Білет №10.1. Предмет фразеології(ГРИЦЕНКО)

Предметом фразеології (від грец. фраоц — спосіб вираження, зворот, \6yoq — слово, вчення) як окремого розділу мовознавства є дослідження природи фразеологізмів, властивих їм структурних і семантичних ознак, а також джерел формування і закономірнос­тей функціонування у мовленні.

Фразеологізмом називається семантично пов’язане спо­лучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою син­таксичних структур (словосполучень або речень), не створюється у процесі мовлення відповідно до загальних граматичних і зна­ченнєвих закономірностей поєднання слів, а відтворюється у виг­ляді фіксованої конструкції з властивим їй лексичним складом і значенням, наприклад; Він відразу запалився бажанням вилити хоч раз перед живою, чулою людиною свою душу (С. Васильчен- ко); А мені так і кортить розпитати про Марію, так і кру­титься на язиці ймення її, та ніяково розпитувати (М. Коцю­бинський); З перших же днів закохався в неї, як сам признався собі, — по самі вуха (А. Головко).

У вільних словосполученнях, що становлять основу функціо­нування синтаксичної системи української мови, слова поєднують­ся як автономні одиниці, не втрачаючи при цьому властивих їм ін­дивідуальних лексичних значень і виступаючи номінативними оди­ницями, наприклад: вшити воду (з відра); Край столу, де кру­титься чорний диск на патефоні, сидять троє людей (Ю. Янов- ський); зайти у воду по самі вуха. Зовсім іншу семантико-синтак- сичну природу мають звороти вилити (виливати) душу, крути­тися на язиці, закохатися по самі вуха. Грунтуючись на тих самих закономірностях внутрішньої синтаксичної організації, що й віль­ні словосполучення, компоненти наведених зворотів втрачають власні індивідуальні значення, і тому їх семантику не можна ви­водити з суми лексичних характеристик відповідних слів. Вираз­никами значень виступають наведені звороти як цілісні семантич­но неподільні єдності: виливати (вилити) душу — висловлювати, виявляти почуття, переживання; крутитися на язиці — дуже хо­четься сказати щось, запитати про кого- або що-небудь; по (самі) вуха — дуже сильно, цілком, зовсім. На основі наведених прикла­дів можна зробити висновок, що фразеологізми мають значеннєві відповідники у вигляді одиничних слів або словосполучень.

§ 63. Основні типологічні ознаки фразеологізмів

Фразеологізми утворюють специфічну систему одиниць, об’єд­нуючись у її складі за кількома типологічними ознаками. До цих ознак належать насамперед такі: семантична цілісність, відтворю- ваність у комунікативних процесах (усному і писемному мовлен­ні). розчленована (надслівна) будова.

Семантична цілісність полягає в тому, що значення фразеоло­гічної одиниці не може бути витлумачене, інтерпретоване на ос­нові безпосереднього врахування значень складників — відповід­них слів, які належать до лексичної системи. Так, в українській мо­ві існує значна кількість фразеологізмів, що мають у своєму скла­ді іменник душа. але в кожному окремому випадку значення зга­ зга­даного іменника повністю нейтралізується: заяча душа — боязка, полохлива людина; стояти над дуиіею — надокучати, набрида­ти; брати за душу — дуже хвилювати, розчулювати, зворушува­ти: в одну душу — настійливо, наполегливо; до душі припадати — подобатись; душею наложити (накласти) — загинути, умерти; з відкритою душею — щиро, з радістю; ні за цапову душу — даром, марно; кривити душею — бути нещирим, лицемірним.

Одна з найважливіших значеннєвих ознак фразеологізмів по­лягає в тому, що всі вони становлять специфічні вторинні номі­нації, сформовані внаслідок переосмислення первинних значень компонентів, що належать до їх складу.

Ознака відтворюваності фразеологізмів полягає в тому, що во­ни не створюються у мовленні подібно до вільних словосполучень, вживання яких кожного разу мотивується конкретними комуніка­тивними потребами, а відтворюються з постійним складом ком­понентів, як правило, позиційно закріплених у певній послідовнос­ті. За ознаками цілісності і відтворюваності фразеологізми на­ближаються до слів, однак не ототожнюються з ними як складні­ші з погляду значеннєвої структури номінативні одиниці.

Обов’язкова умова функціонування будь-якого фразеологізму — кількакомпонентний склад, розчленована структура. Відповідно до цієї типологічної ознаки у складі фразеологізмів виділяються слова, вжиті у відповідних формах і поєднані певними синтаксичними від­ношеннями, які, однак, можна охарактеризувати у більшості випад­ків лише як поверхневі, наприклад: — То як, сину, знімали з тебе стружку? — Стружку столяр знімає, а мене по-плотницькаму обтесувапи (М. Стельмах). Між розчленованістю фразеологізму зні­мати (зняти) стружку з кого-небудь, у якому функціонують віоло* відні конкретні слова-компоненти, і властивою йому синтаксичною організацією відсутня пряма відповідність, тому що з погляду тра­диційного аналізу за членами речення згаданий фразеологізм висту­пає як нерозкладна одиниця. При збереженні ознаки розчленованос­ті дуже поширеним є явище фразеологічно зумовленого функціону­вання слів. Окремі лексичні одиниці виступають лише у складі фра­зеологізмів, хоч за лексикографічною традицією і виділяються у словниках як самостійні реєстрові слова, наприклад: байдики бити, витрішки продавати (купувати, ловити, їсти), іти на витрішки, облизня спіймати (скуштувати, дістати, з 'їсти), їсти облизні.

Як і слова, фразеологізми поєднують у собі аспекти номінації і оцінки, причому фактично усі вони характеризуються образніс­тю, підкресленою експресивністю.

§ 64. Класифікація фразеологізмів

Найбільшого поширення набула класифікація фразеологізмів, запропонована В. В. Виноградовим[1]. В основу цієї класифікації по­кладено ступінь значеннєвої мотивації відповідних одиниць виді­люваними у їх складі компонентами. Розрізняють три типи фра­зеологізмів — фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фра­зеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення. Фразеологізми цього типу функціонують як немотивовані і непохідні одиниці, тому що у їх зна­ченні відсутній зв’язок, навіть потенційний зі значенням окремих компонентів, наприклад: бити байдики, бити баглаї— ледарювати, пекти раків — червоніти, собаку з *їсти — набути досвіду, замилю­вати очі, збити з пантелику, березової каші всипати, зуби проїсти, ду>ба врізати, свиню підкласти, гарбуза дати, у рот води набрати тощо. На думку В. В. Виноградова, фразеологічні зрощення утворю­ють своєрідні синтаксичні складні слова, що виступають або в ролі частин речення, або цілих речень. Вони підводяться під граматичні категорії як синтаксичне ціле, як своєрідні складні лексичні одиниці.

Фразеологічні єдності об’єднують у своєму складі фразеологізми, яким також властива семантична неподільність, але їх цілісна семантика перебуває у мотиваційному зв’язку зі зна­ченням компонентів, наприклад: не нюхати пороху, прикусити язика, кров з молоком, біла ворона, дихати на ладан, брати бика за роги, міняти шило на мило, не за горами, гайки підкрутити, п ’ятами накивати, передати куті меду тощо.

Значення фразеологічних єдностей пов’язане з розумінням внут­рішнього стрижня сполуки, потенційного смислу слів, які утворю­ють ЇЇ. У фразеологічних єдностях досить чітко розрізняються гра­матичні відношення між компонентами. Як зазначав В. В. Вино­градов, tnt «зберігається, так би мовити, морфологія застиглих син­таксичних конструкцій, але їх функціональне значення різко зміню­ється. Такою мірою, якою фразеологічні групи цього типу є семан­тично неподільними одиницями, доводиться вважати їх синтаксично невільними, хоч і подільними, злитими словосполученнями»[2].

Фразеологічні сполучення. До цього типу належать фразеологізми, >творювані поєднанням компонентів, один з яких характеризується вільним, а другий — так званим зв’язаним значен­ням, наприклад: орати участь, одержати перемогу, брати до сер­ця, насупити брови. Як приклад зв’язаного значення можна навес­ти функціонування дієслова брати в ряді фразеологічних сполу­чень: дрімота бере — хочеться спати, думкабере — з’являється думка, жаіь бере— стає дуже шкода, дуже жаль, непосидячка бере— не силиться, нетерплячка бере— не терпиться, плач бе­ре — хочеться плакати, сміх бере — хочеться сміятися, смішно, сумнів бере (сумніви беруть) — з’являється сумнів.

У фразеологічних сполученнях синтаксичні зв’язки відпові­дають живим граматичним нормам. Однак ці зв’язки не форму­ються щоразу як вільні, зумовлювані комунікативно-ситуативним поєднанням слів. Вони відтворюються у структурі готових, закріп- лених узуальним вживанням фразеологічних одиниць.

§ 65. Зв’язок фразеологізмів з частинами мови

Фразеологізми співвідносяться з різними частинами мови за приналежністю стрижневих компонентів до відповідних лексико- граматичних класів слів. У цьому виявляється органічний зв’язок їх з лексичною і граматичною системами української мови, з учас­тю в організації семантично-синтаксичних зв’язків і відношень у складі речень.

Розрізняють такі лексико-граматичні розряди фразеологізмів:

а) дієслівні: бити байдики, брати бика за роги, витрішки про­давати, виходити сухим з води, спочивати на лаврах, прибирати до рук, на ноги поставити, пробивати дорогу, світити ребрами, співати з чужого голосу;

б) іменникові: бабине літо, биіа пляма, білий світ, вавилонське стовпотворіння, єгипетська кара, майстер на всі руки, блудна вів­ця, велика цяця, велике дію, рожеві окуляри

в) прислівникові: аж до неба, без задніх ніг, від роду і до роду, в одну дуту, в пух і прах, одним махом, на кожному кроці, за три- дев ’ять земель, через пень колоду, на око, рано чи пізно, коротко і ясно, ні сіло ні впало\

г) прикметникові: кров з молоком, не ликом шитий, ні риба ні м ’ясо, гострий на язик, важкий на підйом, важкий на руку,

д) вигукові: ну й ну, от тобі й на, як би не так, чи бач, чорта з два, чорти б його забрали.

§ 66. Фразеологічна варіантність та індивідуально-авторські перетворення

Ознаки семантичної цілісності і відтворюваності у мовленні не виключають вживання фразеологізмів у кількох модифікаціях, шо виявляються у змінності лексичного наповнення або внутрішньої синтаксичної організації відповідних усталених одиниць. Так, фра­зеологізм за царя Гороха (дуже давно, у дуже давні часи) висту­пає в українській мові у варіантах за царя Томка, за царя Панька, за царя Хмеля; фразеологізм ні Богові свічка ні чортові кочерга (ні до чого не придатна річ, справа) має ряд відповідників, відмін­них за лексичним складом, а саме: ні Богові свічка ні чортові ожог (огарок, ладан, шпичка, рогачилно, надовбень, куришка, каганець); ні Богові свічка ні лукавому ладан; ні к Богу свічка ні к дідьку ожига.

Вважається, що більшість фразеологізмів первісно були віль­ними словосполученнями з природною змінністю лексичного скла« ду компонентів. При цьому діяла одна важлива закономірність — лексичні заміни не повинні були порушувати загальної семантич­ної структури фразеологізму, що й підтверджується наведеними конкретними прикладами. Так, у звороті ні Богові свічка ні чор­тові кочерга варіантні заміни ірунтуються на спільності семан­тичної характеристики замінюваних слів «предмет з дерева або іншого матеріалу, здатного горіти і бути поганим джерелом світ­ла, диміти, чадіти»[3]. Спільне значення «бути щасливим, жити без­турботно, у безпеці» зберігається у варіантному фразеологізмі як у Бога (у Христа) за пазухою (за дверима, за теч им а, за над ром, за кроснами, під покришкою). Компоненти-замінники розподіля­ються між трьома тематичними групами; І) назви частин тіла, що асоціюються з надійною схованкою (пазуха, плечі, надро); 2) назви предметів, що забезпечують безпеку (двері, покришка); 3) назви інших предметів (кросна — ткацький верстат).

Досить широко, особливо у мові художньої літератури, ви­користовують індивідуально-авторські, або оказіональні, варіанти фразеологізмів, розраховані насамперед на стилістичний ефект.

Поширеним у цьому разі є прийом заміни компонента фразео­логічної одиниці іншим словом або словосполученням, напри­клад: перетирати кістки —» Звичайно, дівчата в інституті, перетираючи кісточки всіх> перетирали й тверді маслаки

Борозни (Ю. Му шкетик); мов баран на нові ворота —» Я стояв і дивився на той цинковий гроб, вилупився в нього, мов відома свійська тварина в нові ворота (П. Загребельний); камінь з душі скотився —> Коли так, то в мене з душі скотилася ціла каменоломня (П. Загребельний); ніби на голках Ніч ми про­сиділи, ніби на швайках діда Єврася (змолоду він чоботарював) (В. Дрозд); кесареве кесарю, а Боже Богові —» Розсортували ми документи: Мартосі — Мартошине, а Хомі — Хомине (Є. Гу­цало)[4]. Модифікація фразеологічних одиниць досягається шля­хом поширення їх додатковими компонентами, внаслідок чого відбувається їх актуалізація, пов’язана з якою-небудь конкрет­ною життєвою ситуацією, наприклад: товкти воду в ступі Ось так поточити ляси, з кимось кокетуючи злегенька, весело потовкти воду в цій дипломатичній ступі — це, одверто ка­жучи, Тамарі завжди було по душі (О. Гончар); пекти раки Однак нічого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не по­силав Яринку в ту задрипану корчму, то ще й раки півдня пекли на пиках (М. Стельмах); ловити витрішки —» Андрій Гнида ковз­нув по бляшаному даху будинку і почав ловити у пригорщі вит­рішки (В. Дрозд); розбити (побити) глека —» А, може, за день- другий і розпишуся з Христею, бо зі своєю бабою глека побив на друзки (Є. Гуцало); розставити крапки над «і» —» Данило роз­повідав про агрегат, а Василь Васильович думав своє. Думав важ­ко, але цього разу правильно. Несподівано для себе, скрізь швид­ко і точно розставив крапки і знаки оклику (Ю. Мушкетик).

В одному звороті може поєднуватися кілька фразеологізмів на основі семантичної спільності, хоч ця умова не обов’язково витри­мується: з метою створення гумористичного ефекту об’єднують­ся і семантично віддалені одиниці. Це явище об’єднання назива­ють фразеологічною контамінацією, наприклад: перетирати кіс­точки + протирати з пісочком —> Хай потім, по дорозі, ті деся­теро чи дванадцятеро перетруть з пісочком невдатного кава­лера.... (Ю. Мушкетик); як з гуся вода + сьома вода на киселі —> Всі ці розмови в цеху з мене, як з гуся сьома вода на киселі (П. Загребельний); ділити шкуру невбитого ведмедя + купувати кота в мішку —» Не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя в мішку (П. Загребельний).

§ 67. Експресивно-стилістичні властивості фразеологізмів

Фразеологізми мають різну стилістичну вагу. Частина з них не мас виражених експресивно-оцінних супровідних значень і тому характеризується міжстильовим уживанням. Відповідну групу утво­рюють стилістично нейтральні фразеологічні одиниці. До них на­лежать звороти на зразок: піднімати завісу, сходити зі сцени, слуш­ний час, спинитися на півдорозі, піднятися на ноги, опустити ру­ки, наставити на добрий шлях (на добру путь), без зайвих слів, перша ластівка тощо.

Однак на відміну від лексичних одиниць, у складі української фразеології переважають звороти з виразними експресивно-оцін­ними значеннями, внаслідок чого вони використовуються для ство­рення експресивного фону як в усному, так і в писемному мовленні.

З цього погляду заслуговують на увагу розмовні фразеологічні одиниці, частині з яких властиве з ниже но- простор і ч не забарвлення. Розмовні фразеологізми можна проілюструвати такими прикладами: баляндраси (ляси) точити, молоти язиком, правити теревені, бере­зової каші дати, брати голою рукою, виляти (крутити) хвостом, відвертати ніс, дістати одкоша, зарубати на носі, змішати з зем­лею, іти світ за очі, мати олію в голові, показати де раки зимують, позичити в сірка очей, хоч з коліна витупи, хоч верть, хоч круть тощо.

Існують фразеологізми, функціонування яких розраховане насампе­ред на книжні стилі, створення урочистості, піднесеності мовлення. До одиниць цього стилістичного спрямування належать такі, як заключ­ний акорд, випити гірку чаигу; випити гіркої (гірку до краю), наріжний камінь, проходити червоною ниткою, альфа і омега, камінь споти­кання, ябіуко розбрату, сізіфова праця, манна небесна, вічна пам ’ять, голос волаючого в пустелі, ієрихонська труба, притча во язицех, нит­ка Аріадни тощо. Наприклад: [Антей]. Кого ми на собі з безодні вар­варства на гору несли? Чи ж не лягли ми камен&н наріжним до мавзолея нашим переможцям? (Леся Українка); [Валент]. Ми в тебе в дамі птьки бути смієм, а жити нам не можна, щоб не стати для тебе каменем спотикання на трудному шляху (Леся Українка); Сотні, тисячі нещасних попадалися до рук козакам — мусили випи­ти гірку до краю (М. Коцюбинський). У складі книжних фразеологіз­мів значну кількість становлять одиниці літературного походження.

§ 68. Джерела фразеології

Основу української фразеології становлять одиниці, що про­йшли шлях функціонального перетворення від звичайних вільних словосполучень до усталених зворотів з проаналізованими типо­логічними ознаками. Образне переосмислення вільних словоспо­лучень спричинялося до втрати первинних лексичних значень відпо­відних компонентів і формування власне фразеологічної семантики. У ньому процесі важлива роль належала метафоризації, перенесенню якої-побудь конкретної дії, ознаки, риси поведінки тощо на основі їх типізації, узагальнення на зовсім інші сфери людської діяльності. Роз­рив між первісним і фразеологічним значеннями словосполучення може бути таким, іно лише спеціальний етимологічний аналіз дає можливість з’ясувати походження відповідної фразеологічної оди­ниці. Особливо показові з цього погляду фразеологічні зрощення, значення яких втратили зв'язок з семантикою компонентів, у чому переконує, зокрема, історія фразеологічної одиниці баляси точити — теревенити, базікати, розводити пустопорожні розмови. У спеціальній науковій літературі набула поширенім думка, згідно з якою згаданий 4>разеологізм сформувався іш основі вільного словосполучення то­чити (аиршти, ш’опихшти) баляси (поручні, стовпці балюстради або огорожі), переосмисленого у відповідному фразеологічному зна­ченні. Огже, припускалося, шр джерелом експресивного виразу стала назва звичайно* о трудового процесу— виготовлення балясів, назва яких, запозичена з польської мови, мас своїм джерелом італійськеЬаіаимт (стовпець поручнів). Етимологічне ототожнення баляси (те­ревені) з билнси (поручні, стовпці балюстради) виявилося помилко­вим. Ьуло переконливо /шведено, що слово баляси (теревені) безпосе­редньо гюв’язане з праслов'янською основою *ЬаІ— «розповідати», віл якою гюходить також дієслово бачакати, іменник бали (пор,; бали та бат, а день дай; галу-балу, а тині в ріпі; балу-балу, а пси в кру­пах), Що ж ;ш другого компонента— дієслова точити, то існують підстави вбачати в ньому не звичну семантику «загострювати, вито­чувати з дерева або металу», а більш давне значення «виливати, нали­вати (рідину)/; (пор, дішюво текти, ідо має той самий корінь, у яко­му засвідчу* і ься давне черіування о //є: текти — точити). Отже, можна констатувати, шо фразеологізм тмити баляси виник унаслі­док метафоропереосмислення дієслівдого компонента: випинати, на­ливати ріоину т виливати слша —* бажати, роюоОити теревені, Спостереження над навколишньою дійсністю — історичною, суспільними процесами, виробничою діяльністю і побутом, мо­рально-етичними нормами і родинними стосунками, природним се­редовищем, тваринним і рослинним світом — лежить в основі ви­никнення і значеннєвого функціонування абсолютної більшості фразеологізмів. Такий висновок підтверджують, зокрема, фразео­логічні одиниці, основу яких становлять найменування: І) сільсько- господарських та інших трудових процесів: варити воду (з кого- небуль), з ємного тіста, орати перелоги, прокладати першу бо- ртну, тпускати ніжки, повертати голоблі; 2) різних виробництв, ремесел: а) ткацько-прядильного: розплутувати вузол, де тонко, там і рветься, рммотати клубок; б) кравецького: білими нитка» шите, на живу нитку, куби голка, туди й нитка, сім раз обміряй,

раз одріж, як з голочки\ в) ковальського: брати н лещата, між мо­лотом і ковадлам, міцного гарту, г) гончарського: лудити очі, полу­да впала на очі, зняти полуду з очей; д) рибальства і мисливства: закидати вудку, змотувати вудки, клювати на живця, стріляна птиця, ганяти як солоного зайця; 3) театрал ьжниузичної діяльності: увіх(х)ити в роль, помінятись ролями, у своєму репертуарі', коронний номер, попадати в тон, як по нотах; 4) військової справи: з відкри­тим забралом, підносити на щит, схрещувати мечі, нюхати порт, приймати бій, брати рубіж, брати на озброєнняt здавати позиції, залишати поле бою\ 5) картярської гри: розкривати карти, плутати карти, мішати карти, кинути всі козирі, ставка бита, при пікових інтересах, козирний туз; 6) народних звичаїв і обрядів: давати гар­буза, обнизати макогона, як засватаний; 7) вірувань і магічних дій: пускати ману, замшіяти зуби, як рукою зняло, з легкої руки, встати на niffy ногу, виносити сміття з хати; 8) усталених казкових зворо­тів: по щучому велінню, за тридев ять земель, жива вода, трима­ти за хвіст жар-птицю, скоро казка мовиться; 9) ознак і дій, пов’язаних зі світом тварин і птахів; заяча душа; хитрий лис, ко­ваний на всі чотири, кіт наплакав, показувати пазурі, птиця ви­сокого польоту, розправляти крила, звити гніздо, курям на сміх\ До фразеологічного фонду української мови входять також ін­шомовні запозичення, ітсрнашоїшьні звороти, наприклад: буря у склянці води, перейти рубікон, домоют меч, муки Танта/ш, прокрус- тове ложе, езопівська мова, нитка Аріадни, віща Кассандра, герку­лесові стовпи, гордіш вуюл, драконівські (драконові) закони, вогонь Прометея тощо. До найважливіших джерел подібних фразеологіч­них одиниць належать античні міфи. Запозичені фразеологізми час­то вживаються без перекладу (ab ovo— лат. «від яйия», переносне з самого початку, з давніх-давен; ad hoc— відразу; нім. Sturm und Drang— «буря і натиск»— час бурхливого розвитку, піднесення; італ, finita lu commedia — комедія скінчилася; англ, blue stocking — синя панчоха; time Ls money — час — гроші; франа ideé fix — ідея фікс; la lune de miel— медовий місяць), наприклад: Колеги, ми від­билися від тема \ fочнім ab ovo і приймім ad hoc без доказу, що і скульптура вічт (Леся Українка); Подумай, мамо! Тут, на сій пла­неті, скінчився вже твій творчий Sturm und Drang.,. (І. Франко). «Мандрівні фразеологізми» часто не мають точно ідентифікованих першоджерел, як, наприклад, левова частка (частина) — більша і краща частина чого-небудь (тур/, рос. львиная доля, англ, the lim'і $hare, нім, Utoenteilf італ. la parte del leone). Вважається, що зворот походить з байки легендарного Езопа, але притча про Лева, Шакала і Лисицю відома була і в давнину на Сході. На українському мовному фунті його майстерно витлумачив Л. Глібов у байці, героями якої виступають Лев, Лисиця, Вовк і Собака: ...І каже Лев: — Я зараз поділю; Глядіть, щоб не було ніякого тут спору, Бо перекору не терплю! Беру я першу четвертину, — По уговору — се моя; І другу теж собі кладу частину, Бо хто між вами дужчий? — Я! І третю слід мені... Не мовте ні словечка: Я — Лев, а не плоха овечка! Чет­верту ж хто торкне або нюхне, Той знатиме, як дратувать мене!..

Виділяють фразеологічні одиниці біблійного походження, на­приклад: око за око, наріжний камінь, Содом і Гоморра, альфа і омега, у поті йола, друге пришестя, голос волаючого в пустині (пустелі), земля обітована, камінь спотикання, Хома невірний, вавилонська вежа, вавилонське стовпотворіння.

§ 69. Прислів’я і приказки.

Крилаті слова

За ознакою вштворюваності, усталеним компонентним складом виділяють такі мовні одиниці, як прислів’я і приказки.

Прислів’я — короткий, стійкий щодо лексичного складу, як правило, ритмічно організований вислів повчального характе­ру. Засобом мовного вираження прислів’я переважно виступає прос­те або складне речення, наприклад: Природу тяжко одмінити; По­ганому роду нема встиду; Птицю пізнати по пір То, а чоловіка по бесіді; Вісті не лежать на місці; Від солодких слів кислиці не по­солодшають; Слово — не полова, язик — не помело; Хто багато обіцяє, той рідко счова дотримує.

Приказка — короткий вислів, часто також розрахований на повчання. На відміну від прислів’я цей різновид усталених і відтво­рюваних зворотів мас так званий буквальний план, тобто вжива­ється у прямому значенні відповідно до яких-небудь конкретних життєвих ситуацій, наприклад: Серце — не камінь; Серцю не роз­кажеш; Иабачакав — і в торбу не забереш; Ходить та й спить; Собі на умі; Розуїму палата. та ключ від неї загублений.

Крилатими словами називають стійкі, афористичні (від грец. афоріацос — визначення, вислів), найчастіше образні висло­ви, засвоєні з фольклорних, літературних або наукових джерел, а також вислови видатних політиків, істориків, вживані у мовленнє­вій практиці, наприклад: Всякому• городу нрав і права (Г. Сково­рода), Лиш боротись —значить жить (І. Франко), Лиш той не­нависті не знає, хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка); Нове життя нового прагне слова (М. Рильський); Інші часи — інші пісні (Н. Буало): Попіл Клааса б'є в серце (Ш. де Костер).

Приказки, прислів’я і крилаті слова зараховують до фразеоло­гічного фонду мови, хоч така їх кваліфікація не стала загально- пошнреною.

Джерела походження фразеологізмів

1. Народна мова: замилювати очі (брехати), дати гарбуза (відмовити), пасти задніх (відставати). Також сюди входять всі прислів’я та приказки.

2. Стійкі вирази, пов’язані із професією, певним фахом: шитий білими нитками (недоладна брехня) (з мови шевців), товкти воду у ступі ( займатися непотрібною справою ( з мови пекарів), з іншої опери (недоречне) ( з мови музикантів, співаків).

3. Античні вислови, які вимагають знання міфів Давньої Греції: дамоклів меч ( про навислу загрозу), гордіїв вузол ( про нерозв’язну проблему), ахіллесова п’ята (вразливе місце), сізіфова праця (даремна і важка), троянський кінь (прихована загроза), авгієві конюшні (дуже брудне місце).

4. Біблійні вислови: альфа і омега (початок і кінець), випити чашу до дна (довести справу до кінця), притча во язицех (людина з поганою славою), вавилонське стовпотворіння (велелюдне місце).

5. Крилаті вислови як українських, так і світових письменників та поетів: останній з могікан (Фенімор Купер), а судді хто? (О. Грибоєдов), життя іде, і все без коректур (Л. Костенко)

Запозичені з інших мов фразеологізми: дивитись крізь пальці (навмисне не помічати чогось), де собака заритий (суть проблеми) (з німецької); бути не в своїй тарілці (відчувати себе незручно), повернутись до наших баранів (повернутись до попередньої теми) (з французької мови), синя панчоха (стара дівка), перейти стежку ( заступити комусь шлях до здійснення чогось) ( з англійської мови), трубка миру (з мови індіанців через мову американських колоністів).

 

10.2. Предмет і завдання словотвору

Словотвір, або дериватологія (лат. <Іегіуаііо> від гіуо — відводжу, утворюю), — це розділ мовознавства, який ви­вчає слова з погляду способів творення і структури.

Предметом словотвору є різнопланові аспекти творення слів відповідно до тих або тих відношень мотивацій між вихідними і похідними одиницями, класифікація похідних слів за ознаками де­риваційної структури і словотвірними значеннями в межах відпо­відних лексико-граматичних класів слів (частин мови), визначен­ня продуктивності окремих способів і засобів словотвору.

Словотвірні процеси української мови орієнтовані на форму­вання лексичних одиниць різної частиномовної природи, насам­перед тих, що виконують номінативну функцію, а отже, забезпе­чують потребу називання конкретних предметів, осіб, абстрактних понять, ознак, найрізноманітніших дій, процесів.

Словотвір має першорядне значення як сфера мовної дійснос­ті, система семантичних, формальних показників якої забезпечує поповнення словникового складу української мови новими лек­сичними одиницями. Завдяки словотворові, що послуговується фік­сованими мовними ресурсами (твірними основами і словотворчи­ми формантами), словниковий склад української мови запишаєть­ся відкритою динамічною системою.

Розрізняють синхронний і діахронний словотвір. Синхрон­ний (описовий) словотвір вивчає словотвірну структуру слів на якому-небудь конкретному етапі розвитку мови. Діахронний словотвір вивчає історію появи похідних слів на основі зіставлення різних періодів функціонування мови.

Основними поняттями синхронного словотвору є: словотвірна мотивація і словотвірне значення похідного слова з урахуванням його сучасних (живих) зв’язків з іншим словом або словосполу­ченням. Словотвірні відношення розуміються як відношення по­хідного (вторинного) слова до того, від якого воно утворилося.

Словотвірні відношення виявляються між спорідненими сло­вами. Однією з найважливіших структурних ознак синхронного аналізу похідних слів є спосіб їх словотвору. Тому до завдань сло­вотвору належить вивчення всього арсеналу словотворчих засо­бів мови, словотвірних типів і розрядів у межах використовуваних способів словотворення.

Описовий словотвір української мови розглядає словотвірні про­цеси, які виявляють закономірності її розвитку на сучасному етапі. Системне вивчення словотвору передбачає розгляд способів тво­рення слів, їх будови з урахуванням належності до частини мови, характеру твірної основи та тих звукових змін, які властиві су­часній мові. Щоб зрозуміти характер структури слова, треба з’ясу­вати не лише його морфемний склад, а й значення морфем у їх зв’язках і відношеннях у слові. Останні виявляються при аналізі словотвірної структури слова з урахуванням мотиваційних від­ношень у гнізді споріднених слів. Розуміння словотвірної струк­тури слова грунтується і на знанні морфемної структури слова, то­му ці відомості містить розділ про словотворення.

МОРФЕМНА СТРУКТУРА СЛОВА В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

§ 74. Поняття морфеми

Морфема (від грец. цор<рг| — вигляд, форма) — це найменша неподільна значуща частина слова. Морфема виступає як носій певного лексичного чи граматичного значення і регулярно від­творюється у процесі мовлення відповідно до моделей, властивих певній мові. Наприклад, у слові братній виділяються три морфе­ми: брат~н-ій\ перша з них наявна в споріднених словах брат, братів, братання; друга — властива прикметникам відіменнико- вого творення типу муж-н-ій, друж-н-ій, а третя — наявна в усіх прикметниках м’якої групи у називному відмінку.

Вияв морфеми у слові і його словоформах позначається тер­міном морф (морфа).

Морф(морфа) — конкретний вияв морфеми, найменша значуща частина,, що виокремлюється у складі певної конкретної словоформи слова; те ж, що й варіант морфеми.

Аломорф(аломорфа) — це морф певної морфеми, що зазнав фонетичної модифікації, зумовленої звуковим складом су­сідніх морфі в або формальною будовою слова.

Наприклад, морфема як сукупність усіх можливих виявів у мові морфа з в українській мові може виступати у звукових варіантах з-, зі-, »3-, с-: збити, зійти, ізняти, спитати. У словах родити і рід аломорфи род- і рід- є виявом однієї кореневої морфеми.

Морфемна структура слова — це закономірна єдність взаємо- пов язаних складових частин, розташованих у певній послідовності відповідно до іх ролі в організації слова як цілісної одиниці лек­сичного і граматичного рівнів мови.

За структурою слова української мови неоднотипні. У зміню­ваних виділяється основа і закінчення, а незмінювані не мають та- кого поділу. Ця особливість випливає з того, що у змінюваних сло­вах є потреба виражати тотожність семантики в усіх словоформах однією частиною — основою, а різні граматичні значення слово­форм того самого слова — іншою частиною, яка має різне вира­ження, — закінченням.

§ 75. Основа слова і закінчення

Основа — частина змінюваного слова, що виражає Його лек­сичне значення. При морфемному поділі слова основою є та час­тина, що залишається після вилучення афіксів з граматичним зна­ченням. Наприклад, у словах місто, визвольний, чотири виділя­ються основи міст-, визвольн-, чотир- відкиданням закінчень «о, -ий, -и; у дієслівних словоформах пишу, пишемо, пишуть, пиши, пишіть після вилучення закінчення залишається основа теперіш­нього часу пиш-у а в словоформах писав, писала, писали після від­кидання формотворчого суфікса (-в-, -л-) і закінчення залишаєть­ся основа минулого часу писа-.

За морфемним складом основа може бути кореневою (простою) і афіксальною (складною). Коренева основа дорівнює кореню. На відміну від кореневої основи вафіксальній, крім кореня, наявний один або кілька словотворчих афіксів.

З погляду сучасних семантико-словотвірних зв’язків основа мо­же бути непохідною (немотивованою) і похідною (мотивованою).

Непохідною є основа, у складі якої не виділяються слово­творчі афікси і яка не мотивується через зв’язки з спільнокорене- вими словами, наприклад, у словах мир, сонце, білий, знати: мир-, сонц-, біль, зна-. Значення непохідної основи може бути виявлене лише внаслідок етимологічного аналізу. Похідна — це основа, у складі якої, крім кореневої морфеми, виділяється один чи кілька словотворчих афіксів і яка мотивується через семантико-слово- твірні зв’язки з іншими словами того самого кореня. Наприклад, основи слів морозиво, правдивий, роздати мають у своєму складі словотворчі афікси (мороз- ив, правд-и в, роз-да~) і мотивуються спорідненими словами (мороз, правда, дати). Похідна основа завж­ди мотивована.

За особливостями вияву в споріднених словах розрізняють вільні

і зв’язані основи.

Вільними називають основи, що мають здатність до віль­ного вияву в похідних (афіксальних) споріднених словах і в словах з непохідними основами. Наприклад, у словах покрикувати, пере­кричати, викрик, крик основа крик- може виступати самостійно і в споріднених словах, де вона ускладнена словотворчими афіксами.

Зв'язана основа не мас здатності вільно виявляти свій мор­фемний склад; функціонує лише в складі похідних слів. Так, у сло­вах роззу ти, взути, озути; звикнути, звичка морфеми (зу-, вик-, вич-) без поєднання з іншими морфемами не вживаються.

Змінюване слово — це єдність спільної для всіх його слово­форм частини, шо є носієм лексичного значення й тому залиша­ється незмінною, і змінної частини, що виражає функціональну відмінність однієї словоформи від іншої. Наприклад, слово бере­за при постійній основі берез- завдяки закінченням виражає різні відмінкові і числові значення: берез-г., березу берез-і, берез-у, берез-ою, (на) берез-і (однина), берез-и, беріз, берез-ш, берез-и, берез-шн, (на) берез-ах (множина), а прикметник білокорий за допомогою закінчень виражає граматичні значення відмінка, ро­ду і числа, що залежать від роду, відмінка і числа іменника: біло- кор-г береза, бічокор-оі берези, бічокор-ій березі тощо.

Поділ на незмінну і змінну частини властивий змінюваним сло­вам — іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову. Характер зв’язку незмінної і змінної частин — основи і закінчен­ня — виражається в різному ступені абстракції. Закінченням влас­тивий вищий ступінь абстракції; вони приєднуються до основ усіх слів (або цілих розрядів) у межах змінюваної частини мови.

ТИПИ МОРФЕМ

За значенням і роллю в будові слова морфеми поділяються на кореневі і службові.

Службові, або афіксальні, морфеми, у свою чергу, поділяються за місцем розташування в слові щодо кореня і функцією у струк­турі слова.

§ 76. Корінь слова.

Слова спільного кореня

Корінь — це основна стрижнева морфема, що виражає за­гальне (поняттєве) лексичне значення слова.

Корінь є носієм речового значення слова, що відображає еле­мент об’єктивної дійсності, а тому є обов’язковою частиною кож­ного слова. Водночас як поняттєва морфема корінь об’єднує всі споріднені слова. Повторюючись у споріднених за походженням словах, коренева морфема об’єднує ціле гніздо похідних слів. На­приклад, корінь весн- об’єднує спільним поняттєвим змістом сло­ва, що належать до різних частин мови: весна, провесна, весніти, весняний, по-весняному, навесні.

Значення кореня у словотвірних рядах слів видозмінюють і конкретизують словотворчі афікси — суфікси і префікси. Корінь у порівнянні з афіксами характеризується більшою автономністю. У незмінюваних словах, особливо службових, корінь не виявляє здатності поєднуватися з афіксами, наприклад, слова амплуа, так, про, хай, ага і подібні мають лише кореневу морфему.

У змінюваних словах, крім кореня та словотворчих афіксів, які уточнюють його значення, наявні також морфеми, що виражають граматичні значення слова і утворюють його форми — закінчен­ня і формотворчі афікси (суфікси, префікси).

На відміну від афіксів корінь не має точно закріпленого за ним місця у слові. З кореня може починатися слово (літ-ак, рід-н-ий), він може стояти після префікса чи двох префіксів (на-род, воз-з єдн-а-ти), може поєднуватися з іншим коренем у складному сло­ві (криг-о-лам), але корінь завжди стоїть перед суфіксом і закін­ченням.

За особливостями вияву в споріднених словах розрізняють не- зв’язаний і зв’язаний корені.

Незв’язаний корінь має здатність до вільного вияву сво­го морфемного статусу і в непохідному, і в похідних словах. На­приклад, корінь ліс- здатний виступати в непохідному слові ліс і в похідних словах лісок, лісовий, узлісся, пролісок, лісник, лісництво та інших споріднених, до складу яких входять крім кореня слово­творчі афікси та закінчення. Більшість слів мають вільні корені.

Зв’язаний корінь функціонує тільки в поєднанні зі службо­вими, афіксальними морфемами, в основному префіксами. Слова відняти, підняти, розняти сприймаються як похідні, але корінь цих слів зв’язаний і тому не може виявити себе самостійно, без пре­фікса. Він виступає тільки в похідних словах.

Афікси. Типи афіксальних морфем. Афікси (від лат. а£[іхиз — прикріплений) є носіями словотвірного і грама­тичного значень слова, тобто вони уточнюють значення кореня, видозмінюють первісне лексичне значення як засоби творення по­хідних слів або вказують на відношення його до інших слів, ви­ступають засобом творення форми того самого слова. Афікси ма­ють певне закріплене за ними в мові значення і виступають з цим значенням у цілому ряді слів або в тій самій граматичній формі слова як показник цієї форми. Наприклад: слова плановик, степо­вик, сніговик мають суфікс -ик, який видозмінює значення кореня і формує нову назву з особовим або предметним значенням.

Значення афіксів виявляється не самостійно, а в єдності з ко­ренем слова. Саме тому можлива омонімія афіксів. Вони здатні по­єднуватися з коренями спів різних словотвірних типів. Суфікс -ик у словах Івасик, коник, гвинтик — омонімічний, так само, як і пре­фікс при- у словах присмерк, пришкільний, привітати.

Афікси послідовно розрізняються за місцем і роллю у слові.

За місцем у слові виділяють префіксальні і постфіксальні мор- феми.

Префікс (лат. ргае}1хи$ — прикріплений спереду) — мор­фема, шо стоїть перед коренем, наприклад: про-спавитися, над­будова. на-земний.

Постфікс (від лат. роїї — після і лат. /іхм — прикріпле­ний) — це афікс, що виступає у слові після кореня.

До постфіксів належать суфікс, флексія і власне постфікс.

Суфікс (від лат. — підставлений) — це службова

морфема, що. як правило, посідає місце відразу після кореня, поряд із ним, наприклад : спів-ак, літ-н-ій, віт-а-ти, але неб-ес-н-ий, та-ес-н-ий.

Флексія, або закінчення, — афікс, що займає кінцеву позицію в змінюваному слові і є засобом творення форм слова.

Власне постфікс — це афікс, що виступає в абсолютному кін­ці слова. Наприклад, постфікс -ся приєднується до дієслів як сло­вотворчий афікс і водночас надає їм зворотного або пасивного значення: учити —учитися, писати — писатися.

До постфіксів зараховують також окремі частки, що стали за­собом творення займенників і прислівників: будь-, небудь-, казна-, хтозна- тощо, однак вони можуть приєднуватися не лише в кінці слова {хто-небудь, який небудь), а й на початку (будь-що, казна-хто, хтозна-коли).

Такі постфікси відрізняються від постфікса -ся тим, що не ві­діграють класифікуючої ролі, тобто не є засобом оформлення і роз­різнення однієї якоїсь частини мови (наприклад коли-небудь — прислівник, хто-небудь — займенник).

Словотворчі (дериваційні) і граматичні афік- си. За Функцією^ слові афікси поділяються на словотворчі (де­риваційні) і граматичні. Словотворчі афікси служать для уточнення предметного значення кореня. Цю роль здатні викону­вати суфікси, префікси і постфікси.

Суфікс як словотворчий засіб відрізняється від інших морфем рядом ознак. Значення словотворчих суфіксів порівняно з коре­нем більш узагальнене. Вони приєднуються до різних коренів, ви­ражаючи своє словотвірне значення в межах певного словотвір­ного типу слів. Суфікс чутливо реагує на вибір твірної основи і своє значення реалізує тільки у зв’язку з кореневою морфемою. Так, суфікси -от(а), -їсть, -изн(а) здатні виражати значення уза­гальненої ознаки, властивості, абстрактного поняття в єдності з коренями прикметників, які позначають конкретні ознаки або влас­тивості предметів: добр-от-а добр-ий, хоробрість <— хоробр-ий, крут-изн-а крути-й.

Суфікс -к(а) може приєднуватися до будь-якого кореня імен­ника, якщо він виступає основою для творення слів зі значенням зменшеності: ріка — річка, дуга — дужка, муха — .чушка, mono- ля тополька, ідея — ідейка, Явдоха — Явдошка. Омонімічний йому суфікс -к(а) є засобом творення іменників від дієслівних основ зі значенням узагальнених дій, процесів, продукту дії: випі­кати — випічка, обточити — обточка, класти — кладка, вига­дати — вигадка.

Отже, сфера дії словотворчого суфікса обмежена певними слово­твірними типами слів у межах частин мови.

Роль суфікса у морфемній будові слова відрізняється також від ролі префікса. Суфікс, приєднуючись до кореня (твірної осно­ви), не лише уточнює чи видозмінює поняттєвий зміст похідного слова, а й водночас є показником (разом із закінченням) належ­ності його до певної частини мови. Саме суфікс виявляє здатність переводити основу слова з одного розряду (частини мови) в інший, наприклад: зима — зим-ува-ти, списати — спис-ок, мужній — мужнь-о.

Префікс свою словотворчу роль виконує як афікс з модифіку­ючим значенням. Він уточнює значення кореневої морфеми. На­приклад, префікс роз- конкретизує значення дії, вираженої діє­словом, як відцентрового руху (в усі боки), раптової, сильної дії, повного охоплення тощо: розійтися, розлетітися, розбігатися, роз­реготатися, розімліти, розпастися, розкланятися.

Префікс відрізняється від словотворчого суфікса тим, що він не впливає на морфологічне оформлення слова, не визначає на- лежності його до частини мови. Префікс приєднується не до ко­реня, а до цілого слова, тому не може переводити основу з однієї частини мови до іншої. Наприклад: весна — провесна, давній — прадавній, ходити — заходити, звично — незвично.

Особливим типом словотворчих афіксів є і нте рф і кс и (від лат. inter — між і fixus прикріплений), що використовуються для зв’язку двох (або більше) коренів у складному слові. В україн­ській мові роль інтерфіксів виконують голосні о, е. Традиційно їх називають сполучними, або словотвірними, голосними. Своєрід­ність інтерфікса полягає в тому, що він не виражає словотвірного значення, а лише поєднує корені (твірні основи) у складне слово, наприклад: лісотундра, першодрук, сонцепоклонник, працездат­ний, життєрадісний.

Як інтерфікси кваліфікуються також структурні елементи, що використовуються у творенні прикметників і дієслів. Вони висту­пають між коренем і словотворчим суфіксом, наприклад: Десна — десн-ян-ськ-ий, Глушки — глушк-ів-ськ-ий, Біличі — білич-ан-ськ-ий, бігати — біг-ан-ин-а.

Дериваційними афіксами вважають і так звані афіксоїди. Цим терміном позначаються напівпрефікси (префіксоїди), напів- суфікси (суфіксоїди), що є складовими частинами слів, які спів­відносні з самостійно вживаними словами. Як префіксоїди квалі­фікуються такі початкові складові частини: повно-, ново-, само-, авто- тощо. Наприклад: повноправний, повнометражний, повно- кровний, повноважний; новосформований, новоприбулий; самохід­ний, самодостатній, самовпевнений; автопоїлка, автобіографія, автотренування. До суфіксоїдів належать одиниці типу -річний [багаторічний, дворічний, сторічний), -вод {рисовод, лісовод, діловод), -воз (важковоз, водовоз, рудовоз, тепловоз, лісовоз) то­що. Продуктивно вживані складові частини слів наведених зраз­ків втрачають свою предметну семантику і набувають статусу служ­бових словотвірних морфем.

Г раматичні афікси виконують функцію творення граматич­них форм слів. Вони поділяються на формотворчі і словозмінні.

Формотворчі афікси — суфікси і меншою мірою префік­си — відрізняються від словотворчих тим, що беруть участь у тво­ренні форм того самого слова.

Формотворчі суфікси стандартизовані, обов’язкові для всіх слів тієї частини мови, у межах якої утворюють певну систему слово­форм. Наприклад: 1) усі дієслова мають форму інфінітива, що твориться суфіксом -ти; форми минулого часу дієслів творяться за допомогою суфіксів -в- (або нульового) та -л-, до яких приєд­нується родо-числове закінчення {писати — писав, писала, писа­ло, писали; нести — ніс, несла, несло, несли); 2) формотворчі су­фікси -ш, -іш- служать для творення форм вищого ступеня порів­няння прикметників і прислівників (довгий — довший, рівний — рівніший, довго — довше, рівно — рівніше).

Формотворчими називають також префікси і суфікси, які слу­жать для творення видових пар дієслів.

Основним типом граматичних афіксів в українській мові є флексії (з а к і н ч е н н я), що виражають відношення слова до інших слів у словосполученні та реченні. Закінчення завжди ви­ступає у певній системі словозміни змінюваних частин мови. Типи відмінювання іменників, прикметників, числівників, зай­менників розрізняються системою закінчень, які виражають гра­матичні значення відмінка, роду і числа або лише відмінка (в кількісних числівниках). Дієслова мають складну систему діє­відмінювання за особами, родами і числами, основними показ­никами яких є особово-родово-числові флексії. Закінчення ха­рактеризується високим ступенем абстракції. Воно функціонує у парадигматичній системі того або того лексико-граматичного класу слів.

§ 77. Зміни в морфемній структурі слова

У процесі історичного розвитку мови первинний морфемний склад слова може зазнавати змін. Основним виявом змін у мор­фемній структурі слів української мови с втрата прямих співвід­ношень між похідною і непохідною основами. Внаслідок різних фо­нетичних процесів, змін у лексичному значенні похідного чи пер­винного слова, випадіння слова, на основі якого виникло похідне, із активного словника відбуваються різні за характером зміни у мор­фемній будові слова: спрощення, перерозклад, ускладнення тощо.

Спрощенням називається процес, унаслідок якого члено­вана на морфеми основа перетворюється на нечленовану морфе­му. Так, слово вікно в сучасній українській мові членується на дві морфеми — кореневу віки- і флективну -о, тоді як етимологічно в цьому слові виділяється суфікс -н-, що втратив свій морфемний статус, увійшовши до складу кореня. Цьому сприяла втрата сло­вотвірного зв’язку згаданого слова з твірною основою -ок.

Спрощення зазнають слова з різних частин мови, однак найчас­тіше слова, утворені суфіксальним способом. Це явище властиве іменникам пир, жир, шило, мило, рало, знак тощо, у яких виділя­лись суфікси -р-, -л(о), -к-. Ці морфеми зрослися з коренями слів.

Зміни в морфемному складі слів можуть відбуватися і внаслі­док переміщення морфем у межах слова. Так, колишні показники іменникових основ втратили свою первісну функцію і відійшли до складу закінчень, а саме: рук-а-ми— рук-ами. Така зміна у морфем­ній структурі слова називається перерозкладом. Унаслідок пе~ рерозкладу може відбуватися також збільшення обсягу словотворчо­го афікса за рахунок іншого афікса, наявного в основі, від якої утво­рено похідне слово. У такий спосіб виникають так звані складні су­фікси -анин-, -чанин-, -івськ(ий), -анськ(ий), -ність тощо. Пор., наприклад: ліс-ник (від ліс-н-ий), мат-усеньк-а (від мат-ус-я), сухощав-ий (від сух-ість, сух-ощ-і), блиск-от і-ти (від блискіт).

Перерозклад іноді зустрічається на межі префіксів, наприклад, префікс зне- виник унаслідок зрощення двох префіксів: з- і -не в основах дієслів, похідних від іменників і прикметників: знедоли­ти, знесилитися, знеславити.

Ускладненням називається такий процес, унаслідок яко­го в межах морфемно нечленованих слів починають виділятися ті або ті морфеми. Процесу ускладнення зазнають головним чином слова іншомовного походження, окремі частини яких ототожню­ються з морфемами рідної мови. Наприклад, у словах ганок, ри­нок виділяється суфікс -ок- за аналогією до слів свідок, випадок.

Своєрідні процеси, що призводять до змін у морфемному скла­ді слова, виникають унаслідок переходу слів з однієї частини мо­ви в іншу. Це спричиняє зміну граматичних значень, а отже, і зміну функцій формотворчих і словозмінних морфем. Такий про­цес називають конверсією. Наприклад, у прислівнику далеко, по­хідному від прикметника середнього роду {далеко), закінчення -о перетворилося на суфікс. Унаслідок переходу прикметника (діє­прикметника) в іменник втрачається його здатність узгоджувати­ся з іменником, і тому закінчення стає показником віднесеності лише до одного роду (минуле, майбутнє — середи, рід; чергова, вожата — жін. рід; молодий, будівничий — чол. рід).

Інші зміни відбуваються внаслідок переходу словоформ змі­нюваних слів у прислівники: флексії словоформ перетворюються на словотворчі суфікси (пор.: іменникові словоформи біг— біг-ом, гаюп — галоп-ом бас — бас-ом і похідні від них прислівники бігом, галопом, басом, у яких флексія -ом стала суфіксом).

Службові слова — прийменники, частки, сполучники та вигу­ки, що утворилися на фунті повнозначних слів, втрачають мор­фологічні ознаки відповідних частин мови, стають незмінювани­ми і морфемно нечленованими.

 

,10.3. ЗАЙМЕННИК §77. Загальне поняття про займенник

1. Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кіль­кість, але не називає їх.

Наприклад, у реченні: Він нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіма нервами своїми почував: треба їх рятувати! (І. Франко) — є тільки вказівки на якісь осо­би чи предмети, але їх не названо. Значення займенників стає зрозумілим тільки тоді, коли ми сприймаємо їх у кон­тексті. У даному разі йдеться про героїв повісті І. Франка «Борислав сміється» — Бенедя Синицю (він) і робітників (їх).

Займенники в мові вживаються часто для того, щоб уник­нути повторення тих самих слів. При цьому форму займен­ника треба узгоджувати з родом і числом іменника, замість якого цей займенник ужито: 1. Студентство виявляє дедалі більшу громадську активність. Воно об’єднується. Його ціка­вить політичне життя країни. 2. Студенти виявляють дедалі більшу громадську активність. Вони об’єднуються. їх цікавить політичне життя країни.

Але не можна допускати, щоб займенник у реченні чи тексті співвідносився водночас із різними словами, як ось: І піснею сонце віта тракторист, що рідною лине землею. Не зрозуміло, хто лине: пісня, сонце чи тракторист?

Правильно вжиті займенники, крім того, допомагають пов’язати речення між собою в тексті.

2. За значенням займенники поділяються на дев’ять роз­рядів:

а) особові — вказують на особи: я, ми (перша особа), ти, ви (друга особа), він, вона, воно, вони (третя особа);

б) зворотний себе — вказує на ту особу, яка виконує дію;

в) присвійні — вказують на належність предмета першій особі: мій, наш; другій особі: твій, ваш; третій особі множи­ни: їхній; особі, яка виконує дію: свій (на належність пред­мета третій особі однини вказують особові займенники в ро­довому відмінку: його, її);

г) вказівні — вказують на предмет: цей, той; на ознаку: такий; на кількість: стільки;

ґ) означальні: весь, всякий, кожний, інший, сам, самий;

д) питальні — являють собою запитання до іменника: хто? що?; до прикметника: який? чий?; до числівника: скіль­ки? котрий?;

е) відносні — ті, що й питальні, але вживаються для при­єднання підрядних речень до головних (Благословен же той, хто від грози не никне, і пісня, що летить до радісних небес.— В. Сосюра);

є) неозначені — утворюються від питальних за допомо­гою часток аби-, де-, -сь (пишуться разом) та хтозна-, казна-, бозна-, будь-, -небудь, невідь- (пишуться через дефіс): абиякий, дехто, щось, хтозна-скільки, казна-чий, бозна-що, будь-хто, котрий-небудь, невідь-скільки та ін.;

ж) заперечні — утворюються від питальних за допомо­гою частки ні- (пишеться разом): ніхто, ніщо, ніякий, нічий, ніскільки, нікотрий.

3. У неозначених і заперечних займенниках, якщо в них між часткою і займенником є прийменник, усі частини пи­шуться окремо: в декого — де в кого, абиким — аби з ким, до будь-кого — будь до кого, про ніщо — ні про що, нікого — ні від кого.

 

§78. Відмінювання займенників

1. Частина займенників відмінюється, як прикметники, а саме: наш, ваш, всякий, інший, сам, самий, такий, який, кот­рий (як прикметники твердої групи) та їхній (як прикметники м’якої групи): наш, нашого, нашому, нашим, наша, нашої, на­шій, нашою; наші, наших, нашим, нашими; їхній, їхнього, їхньо­му і т. д.

Займенники скільки і стільки відмінюються, як числівник два: скільки, скількох, скільком, скількома.

Інші займенники за особливостями відмінювання ділять­ся на три групи: 1) я, ти, ми, ви, себе; 2) він, вона, воно, вони; 3) мій, твій, свій, чий, той, цей, весь, хто, що.

2. Особові займенники я, ти, ми, ви і зворотний себе від­мінюються так:

 

 

Від­ мін­ ки	Однина	Зворотний	Множина
1-а особа	2-а особа	1-а особа	2-а особа
Н.	я	ти	—	ми	ви
Р.	мене	тебе	себе	нас	вас
д.	мені	тобі	собі	нам	вам
3.	мене	тебе	себе	нас	вас
0.	мною	тобою	собою	нами	вами
м.	(на) мені	тобі	собі	нас	вас

 

3. Особливістю відмінювання особових займенників він, вона, воно, вони є поява в них після прийменників та в оруд­ному відмінку початкового н:

 

Відмін­	0 д н и н	а	Множина
ки	чоловічий і середній рід	жіночий рід
Н.	він, воно	вона	вони
Р.	його, до нього	її, до неї	їх, до них
д.	йому	їй	їм
3.	його, про нього	її, про неї	їх, про них
0.	ним	нею	ними
М.	(на) ньому/нім	ній	них

 

 

4. У відмінюванні займенників мій (твій, свій), чий, той, цей, весь найбільше розбіжностей є в чоловічому роді і мен­ше — у жіночому та в множині:

і Відмінки	Чоловічий рід
У	мій	чий	той	цей	весь
р.	мого	чийого	того	цього	всього
д.	моєму	чийому	тому	цьому	всьому
3.	Як у називному або родовому відмінку
°.	моїм	чиїм	тим	цим	всім
ІІ м. !| II	(на) моєму/ моїм	чийому/ чиїм	тому/ тім	цьому/ цім	всьому/ всім

 

 

Займенники твій, свій відмінюються, як займенник мій

Займенники моє, чиє, те, це, все в середньому роді мають такі самі відмінкові форми, як і в чоловічому (за винятком лише називного й знахідного відмінків).

Займенники хто і що відмінюються, як той у чоловічому роді. Присудок після займенника хто стоїть в однині і в чо­ловічому роді: Всі, хто тільки міг, висипали з вагонів, вітаючи довгождану, рідну землю (О. Гончар). Присудок після питаль­ного займенника що стоїть в однині і в середньому роді {Що трапилося?), після відносного що —у будь-якому роді й чис­лі: Біля зборні товпились ті, що надійшли пізніше, і пхались у двері (М. Коцюбинський).

ЗАЙМЕННИК

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАЙМЕННИКА

Займенник — це самостійна частина мови, яка не нази­ває предмети, їхні ознаки і кількість, а лише вказує на них. Напр.: «Поезія — це, як правило, нуртування душі, кипіння пристрастей, гра почуттів... Чи може, чи повинна вона бути іншою — такою, де верх над емоціями бере розсудливість, мисль?» (газ.). У другому ре­ченні займенник вона не називає, а вказує на предмет, названий у першому реченні, — поезію. Займенник такою вказує на ознаку цього ж предмета (поезії), зміст якої розкривається підрядним ре­ченням (де верх над емоціями бере розсудливість, мисль).

Невелика група вказівних слів, об’єднана єдиною назвою займенник, різноманітна за формами словотворення і сло­возміни та не має власного предметно-логічного змісту. Цим займенник протиставляється усім лексично повнозначним час­тинам мови. Конкретне значення займенника змінюється за­лежно від суб'єкта, ситуації, як у наведеному прикладі. Отже, виділення займенника як частини мови грунтується на особли­вій його семантиці — високій узагальненості значення. Так, за­йменник він може означати особу і будь-який предмет, хто — будь-яку особу (одну чи декілька), який — може' вказувати на якість чи властивість особи або предмета, стільки — на кіль­кість осіб чи предметів. Тобто займенникам властиві узагальне- но-предметні, узагальнено-якісні та узагальнено-кількісні зна­чення, які конкретизуються лише в контексті.

 

Займенники відмінюються, хоча кожен розряд і навіть пере­важна більшість окремих займенників має свої особливості відмі­нювання (для особових займенників характерний суплетивізм —- я мене, мені', наявність безприйменникових та прийменникових рядів відмінкових форм — його, до нього; відсутність у зворот­ного займенника себе форми називного відмінка тощо).

Порівняно з іншими частинами мови участь займенника в творенні інших слів мови обмежена. Лише окремі займенники, наприклад, сам, себе, що творять ряди Інших частин мови типу самобутній, самовар, самотній, самотою, самокритика, самоук; себелюбець, себелюбний; щовесни, щогодинний, щодня, щоніченьки. Від інших займенників утворені прислівники по-мосму, по-нашо­му, по-вашому, по-свійськи, просторічні дієслова тикати, викати та деякі інші. Займенники послужили в оформленні відмінюван­ня окремих повнозначних частин мови (постфікс -ся як форма займенника себе в дієслівних формах, вказівні займенники в за­кінченнях прикметників — новьи — новый — новий).

РОЗРЯДИ ЗАЙМЕННИКІВ

За своїм значенням усі займенники поділяються на такі роз­ряди: особові та особово-вказівні.

До особових належать займенники я, ти, ми, ви. До особо- во-вказівних — він, вона, воно, вони.

Особові займенники не замінюють іменників, а називають осіб: займенник першої особи однини я означає того, хто гово­рить. Напр.: «Я вже казав про пам 'ять, як про вічну книгу, де все за­писано і про них» (О. Коломієць). Займенник ти означає адресата, до якого звертається мовець: «Дорогий Борисе! Я саме до тебе адре­сував цей лист» (О. Колом ієць). Займенники я, ти І займенники ми, ви протиставляються як форми однини і множини. Проте мають такі значення: ми — це я і ще хтось, у публіцистичному і науково­му стилях ми — це авторське «я», вжите як засіб зближення автора з читачем; займенник ви вказує на багатьох осіб, до кого звер­нена мова, шанобливе ставлення, наприклад: «Сьогодні ми по- мудріли» (Б. Олійник); «Ми опрацювали великий матеріал...» (газ.); «Вам лиш пам ять одна і суддя й засторога: все, що вам дороге, збе­рігає воно... Перед нею одною — ви муж і жона» (М. Карпенко).

Особово-вказівні займенники означають осіб, які ви­ходять за межі розмовної ситуації, або предмети чи поняття, зга­дувані в розмові, наприклад: « [...] до сторічного ювілею висадили біля інколи аіею зі ста каштанів. А веде вона не куди-небудь — до меморіального музею Остапа Вишні» (газ.). Функції особово- вказівнич займенників виходять за межі речення: вони є одним із важливих засобів організації тексту.

Зворотний займенник себе, вказуючи на особу чи пред­мет, не мас форми називного відмінка, а також категорії роду та числа. Може стосуватися усіх трьох осіб: Я зною себе: Ти зна­єш себе\ Вони знають себе.

У формі давального відмінка займенника собі його вживан­ня характерне для розмовного мовлення: «Був собі дід та баба» (фольк.).

Присвійні займенники: мій, твій, ваш, наш, свій, його, ЇЇ, їх, їхній. За значенням і граматичними ознаками близькі до прикмет­ників: «Здоров’я, щастя усім вашим працівникам, щоб вони глибоко орали свою журналістську ниву і в пухкий грунт клали тільки до­бірні зерна, нам 'ятаючи — з нами Бог, з нами Україна» (газ.). «/ то­му для мене так трагічно Те, що ти чиясь, а не моя» (В. Симоненко).

Вказівні займенники той, отой, цей, оцей, такий, ота­кий, сей (ся, сі, се) та нестягнені форми тая, тую, тії, цяя, ції вказують на предмети та їхні ознаки. Вказівний займенник стіїьки співвідносний з кількісним числівником. Напр.: «Не ро­зумію, чому оте все добро заслуговує іноді зневажливого слова “черепки"...» (газ.); «Овва, чого заманулося вам, люди-небораки! Забудьте про се, руки маєте короткі» (С. Колесник); «.Сама ко­лись дівувала, теє лихо знаю» (Т. Шевченко).

Означальні займенники увесь (ввесь, весь), усякий (вся­кий), кожний (кожен), жодний (жоден), інший, сам, самий вжи­ваються в реченні в ролі узагальнено-якісних означень, а при субстантивації — в ролі підметів І додатків.

Займенники кожний і всякий синонімічні між собою, озна­чають окреме в даному кількісному ряді: «Кожна птиця знайде свого Гриця; Всяка кузочка свою дружину має» (нар. тв.).

Займенник кожний має значення «всі по-одному», «будь- який із подібних собі», наприклад: «У кожного чоло життя і жаль порили, і в оці кожного горить любові жар» (І. Франко).

Займенник усяким меншою мірою, ніж займенник кожний, виражає значення розділовості: «У всякого своя доля і свій шлях широкий» (Т. Шевченко).

Займенник жодний (жоден) уживається в двох значеннях:

1) «ні один», наприклад: «Ви все це знаєте: і про десятки ве­ликих міст, де немає жодної або с одна-двІ українські школи, і про півтори (півтори!) книжки на душу населення, видавані україн­ською мовою...» (Ю. Мушкетик).

2) «ніякий», наприклад: «Скажіть мені, чи хто тут не зро­зумів слів, сказаних по-українськи чи по-російськи? Всі ми тупі розуміли і всі ми відповідно реагували, і не було у нас жодних про­блем» (Ю. Щербак).

Діалектне його значення «кожен, всякий», наприклад: «До Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати» (Г. Квітка-Основ’яненко),

Слід розрізняти означальні займенники сам, самий, сама, са­мого, самі, самих, самим від сам, самий, самого, са мої і т. д.

Перший уживається на означения того, що особа _г(чи пред­мет) виконує дію сама, без сторонньої допомоги: «Самі й розши­фровують зібраний матеріал, покладають його на ноти» (газ.); «Тільки пам'ятайте, що сама собою газета не з’явиться» (газ.).

Другий займенник з наголосом на першому складі має зна­чення крайньої просторової чи часової межі іменника, при яко­му він ужитий: «Сумна арфістко, — рученьки вербові! — по самі течі вкутана в туман. Зіграй мені мелодію любові, ту, без якої холодно словам» (Л. Костенко); «Дорога шила з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю» (І. Нечуй-Левицький).

У ролі підсилювальної частки при словах на означення часу, причини теж уживається займенник самий, наприклад: «Що це?! Жодного такого камінця на Волині не зустрічається. Це могло бу­ти лише одне. А саме — ідол!» (газ.); саме тому... саме в той час.