Папські Ради.

Нові правила курії покликані привести до стандартної форми інші куріальні органи, котрі виникали під різноманітними назвами і мали різну структуру. В числі рад є багато таких, котрі раніше фігурували як комісії або ж секретаріати. “Pastor Bonus” наводить наступний перелік папських рад.

2. Представники Святого Престолу та міжнародне право

Щоразу, коли папському послові доручено здійснювати свої представницькі функції не тільки в Партикулярних Церквах, але й у державах та в органах влади, церковне право - особливо у сфері скерування та відкликання послів - діє відповідно до міжнародних правил щодо дипломатичних представництв (порівняйте з к. 362). Кодифікацію дипломатичного права було розпочато після падіння Наполеона, на віденському конгресі 1815 р. Значною віхою на шляху її розвитку стала віденська угода 1961 р. про дипломатичні відносини. У повній відповідності з усім цим, постійного представника Святого Престолу згідно історично сформованого слововживання ми називаємо апостольським делегатом, якщо його делеговано виключно до партикулярної Церкви, і, таким чином, характер його місії, строго кажучи, не є дипломатичним. Якщо одночасно з цим його акредитовано і до держав та урядів, тоді він має титул нунція, при умові, що в даній країні йому належить право бути старшим за рангом представником дипломатичного корпусу (дуаєном). Оскільки, як правило, є країни з давніми католицькими традиціями. Якщо представникові Святого Престолу такого права не надано, тоді йому належить титул пронунція. Інтернунцій теж є папським послом, делегованим до держав та до урядів. Згідно дипломатичного права, нунцій та пропунцій вважаються послами. Ступінь інтернунція, це – “надзвичайний посол та уповноважений міністр”. Буває, що яке-небудь постійне представництво Святого Престолу — тимчасово - очолює повірений у справах, дипломат, який має ранг, нижчий від посольського.

3. Папські посли у канонічному праві

Перераховані у попередньому параграфі особи (крім повіреного у справах) у канонічному праві іменуються послами (легатами) папи. Суть їхнього завдання визначається як здійснення ними на довгостроковій основі представництва особи самого папи в напрямку Партикулярних Церков або одночасно в напрямку держав та владних органів (к. 363, § 1). Ті, хто в ролі папського делегата або спостерігача отримали спрямування до міжнародних організацій, нарад або зустрічей, теж представляють Святий Престол, але не вважаються папськими послами або легатами у суто термінологічному значенні слова (к. 363, § 2). Особи, котрі здійснюють постійне представництво Святого Престолу при міжнародних організаціях, належать до цієї ж останньої групи. Коли Кодекс Канонів Церкви говорить про папських послів, то при цьому він розглядає тільки обов’язки та права взятих у вузькому розумінні папських легатів, котрі належать до згаданої раніше першої групи, тобто тих, кого одночасно направлено (і) до Партикулярних Церков.

Кодекс у главі про папських послів не згадує тих кардиналів, котрі за дорученням папи і як його особа, представляють останнього в ролі легата “а Іegate” (Legatus a latere) на якому-небудь святі або зборах, наприклад, на євхаристійному конгресі, або ж отримали вже доручення виконати яке-небудь душпастирське завдання від спеціального посланця (к. 358). Сферу їхньої компетенції визначає відповідний папський акт про їх доручення, їх в жоднім разі не можна вважати дипломатичними представниками. Не відносяться до них і наведені нижче внутрішньоцерковні обов’язки та права тим архиєпископам, які з історичних причин володіють почесним титулом посла на правах народження (Legatus natus), на одній цій підставі — не належать жодні персональні права (порівняйте СІС 1917 р. к. 270).

Найголовніше завдання папського посла полягає в тому, щоб та єдність між Апостольським Святим Престолом та відповідь Партикулярними Церквами була все міцнішою та дієвішою. Універсальне церковне право наводить цілий ряд конкретних обов’язків посла того Престолу, котрі виконуються ним в рамках цієї його місії, пов’язаної зі справами Партикулярних Церков, тобто стосуються внутрішньоцерковного життя (к. 364). Перше з цих завдань є інформації характеру. Він (посол) повинен повідомити Апостольський Святий Престол про всі ті обставини, котрі впливають на життя відповідних Партикулярних Церков, рівно як і справи, котрі в генеральному плані торкаються питання, що стосуються блага душ та діяльності Церков. Один із своєрідних аспектів цієї інформаційної роботи має відношення до питання призначення єпископів. До його обов’язків входить надсилати на адресу Святого Престолу повідомлення або рекомендації з іменами кандидатів, а також – проведення інформаційного дослідження щодо відповідних осіб (порівняйте з кк. 377-378). У той же він має надавати інформацію єпископам, що працюють на даній території, допомагати їм як своїми порадами, так і своєю діяльністю, звичайно виявляючи при цьому належну повагу до сфери їх влади компетенції. Поряд з допомогою, яку папський посол надає окремим єпископам, він повинен підтримувати і самі єпископські конференції.

Як ми вже зазначали, папські представництва, відповідно до свого мандату, нерідко діють не тільки в Партикулярних Церквах, але і в державах. У цих випадках, крім наведених тут завдань, вони мають й інші, особливі завдання (порівняйте з к. 365). Таким, в першу чергу, є сприяння розвиткові зв’язків між Святим Престолом та даною державою. Таким завданням є й проведення переговорів з компетентними державними органами з питань стосунків між Церквою та державою, та особливо про складання конкордатів або інших подібних угод, а після їхнього укладення – про виконання цих угод. Оскільки ці угоди особливо відчутно торкаються Апостольського Святого Престолу та Церкви як живої цілості, але часто можуть вплинути і на самі Партикулярні Церкви і можуть вимагати попереднього глибшого вивчення досвіду та пасторальних точок зору, що існують в Партикулярних Церквах, то в цих випадках – якщо це виправдовується обставинами – посол має ознайомитись з думками та порадами єпископів даної території, і, крім того, він повинен інформувати їх про перебіг справ.

Ми вже згадували про такий уряд, у котрому є підрозділи, що називаються конгрегаціями. Вони здійснюють керівництво певними областями церковного життя. У світському керівництві це відповідало б міністерствам.Вище було наведено цілий перелік їх. Цікавими з цього погляду є конгрегації з питань віровчення, які мають розглядати питання, пов’язані з чистотою католицької доктрини. Є конгрегація дисципліни таїнств, яка розглядає всі суперечні питання, пов’язані із звершенням таїнств. Є конгрегація канонізації святих.

Особливе ставлення до нас має конгрегація у справах Східних церков, котра відає уніатами.

Уніати чи католики східного обряду – це вихідці з Православної церкви чи з давніх східних церков (коптської, вірмено-григоріанської та інших), котрі приєдналися до Католицької церкви, визнали її віровчення і зверхництво Римського папи, але зберегли свій богослужбовий обряд.

return false">ссылка скрыта

Наприклад, на Україні чи в Білорусі – це традиційний Візантійський обряд, що використовується в нашій Церкві. Але як глава Церкви на Літургії безумовно згадується Римський папа.

Римський папа керує Католицькою церквою як абсолютний монарх, конгрегації ж є тільки дорадчими та адміністративними органами при ньому.

Римо-католицька Церква нараховує нині близько 600 мільйонів членів. Це найбільша з християнських конфесій. Католицизм поширений насамперед у країнах Західної, Південної і Центральної Європи, а також у країнах Південної та Центральної Америки (з огляду на те, що колонізація їх свого часу була здійснена іспанцями і португальцями). Багато католиків також у Північній Америці, в США, особливо у Південних штатах, котрі також були історично зв’язані з Іспанією, і в східних штатах. Поширений католицизм у Південно-Східній Азії, на Філіпінах. З країн ,які входили до складу Російської імперії, католицькими є Польща і Литва.

Отже структура Римо-католицької церкви схожа на нашу. В ній також діє єпископат: митрополити, архієпископи, єпископи. Ця структура нагадує те, що було у Давній Церкві.

У католиків є монашество. На відміну від наших, католицькі монахи об’єднані в так звані монаші ордени. Що це означає? У нас кожен монастир живе своїм самостійним життям і підпорядкований єпархіальному архієреєві. Ставропігіальні монастирі підпорядковані безпосередньо Святійшому Патріархові. У католиків ряд монастирів з одним статутом підкоряється одному спільному главі, котрий називається генералом чернечого ордену. Він як правило, є настоятелем найстарішого з монастирів цього ордену. Ордени можуть бути розкидані по величезній території, навіть по всьому світу, але тим не менше у них є єдине спільне керівництво, котре спрямовує все їхнє життя.

Орден бенедиктинців – найдавніший. Він виник ще у V ст. Його засновником був святий давньої порозділеної церкви Бенедикт чи нашою вимовою – Венедикт Нурсійсьиий. Це був монах, подвижник благочестя, котрий організував перші чернечі громади на Заході і дав їм статут, заснований на східних статутах. Відоме гасло преподобного Венедикта: Ora et labora – молись і трудись, що його він поклав в основу свого чернечого статуту.

У ХІІ-ХІІІ ст. виникли ордени францисканців і домініканців, названих за іменами своїх засновників – католицьких подвижників Франциска і Домініка.

Францисканці – це був орден зубожілих, тобто ті, хто вступав у нього, давали обіт жити убого.

Орден домініканців відомий в історії насамперед тим, що саме йому було доручено ведення інквізиційних процесів, тобто процесів з виявлення, суду й страти гаданих чи справжніх єретиків. Самі домініканці любили називати себе інакше, вживаючи певну гру слів. Річ у тім, що латинською Domini canes – “пси Господні”. Вони так називали себе, підкреслюючи свою охоронницьку і антиєретичну роль.

Напевно, більше від усіх інших католицьких орденів відомий орден єзуїтів. Він заснований у 1534 році іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою з спеціальною метою протидії протестантизмові і взагалі боротьбі з будь-якими некатолицькими конфесіями. В єзуїтів є так званий спеціальний четвертий обіт, якого нема в жодному іншому чернечому ордені. Три звичайні чернечі обіти – безшлюбність, послух і безкорисливість – всім відомі, вони однакові на Сході і на Заході. У єзуїтів є ще обіт абсолютного послуху папі.

Орден єзуїтів впорядкований дуже своєрідно й цікаво. Там існує багато ієрархій. Є послушники, є так звані новачки; на наступному щаблі людина дає три обіти, і потім лише обрані дають обіт цілковитого послуху папі. З них уже обираються керівні члени ордену. Історія єзуїтів більш-менш усім відома, як і їхнє гасло, що хороша мета виправдує засоби, з допомогою яких вона досягається. Понині з ордену єзуїтів виходить значна частина єпископів Римо-католицької церкви. Єзуїтам належить більшість засобів масової інформації та видавництв. Аби уявити розмах їхньої діяльності, можна навести такі цифри: вони керують 94-ма католицькими вищими навчальними закладами і 59-ма світськими установами, що не носять спеціально духовного характеру.

Вони здійснюють спільне керівництво всією місією Римо-католицької церкви.

Увесь світ розбитий єзуїтами на 50 провінцій чи областей. На чолі кожної з цих областей стоїть свій керуючий чи препозит, котрий керує єзуїтами на цій 50-ій частині світу. Єзуїтам дано виняткове право не коритися місцевим католицьким єпископам. Вони підкоряються тільки генералові ордену, а той підкоряється Римському папі. Місцевий єпископат не мав ніякої влади над єзуїтами.

Католицька місія на території нашої країни нині значною мірою керується і здійснюється орденом єзуїтів.

У 1917 році, одразу ж після Лютневої революції у нашій країні, католики заснували Папський Східний інститут. Він повинен був здійснювати керівництво роботою на території Росії. У 20-і роки високоповажні представники Ватикану не раз бували у радянській Росії і зустрічалися з тодішнім керівництвом.

Ось слова, сказані главою місії Ватикану на території Росії Француза Мішеля д’Ербіньї у 22-му році.

“Більшовизм знищує священиків, плюндрує храми і святині, руйнує монастирі. Але чи ж не в тому якраз полягає релігійна місія антирелігійного більшовизму, що вона прирікає на знищення носіїв схизматичної думки ( мова йде про православних – ред.), тобто робить чистий стіл tabula rasa і цим дає змогу духовно відбудувати Росію”.

Упродовж 20-х і на початку 60-х рр. католики активно намагались використати ситуацію в нашій Церкві, намагалися мучеництво сотень тисяч православних витлумачити як сприятливу нагоду для майбутньої католицької місії на території визволеної від “схизматичного” впливу Росії. Приблизно так само вони чинять і нині.

Через величезну кількість другорядної літератури про походження Петрового верховенства, що неминуче визначається конфесійними передумовами, позитивними чи негативними, нелегко уявити об’єктивну картину справжньої ролі Риму всередині вселенської Церкви, що склалася до 451 р. Погляди багатьох дослідників на історичну реальність неминуче знаходяться під впливом різних факторів; припущення, що з самих апостольських часів становище римського єпископа серед інших єпископів було таким, як становище Петра серед інших апостолів, то слова Ісуса, які відносяться до Петра. (Мф. 16,18; Лк. 22,32; Ін. 21, 15-19), стосуються тільки римського єпископа, і припущення протилежного – що зростанням свого впливу Римська церква зобов’язана тільки своєму становищу в столиці імперії і тому явище є тільки людське. Однак на даний час є певна згода в одному пункті: першість Риму, як вона існувала в V ст., чи вона божественного походження чи ні, було вже результатом певної еволюції; ця еволюція тривала на протязі ранніх Середніх віків і досягла свого апогею в григоріанській реформі наприкінці ХІ ст.

 

Запитання до теми:

Яка структура Римської Церкви в нинішній час? Чи змінилася вона від структури у попередні часи? Якщо так? То якою мірою? Які основні риси своєї структури Римська церква зберегла незмінними? Чим вони відрізняються від структури управління у Православній Церкві? Чи відбулася еволюція у житті Римо-католицької Церкви?

Завдання до теми:

Схарактеризуйте діяльність головних органів правління римо-католицької церкви та їхню діяльність на сучасному етапі.

 

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Петер Ерде. Церковне конституційне право. Львів. 1998