ворення нових слів у результаті стягнення в одне слово двох або більше, що виражають одне поняття: сьогодні, шістдесят, вічнозелений, спасибі, вельмишановний, вищезгаданий, donna, втридорога, чимдуж, горілиць, обидва.

Лексико-семантичний спосіб словотворення — це спосіб тво­рення нових слів унаслідок розщеплення значення слова на два самостійні значення, тобто процес утворення омонімів від бага­тозначного слова: тйтан (гігант, метал, кип’ятильник), піонер (військо в Іспанії, перший; член дитячої організації), супутник (проводжатий, космічний об’єкт).

Морфолого-синтаксичний, лексико-семантичний та лекси­ко- синтаксичний способи є малопродуктивними в сучасній ук­раїнській мові, за їхньою допомогою твориться порівняно неве­лика кількість похідних слів.

МОРФЕМНИЙ, СЛОВОТВІРНИЙ І ЕТИМОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗИ

Морфемний аналіз — це поділ слова на морфеми безвідносно до того, в який спосіб і за допомогою яких слово­творчих засобів виникло аналізоване слово: найпередовіший, за­секречувати, бадьоро, приспати.

Словотвірний аналіз — це встановлення способу словотворення аналізованого слова, тобто визначення твірної основи та словотворчих афіксів: атомний — атом + н, розпо­рошений —розпорошити + єн, пізно — пізній + о. Повний слово­твірний аналіз передбачає виділення і первісної основи цілого ряду слів: лісівництво, лісівник, лісовий, ліс.

Етимологічний аналіз передбачає встановлення походження слова, його первісної структури: красний від краса, мило від мити, синиця від синій

 

15.3. ІМЕННИК §47. Загальне поняття про іменник

1.Іменник називає предмет і відповідає на питання хто? що?

У граматиці предметом вважається все, про що можна запитати хто це? або що це? Отже, предме­ти — це не тільки назви людей {робітник, співачка), тварин (кінь, ворона), конкретних речей (сонце, книжка), а й назви опредмечених дій (засідання, облік), ознак (компе­тентність, краса), абстрактних понять (совість, доброта) тощо.

2.За характером називання іменники бувають загальні і власні.

Загальна назва дається багатьом однаковим предметам: чоловік, відвідувач, місто, гора, журная, день, щастя.

Власна назва дається окремому предметові, щоб відріз­нити його від інших подібних: Куценко, Григорій, Київ, Дніп­ро, «Вечірній Київ», Конгрес української інтелігенції, Юпітер, Чумацький Шлях.

3.За значенням іменники поділяються на назви істот і назви неістот.

Назви істот поділяються на:

а) назви осіб (тобто, назви людей за різними ознаками, назви міфологічних істот, персонажів тощо): продавець, то­кар, прибиральниця, помічник, Михайло, Шевчук; лісовик, Пе­ру н, Дажбог, Мавка;

б) назви тварин (тобто назви всіх представників тварин­ного світу, включаючи найпростіших): слон, кит, корова, сви­ня, ластівка, карась, метелик, черв’як, мікроб.

Назви неістот поділяються на:

а) назви чітко окреслених предметів і понять (тобто назви охоплюваних зором речей, деталей, частин тіла, різ­них мір, місяців, днів тижня тощо): стіл, олівець, порт­фель, ключ, дуб, рука, лоб, метр, кілограм, серпень, вів­торок^-,

б) назви нечітко окреслених предметів і понять (тоб­то назви предметів, шо не охоплюються зором, не мають чітких меж, збірні назви, назви територій, речовин, явиш, почуттів, дій, станів, ознак, ігор, абстрактних по­нять тощо): ліс, шлях, космос, гурт, народ, листя, пшо­но, завод, пісок, алюміній, грім, радість, гнів, футбол, сон, прогрес, Крим, Поділля.

§48. Рід іменників

1.іменники мають чоловічий, жіночий або середній рід. Рід іменника визначаємо, співвідносячи його з займенника­ми він, вона, воно або поєднуючи з цей, ця, це\ цей степ (він), цей біль (він), цей собака (він), ця путь (вона), ця адреса (вона), це листя (воно).

Слід пам’ятати, що в українській мові до чоловічого роду належать, крім названих вище, такі ще іменники: цей насип, цей підпис, цей літопис, цей ступінь, цей пил, цей ярмарок, цей продаж, цей кір, цей Сибір.

2.Деякі іменники можуть бути подвійного роду - чоловічого або жіночого: цей сирота і ця сирота, цей п ’яниця і ця п ’яниця, цей листоноша і ця листоноша, цей каліка і ця каліка; чоловічого або середнього: цей ледащо і це ледащо, цей базікало і це базікало; жіночого або се­реднього: ця головище і це головище, ця хмарище і це хма­рище.

Залежно від конкретного змісту значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Петренко, Кублій, Хмара.

3.Рід незмінюваних іменників встановлюється так:

а) назви осіб мають рід відповідно до статі: цей аташе, цей кюре, ця леді, ця фрау;

б) назви тварин мають звичайно чоловічий рід: цей шим­панзе, цей поні, цей какаду, цей колібрі, цей кенгуру (але якщо треба вказати на самку, назві надається значення жіночого роду: ця кенгуру, ця шимпанзе);

в) назви неістот мають середній рід: це кашне, це комю­ніке, це меню, це журі, це алібі;

г) власні назви мають рід відповідно до роду загальної назви: цей Кракатау (вулкан), цей Хокайдо (острів), ця Міс­сісіпі (річка), ця Монако (країна), це Гельсінкі (місто), це Онтаріо (озеро); порівняйте ще: каламутна Міссурі (річка), рівнинне Міссурі (плато), густонаселений Міссурі (штат у США);

г) незмінювані складноскорочені слова мають рід відпо­відно до роду іменника, який входить до абревіатури в на­зивному відмінку: цей райвно (відділ), цей НБУ (банк), ця СБУ (служба), ця СОУ (спілка), це МЗС (міністерство), це МП (п ідприємство).

Іменники, що вживаються тільки в множині, за рода­ми не розрізняються: ці двері, ці сани, ці канікули, ці Карпати, ці Черкаси.

 

Загальна характеристика іменника як частини мови

Іменником називається частина мови, яка позначає пред­мет і виражає це узагальнене значення за допомогою граматич­них категорій роду, числа і відмінка. Іменник виступає в україн­ській мові найважливішою формою вираження номінації, об’єд­нуючи у своєму складі слова, які служать для називання найрізно­манітніших фрагментів дійсності і формування відповідних понять про них.

Категоріальне значення предметності, властиве будь-якому сло­ву цього лексико-граматичного класу, потребує докладнішого з’я­сування. Відомо, що тільки частина іменників називає субстанції, яким у реальній дійсності відповідають такі найрізноманітніші конкретні предмети, як речі щоденного побуїу, знаряддя і продукти виробництва, речовини і матеріали, істоти, об’єкти природного середовища. Усі зазначені групи іменників, перелік яких, звичай­но, далекий від повноти й вичерпності, функціонують у лексич­ному складі української мови як назви матеріальних предметів. Однак предметність матеріального світу не збігається з предмет­ністю у власне лінгвістичному розумінні. У мисленнєвій діяльнос­ті людини будь-які процеси, явища, ознаки можуть сприйматися як опредмечені поняття, набуваючи мовного вираження у формі назв-іменників. Так, слова краса, біганина позначають не предме­ти-реалії, а відповідно ознаку (краса дівчини) і дію (біганина уч­нів), які, однак, з номінативного погляду мають іменникове вира­ження як опредмечена ознака і опредмечена дія. Значення пред­метності, властиве згаданим іменникам, підтримується незалеж­ними граматичними значеннями роду, числа й відмінка, яким на­лежить головна роль у забезпеченні власне мовного опредмечен- ня непредметних за своєю об’єктивною сутністю явиш.

§ 112. Лексико-граматичні розряди іменника

У характері вияву предметності як найзагальнішої значеннєвої характеристики і граматичних категорій, а також взаємозв’язків між ними помітні досить істотні відмінності між окремими гру­пами іменників. Про своєрідну рівновагу між поняттями грама­тичної і позамовної предметності можна говорити лише в тих ви­падках, коли іменники виступають назвами таких реальних об’єк­тів, як істоти, дискретні, втілені у відповідних формах предмети, речовини тощо. Цілком слушним є твердження, що саме згадані іменники становлять семантичний центр, або ядро, відповідного класу слів, якому протиставляються іменники — опредмечені абстрактні назви дій, ознак, різних станів, відношень між предме­тами та їх ознаками тощо.

Різнопланові іменники і щодо ступеня повноти властивих їм граматичних категорій. Так, значна варіативність спостерігається у функціонуванні категорії числа. Крім типових випадків розме­жування форм однини і множини (стіп — столи), існують лексичні групи іменників, яким властива лише одна з цих форм (сум, олія, ліки). На грунті взаємозв’язку між семантичними і граматичними ознаками виділяються лексико-граматичні розряди іменників, а саме: загальні і власні іменники, конкретні Й абстрактні іменники, предметні і речовинні іменники, збірні іменники, іменники —назви істот і неістот.

§ 118. Категорія роду

До найхарактерніших граматичних категорій української мови належить категорія роду, яка, крім іменника, поширюється на прикметник, окремі функціональні розряди займенника, дієслово (форми минулого часу і умовного способу, дієприкметник), окре­мі числівники.

Основним осередком вияву категорії роду є іменник, у струк­турі якого вона виступає незалежним, несловозмінним морфоло­гічним показником. Поза постійно закріпленою родовою прина­лежністю не існує жоден іменник. Виняток з цього всеохоплюю- чого правила становлять лише ті іменники, які не мають повної парадигми числа і передають відповідні лексичні значення за до­помогою форми множини (ворота, двері, вершки, нутрощі).

Щодо інших згаданих частин мови, то категорія роду в них має залежний, власне словозмінний характер і виявляється у зв’язку з потребами синтаксичного узгодження прикметника, займенника, дієслівних форм і окремих числівників з іменником. При цьому слід наголосити, що в частині випадків тільки узгоджувані ком­поненти словосполучень виступають формальними показниками родової приналежності іменників.

У граматичній системі української мови послідовно виявля­ється характерна типологічна ознака слов’янських мов, сутність якої полягає в розрізненні трьох родів: чоловічого, жіночого й се­реднього.

Родові форми іменників розрізняються за двома ознаками: влас­не граматичною і значеннєво-граматичною. Відповідно до першої ознаки, що поширюється на всі іменники, крім тих, якими позна­чаються істоти, форма чоловічого, жіночого або середнього роду не мотивується співвідношенням між іменником як засобом но­мінації предмета або явища і самим предметом або явищем. У цьо­му переконують перші-ліпші приклади немотивованого розподі­лу між родами іменників однієї й тієї самої лексико-семантичної групи, наприклад, назви дерев (чол. рід: дуб, берест, граб. явір, ясен, бук, кедр, кипарис; жін. рід: береза, осика. тополя. сосна), назви металів і сплавів (чол. рід: цинк, свинець; жін. рід: мідь, латунь, бронза; середн, рід: золото, срібло, олово), назви днів тижня (чол. рід: понеділок, вівторок, четвер; жін. рід: середа, п'ятниця, су'бота, неділя), назви зернових культур (чол. рід: овес, ячмінь; жін. рід: пшениця, гречка; середн. рід: жито, просо), наз­ви частин людського організму (чол. рід: ніс, палець, лікоть, хре­бет; жін. рід: голова, рука, щока, нога\ середн. рід: коліно, ребро, серце, зап'ястя, плече, вухо, око). Наведені й подібні до них при­клади показують, шо родова диференціація, побудована на власне граматичних ознаках, не випливає з яких-небудь реальних особ­ливостей позначуваних іменниками конкретних предметів і абст­рактних понять. Отже, виходячи з сучасного стану української, як і інших слов’янських мов, не можна констатувати, якими причи­нами зумовлюється протиставлення в межах категорії роду типу дуб — береза, рука — плече, будинок — хата тощо.

Інша картина спостерігається у випадках значеннєво-граматич­ної функції форм роду, властивої іменникам — назвам істот. Тут родові форми виступають органічними складниками значеннєво­го плану відповідних лексичних одиниць і беруть безпосередньо участь у мовному вираженні природного, реального розмежуван­ня істот чоловічої й жіночої статі (чоловічий і жіночий рід), з од­ного боку, і малят, недорослих істот (середній рід) — з іншого.

§ 119. Формальні показники роду

Основним показником роду є закінчення називного відмінка однини іменника. Формальним показником іменників чоловічого роду є нульове закінчення. Це означає, що відповідний іменник з погляду морфемного складу є чистою основою на приголосний (народ, будинок, стіл, день, хміль, лікоть, край, урожай, обрій, настрій, ніж, м'яч, товариш, кущ). Беручи до уваги характер кінцевого приголосного, можна констатувати, що всі без винятку іменники з кінцевим -Й, переважна більшість іменників з осно­вою на твердий приголосний, крім одиничних іменників з кінце­вим губним та -р (верф, любов, кров, кіновар, твар, лазур), належать до чоловічого роду, а частина іменників з основою на шиплячий (ніч, далеч, туш, розкіш, подорож, упряж, нехворощ) входить до складу групи іменників жіночого роду.

Твердість кінцевого приголосного відіграє в українській мові своєрідну регулюючу роль, що особливо помітно у зв’язку з мор­фологічними характеристиками основ на губні. Оскільки глубь, степь, сыпь, зябь, накипь, насыпь у морфологічній системі росій­ської мови мають жіночий рід, то їх українські відповідники глиб, степ, сип, зяб, накип, насип унаслідок ствердіння відповідних кін­цевих звуків, змінивши свою граматичну кваліфікацію, перейшли до групи іменників чоловічого роду.

До більш складних належать питання розподілу щодо катего­рій роду тих іменників, які в називному відмінку однини мають нульове закінчення при кінцевих м’яких приголосних основ. Імен­ники з цим формальним показником розподіляються між чолові­чим і жіночим родом. Пор., зокрема, такі приклади: лебідь — мо­лодь, гість — вість, колодязь — галузь, лось — рись, місяць — міць, день — тінь. Однак і в такій ситуації можна помітити певні ви­значальні тенденції родової диференціації іменників. Насамперед потрібно відзначити, що в сучасній українській літературній мові нараховується незначна кількість іменників чоловічого роду на /д'/, /дз'/, /т7, /з7, /с7. Майже вичерпно їх можна проілюструвати такими прикладами: вождь, лебідь, ведмідь, жолудь, гудзь, гедзь, витязь, бевзь, язь, тесть, зять, нежить, гість, кіготь, ніготь, дьоготь, лікоть, клапоть, віхоть, тать, кметь, колодязь, князь, ретязь, ферзь, лосось, лось, карась, дідусь, татусь, братусь. Імен­ники ж на /ц7, /н7, /л7 представлені великою кількістю, причому в їх родовій кваліфікації активну роль відіграють словотворчі фор­манти, зокрема такі характерні суфікси, як -ець^[5] {хлопець, борець, смалець, сирець), -ень {учень, велетень, крижень, кисень), -ань {головань, бородань, лобань), -тель {учитель, приятель, цінитель, вихователь). До менш продуктивних належить суфікс чоловічого роду -інь {гребінь, щебінь, промінь, корінь, ремінь, кипінь тощо). В окрему підгрупу виділяються іменники чоловічого роду з за­кінченнями «а, «я, -о, -е в називному відмінку однини. Істотна особливість їх полягає в тому, що всі вони, крім одиничних випад­ків, виступають в основному як назви істот чоловічої статі, на­приклад: староста, воєвода, джура, Микола, друзяка, молодчака, паруб'яга, чолов'яга; вужака, звірюка, суддя, витія, дядько, бать­ко, Петро, Гаврило, хлопчисько, хвалько, парубійко, батенько, зя­тенько, музиченько, соловейко, вовчище, котище, парубчище, але: ножака, холодюка, домина, носюра, вітронько тощо. На підста­ві наведених прикладів можна зробити висновок, що до важливих резервів поповнення в цілому нетипових для чоловічого роду імен­ників на -а, -я, -о, -е належать власне словотвірні засоби, зокрема суфікси суб’єктивно-оцінного значення, які створюють у семан­тичному плані відповідних іменників відтінок позитивного або не­гативного ставлення до позначуваних ними осіб чоловічої статі. Похідні на -енко утворюють групу архаїчних лексем (пор.: удо­венко, судденко, коваленко, короленко, шинкаренко, слюсаренко, ли­маренко, писаренко, козаченко, мірошниченко тощо) з первинним загальним значенням «син особи, названої мотивуючою основою». Усі вони широко представлені в системі українських прізвищ і внаслідок приналежності до чоловічого роду не відмінюються, спо­лучаючись з жіночими іменами (Петром Коваленком, але з Ма­рією Коваленко).

Іменники жіночого роду характеризуються закінченнями -а, -я {вода, рука, горошина, біганина, студентка, вишня, пісня, вулиця, братія, професія, чудасія), нульовим закінченням з твердим кін­цевим приголосним основи (найбільшою мірою тут представлені основи на шиплячі) і нульовим закінченням з м’яким кінцевим при­голосним основи. Як уже зазначалося, нетиповими для жіночого роду є іменники на тверді приголосні. Виняток становлять окремі лексичні одиниці з кінцевими губними та /р/ і не дуже поширені утворення з кінцевими шиплячими {велич, далеч, зустріч, запо­лоч, ніч, безліч, здобич, жовч, наволоч, неміч, картеч, малеч, гич, неміч, поміч, північ, піч, річ, січ, нехворощ, подорож, одіж, дрож, упряж, суміш, ретуш, фальш, розкіш). Зате досить численну гру­пу утворюють іменники з нульовими флексіями, основи яких за­кінчуються м’якими приголосними: розповідь, твердь, безвихідь, ожеледь, кладь, гладь, мазь, сизь, різь, паморозь, прив'язь, печаль, мораль, цитадель, акварель, гниль, сіль, роль, зелень, синь, сивінь, тінь, юнь, рунь, вись, вісь, благодать, сіножать, блакить, борть, область, снасть, доблесть, честь, брость, парость, шерсть, міць. Особливо продуктивні в сучасній українській мові іменники жі­ночого роду з суфіксом -ість {молодість, певність, рівність, чуй­ність, першість, мрійність, революційність, довершеність, зеле- ність, власність, обороноздатність тощо).

«Цей суфікс має фактично необмежену продуктивність щодо творення відприкметникових іменників. Відповідний тип іменни­ків такою мірою відкритий і регулярний у сучасному словотво­ренні, що справді його можна включити до прикметникової пара­дигми з майже таким же ступенем обгрунтування, як дієприкмет­ники та дієприслівники традиційно включаються до дієслівних па­радигм»^[6].

Іменникам середнього роду в називному відмінку однини влас­тиві закінчення -о {вікно, дно, озеро, весло, пасовисько, видовись­ко, коло, будівництво, суспільство, учительство, материнство, листячко, коріннячко, левенятко, зозуленят к о), -е {поле, море, го­ре, днище, видовище, полотнище, глинище, сховище, залізце, де­ревце, місце, весельце, озерце, віконце, кільце), -а {дівча, ведмежа, курча, хлопча, лоша, внуча, коліща), -я {знання, життя, буття, суцвіття, ходіння, бігання, хитання, вістря, повітря, замостя, побережжя, заріччя, сузір'я, подвір'я, довір'я, піддаишія, листя, верб'я, дуб'я, коріння, пташеня, левеня, орленя, зозуленя, лосеня, рученя, плем'я, стрем'я, ім'я, сім'я).

Окрему групу іменників, що виділяються за однотипною озна­кою, у межах середнього роду утворюють назви недорослих істот з особовим і неособовим значенням. Крім закінчень -а (після шип­лячих приголосних) і -я (після всіх інших приголосних) до істот­них супровідних показників цієї групи належать власне формо­творчі суфікси -ат-, -ят-, які з’являються в непрямих відмінках однини (крім знахідного й орудного, наприклад, знах. ведмежа, немовля, ор. ведмежам, немовлям, але: род. ведмежати, немов­ляти , дав. ведмежаті, немовляті) і в усіх відмінкових формах множини (іведмежата, немовлята, ведмежат, немовлят, ведме­жатам, немовлятам). Іменники — назви недорослих істот характе­ризуються словотвірною варіантністю, наприклад: орл-я, орл-ен-я — орл-енятк-о — орл-еняточк-о, пташ-а — пташ-ен-я — птаиі- енятк-о — пташ-енято-чк-о, курч-а — курч-атк-о — курч- аточк-о.

Характерна словотвірно-морфологічна особливість української мови, безпосередньо пов’язана зі змінами в родовій приналежності іменників, полягає в тому, що за зразком назв недорослих істот можуть оформлятися й іменники — назви неістот, набуваючи при цьому оцінного здрібніло-пестливого значення: колесо — коліща — коліщатко, рука — рученя — рученятко, брова — бровеня тощо.

Формотворчий суфікс -єн- (ім'я — ім-ен-і) характерний для обмеженої кількості іменників середнього роду на -я.

У підгрупі іменників — назв неістот помітні також певні зако­номірності значеннєвого розподілу закінчень. Так, збірні й абстракт­ні іменники, утворені за допомогою суфікса -ств- (-цтв-) {студент­ство, суперництво), послідовно мають флексію -о. Закінчення -я характеризує збірні іменники на позначення сукупності предме­тів (бадилля, насіння), широке коло абстрактних і конкретних імен­ників (верхів'я, рівноправ'я, межиріччя, пониззя, змагання, при­буття, весілля, зілля, безладдя) з такою визначальною особливіс­тю, як подвоєння приголосних перед флексією (крім губних та -р і тих випадків, коли перед закінченням є збіг двох приголосних). За типовим узагальненим лексичним значенням у межах абстракт­них і конкретних іменників на -я виділяються назви оиредмече- них дій {змагання), назви з локативною семантикою (узбережжя, подиіля, пониззя), назви абстрактних ознак (безводдя, безлісся, без­межжя, повновладдя, рівноправ'я, здоров'я).

Закінчення -о належить до типових морфологічних ознак іменників середнього роду з суфіксами -иськ-о (крім тих, що на­зивають істоти чоловічої статі: хлопчисько, вовчисько): прізвисько.

пасовисько, ножисько, рибисько, дівчисько; л-о: правило, вудило, горнило, чорнило, вітрило, мірило, свердло, повидло, ковадло.

Звертають на себе увагу також окремі випадки пов'язаного з семантичними умовами функціонування закінчення -е у сфері імен­ників — назв неістот середнього роду. До них належать, зокрема, численні похідні з суфіксом -ц-е (озерце, весельце). Специфічни­ми с також іменники на -ищ-е: вбгнигце, глинище, стернище, го­родище, таборище, бойовище, водоймище, граблище, літнище тощо.

У морфологічній системі сучасної української літературної мо­ви та в окремих діалектних морфологічних підсистемах спостері­гаються випадки варіативного вживання родових форм іменників, напр.: 1) чоловічий — середній рід: горн — горно, жезл — жез- ло, коромисел — коромисло, свердел — свердло, цебер — цебро, плес — плесо, безлад — безладдя, покут — покуття, полумінь — полум'я; 2) жіночий — середній рід: грона — гроно, титла — титло, Ворскла — Ворскло, безсоромність — безсором'я, недба­лість — недбальство, безжурність — безжур'я\ 3) жіночий — чоловічий рід: блакить — блакит, волоть — волот, брость — брост\ 4) чоловічий — жіночий — середній рід: ґонт — гонта — ґонтя, перл — перла — перло, шов — шва — шво\ 5) чоловічий — жіночий рід: біль, глиб, дрож, крадіж, кужіль, купіль, нежить, харч. Існує також варіативність іменників у межах одного роду, що зумовлює розподіл їх між різними відмінами, зокрема першою і третьою, наприклад: бистрина — бистрінь, глибина — глибінь, гуща — гущ, ланя — лань, роля — роль, нехвороща — нехворощ, одежа — одіж, січа — січ, постеля — постіль, аквареля — ак­варель, шинеля — шинель, латина — латинь

§ 120. Іменники спільного роду

До цієї специфічної групи зараховують порівняно невелику кіль­кість іменників з узагальненим значенням — назва особи за її характерними діями або рисами поведінки, наприклад: писака, ку­сака, читака, потіпака, посіпака, верещака, витріщака, рубака, задавака, позивака, зівака, служака, одчаяка, заводіяка, задира­ка, базіка, недоріка, кривляка, гуляка, трудяга, стиляга, бідняга, бідага, молодчага, волоцюга, ледацюга, сонюга, жаднюга, бродя­га, добряга, скуп'яга, знайда, пройда, заблуда, приблуда, проява, роззява, заправила, шельма, прожога, невидимка, плакса, рюмса, бестія, дубина, ханжа, замазура, невдаха, бідолаха, рева, приче­па, підлиза, прилиза, нездара, ненажера, потвора, заїка, каліка, нероба, ябеда, єхида, недоторка, листоноша.

З морфологічного погляду наведені іменники належать до чо­ловічого або жіночого роду залежно від статі особи, яку вони на­зивають. У зв’язку з цим родова диференціація здійснюється за до­помогою аналітичних засобів і форм узгоджуваних прикметників, займенників, дієслів або ж відповідного контекстуального оточення. Пор. аналітичне вираження в першому випадку і контекстуальне в другому: Йонька був якийсь невдаха, все йому не в руки потрап­ляло, а ковзало поміж пальцями (Г. Тютюнник); Груня мовчала, не перечила, коли свекруха називала її невдахою (К. Гордієнко).

Подвійний рід (чоловічий-середній, жіночий-середній) спосте­рігається в частині іменників, утворених за допомогою суфікса -ише (вовчище, дубище, дівчище, річище). Взаємодія двох значень роду пояснюється двома чинниками: власне формальним (за­кінчення -е як показник середнього роду: поле, море) і формаль­но-значеннєвим (стать або граматичний рід мотивуючого іменни­ка: чол. рід і чол. стать вовк — чол,-середи, рід вовчище, чол. рід дуб — чол.-середи, рід дубище, жін. рід і жін. стать свекруха — жін.-середи. рід свекрушище, жін. рід рука — жін.-середн. рід ручище). Як І в попередньому випадку, провідна роль у визначен­ні роду іменників на -ише належить аналітичним показникам: високий дубище — високе дубище.

Хитання чоловічий — середній рід спостерігається в частини іменників на -о — назв осіб за характерними ознаками або схиль­ністю до певних дій, вчинків. Це, зокрема, іменники забудько, не­знайко, непосидько, базікало, ледащо тощо.

Наведені приклади свідчать, що така характерна ознака, як спільний рід (чоловічий-жіночий, чоловічий-середній, жіночий- середній), найтісніше пов’язана з вираженням спеціалізованих, позбавлених нейтрального ставлення значень — негативно-оцін- ного, аугментативного або ж аугментативного в поєднанні з нега­тивним. Отже, експресивні семантичні відтінки знаходять свій вияв у спеціальних морфологічних показниках іменника.

§ 121. Особливості роду іменників

У межах назв осіб, які становлять один з найчисленніших се­мантичних розрядів іменника, існує три типи розрізнення роду: лексичний, лексико-словотвірний і аналітичний.

Перший з них можна виявити у прикладах таких, як: батько — мати, брат — сестра, чоловік — жінка, дядько — тітка, хло­пець — дівчина, тобто реальні родові відмінності осіб чоловічої і жіночої статі виражаються різними лексичними одиницями.

Лексико-словотвірний тип родової диференціації полягає в то­му, що між іменниками — назвами осіб чоловічої і жіночої статі, які мають відповідно граматичне значення чоловічого й жіночого роду, за допомогою відповідного суфікса твориться іменник зі зна­ченням особи жіночої статі: делегат — делегат-к-а, бібліотекар — бібліотекар-к-а, учитель — учитель-к-а, американець — амери- кан-к-а, селянин — селян-к-а, робітник — робітн-иц-я, плавець — плавч-их-а, чабан — чабан-их-а, писар — писар-ш-а, балакун — бачок-)*-а, раб — раб-ин~я, поет — поет-ес-а, актор — актр-ис-а.

Однак у сучасній українській літературній мові досить поши­рені іменники, насамперед назви осіб за професією або іншими різ­новидами діяльності, приналежності, яким не властиве розмежу­вання чоловічого й жіночого роду за допомогою яких-небудь спе­ціальних зовнішніх показників у межах слова. До них належать, наприклад, такі слова, як геолог, інженер, педагог, лейтенант, біолог, механік, технік, астроном, агроном, фотограф, географ тощо. Вказівка на особу жіночої статі у випадках, подібних до наведених, досягається за допомогою згаданих уже аналітичних засобів — форм жіночого роду залежних компонентів словоспо­лучень або ж контекстуальних показників. Пор. приклади: Наша професор повернулася з відпустки. Вона вже приступила до ро­боти. Однак у непрямих відмінках можливі тільки форми нашого професора, нашому професорові. При цьому особливої сили на­буває контекстуальна специфікація назв осіб жіночої статі.

§ 122. Родова диференціація

невідмінюваних Іменників

У невідмінюваних іменників (пор. кіно, метро, драже, кліше, таксі, журі, какаду, інтерв'ю, леді, денді, рантьє) категорія ро­ду набуває формального вираження лише у відповідних формах узгодження: цікаве кіно, стара леді, швидкий кенгуру тощо. Од­нак самі форми узгодження (прикметники чоловічого, жіночого або середнього роду) випливають з певних закономірностей роз­поділу невідмінюваних іменників між родами. Так, усі загальні іменники — назви неістот — належать до середнього роду (ате­льє, купе, меню, рагу, попурі, депо, бюро). У назвах осіб діє прин­цип родового розподілу відповідно до позначення іменником осо­би чоловічої або жіночої статі (денді, рантьє, маестро, кюре, ата­ше, буржуа — іменники чоловічого роду; міс, місіс, мадам, фрау, леді, міледі — іменники жіночого роду; Дороті, Джудіт, Еліза- бет — іменники жіночого роду — власні назви). Назви істот з неособовим значенням (какаду, кенгуру, поні, колібрі, шимпанзе, ара тощо) у принципі належать до чоловічого роду, хоч можли­вий і поділ на роди залежно від статі.

Власні невідмінювані іменники становлять значний шар оно- мастичної лексики, вживаної в сучасній мовній практиці. Харак­терно, що вони розподіляються між трьома родами, але розподіл цей регулюється специфічним узгодженням з іменниками — за­гальними назвами типу місто, озеро, гора, ріка, країна, республі­ка, острів, півострів тощо. Наприклад: місто Сан-Франціско — далеке Сан-Франціско, гора Кіліманджаро — велична Кіліман­джаро, республіка Перу — вся Перу, острів Борнео — далекий Борнео

16 білет

16.1

Українську мову проголошено державною, однак практично реалізувати цей захід неможливо без органічної взаємодії двох засад:

1)створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвиненим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2)ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням.

Мова з багатовіковою історією, початок якої становлять праслов’янські джерела, опинилася перед фактом істотного звуження суспільно-комунікативних функцій. Що ж до сучасного стану функціонування української літературної мови, то вона натрапляє на негативне ставлення з боку частини старшого покоління, вихованого «в умовах національно-культурних деформацій», а то й свідомо культивованої пропаганди, орієнтованої на спотворення справжньої історії української мови і відповідності її комунікативно-виражальних можливостей потребам сучасного спілкування. Суспільно-комунікативні перспективи української мови не можна пов'язувати тільки з державними заходами на рівні законодавства, фінансування різних соціальних програм, орієнтованих на її захист. Розширення сфер функціонування української мови, піднесення її престижу великою мірою залежать від мовного навчання і мовного виховання. Мета мовного навчання полягає у свідомому практичному оволодінні українською літературною мовою, заснованому на вивченні її системи й підсистем — фонетичної, лексико-семантичної і граматичної, а також закономірностей, які визначають використання тих чи тих виражальних засобів відповідно до сучасних норм. Мовне виховання ставить своїм першорядним завданням усвідомлення значення рідної мови не лише як засобу спілкування, а й як найважливішого джерела формування інтелекту й духовно-емоційної сфери особистості через її органічний зв’язок з національними традиціями.

Поняття літературної мови.

Специфіка літературної мови виявляється в єдності кількох визначальних ознак, конкретний характер і взаємодія яких зумовлюється загальними й частковими (залежно від кожної літературної мови) закономірностями. До найістотніших диференційних ознак літературної мови належать такі: наддіалектна загальнонаціональна форма існування, з якої безпосередньо випливає національно-репрезентативна функція; поліфункціональне використання в різних сферах суспільно-комунікативної практики; наявність усталених і кодифікованих норм (граматичних, лексичних, орфоепічних, правописних тощо), на ступені дотримання яких грунтуються оцінні критерії літературності писемного й усного мовлення носіїв літературної мови.

Ознака наддіалектичності полягає в тому, що літературна мова, виконуючи особливо важливу інтегрувальну функцію щодо національної спільноти, на відміну від територіальних діалектів, у межах яких виділяються дрібніші говіркові утворення з властивою їм індивідуальною лінгвістичною специфікою, використовується як засіб писемного й усного спілкування без будь-яких просторових обмежень і об’єднує всіх носіїв незалежно від їх діалектної приналежності. Наддіалектний характер української літературної мови виявляється в тому, що вона сформувалася на засадах синтетичності діалектної основи, тобто поєднує в своїх визначальних структурних складниках ознаки, засвоєні з різних говорів. Особливо показовим з цього погляду є словниковий склад, до якого протягом ХІХ-ХХ ст. увійшла велика кількість лексичних одиниць з південно-західних говорів, зокрема так званих галицизмів, як, наприклад: відчувати, пристрасті, доробок, штучний, відокремлений, рух, явище, сумніватися, короткозорий, відносини, зокрема, попит, підприємство, рахувати, чекати, тривати, здібний, недоброзичливість, крок, майже, сучасний, відродження,замислитися, передплата, співчуття, перешкода, постійний,майбутній, юнацтво, існувати, настрій, гідність, розпач, незграбний, готівка, повідомлення, оновлення, свідоцтво, брудний, яскравий, цілком, спричинитися тощо.

Наукові й науково-популярні праці, які друкувалися в західноукраїнській періодичній пресі впродовж 60-х - першої половини 70-х рр. XIX ст., засвідчують вживання термінологічної лексики, засвоєної українською літературною мовою з таких галузей, як мовознавство (фонетика, етимолог, фонетичний принцип, евфонія, правопис, граматичні правила, теоретична граматика, граматичні форми, фразеологія, лінгвістичний)', літературознавство (оповідання, історична драма, новела, поетична ідея, літератор, фейлетоніст, автор, псевдонім, критик)', театральне мистецтво {актор, декорація, трупа, афіша, анонс)', природничі науки {флора, антропологія, метаморфоза, теорія Дарвіна, азот, хлор, електрон, екватор)', техніка (мікроскоп, телеграфувати, фотографувати)', сільське господарство {рільництво, плодозміна, шовківництво)', педагогіка і шкільництво {педагог, народний учитель, освіта, народна освіта, педагогічна праця, учительська конференція, паралельний клас, хрестоматія, арифметична задача); філософія {дефініція, гіпотеза, дедукція, об’єктивний, суб'єктивний, трансцендентаїьний).

Мовно-комунікативні норми становлять собою сукупність усталених правил, згідно з якими в писемному й усному мовленні використовуються одиниці різних рівнів мовної системи — слова з властивими їм значеннями; форми слів і синтаксичні конструкції, у складі яких вони функціонують; словотвірні варіанти лексичних одиниць. Окремі сфери мовно-комунікативних норм літературної мови пов’язані з правилами правопису й пунктуації, обов’язковими для дотримання в писемному мовленні.

До найважливіших чинників, шо становлять визначальні засади усного літературного мовлення, належать орфоепічні й акцентуаційні норми. Крім писемних і усних, важливу ділянку диференціації норм становлять різні функціональні стилі використання мови.

Одним з провідних критеріїв кодифікації норм української літературної мови в 20х роках минулого століття була орієнтація на народну мову.

Утвердження української літературної мови на народній основі величезною мірою завдячує творчій практиці поетів-романтиків першої половини XIX ст., які, однак, не бачили перспектив для рідного слова в умовах тогочасної дійсності.

Нова українська літературна мова сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, однак вона належить все-таки до полідіалектних утворень, тому що у її розвитку конструктивну роль відіграли південно-західне і північне наріччя.

Літературна мова — це складова й невід’ємна частина загальнонаціональної мови. Вона виділяється як унормована й оброблена її форма. Літературна мова обслуговує всі сфери суспільного життя: виконує функції спілкування, є мовою художньої літератури, науки, публіцистики, задовольняє потреби державних установ, навчальних закладів тощо.

Харктерними рисами сучасної української літературної мови є її універсальність, здатність охопити всі накопичені людством знання, обслуговувати всі мовні сфери, обов’язковість її норм незалежно від соціальної, професійної чи територіальної належності носіїв мови, наявність варіантів для висловлення близького змісту.

Літературна мова не є статичним утворенням: її постійна взаємодія з мовою художньої літератури, іншими мовними стилями при збереженні нормативної єдності є запорукою її збагачення, розвитку і єдності.

Українська літературна мова існує в двох формах — усній і письмовій. Усна форма розрахована на слухача, письмова — на читача.

Усна мова більш спонтанна, експресивна, безпосередня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, з загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоційно забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється меншою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; застосовуються додаткові, невербальні засоби комунікації — міміка, жести.

Писемна форма літературної мови характеризується обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, наукова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції з чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаци, періоди.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

 

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

 

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

 

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості:

 

- писемна мова фіксується графічними знаками;

 

- писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

писемна мова – це форма в основному монологічна;

 

-писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

 

-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень;

 

-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.

16.2

Основоскладання, словоскладання та абревіація — різні типи складання основ, унаслідок якого виникають складні і складноскорочені слова: двовірш, світловодолікарня, граммолекула, агітпункт тощо.

Складання — це спосіб творення складних слів поєднанням двох або більше основ чи цілих слів або їх скорочень (усічень) і цим відрізняється від інших способів морфологічного словотвору, орієнтованих на творення простих слів. Складні слова функціонують у тісному зв’язку з системою словосполучень, які стають основою їх творення. Основним способом творення складних слів — іменників, прикметників, прислівників — є основоскладання.

Основоскладання — це поєднання кількох основ слів за допомогою інтерфіксів о, е (доброзичливий, працездатний) або без них (триповерховий, всюдихід). Результатом основоскладання є складні слова, або композити (від лат. сотро5Ііи$ — складний, складений з частин).У композитах твірними виступають повні основи слів, які співвідносяться із словосполученнями, побудованими за типами підрядного зв’язку (дрібнолистий, книгодрук, близькоспоріднений) або сполученням компонентів з сурядним зв’язком (природничо-географічний, зубро-бізон). Основоскладання може супроводжуватися суфіксацією, наприклад: природознавство.

Словоскладання, або юкстапозиція (лат. уих/а —поряд, біля і лат. розіїіо від ропо — розміщую, ставлю), — це поєднання кількох слів або словоформ в одному складному слові {салон-перукарня). Юкстапозити утворюються на основі словосполучень прикладкового типу, але на відміну від синтаксичного словосполучення, що складається з головного слова і прикладки (типу дівчина-красуня, місто-гігант), яка виражає другу назву, слова-юкстапозити виражають одне поняття. Складання є продуктивним способом творення іменників і прикметників, менше використовується в прислівниках (переважно як індивідуально-авторські новотвори) і спорадично — в дієсловах.

Абревіація відрізняється від осново- і словоскладання тим, що для творення слів використовуються усічені основи, наприклад: АЕС (атомна електростанція), УНР (Українська Народна Республіка), УРП (Українська республіканська партія), Мін’юст, Кабмін, снід (синдром набутого імунодефіциту).

Способом абревіації утворюються тільки іменники. Основами для творення складноскорочених слів виступають переважно словосполучення з опорним іменником і залежним прикметником (міський відділ народної освіти — міськвно) або поєднання двох іменників (командир батальйону — комбШ). Перехідний між складними і складноскороченими словами тип становлять іменники, які творяться поєднанням усіченої основи залежного компонента словосполучення і цілого слова, що виступає опорним компонентом. Наприклад: райцентр, спортбаза, сільгосптехніка, будматеріали.

Морфологічно-синтаксичний спосіб словотвору охоплює похідні, які виникають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої.

Головні з них такі: перехід прикметників і дієприкметників у іменники (субстантивація); перехід дієприкметників у прикметники (ад’єктивація); перехід окремих слів з іменників і прикметників у займенники (прономіналізація); перехід словоформ змінюваних слів у прислівники (адвербіалізація); перехід повнозначних самостійних слів у службові: іменників, прислівників —у прийменники (препозитивація); іменників і іменникових словосполучень — у вигуки (інтер’єктивація) тощо; спостерігаються також різні переходи між службовими словами. Перехід слова з однієї частини мови до іншої, супроводжуваний перетворенням відповідних парадигматичних характеристик, називається конверсією (від лат. сопуєгзіо — перетворення,зміна). Типовим прикладом конверсії в українській мові є субстантивація прикметників, перехід окремих повнозначних слів у службові, зокрема прийменники. Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно. Синтаксичні позиції як певні значення в синтаксичних відношеннях закріплюються за частинами мови. Якщо ту чи ту позицію займає слово (словоформа) іншої частини мови, то воно поступово змінює своє значення, а потім і морфологічні ознаки, перебуваючи в нетипових для нього синтаксичних зв’язках.

Наприклад, прикметник у ролі підмета або додатка позначає не ознаку предмета, а особу або предмет.

Зійшов молодий місяць. До хати увійшов молодий.

Відповідно до виконуваної ролі в реченні субстантивований прикметник молодий позначає особу чоловічої статі, втрачає здатність змінюватися за родами: молодий і молода виступають як словотвірні родові кореляти, а не словоформи одного слова. При морфологічно-синтаксичному словотворі похідне слово нічим не відрізняється зовні від мотивуючого, але дістає нове значення.

 

16.3

СПОЛУЧНИК

Значення і склад сполучників

Сполучник — службова частина мови, яка служить для

поєднання між собою однорідних членів речення або речень.

Наприклад, у реченні: Учітесь, читайте, і чужому

научайтесь, й свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог

карає, того діти цураються, в хату не пускають (Т.

Шевченко) — сполучники і, й з'єднують однорідні члени (присудки), сполучник бо з'єднує два речення.

Однак подібні слова можуть бути і не сполучниками. Так,

у реченні: Дружній череді і вовк не страшний (Нар.

творчість) — слово і — частка, а не сполучник, бо воно нічого

не поєднує, тільки підсилює сказане, як навіть.

За значенням сполучники бувають сурядні, підрядні і

пояснювальні.

Сурядні сполучники з'єднують однорідні члени або

рівноправні речення: Можна вибрать друга і по духу брата, та

не можна рідну матір вибирати (В. Симоненко).

Серед сурядних сполучників розрізняють:

а) єднальні: і(й), та, також, і... і, ні... ні,

як... так і, не тільки... а й;

б) протиставні: а, але, та (в значенні але), зате, проте,

однак, все ж;

в) розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то...

не то, чи то... чи то.

Підрядні сполучники приєднують підрядні речення до

головного: Ярема гнувся, бо не знав, сіромаха, що виросли крила,

що неба достане, коли полетить (Т. Шевченко).

Серед підрядних сполучників розрізняють:

а) порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов,

немовби, немовбито, наче, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито,

буцім, буцімто;

б) часові: як, перед тим як, після того як, відтоді як, з

тих пір як, тимчасом як, в міру того як, як тільки, тільки-но,

тільки що, скоро, ледве, щойно;

в) причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим

що, оскільки, позаяк;

г) мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;

ґ) умовні: якщо, якби, коли б, аби, раз;

д) допустові: хоч (хоча), хай, нехай, дарма що, незважаючи

на те що;

є) наслідковий: так що.

Пояснювальні сполучники приєднують уточнюючі слова

і речення: Цитати із дум та пісень без музичного їх

оформлення, тобто без мелодії, а в думах ще й без супроводу кобзи,

багато втрачають (М. Рильський).

До пояснювальних сполучників належать: тобто, цебто,

або (тобто), чи (тобто), а саме, як-от.

За будовою сполучники бувають:

а) прості: /, а, та, бо, чи, що, як, хоч;

б) складні: проте (про+те), зате, щоб (що+б), якби,

нібито (ні+би+то);

в) складені: та й, коли б, тому що, через те що, так що,

незважаючи на те що, не тільки... а й, як... так і.

За способом вживання сполучники поділяються на

одиничні, повторювані й парні.

Одиничні сполучники (і, та, а, але, або, чи, як, мов)

вживаються тільки між двома однорідними членами речення або

між двома реченнями: Хай квітне злагода і праця на всіх

полях, у всіх серцях, щоб у труді святім змагаться, а не в

загарбницьких боях (М. Рильський).

Повторювані сполучники (/... /, ні... ні, або... або, чи... чи,

то... то) повторюються два або більше разів підряд при

однорідних членах речення або реченнях: Взяв лице в холодні я

долоні, і дивлюсь, і слухаю, і жду (В. Сосюра). Сиджу я в неволі

та марю тихенько, чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, чи знов

рідну землю в сльозах поцілую, чи вік протиняюсь отут у Вілюю? (П. Грабовський).

Парні сполучники {не тільки... а й, не тільки... але й, як...

так і, як не... так, хоч... але, якщо... то, чим... тим)

вживаються двома частинами при двох різних однорідних членах

речення або реченнях: Не тільки гомерівський епос, але й

трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на міфах (М.

Рильський). Хоч поганий тин, та затишно за ним (Нар. творчість).

Написання сполучників

1. Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно

пишуться одним словом:

а) із часткою же, ж: адже, аж, аніж, ніж, отже, отож,

таж, також, теж, тож;

б) із часткою би, б: аби, мовби, немовби, ніби, начеб, неначеб, щоб, якби;