Поставте правильно наголос у словах. Яким словником ви скористались, щоби правильно поставити наголос. Запам’ятайте правильне наголошення поданих слів.

Аналоговий, багатоскладовий, безрозмірний, білковина, бородавка, бурштиновий, видатковий, випадок, вирахування, висковий, виснаження, відбірний, глянцевий, двоколовий, добуток, звуковий, йогурт, кільце, лікарський, логопедія, олігофренія, пільговий, показник, помилка, поперековий, прикус, програмовий, сенсорний, типовий, тришаровий, фольга, фунтовий, щоковий, язиковий.

 

Матеріали до лекції 1: Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

1. Комунікативні ознаки культури мовлення фахівця.

2.Поняття «українська національна мова», «літературна мова», «державна мова».

Українська мова є національною мовою багатомільйонного українського народу. Вона належить до високо розвинутих мов із давніми писемними традиціями.

Не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова».

Національна мова – це мова, що є засобом усного і писемного спілкування нації. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина ХVIII початок ХІХ століття). Сьогодні нею розмовляє більша частина нації.

Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову, різні територіальна та соціальні діалекти (групові жаргони, арго, вульгаризми).

Літературна мова – це оброблена майстрами (письменниками, вченими, іншими освіченими особами)унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, освіту, побут людей.

Літературна мова не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну(національну) означає тільки те, що ми маємо, так би мовити «сиру» і «оброблену майстрами». Зачинателем нової української літературної мови вважають І.П. Котляревського. Герої його творів ( «Енеїда», «Наталка Полтавка» та інші) вперше заговорили живою народною мовою. Використовуючи багату синоніміку (іти – волочитися, приплентатися, причвалати), народну фразеологію (залити за шкуру сала, дати хльору), народні прислів’я та приказки (Біда біду робить. Заплутався, мов рибка в сітці) письменник увів у літературну співучу, мелодійну і надзвичайно колоритну розмовну мову, в основі якої лежав полтавський діалект. Активними учасниками процесу творення української літературної мови були Г.Квітка – Основ’яненко, Л.Боровиковський, Є.Гребінка. Пошук шляхів розвитку української літературної мови завершився у творчості Т.Г.Шевченка.

Т.Г.Шевченко перший створив унормовану систему української літературної мови. Він не обмежувався мовними засобами окремого діалекту (полтавського – І.П.Котляревський, слобожанського – Г.Ф.Квітка-Основ’яненко та інші), а добирав з народної мови найтиповіше в лексиці, граматиці, фонетиці. Т.Г.Шевченко зі скарбниці народної мови відібрав багаті лексико – фразеологічні норми, відшліфував граматичні норми мови, розширив стилістичну диференціацію української мови. Кобзар з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Традиції Т.Г.Шевченка продовжив розвивати у своїй творчості І.С.Нечуй-Левицький, П.Мирний, Л.Українка, М.Коцюбинський, М.Рильський, М.Стельмах, О.Гончар, Л.Костенко та багатьох інших.

«Демократична держава безумовно повинна визнати повну свободу різних мов і відкинути всі привілеї однієї з мов – було сказано ще в 1918 році в державних документах . Через об’єктивні і суб’єктивні причини ці слова реалізувалися лише через 73 роки в 1991 році, коли вийшов «Закон про мови»(01.01.1991), а 28.06.1996 в статті 10 Конституції України, основному Законі держави, записано «Державною мовою в Україні є українська мова».

Отже, державна мова – це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки. Це мова всіх гілок державної влади – законодавчої, виконавчої, судової, ЗМІ, освіти, культури, науки, документації.