Римо-католицьке вчення про чистилище.

Поряд з існуванням раю й пекла Римо-католицька церква визнає ще й чистилище – місце тимчасових загробних мук, де люди приносять виправдання Богові за вчинені в земному житті гріхи. Те, що відбувається в чистилищі, є не стільки очищення від гріхів, скільки сплатою Богові боргів за гріхи.

Погляд Римо-католицьких богословів на суть тимчасових покарань, що їх зазнає людина в чистилищі, був викладений в розгляді вчення про виправдання перед Богом за гріхи.

На підтвердження свого вчення про “чистилище” римо-католики посилаються на те, що Іуда Маккавей і його соратники молилися за полеглих у битві воїнів і приносили жертву умилостивлення за їхній гріх (2 Мак. 12, 39-45). Але у розповіді про цю подію нема ніяких вказівок на чистилище. Так само не чистилище має на увазі й апостол Павло, коли говорить про випробування вогнем, якому в один день будуть піддані всі справи людські, і добрі, і лихі (пор. Кор. 3, 12-15).

У православному церковному ученні поняття про чистилище відсутнє, воно визнає лише рай і пекло. Виходячи з учення про Церкву як єдиний Боголюдський організм, що живе за законом любові, а не зовнішньої справедливості, Православна Церква знаходить за можливе підносити молитви і приносити умилостивлювальні жертви “о іже во аді держимих – за тих, що знемагають у пеклі” з надією, що ув’язнені там зможуть отримати “послаблення від полону нечистоти” (молитва на повечір’я П’ятидесятниці).

Однак у Православ’ї, окрім раю і пекла, існує поняття про митарства. Природно, виникає питання, чим митарства відрізняються від перебування в чистилищі. Насамперед відмітьмо різну ступінь авторитетності цих поглядів. Якщо вчення про чистилище є догматом Римо-католицької Церкви, то вчення про митарства, попри його загальне поширення, догматичного значення не має. З цього не випливає, ніби його певним чином треба піддавати сумніву. Це означає лише, що образи, якими Святе Письмо і, в ширшому смислі, церковне передання доносять до нас учення про митарства, не замкнуті в певні, раз і на назавжди прийняті Церквою, догматичні, тобто безсумнівні у своїй істинності, формулювання. Ці образи у різні віки можуть піддаватися різному осмисленню та тлумаченню.

Проходячи митарства, душа християнина не приносить певного виправдання Богові, але лише набуває кінцевого вигляду у своєму внутрішньому самовизначенні, підсумці свого земного життя. По суті справи, якщо відійти від тих образів і символів, що дійшли у розповідях про митарства, то чітко з’ясовується, чи було для християнина, котрий прожив своє земне життя, визначальним його прагнення до Бога, бажання жити по правді Божій, і за законами церковними, чи в його душі і житті запанували гріх і похіть. Це істотне внутрішнє самовизначення, межі якого неможливо визначати юридично, розкривається й знаходить свій власний суд під час проходження душею митарств. Це не означає, що душа не може потім знову домогтися кращої долі, навіть коли вона не пройшла деякі митарства, бо за молитвами Церкви така душа, за заступництвом живих, і насамперед через поминання на Літургії, співучасть у Безкровній Жертві, може сподобитися кращої долі. Знову таки ця зміна її стану перебуває поза будь-яким юридичним осмисленням, бо неможливо любов Бога і праведність, справедливість Божу вкласти у рамки певної мірки. Тому, коли в Росії поширилася думка, що сорок заупокійних літургій повністю виводять душу й допомагають сподобитися стояння праворуч, тобто кращої долі, то це був рефлекс юридичного західного католицького осмислення спасіння, основа якого полягає в ученні про виправдання перед Богом, про певне відношення справедливості між Богом і людиною.

 

Запитання до теми:

Як історично виник Символ віри? На якому Вселенському Соборі Символ Віри був прийнятий в остаточному варіанті?

Де виникло вчення про подвійне сходження Святого Духа? – Філіокве? Які аргументи проти цього наводить патріарх Фотій?

Завдання до теми:

Чому римські папи, які спочатку підтримували Нікео-царградський Символ віри, згодом прийняли Символ віри у зміненому варіанті? Як сприймають filioque нинішні католики?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.