БІЛЕТ 1

1)

Мова є найважливішим засобом людського спілкування та інтелектуального розвитку особистості, визначальною ознакою держави, безцінною і невичерпною скарбницею культурного надбання народу. У державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим у останні роки не забезпечується її належний розвиток. Складною є ситуація з дотриманням норм українського правопису. Існує гостра потреба в активізації цілеспрямованої роботи над забезпеченням використання української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки, в інформаційних технологіях, рекламі тощо.

Історичний досвід більшості європейських народів свідчить про те, що мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об'єктом державної підтримки та регулювання. Проте в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування.

Слід докладати всіх зусиль для розширення сфери функціонування державної мови, щоб вона розвивалася та відігравала консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Послідовне вирішення мовних питань, зміцнення державного статусу української мови передбачає стимулювання процесу побудови заможної та демократичної України.

Відповідно до ст. 10 Конституції України, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Отже, Конституцією України статус державної мови надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.

Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо. Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України.

Варто зауважити, що держава аж ніяк не зобов'язує, а лише забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови, тобто надає чи створює необхідні матеріальні умови, засоби, охороняє від посягань на українську мову з боку будь-кого, виявляє про неї постійну турботу, здійснює найвище піклування, опікування, кураторство, дбайливість, старанність тощо. Тільки так можна тлумачити термін «забезпечує».

 

Усі мови світу вчені класифікують за двома ознаками, походженням (генеалогією) й типом, будовою (типологією)- Отже, є дві основні класифікації мов: генеалогічна й типо­логічна.

За генеалогічною класифікацією українська мова нале­жить до сім'ї індоєвропейської. Є ще угро-фінська, тюрксь­ка, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тібетська та інші сім'ї мов. Окрему сім'ю становить японська мова.

До індоєвропейської сім'ї належить кілька груп мов: слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська та ін.

Слов'янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської, південнослов'­янської. До східнослов'янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов'ян­ської — польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов'ян­ської — болгарська, сербохорватська, словенська, македон­ська, старослов'янська.

Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'ян­ську або спільнослов'янську основу, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з середини III ти­сячоліття до н. е. і до V століття н. е. З перетворенням і фор­муванням слов'янських племен в окремі народності сфор­мувалися й усі слов'янські мови. Процес цей був тривалим і неоднаковим для всіх народів. Кожна із слов'янських мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні законо­мірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й сво­їх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.

Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов'ян­ських племен, що населяли територію сучасної України — полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоукраїнська літературна мова. Історія її формування та становлення охопила кілька віків і залиши­ла нащадкам багато писемних пам'яток світського та релі­гійного характеру: літописи, повчання, сказання, «Сло­во...», збірники, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універ­сали, послання, трактати, поезію та художню прозу.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календар­ний, соціальний, господарський, побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, оповіді, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої укра­їнської літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України

Найбільший скарб народу – це його мова. Державна мова України - українська мова. Для українців, що проживають за межаминашої Батьківщини (в Росії, США, Канаді, Анстралії, Польщі, Білорусії та інших країнах), вона також є рідною мовою. Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передачі думок, почуттів, волевиявлення. У цій ролі людська мова має універсальній характер і нею просто передавати все те, що виражається наприклад мімікою, жестами. Слово рідної мови - могутній засіб передачі від покоління до покоління історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу. В думи та почуччя ми проникаємо за допомогою слова. Це схованка мудрості і невмирущості народу. Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом. Мова – засіб пізнання світу. Киньте у душу дитини, крім слова, його красу, і ви створите те середовище, у якому проростає свідомість.
Рідною мовою належить уважати мову своєї нації, мову предків, яка пов'язує людину з її народом, з поперед – німи поколіннями, їх духовними надбаннями. Мова – це серце нації, а нація – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Українська мова невіддільна від українського народу, від його історичного розвитку, від самої держави, від рідної землі. Про українську мову і українське слово можна говорити безкінечно. Століттями гнана і переслідувана все ж існувала вона в піснях і думках, казках і переказах, гострилася і виточувалася в переказах і прислів’ях.

2)

Лексикологія — порівняно молодий розділ мовознавства: вона сформувалася пізніше, ніж деякі інші лінгвістичні галузі (наприклад, граматика чи фонетика). Слово було об'єктом різних гуманітарних наук: філософії, логіки, поетики та ін. Тривалий час українська лексикологія розвивалася в рамках лексикографії: так, ще в XI ст. почали з'являтися короткі рукописні словники, де пояснювалися іншомовні слова, що використовувалися в різних письмових джерелах (багато з яких на той час були перекладними).

Отже, лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови і слово як її основну одиницю. Словниковий склад {лексику) можна розглядати в різних аспектах: в історичному, етимологічному, семантичному, стилістичному, соціолінгвістичному та ін. Відповідно до цього виділяються і галузі його дослідження.

Як окрема самостійна лінгвістична наука лексикологія пов’язана з цілим рядом інших мовознавчих дисциплін – семасіологією, етимологією, фразеологією, ономасіологією, етнолінгвістикою, граматикою, функціональною стилістикою, лексикографією та іншими. Цей зв’язок ґрунтується на об’єктивних властивостях слова, його поліфункціональності та поєднанні в лексичному складі загального, часткового та особливого (див. таблицю).

Розділи мовознавства, з якими пов’язана лексикологія

Визначення об’єкта мовознавчої дисципліни

Виявлення зв’язку лексикології з мовознавчою дисципліною

Фразеологія

Вивчає сталі, лексично неподільні поєднання слів, що відзначаються відтворюваністю, нарізно оформленістю, цілісним лексичним значенням та експресивністю

Компонентом фразеологізму є слово. При дослідженні процесів фразеотворення, особливостей фразеологічної семантики, варіативності ФО неодмінно враховуються властивості лексичного значення, специфіка його трансформації та перетворення, виділяються базові для фразеологічного складу мови лексеми як знаки національної культури

Етнолінгвістика

Вивчає зв’язки між мовою та різними сторонами матеріальної і духовної культури етносу, досліджує відображення в мові особливостей свідомості, менталітету, світобачення народу, його ідеалів і ціннісних орієнтирів

Лексичний склад національної мови відображає результати пізнавальної діяльності етносу і постає як поліфункціональне явище, що має загальну структурну природу

Граматика

Вивчає граматичну природу слова (морфологія) і вчення про сполучення слів у реченні та саме речення (синтаксис)

Лексикологія найтіснішим чином пов’язана з морфологією та синтаксисом як розділами граматики, оскільки вивчення категоріальних властивостей семантики лексичних одиниць, їхньої валентності, специфіки граматичного оформлення слова ґрунтується на визначенні специфіки лексичного значення слова

Функціональна стилістика

Вивчає диференційні ознаки структури функціональних стилів, їх зв’язок із функціями мови, процеси формування та розвитку окремих стилів, властиві для них правила відбору, використання та поєднання різних мовних засобів

Зв’язок між лексикологією та функціональною стилістикою забезпечується тим, що в лексикології мовні одиниці розглядаються з точки зору вживання, визначення шарів стилістично маркованої лексики, особливостей стильової та стилістичної диференціації лексики

Існування слова усвідомлюють не лише фахівці, озброєні лінг
вістичними знаннями, а й інші носії мови незалежно від їх профе
сій. Для них ця одиниця становить цілком окреслену реальність.
За допомогою слів виражають думки, почуття, до слів прислуха
ються, засвоюють нові й незнайомі слова, вивчають слова інших
мов, забуті слова рідної мови згадують1. Значеннєва і формальна
окресленість, вільна відтворюваність в усному і писемному
мовленні дають можливість виділяти окремі слова, повторювати
їх у разі потреби. Слову протиставляються два поняття, а саме: І) семема, співвіднос
на фактично з кореневою морфемою або основою (пор. голов-); 2) синтаксич
на молекула, що об’єднує семему і морфему з граматичним значенням (пор.
годов-а) і фактично дорівнює слову в одній з властивих йому форм.Близькою до викладеної є думка, згідно з якою всі труднощі, породжува
ні проблемою слова, випливають з надання йому, подібно до морфеми, ста
тусу окремої мовної одиниці. При цьому наголошується, що слово, не маючи
ознак одиниці, виступає складником на рівні речення, а цей рівень нібито
грунтується не на одиницях, а на відношеннях. З таким розумінням слова і
речення не можна поголитись. По-перше, статус одиниці мовної системи зов
сім не суперечить тому, що слово виступає осередком реалізації ссмантико-
синтаксичних відношень у складі речення. Синтаксичний аспект береться до
уваги в багатьох визначеннях слова. По-друге, речення грунтується не на
чистих відношеннях компонентів, виражених словами, а також на властивих
їм значеннях, необхідних насамперед для формування змісту повідомлення,
яким наповнюється відповідна синтаксична конструкція.Лексичне значення слова визначається як «певне відображен
ня предмета, явища або відношення у свідомості, що входить до
структури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, сто
совно до якої звучання слова виступає як матеріальна оболон*
ка, необхідна не лише для вираження значення і для повідом
лення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування і розвитку»1. У наведеному визначенні під
креслюється насамперед відображення в лексичному значенні по
замовної дійсності. Для відповід
ної мовної спільноти слово служить позначенням, або номінатив
ним знаком, того чи того змісту, емоції, відношення. Інакше ка
жучи, можливість існування слова як мовної одиниці, як компо
нента лексичного складу цілком і повністю зумовлюється обов’яз
ковою співвіднесеністю з яким-небудь предметом у світі мате
ріальної дійсності, ідеології, психології, культури, морально-етич-
ної сторони людського буття тощо2. По відношенню до слова пред
метами виступають не лише конкретно сприйняті, представлені
відповідною матеріальною субстанцією об’єкти (пор., наприклад,
стіл, книжка, батько, хлопець, дитина, гора, долина, море, ліс,
ніж, капелюх тощо), а й такі абстраговані носіями мови у процесі
їх пізнавальної діяльності поняття, як розмір, форма, якість,
кількість, відстань, час, зв ’язок, причина, наслідок, умова тощо.
Слово як одиницю лексичного рівня мови визначають три різ
нопланові (гетерогенні) сутності: а) матеріальна форма виражен
ня у вигляді послідовності звуків або графічного зображення;б) значення, закріплене в суспільній комунікативній практиці;в) предмет позамовної дійсності, що іменується (називається) словом. Єдність і взаємодія цих сутностей дають можливість квалі
фікувати слово як знак. Безпосередньо підставою для цього ви
ступає визначальний семіотичний принцип, згідно з яким знаком
стає будь-який матеріальний предмет, якщо в процесі спілкування
він виступає засобом передачі думки, інформації про інший пред
мет, найрізноманітніші вияви світу позамовної дійсності, вклю
чаючи і духовну та психічну діяльність носіїв відповідної мови.

Ознака відокремленооформленості полягає у тому, шо сло
во — це мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись у
потоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану,
характеризуючись при цьому відповідною предметною співвідне
сеністю. Типовою ситуацією, в якій наочно виявляється відокрем-
ленооформленість, можна вважати різні аспекти лексикографічної
інтерпретації слова, зокрема в тлумачних, перекладних, етимоло
гічних та інших словниках, де наводяться відомості про значення,
переклад іншими мовами, походження відповідних мовних оди
ниць. Важливим доказом відокремленооформленості слова є те,
що воно може бути самодостатнім для формування речення.

За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосеред
ньо пов’язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово ви
ступає як строго визначена, нероздільна послідовність спеціалі
зованих з функціонального погляду складових частин, до яких в
українській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні,
в свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префік
сальні) і формотворчі. Серед формотворчих абсолютно переважа
ють закінчення як морфеми з власне граматичною функцією. Орі
єнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складових
частин слова, виступає коренева морфема.

Фонетична оформленість слова передбачає наявність у ньому звукової оболонки - звучання. Звукова оболонка є формою його матеріального існування.

Хоч слово - самостійний компонент лексичної системи мови, але воно є членом різних системних лексичних об'єднань, до яких входять синонімічні, антонімічні ряди слів, тематичні і лексико-семантичні групи.

 

 

3)Прислівник — це повнозначна частина мови, яка об’єд
нує у своєму складі клас слів із загальним категоріальним зна
ченням непроцесуальної ознаки дії або стану, іншої непроцесуаль-
ної ознаки або предмета, наприклад: швидко писати, голосно роз
мовляти, міцно спати, злітати вгору, опинитися внизу, дуже швид
ко писати, занадто голосно розмовляти; надзвичайно цікаве опо
відання, надмірно ускладнене завдання; читання вголос, місто вно
чі, повернення додому.

На основі зв’язків між чотирма основними частинами мови —
іменником, прикметником, дієсловом і прислівником — з погля
ду їх синтаксичного функціонування можна констатувати таке
пропорційне співвідношення: іменник: прикметник— дієсло
во: прислівник. З цього співвідношення випливає тотожність
синтаксичної сутності прикметника і прислівника.

Поєднуючись з іншими повнозначно-лексичними компонента
ми у складі речення, прислівники вступають з ними в синтаксич
ний зв’язок прилягання.