ЛЕКЦІЯ 10

 

Формальне розділення між Східною і Західною Церквами в ХІ ст. Імператор Костянтин ХІ Мономах, папа Лев ІХ, патріарх Михайло Керуларій та їх роль у цьому розділенні. Богословська полеміка з Римом Льва Охрицького.Завершальний акт розділу церков.

До кінця указаного вище періоду, ще до Михайла Керуларія, Рим і Схід перебували у стані фактичного поділу. Цьому немало сприяло і тодішнє політичне суперництво візантійського імператора з німецьким. М. Жюжі в католицькій богословській енциклопедії пише: “З Х-го аж до половини ХІ-го ст. папство переживало найпохмуріші дні своєї історії. Схизми цього періоду викликані не питанням доктрини, а питаннями дисциплінарного порядку... Тому нема нічого дивного, що до кінця цього періоду, ще до появи Михайла Керуларія, ми бачимо стан фактичного поділу, розрив стосунків прелюдію до стану війни...» ( ХІV, 1, с. 1335).

Спроба відновити церковну єдність на засадах єдності віри була зроблена ще до остаточного акту поділу патріархом Петром Антіохійським і патріархом Константинопольським Михайлом Керуларієм.

Петро, патріарх Аніохійський, писав у 1052 папі Леву ІХ: “День і ніч я запитую себе, чому відбувся церковний поділ і як сталося, що великого Петра великий наступник, пастир давнього Риму відлучився й відсікся від божественного тіла божественних церков і не бере співучасті з їх предстоятелями у божественних радах і не вносить своєї участі в церковні піклування і сам не отримує від інших братніх й апостольських напучень”. Усе минуле Римської церкви свідчило про це. Але патріарх заперечує принципову непогрішність папи і не виключає a priori можливості порушення ним чистоти віри й канонічного порядку. У зв’язку з цим патріарх посилає своє визнання віри і просить того самого від папи. Минуло два роки – відповіді нема.

Петро думаючи, що лист загубився, або ж папа образився, посилає другий, коротший і стриманіший: перечисляє собори й осуджених єретиків, пропускаючи ім’я Гонорія. Цей лист був посланий через Домініка патріарха Градського. Але й він не дав бажаних результатів.

У листі-відповіді (1054) папа висловився про переваги римського престолу, на котрому віра Петра “не зубожіє повіки віків”, а також у походження Св. Духа від Отця й Сина: але в переліку вселенських соборів йшов далі сьомого і про собор 869 р. не згадував. (Ця відповідь Лева ІХ нині у римо-католиків прирівнюється до символів віри). М. Жюжі, відмічаючи щирий і миролюбний тон листа Петра Антіохійського, ніяк не може примиритися з поглядами цього патріарха на роль римського папи і називає їх “єрессю”. “Виходить, що єпископ Римський відокремився від божественного тіла цepкoв, – дивується М. Жюжі, – Він не є непогрішним і має потребу також в настановах і керівництві” (Dict. De Th. Cath.., t. X1V,Paris, col.1353, 1939) “І не тільки відомі вороги латинян говорили таким чином, – скаржиться М. Жюжі; – навіть щирі прибічники єдності були пройняті концепцією церковності” (Там же).

Михайло Керуларій (правильніше Кіруларій) – став патріархом 25 березня 1043 року. У Римі в цей час на папському престолі сидів Бенедикт ІХ, єдиний такий римський першоєпископ, котрому не було дванадцяти літ у момент своєї хіротонії. Обговорювати з цим “главою Церкви” пекучі проблеми не було смислу.

Восени 1044 року у Римі стало двоє пап, а потім троє. Втручання імператора Генріха ІІІ привело до вступу на папський престол нових осіб. І тільки з посадженням Лева ІХ, родича імператора (висунутого на пост глави Римської церкви наприкінці 1048 року, котрий посів престол на початку 1049 року), становище на Римському престолі стало певнішим і відносно стійкішим. Політичне становище того часу також схиляло до зближення Сходу з Римом. Намічалася військова спілка Константинопольського імператора Костянтина XI Мономаха, папи Лева і німецького імператора Генріха ІІІ проти норманів. Створювалися сприятливіші умови і для церковних переговорів. Слідом за патріархом Антіохійським Петром звертається до Лева ІХ і Михайло Керуларій.

Але перш ніж вести мову про результати цих звернень, треба сказати кілька слів і про помітну той час у помісних церквах Сходу критичне ставлення до Римської церкви і її практики. Авторитет Римського престолу за попередні 150 літ упав на Сході дуже низько, і не доводиться особливо дивуватися, що інколи тут мали місце несхвальні відгуки про римські порядки.

Глава помісної Охрідської церкви (на Балканському півострові) архиєпископ Лев адресує у цей час одному єпископові в Південній Італії (Іоаннові Транійському) послання, яким хоче привернути увагу всіх представників західної церкви на недоречність дотримання християнами іудейських звичаїв. Мова йде здебільшого про вживання опрісноків у євхаристії. Лист (у виданнях він займає дві сторінки друкованого тексту) закінчується закликом залишити іудеям їхні опрісноки і дотримання субот, відмовитися від споживання удавленини, “щоб ми були чисті у правій і непорочній вірі і стадом єдиним єдиного Пастиря – Христа”. Архиєпископ Лев, слід міркувати, у цих обрядових питаннях бачив головну перепону для відновлення єдності.

З приводу цього звернення Лева Охрідського відмітьмо, що існує різна ступінь важливості питань і що від неї , своєю чергою, має залежати різне трактування їх. Але, в принципі, говорити про те, що уявляється у церковній практиці недоліком, можна кожному, навіть і тоді, коли справа торкається другорядних речей і дрібниць.

По іншому дивився на це папа Лев. Для нього сама можливість критичних зауважень на адресу Римської церкви уявлялася єрессю.

Текст листа Лева Охрідського був поданий папі кардиналом Гумбертом, котрий отримав його від адресата (1053 р.). Гумберт, єпископ Білої Сільви (те саме, що Санто Руфіно), був головним інспіратором виступів папи проти патріарха Михайла Керуларія і винуватцем злощасної анафеми на православних у 1054 році. Він переклав текст листа латинською мовою. Прикметно, що в латинському перекладі на початку листа поставлено ім’я Константинопольського патріарха (Michael, universalis patriarcha novae Romae, et Leo, archiepiscopus Arcidiae metropolis Bulgarorum, dilecto fratri Ioanni Tralensi episcopo – Migne, P. L. 143. col. 793). Навіть ті римо-католицькі дослідники, котрі схильні класти провину за появу цього листа на Михайла Керуларія, визнають нині, що в цьому листі, написаному тільки від імені Лева Охрідського, ім’я патріарха Константинопольського не значилось.

Підтасовка не залишилася без наслідків. Папа Лев IX звертається із своїм відповідним посланням насамперед до Михайла Керуларія Папська відповідь у багато разів більша за розмірами від Охрідського листа і являє собою цілий трактат (41 розділ). На початку свого послання папа прославляє “мир на землі”. З подальшого стає зрозуміло, який саме мир він має на увазі. Про Римську церкву папа говорить, як таку, що має привілей на істину, і рішуче не допускає можливості заперечувати Римові, а про Константинопольську церкву відгукується як про джерело зарази, поширювачкою єресей. “І ось, – іронізує папа, – через тисячу, без двадцяти, років з часу смерті Спасителя нашого, Римська церква починає вчитися у вас, як їй звершувати спомин про Його смерть” (Migne, P. L. 143. col. 747). Папа дивується з безумства людей, котрі вважають за можливе повчати церкву ап. Петра. “Ви піддаєте анафемі, – пише він (хоча про анафему не було й мови), – вашу апостольку кафедру і всіх найвірніших охоронців її установлень. Ви до такого рівня осліплені безмірною, безсоромною зверхністю, що не здаєте собі справи в тому, хто ви, що і кому робите. Адже ви не ухвалюєте вироку ані тій кафедрі, якої не дозволено судити ані вам, ані котромусь іншому з смертних”. (Там же, стор. 754). Відтак папа посилається на положення, стверджене нібито імператором Костянтином і Нікейським собором, що “верховна кафедра ніким не може бути судимою”, і на визнання, що нібито мало місце, Вселенськими соборами Римського й апостольського престолу, як такого, що “після Господа Ісуса є главою всіх Божих церков”. “Осмілившись з власної зверхності ухвалити вирок верховному престолові, якого ніхто з людей не може судити, ви накликали на себе анафему вселенських отців на всіх вельмишанованих соборах” (Там же, с. 754). Далі у посланні наводиться розлогий матеріал з Лжеісідорових декреталій, що підтверджують право папи верховодити над іншими патріархами й користуватися світською владою. Цей зв’язок між ученням про зверхність Риму й утвердженням прав папи на світську владу дуже характерний для листа папи Лева. Відзначимо, що згодом папа Боніфацій VI стверджував ці права в буллі Unam Sanctam (1302). З “Дарчої Костянтина” у листі папи Лева наводиться така цитата: “Ми, разом з усіма нашими правителями, державним сенатом, вельможами і всім взагалі народом славної Римської імперії визнали за доцільне постановити: оскільки блаженний Петро поставлений, як відомо, намісником Сина Божого на землі, то першосвященики, котрі заступають цього князя апостолів, отримують від нас і від нашої імперії владу старшинства, більшу аніж має благість нашої імператорської світлості у земному урядуванні ” (Там само, стор. 753). Далі говориться про право папи носити корону та інші знаки царської влади, а також про право римських кліриків прикрашатися відзнаками, присвоєними патриціям та консулам, їздити на конях, вбраних попонами яскраво-білого кольору, носити розкішне біле взуття (стор. 754). Імператор віддає навіки папам місто Рим, Італію і всі західні країни. “Бо там, де небесний Імператор встановив вершину ієрархії, і главу релігії, земний імператор не повинен мати влади” (стор. 755). Потім у посланні папи Рим іменується “главою світу і володаркою народів” (с. 753), а римляни – “верховного Петра найближчими та найстараннішими послідовниками його настанов” (с. 759). Папа посилається і на те, що віру римлян хвалить і апостол Павло у своєму посланні до них, тоді як греків, у посланні до Корінфян, докоряє за чвари та блуд (с. 759 – 760). Папа говорить про цю різницю між римлянами і неримлянами, не як про факт випадковий, а як про щось таке, що має місце постійно. Мабуть, для того, аби не бути голослівним, папа несподівано порушує питання про ставлення греків до скопців. Відомо, що канонічні правила не забороняють приймати до кліру оскоплених силоміць чи в результаті хірургічної операції, продиктованої необхідністю (Апост. 21; 1 Вс. Собор 1). Тому, коли Ігнатій був поставлений на Константинопольський патріарший престол, цьому не завадив відомий усім факт примусового оскоплення його в отроцтві (після скинення його батька, імператора Михаїла І). Інші такі випадки також ні в кого не могли викликати сумнівів. Але ось що пише у цьому листі папа, і саме у зв’язку з своїм твердженням про постійну схильність греків до єресей: “Нам би зовсім не хотілось вірити у те, що публічна думка, не вагаючись, стверджує відносно Константинопольської церкви, а саме, що вона, даючи іноді, всупереч першому правилу святого Нікейського собору, змогу вивищуватись євнухам, підносить подеколи на престол своїх ожіночених архієреїв. Це такий бридкий злочин і мерзотна річ, що незвичайність його і викликаний цим жах, як і наша братня прихильність, не дає нам повірити у це. Однак, беручи до уваги вашу недбалість у ставленні до вимог святих канонів, оскільки євнухів і всіляких з тілесними вадами осіб до цих пір спокійно й відкрито приймали не тільки до клірикату але й вивищували до архиєрейства, – ми припускаємо, що це могло бути. Ви ж до цього часу наплодили стільки схизматиків та єретиків, котрі відкрито нападають на Католицьку й апостольську церкву і намагаються розідрати її, що Латинська, тобто Західна, церква має цілковиті підстави докоряти вам” (с. 760).

На це звинувачення слід звернути увагу, по-перше, тому, що , зрештою, це єдине конкретне звинувачення, висунуте папою на доказ того, що греки і нині залишаються нечестивими, по-друге, тому, що воно фігурує в акті відлучення 1054 року.

Потім папа називає у своєму листі східних “ворогами світла, й істини, знаменосцями темряви й суєти” (с. 763).

У 29-му розділі послання папа стисло, без якихось уточнень, згадує про звістки, що дійшли до нього, як говорять, про закриття “всіх латинських базилік”, що знаходилися в руках греків і про вигнання латинських монахів та абатів з їхніх монастирів (с. 764). Однак нема жодних доказів, які проливають світло на звинувачення папи; і декотрі вважають його неймовірним (Г. Герман. Historia concertationum de pane azymo 1737, стор. 55).

Не називаючи патріарха на ім’я, але, безсумнівно, маючи його на увазі, папа вживає такі епітети: “неофіт”, “неук”, “сліпий пастир”, “німий пес” (с. 764).

Кілька разів у посланні наводиться класична для римського католицизму формула: Summa sedes a nemine judicatur (с. 751, 765, nop. 754, 768). “Ми не можемо терпіти, – говорить папа, – аби котрийсь через власні гордощі захоплював чи привласнював собі щось, противлячись нашому апостольському престолові і його законам. Бо хто тільки не намагається у Римської церкви відібрати її авторитет чи привілеї чи знищити їх, той хоче знищити не одну цю церкву, а й усе християнство (с. 767). Виходячи з мовленого вище, папа пише про непідсудність Римської церкви так: Голова судить про всі органи відчуттів, сама ж ніяким органом не судиться, оскільки судження її однієї досить, як говорить апостол: “Духовний судить все, сам же ні від кого не судиться (1 Кор. 1). Якщо ж і цього мовленого вище про гармонію нашого тіла ви (папа має на увазі східних) не відчуваєте в собі, значить ви не належите тілові, не живете в тілі; а якщо ви не в тілі Христовому, котре є Церква, і не живете його життям, то подивіться, де ви і що ви. Ви відсічені, ви гниєте, і мов вітка, відтята від лози, викинута геть і засихаєте, аби бути вкинутою у вогонь (с. 768). В кінці папа пише: “Треба з біллю відтинати те, чого м’якою рукою не можна заспокоїти і вилікувати, бо Господь повчає, говорячи: Якщо око твоє спокушає тебе ...” тощо (с. 769).

Такий зміст цього розлогого послання, що починається словами: In terra pax.

Як бачимо, папа у своїй відповіді торкається, головним чином, екклезіологічного питання, слушно бачачи в ньому корінь розбіжностей між Римом та Сходом. У висловлюваннях папи римська екклезіологія явно протистоїть екклезіології кафолічній.

Обрядові питання, що становлять головний зміст охрідського листа, папа залишає поза увагою. З приводу останньої обставини він робить у кінці послання посилання на вислів Соломона: “Не відповідай нерозумному через нерозумність його, щоб і тобі не стати подібним до нього” (с. 169). Відповіді на питання, порушені охрідським листом, містить ще один розлогий трактат, привезений Гумбертом до Константинополя наступного року. Про це мова йтиме нижче. Папа обійшов у своєму листі питання, порушені архиєпископом Левом Охрідським не тому, щоб він краще від свого охрідського тезки умів ставити обрядові й канонічні витання на своє місце (такої здатності Лев Охрідський не виявив), а тому, що йому, як послідовному апологетові римського вчення про Церкву, була очевидна проста істина: згода з Римською церквою з окремих питань, і, навіть в усьому, але без визнання слушності цієї церкви a priori, тобто без визнання за нею особливого невід’ємного привілею на істину і права вимагати від інших церков безумовного свого послуху – не вносило б жодних істотних змін у ті погляди, з котрими Лев вважав за потрібне боротися; це не було б вирішенням головного питання, це не було б тим, що вимагається для торжества римської концепції єдності Церкви. І навпаки – визнання за Римською церквою мовленої вище властивості (не помилятися) робило б зайвими докази по суті окремих питань.

В охрідсьиому листі папу обурила не стільки суть думки архиєпископа Лева про звершення євхаристії, скільки сам факт, що неримський, отже, не привілейований предстоятель помісної церкви, вважає за слушне не згоджуватися з тією церквою, яку папа називає “єдиною матір’ю” всіх інших помісних церков (с. 767).

Це дало привід папі розкрити у посланні римське учення про Церкву так повно і з такою певністю, як цього не було зроблено ще ніколи раніше. Знаючи, що це вчення викличе суперечки, і то з боку не одного лише Лева Охрідського, папа листується насамперед з константинопольским патріархом Михаїлом Керуларієм, відводячи Леву Охрідському у титульній частині листа друге місце: Ми можемо із слушністю розглядати це послання, як ультиматум. Питання ставиться чітко: або визнайте наше вчення про Церкву, або розрив. По суті справи, папа висуває тут засаду беззастережного підпорядкування Римові в усьому, а не в тому лише, що буде визнано обґрунтованим. Інакше він не уявляє собі єдності Церкви.

Із змісту цього листа випливає, що для папи “ворогом світла” і “сліпим пастирем” є будь-хто, котрий не визнає привілею Риму на непогрішність, отже всі лайливі епітети цього листа, на думку його автора, можна відносити і до патріарха Антіохійського Петра, хоча й він був налаштований примирливо, але допускав, як ми бачили, в принципі можливість відступу папи від православ’я. Лист папи – це змах меча, занесеного для вирішального удару.

Перш ніж уявити перебіг подальших подій, слід торкнутися ще одного важливого питання – ставлення самого патріарха Михайла Керуларія до обрядових відмінностей. З листування, яке вів патріарх Михайло з антіохійським патріархом Петром, видно, що Михайло надавав неабиякого значення таким особливостям західної практики, як літургія на опрісноках, гоління бороди, вживання монахами м’ясної їжі, шлюби між близькими родичами, участь священиків у військовій справі тощо. Звершення євхаристії на опрісноках йому уявлялося достатнім виправданням розриву, що існував. Але патріарх Петро Антіохійський, слушно розмежовуючи догмати від обрядів, не вважав здійснення літургії на опрісноках та інші обрядові відмінності чимось таким, що має істотне значення, хоча й визнавав перевагу за практикою споживання в євхаристії звичайного хліба. У листі Михайлу Керуларію він писав: “Стосовно мене, аби і я висловив свою думку, то, якби латиняни виправилися у додатку до св. символу, – я нічого не зажадав би від них більше від цього і навіть питання про опрісноки разом з усім іншим полишу з байдужістю, хоча у листі єпископові Венеціанському (Петро має на увазі патріарха Градського) я відкрито визнав, що вечеря, на якій Господь наш Ісус Христос виклав таїнство Божественної Євхаристії, відбувалася раніше пасхи, у такий час, коли за законом не личило їсти опріснока. А тому я бажав би, аби і ваше божественне блаженство трималось цього”. Патріарх Михайло Керуларій зважав на думку патріарха Петра. Можливо, саме цій обставині слід приписати той факт, що у відповідальний момент церковної історії Константинопольський патріарх так і не висунув офіційного звинувачення проти латинян, в якому фігурувало би посилання на опрісноки чи на інші другорядні питання.

Послання папи Лева, яке містить образливі вислови на адресу патріарха Михайла і східних християн, і викладало римське вчення про Церкву й погрожувало непокірним відлученням, було написано восени 1053-го року. Послання патріарха Михайла, що йшло слідом за цим, було отримано у Римі через кілька місяців. Його текст, на жаль, не дійшов до нас. Тим не менше, про зміст листа усе таки дещо відомо. Він був складений у миролюбному дусі й витриманий у шанобливому тоні. Цей лист мав на меті (так само як і лист патріарха Антіохійського) привернути папу до православного розуміння єдності. “Якнайпоміркованішим”, називає цей лист проф. Е. Амман. Патріарх, мабуть, вирішив не торкатися обрядових питань і не відповідав на різкі випади на свою адресу. Патріарх висловлював жаль з приводу тривалого розділення й виявляв готовність вписати ім’я папи в диптихи східних церков, якщо й папа виявить готовність відновити спілкування з Сходом. Цей мирний заклик, що містився у листі патріарха, видається настільки несподіваним після образливого листа папи, що декотрі римо-католицькі історики (Амман) не можуть нічим іншим пояснити шанобливий тон патріаршого листа, як припущенням, мовляв, послання папи з певної причини просто таки не було доставлено патріархові.

Докладав зусиль щодо зміцнення миру церковного також і візантійський імператор Костянтин ІХ Мономах.

У відповідь на ці мирні пропозиції патріарха й імператора папа посилає в Константинополь у січні 1054 року посольство, кероване згадуваним уже кардиналом-єпископом Гумбертом.

Якою була мета цього посольства?

Легати привезли з собою в Константинополь листи папи. Ось що говориться у листі, адресованому папою “архиєпископові Михайлу” (це вже другий лист папи патріархові).

“Нарешті ми отримали листа з твоєю братньою пошаною, в якому ти піклуєшся про благо, досить необхідне і для всіх послідовників Христа, про жадану справу згоди і єдності. – Яким радісним було б для дочки примирення з матір’ю після надто тривалих та згубних чвар... Ти міг би бути досить корисним і необхідним служителем Церкви Божої, якби не зазіхав і не переступав меж, що їх означили наші батьки... Вже давно дійшла до наших вух чутка про всілякі неприпустимі речі, що їх чинять твої брати, і про що до цих пір ми обходили мовчанкою, почасти тому, що вони видавалися неймовірними, почасти тому, що нам не уявлялося ніякої змоги дослідити їх. А взагалі, кажуть, що ти неофіт і не по ступенях доскочив до висоти єпископства. А що цього в жодному разі не можна робити, про це говорить і вчення апостола і заборона чесних канонів” (Migne, P. L. T 143, col. 773 – 774).

А потім, докоривши патріархові Михайлу за бажання відібрати у патріархів Александрійського й Антіохійського їхні права, папа провадить:”І що це за бридке й жалюгідне святотатство, що ти скрізь величаєш себе вселенським патріархом, і письмово, й усно, в той час як будь-хто до цього часу страхався прикрашатися цим титулом? І кому б після Христа личило б більше користуватися цим титулом, як не тому, кому було мовлено божественним голосом:”Ти є Петро, і на цьому камені побудую Церкву Мою? (Там само: с. 774).”Розкайся, просимо, в цьому безрозсудстві...»“Ти став новим хулителем Латинської церкви, всіх піддаючи анафемі і зчиняючи відкрите гоніння на тих, хто причащається тайн, звершених на опрісноках”(с. 775). Не бажаючи, мабуть, цього важливого звинувачення залишати без підтвердження, папа продовжує:”Про цю твою зарозумілість і чутки до нас дійшли і ясно говорить текст листа, адресованого з твоїм іменем апулійцям». Відносно”чуток», на які посилається пала, то важко сказати щось певне. Що ж до листа апудійцям, то його текст добре відомий: це той самий лист Лева Охрідського, посланий єпископові Транійсьиому в Апулію, про що мова йшла вище. Його текстом навряд чи можна обгрунтувати щойно наведене формулювання папського звинувачення. Сам папа, посилаючись на таємну вечерю, відтак доводить необхідність у споживанні на літургії якраз оприсноків: “Трохи розчину усю суміш псує”, – в такій редакції наводить тут папа вислів апостола (1 Кор. 5), як аргумент проти квасного хліба, і від себе додає: “А де тління, там безсумнівно спотворення природи і поява якогось псуття” (с. 775).

На пропозицію патріарха відновити спілкування, аби ім’я папи знову виголошувалося у всіх церквах світу, папа відповідає іронічно:»Як це дивно, любий брате! Невже Римська церква, глава і матір церков, не має членів, не має дочок? Як же вона може тоді називатися главою і матір’ю? Ми віруємо, тому й говоримо, і твердо заявляємо: Римська церква не настільки не відокремлена і не самотня, як ти гадаєш,, що, коли на земній кулі якийсь народ зверхньо суперечить їй, то такий народ не повинен ані називатся, ані вважатися якоюсь церквою, він -цілковите ніщо чи, краще сказати, - це збіговисько єретиків, зібрання схизматиків, синагога сатани... Ми не можемо мати ніякого миру з тими, хто віддався омані, аби не прилучатися до їхніх лихих учинків. Адже відомо, що й Господь Ісус Христоє ніколи не робив цього, бо при народженні Його ангели звістили світ тільки людям доброї волі. Тому Господь повеліває виймати око, що спокушає, відтинати руку чи ногу, що спокушають... Отже, нехай будуть відрубані єресі й розколи... Будь-котрий, хто хвалиться іменем християнина, нехай перестане лихословити й ганити святу й апостольську Римську церкву. Бо даремно виявляє повагу господареві той, хто ганьбить його жінку...” (с. 776). Цим самим, папа, мабуть, хоче сказати, що тієї поваги, яку Михайло виявляє папі, недосить; треба, щоб була визнана особлива роль Римської церкви.

Цей лист папи коротший від першого, але тон у ньому ще різкіший. Вчення про те, що для всіх християнських народів у релігійних питаннях обов’язкова римська точка зору, не тільки викладається тут з цілковитою певністю, але й супроводжується хулою на іншу, кафолічну концепцію церковності, що випливає з визнання за всіма народами рівного права на істину. Для папи Лева церква, яка спирається на таку засаду і вважає можливим не згоджуватися з Римом, не церква, а”синагога сатани».

Обидва послання папи дуже красномовні і роль їх у подіях 1054 року зрозуміла. Вони й наперед вирішили злощасний розрив.

Тут не зайве буде сказати кілька слів про ставлення до відповідного послання папи Лева декотрих нинішніх римо-католицьких істориків.

Гроф. Е. Амман так розцінює обмін листами, що відбувся:”Керуларій з’явився з оливковою віткою, а йому показали ферулу (лінійку вчителя)... Якщо хотіли радитися про міцний мир, то не слід було починати з образ того, з ким думали миритися”(Dict. De Th. Catholique, t. XIV, 1939, col.13540).

Проф. М.Жюжі пише: “Керуларій написав папі листа , сповненого пошани, і примирливого, не згадавши взагалі про декларацію Лева Охрідського. Навіщо ж тоді було у відповідь заперечувати за Керуларієм титул патріарха і називати його просто епископом? Навіщо було третирувати його як неофіта, ставитися до нього немов до підсудного, погрожувати карами, якщо й він не виправиться? Навіщо було, нарешті, порушувати, у подібних обставинах, археологічне питання про титул патріарха вселенського?”(Dict. De Th. Catholique, t. XIV, Paris, 1939, col. 1354).

Як бачимо, нинішні римо-католипькі богослови доходять до осудження тону папських послань, спрямованих патріархові Михайлу. На жаль, критикувати сам зміст цих послань, розкривати сам антикафолічний характер головної ідеї, що пронизує їх, її невідповідність духові Нового Заповіту, вони не можуть; для цього їм довелося б відмовитися від основ римської екклезіології.

Поведінка легатів при врученні листа патріархові Михайлу немовби відбивала загальний тон і змісту самого листа.”Вони не звернулися до мене навіть із звичайним вітанням, - пише Михайло Керуларій антіохійєьрому патріархові, - не зволили зробити звичайнісінького поклону, не виявили бодай найменших знаків поваги... Але найдивніше те, що вони кожному стверджують,мовляв, ми бо прибули сюди не для того, щоб у вас вчитися, але щоб вас навчити, вас примусити прийняти наші догмати».

Тон і зміст папського листа вразили патріарха Михайла. Він не хотів вірити, що лист був написаний самим папою Левом, про котрого Михайло чув як про людину чеснотливу, шляхетну й учену – слова патріарха Михайла з того ж листа патріархові Петру. Михайлові видавалося неймовірним, аби на його мирну пропозицію з боку папи могла надійти така різка, без певних надій на щось хороше, відповідь. Михайло , відтак, поставився до легатів як до емісарів герцога Аргіра. Це був досить помітний у той час італійський політичний діяч, котрий тривалий час жив у Константинополі і добре знав тамтешню обстановку. Отримавши від Візантії герцогство Апулійске (у південній Італії), він став відігравати важливу роль у італійсько-візантійських справах. Аргір вороже ставився до Михайла Керуларія. У діях легатів Михайло побачив підступи Аргіра, а листа оголосив підробкою.

Зовсім в іншому тоні пише папа візантійському імператорові Костянтинові Мономаху. Він розсипається люб’язностями, звеличує імператора, хоче прихилити його до себе, пише, зокрема, що, за порадою Аргіра, збирається в похід проти норманів, і тут же не випускає нагоди, аби очорнити патріарха. У листі читаємо:” Наш спільний брат, архиєпископ Михайло, надіслав нам листа із закликом до згоди та єдності... Але нехай знає твоя світлість, що до слуху нашого дійшли деякі звинувачення, висунуті на патріарха в цитованому вище листі; про решту легати мають повідомити імператорові особисто. Знову Михайло Керуларій порівнюється з людиною, “котра виявляє шану главі родини, але ганьбить її членів». (Migne, P.L. t. 143, col. 780).

Легатами від папи були: кардинал Гумберт – єпископ Білої Сільви, єпископ Амальфійський і архидиякон Фрідерік, канцлер Римської церкви. Головною діючою особою серед них був Гумберт. Знаменитий Гільдебрант (майбутній папа Григорій VІІ), один із найпалкіших прибічників римської екклезіології, був у той критичний для Церкви час близьким співробітником Лева ІХ. Однак у посольстві він участі не брав. У Константинополі легатам з боку імператора були виявлена велика шана. Ані в листі імператорові, ані, тим більше, у листі до патріарха папа не говорить прямо, з яким дорученням легати прямують на Константинополь. Але увесь зміст листів не залишає ніяких сумнівів у тому, що папа хотів залучити Константинополь, а через нього і всі інші Церкви, до визнання Римської церкви главою і матір’ю всіх церков. А цю зверхність, як ми бачили, папа розуміє не тільки як право здійснювати найвищу адміністративну владу над усіма церквами, але і як привілей на непогрішне керівництво у питаннях віровизнання. Разом з тим папа не хоче, аби визнання такого старшинства виглядало як впровадження чогось нового. Він змальовує справу так, що церква не самотня, коли вчить про це, і що винятком із загального становища є саме Михайло Керуларій із своїми прибічниками. Михайло справді зовсім не був схильний визнавати безумовний авторитет Римської церкви і прагнув, як видно з його дій, до встановлення з нею нормальних канонічних стосунків. Ось чому мирні пропозиції патріарха Михайла викликали у папи навіть більшу розлютованість аніж критичні зауваження архиєпископа Охрідського.

Папа щосили намагається скомпрометувати Михайла Керуларія, зобразити його порушником чогось. В особі Михайла він бачив перешкоду для здійснення своїх церковних планів і вважав за потрібне, хай там що, усунути цю перешкоду, навряд чи розуміючи, що це була не єдина перешкода, не окрема і не випадкова, що римській концепції церковності протистояла тут концепція кафолічна, маючи на своєму боці минуле Церкви і дух Нового Заповіту.

Своїм післанцям папа, безсумнівно, дав відповідні вказівки. Відомо, що ще до відіслання легатів папа підшукував собі спільників у грецькому єпископаті.

Тим часом Аргір від себе дав легатам цінні вказівки відносно того, на яких противників патріарха вони повинні були спиратися, аби мати на своєму боці імператора (Dict. de Th. Cath. X. Col. 1690). Запоруку ж успіху у своїй місії легати бачили в імператорській підтримці. Отже становище патріарха було складним. Легати одразу ж повелися щодо патріарха негідно, – це визнають нині навіть багато хтоj з римо-католиків.

Гумберт почав свою діяльність в Константинополі з поширення полемічного твору Adversus Graecorum (“Проти Грецького наклепництва”). Він викладений у вигляді діалогу між “Римлянином” та “Константинопольцем”. “Константинополець” повторює зміст аpx. Лева Охрідського, а “Римлянин” його спростовує. Він говорить про близькість греків до єретиків, про їхнє прагнення “перевершити всіх єретиків безрозсудством», бо до цих пір ще жодна єресь “не досягла такого безумства, аби мріяти про те, як нав’язати свою думку першій і апостольській кафедрі під загрозою анафеми” (Migne. P.L. 143,col. 933).

Весь твір написаний у неспокійному, викличному тоні. “Ви з’їхали з глузду”, “дурню, коли б ти мовчав, то був би розумним”, “ваше глупство усім відоме” – такі і подібні різкі випади зустрічаються тут дуже часто. При цьому таки “Римлянин” досить ґрунтовно висловлюється про обрядові питання, заторкнуті в охрідському листі. Від апології він переходить до нападок. Закінчується цей розлогий (з 69 розділів) трактат такими словами: “Якщо від усіх цих та інших хибних поглядів, перелічувати яких на письмі довелося б дуже довго, ви не отямитесь, і не принесете достойного виправдання, – то неодмінно буде анафема і нині і в майбутньому від Бога і від усіх кафоліків, за котрих Христос поклав Свою душу” (Там само, стор. 974).

Відповідь на цей твір написав монах Студійського монастиря пресвітер Никита Стифат чи Пекторат. Починається ця відповідь з нагадування про любов, котра “все терпить, не хизується перед своїм ближнім, не шукає свого” тощо. Але в обрядових питаннях Никита непоступливий. Для нього опрісноки – “іудейська трапеза”; в них він бачить щось нежиттєве, бездушне. Висловлюється рішуче проти посту в суботу (роблячи, згідно з канонами, виняток тільки для Великої суботи). Заперечує і звершення літургії в ранковий час, в постові дні великої чотиридесяниці (тобто у понеділок, вівторок, середу, четвер і п’ятницю). І виступає проти обов’язкового целібату. Відмітивши чотири ці порушення, Никита радить римлянам уникати їх, аби бути “світлими очима всього світу і єдиними з нами, вашими співбратами”. Закінчує своє писання Никита такими словами: “Вітаємо вас у Христі Ісусі Господові нашому, Котрому слава і влада з Отцем і Святим Духом і нині і повсякчас і навіки віків”… (Migne, P.L. 143 col.984).

3 боку ж Гумберта надійшла різка відповідь. Ось її початок: “Коли б ти (звертається Гумберт до Никити) гарненько прочитав шосте правило святого Халкидонського собору, то вдовольнявся б чернечим мовчанням, постами, молитвами у своєму монастирі, а не втручався б у справи церковні і не виявляв би зухвальства... Горе тобі, Сарабаіте! Ти забув свої келейні обов’язки і, ведений власною волею й похіттю, страшно загавкав на святу Римську й апостольську церкву, на собори всіх святих отців. Ти дурніший за віслюка, – ти замахнувся строщити чоло лева й адамантову стіну. Що твої зазіхання? Ти не переможець омани, але подоланий оманою. Ти не пресвітер, а постарів у злі, ти столітнє дитинча кляте. Тебе скорше слід назвати Єпикуром, аніж монахом; тобі місце не в Студійському монастирі, а в цирку чи лупанарію. Ти стільки наблював, що у перекрученні божественного вчення не пасеш задніх і від скажених псів – Іуліана і Порфирія. (Migne. P.L. 143, col. 983-984).

Тут же спільником Никити Гумберт називає Михайла Керуларія Константинопольського!

Наведений уривок досить яскраво характеризує тон відповіді Гумберта.

Що ж до суті відповіді, то відмітьмо, що навіть старі римо-католицькі богослови, визнаючи неабияку вченість Г’умберта у порушених питаннях, ставили йому у провину, те, що він не завжди із певною слушністю приписує грекам ті чи ті погляди (див. уривки з Histoire litteraire de la France, col. 923), а нинішню відповідь прямо вважають невдалою. (Dict. De Th. T. X.).

Цікаво, що заперечення Никити проти обов’язкового целібату Гумберт розцінив у своїй відповіді як ніколаїтську єресь і прагнення перетворити Церкву Божу в синагогу сатани і валаамсько-ієзавелінську prostibulum (P.L. 143, col. 997).

Закінчується цей твір такими словами: “А тобі, нікчемний Никито, доки не навернешся, нехай буде анафема від усієї Церкви Христової з усіма, хто слухається твого потворного вчення. Бажаючи бути вчителем божественного закону, ти не тямиш, ані що говориш, ані що стверджуєш, Ти дурний, а вдаєш із себе мудрішим за семеро мужів, що говорять притчи. Принаймні навчись іноді мовчати, якщо ніколи не навчився говорити” (col. 1000).

Якщо вірити “Коммеморадії” Гумберта, Никита, прочитавши все це, в ту ж мить розкаявся у своїх помилках і в присутності імператора спалив своє послання.

Проф. В.В. Болотов обурюється традиційною грецькою “смиренномудрістю” у стосунках з Римським престолом, що виявлялася протягом багатьох століть і застосуванням греками правила “поганий мир краще доброї війни” в тих випадках, коли треба було підносити голос протесту (Лекції . ІІІ, Сп б, 1913, стор. 318). Можливо, що в даному випадку Никиті дана була вказівка виявити цю “смиренномудрість”.

Питання стосовно Никити легати могли вважати вичерпаним. Але це було другорядне питання. Не задля Никити вони прибули в Константинополь.

Їм треба було спонукати до покори патріарха. А той зберігав мовчанку, тим більше природну, попри те, що легати його самого нехтували. Треба сказати, що він теж виявляв далекосяжну “смиренномудрість”, не одзиваючись на зухвальства й дотримуючись відносно папи шанобливого тону. Але така терпляча смиренномудрість нічого не давала легатам. Їм треба була від патріарха пряма заява про послух, в дусі тих тез, що їх висунув папа. Немає сумнівів, що в цьому напрямку робив тиск на Михайла й імператор. Але на це патріарх не пішов.

З приводу константинопольських виступів Гумберта М. Жюжі пише: “Його полемічний характер заподіяв йому лише шкоди у даних обставинах, а його ерудиція сильно підвела його в одному важливому пункті, про що Керуларій і його підлеглий поки ще не подумали: Гумберт накинувся на греків з питання походження Св. Духа й звинуватив їх в усуненні з символу віри слова Filioque . Ця велика історична помилка, разом з іншими перебільшеннями й фальсифікаціями, спотворює сам вирок про відлучення, що його легати склали проти Михайла Керуларія і його прибічників”.( Dict.de Th. Cath. X1V).

Ось зміст цього вироку. Текст починається з нагадування про примат Римського престолу, прерогативами Римського престолу пояснюється й прибуття в Константинополь легатів. Як колись Єгова пішов у Содом, аби побачити причини криків, що дійшли до Нього, так і римські апокрісіарії прибули у це місто, аби взнати про причини криків, що безнастанно долинають звідси. Відтак виявилось, що стовпи імперії та мудрі громадяни цілком православні. “Що ж до Михайла, несправедливо й названого патріархом, і захисників його глупства, то вони щодня розносять між людьми бур’ян і розмножують єресі. Подібно до симоніанів вони продають дари Божі„ Подібно до валезіан вони допускають кастрацію і не тільки вводять євнухів у клір, але й роблять єпископами: Подібно до нечестивих аріан вони перехрещують християн, зокрема, латинян. Подібно до донатистів стверджують, що крім грецької церкви немає іншої церкви Ісуса Христа. Подібно до ніколаїтів вони дозволяють шлюби служителям вівтаря. Подібно до северіан вони проклинають закон Мойсеїв. Подібно до духоборців вони викреслили з символу згадку про походження Св. Духа від Вина. Подібно до маніхеїв вони говорять, між іншим, що квасне оживлене. Подібно до назарейців вони надають значення питанням зовнішньої чистоти, не допускаючи немовлят до хрещення до восьмого дня, давіть коли й ті помирають, відмовляючи так само і жінкам після пологів, і під час регул у причасті і навіть у хрещенні, і не приймаючи до спілкування тих, хто голить бороди за звичаєм Римської церкви. Покликаний до порядку з приводу з цих хибних поглядів і багатьох упереджених дій листами нашого папи Лева, Михайло не захотів розкаятися. Потім він відмовився прийняти нас, легатів, коли ми хотіли виправити його у цьому і заборонив нам звершувати літургію в храмах, подібно до того, як колись закривав церкви латинян, називаючи останніх азімітами і переслідуючи їх словами й насильницькими діями, доходячи до анафем на адресу престолу в особі його дітей та осмілюючись, всупереч святому престолу, величатися титулом патріарха вселенського. Тому й ми, не в змозі переносити цих нечуваних образ та кривд, завданих св. престолові, зауважуючи, що цим усім явно зачіпається кафолічна віра - владою Святої і нероздільної Трійці, апостольського престолу, уповноваженими котрого ми є, всіх православних отців семи соборів і коротше кажучи, всієї Кафолічної Церкви,підписуємо анафему на Михайла і його прибічників, виголошену найшановнішим папою й обумовлену їхньою нерозкаяністю. Отже, Михайло, неправдиво іменований патріархом, насправді ж неофіт, одягнутий у чернечу одежу, лише задля страху, підлягає найтяжчим звинуваченням, і з ним Лев, що іменується єпископом Охридським, сакеларій Михайла Костянтин (у грец. тексті Никифор), котрий по-блюзнірськи потоптав жертву латинян, і всім, хто йде слідом за ними у згаданих помилках і зухвальствах, нехай буде анафема, маранафа з симоніанами, валезіанами, аріанами, донатиста-ми, николаїтами, северіанами, духоборцями, маніхеями, назареями, і всіма єретиками, а ліпше сказати – з дияволом й ангелами його: допоки не розкаються. Амінь, амінь, амінь” (Dict. De Th. Cath.,t. X, Paris, 1929, col. 1094-1695). 5-го липня 1054 року, у храмі св. Софії, зробивши відповідну усну заяву, легати на очах кліру і народу поклали цей вирок на святий престол. Розділення було завершено і стало постійним.

Як ставляться римо-католики тепер до цього акту? Проф. Амман вважає що частина звинувачень, перечислених у цьому вироці, цілком виправдана й обгрунтована, але жалкує, що Гумберт у такому важливому історичному акті не виявив належної обачності і змішав у купу звинувачення різної вірогідності.

Важко римо-католикові, – навіть найоб’єктивнішому,- по-справжньому критикувати виконавця папських доручень, та й ще у такому важливому всецерковному ділі, яке торкається питань віри

Проф. М. Жюжі пише: “Цей вирок, без сумніву, був спрямований тільки проти Михайла Керуларія і його прибічників, а не проти Візантійської церкви в цілому. Але прибічниками Керуларія по суті справи, були всі клірики, всі монахи і сам народ, що досить ясно засвідчили події, які відбулися за цим. Всіма сторонами театральний жест легатів гідний жалю”. Жюжі силкується перекласти відповідальність за цей вчинок з папи (котрий помер за три місяці до цього) на його легатів (Dict. De Th. Cath., t. X1V).

Улагодивши справи латинських церков Константинополя- “ Коммеморація”, і вважаючи, мабуть, свою місію закінченою, легати через день після злощасної анафеми попрощались з імператором і покинули Константинополь.

Перед від’їздом вони встигли опублікувати ще одну анафему, – на кожного, хто став би приймати причастя від грека (тобто від грецького священнослужителя), котрий картає римську євхаристію anathemate dato cunctis qui deinceps communicarent ex manum Graeci romanum sacrificium vituperantis). Не встигли легати від’їхати і 70-и кілометрів від Константинополя, як післанці імператора здогнали їх і повернули у столицю. Патріарх, устигши отримати переклад тексту відлучення й ознайомити з ним імператора, запрошував їх на засідання синоду для пояснень щодо змісту перечислених в акті відлучення звинувачень. Легати категорично відмовились з’явитися на це засідання. Чи ж їм, представникам ідей Лева 1Х треба було принижуватися до обґрунтувань римського вироку! А втім, сам Гумберт в “Коммеморації” пояснює свою відмову тим, що з боку патріарха готувалась легатам пастка – їм погрожував гнів народу, введеного в оману неправильним перекладом тексту анафеми. Е.Амман вважає це пояснення Гумберта правдоподібним , але тут же робить таке застереження: “для того, щоб збурити натовп, не було необхідності вдаватися до фальсифікації тексту: дослівний переклад вироку про відлучення – і цього було досить, аби викликати лють у народу” (Dict. De Th.Cath. t.X. col. 1696-1697)

(В дужках зауважмо, що латинські і грецькі тексти цього вироку,які дійшли до нас, нічим не відрізняються один від одного). З чого б не виходили легати у своїй відмові з’ясовувати питання на Константинопольському синоді, сам факт відмови їх від безпосереднього контакту з синодом у зв’язку з актом відлучення –безперечний. Легати покинули Константинополь.

Навіть імператора вразила безглуздість усього, вчиненого ними. Він дав вказівку спалити акт відлучення.

Але оригінал акту не був тоді знищений. 24-го липня він був розглянутий на скликаному засіданні константинопольського синоду, котрий висловив своє ставлення до цього акту в особливому едикті. Едикт осуджує не папу, а легатів; ставить навіть під сумнів їхні повноваження, хоча й легати і названі тут людьми, що вийшли з темного Заходу, едикт не нападає на західних християн,, а тільки захищає східних від безглуздих звинувачень. На цю особливість едикту звертають нині увагу і римо-католики. Зміст едикту був доведений до відома інших патріархів. Сам же акт папських легатів, покладений ними на престол Св. Софії, вирішено було не знищувати і зберегти “на вічне посоромлення й осудження зневажників Бога нашого”. Е. Амман, розглядаючи ці події, пише: “Складається враження, що в перебігу цієї справи, від початку її і до кінця, Михайло Керуларій зробив усе, аби виглядати самому бездоганним” (Там само, X, с. 1698).

М. Жюжі говорить, що патріарх Михайло “дуже вміло використав цей нещасний вирок”. “В соборному едикті, – зауважує М. Жюжі, – він (патріарх) від початку до кінця зберігає гарну роль, аби ще яскравіше показати безпідставність легатів ... Відносно ж відлучення легатів Михайлом Керуларієм та його “постійними” собором, то воно не зачіпає ані папи, ані Латинської церкви в цілому; це просто захід репресії проти нахабних іноземців (соntre les etrangers insolents), котрі посміли висунути проти Керуларія та його духовенства найнеймовірніші звинувачення, і в котрих не хотіли бачити нікого іншого, як емісарів герцога Аргіра” (там само, ХІV, с. 1365). “І що найдивніше, – зауважує Жюжі, – ані слова про опрісноки” (с. 1356).

За царювання Ісаака Комніна розходження між ним та патріархом Михайлом у практичних питаннях про стосунки між церковною та світською владою призвели до конфлікту. Патріарх був відісланий на заслання і невдовзі помер. Пам’ять про нього на Сході була якнайшанобливішою. Мощі святителя через деякий час були перенесені тим самим імператором в Константинополь.

Подальший історичний процес характеризується ослабленням церковних зв’язків, переростанням розриву в остаточне розділення Церков, що з часом оформилося у расово-релігійну ненависть.

З цього приводу прот. Ол. Шмеман пише: “ Розділення Церков жахливе тим, що впродовж століть ми не подибуємо майже жодного вияву страждання від поділу, журби за єдністю, усвідомлення ненормальності гріха, жаху від цього розколу в християнстві. В ньому панує не думка про незмогу досягти єдності, віддати перевагу Істині, ... скільки майже задоволення від розділення, бажання знайти більше і більше темних плям у протилежному таборі. Це епоха розділення Церков не тільки в смислі їхньої фактичної розділеності, але і в смислі постійного поглиблення й розширення цієї прірви у свідомості церковної громади” (5).

Запитання до теми:

 

Чим характеризується становище Римської церкви у Х ст. Якою мірою вона була в цей час залежною від світської влади7

Як відбувався завершальний акт розділення Церков? Чи було воно закономірним у тривалому протиборстві між ними? Які моральні наслідки мало таке розділення?

Завдання до теми:

Проаналізуйте лист папи Лева Охридського до патріарха Михайла Керуларія. Виділіть ті твердження, в яких обґрунтовуються претензії Риму на зверхність та висуваються безпідставні звинувачення на адресу Константинопольської Церкви. Які висновки можна зробити на підставі цього?

Схарактеризуйте поведінку папських легатів у Константинополі в 1054 р. і ставлення до них Михайла Керуларія. Яка була роль Гумберта у цьому посольстві? Чи можна вважати відповідь Микити Стифата приводом до розірвання зв’ язків між обома Церквами? Чому,на вашу думку. Микита згодом розкаявся у своїх судженнях?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.