Відмінність у розумінні вчення про Церкву православ’ям та католицизмом.

Спираючись на давньоцерковні вірознавчі тексти, православні християни у своєму вченні про Церкву з того, що Церква- це найвища святиня на землі, це царство Духа Святого, реалізація обітниць Христових про “іншого Утішителя”, що перебуває з нами повік (Ін. 14, 16). У церкві всі покликані до життя в Дусі, Духоносним є все Тіло Церкви. Таким чином, віра православна – це віра кафолічна, тобто загальна віра Церкви, що складається з багатьох членів, об’єднаних любов’ю та однодумністю. Ця віра зберігається у їхніх серцях, згідно з пророцтвом Ієремії про Новий Заповіт: Ось Заповіт, що Його заповідаю дому Ізраїловому за тими днями, говорить Господь: покладу закони Мої у помисли їхні і напишу їх на серцях їх (Ієр. 8, 10).

На відміну від православного римсько – католицьке учення, що визнає одноосібну владу папи над Церквою, ставить Церкву у принизливе становище, оскільки прирікає її членів на беззастережний і сліпий послух папі, сумління церковне – на мовчання. Все це суперечить духові християнської свободи, духові Нового Заповіту.

За словом Божим, Церква є стовп й утвердження істини (1 Тим. 3, 15), вона Тіло Христове, повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф. 1, 23). Істина живе у надрах Церкви. Стовпом та утвердженням істини є Церква у святій об’єднаності її дітей. “Полюбимо один одного, щоб однодумно визнавати Отця і Сина і Святого Духа”, - закликає Церква. Римсько – католицьке вчення стовпом й утвердженням істини робить самого папу, а Церкву позбавляє її головної функції. у римському католицизмі віра у святість католицької (соборної), тобто загальної, Церкві підмінена вірою у непогрішність папи.

Ще один важливий момент православного вчення про Церкву, не прийнятий католицизмом, - непорушність догматичних основ. Як мовлено в “кружному Посланні східних патріархів” (1848 р.), історичний шлях Православної Церкви показав, що “У нас ані патріархи, ані Собори не могли впровадити що – небудь нове, тому що охоронцем благочестя у нас є саме Тіло Церкви, тобто сам народ: “Істиною Церквою є та, котра продовжує жити духоносним життям, початим у великий день П’ятидесятниці.

І нарешті, ще одна принципова розбіжність між православним та католицьким розумінням учення про Церкву – питання церковної єдності.

Про те, яким є та єдність, яка повинна виявлятися у житті Церкви, говорить Сам Господь: як Ти, Отче у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас одне… нехай будуть у нас одне, як Ми одне (Ін. 17, 21 – 22). Не єдність зовнішня, що спирається на покорі всіх одному (одному апостолові чи одному єпископові), має бути основою єдності церковної, а єдність внутрішня, органічна. Її образом є триіпостасна єдність, що перевищує розум людський. Святим Духом душі наші оживляються, підносяться, освітлюються троїчною єдністю, і ми стаємо учасниками життя церковного, таємничого, що несе на собі відблиск стосунків між Особами Святої Троїці.

Православ’я особливу роль у справі утвердження церковної єдності відводить ієрархії. Не відкидає воно і всього того, що у плані природному, людському служить справі єдності церкви, але похідне підпорядковує основному.

Римський католицизм розуміє єдність як беззастережну покору всіх одному. Церква для католика та, котра в усьому кориться папі. Справа виглядає майже так, якби у тих випадках, коли вимагається розрізняти між добром і злом, правдою і неправдою, у папі вбачили зосередження всієї духовності Церкви і єдиного власника істини.

Римо – католикам Церква уявляється не як втілення троїчного життя у світі, а як монархічна держава, у якій всі піддані підпорядковані одному володареві абсолютної влади.

Отже, перед нами тут два зовсім різні образи Церкви і два зовсім погляди на її єдність.

Оскільки ці міста були трьома головними в імперії, тому додання четвертого “примату” – Константинополя – розглядалося як природний наслідок соціально – політичних змін, які сталися за царювання Костянтина. “Декрет”, однак, давав інше пояснення; Александрія піднесена тому, що її церква була заснована учнем Петра, святим Марком, Антіохія ж отримала першість тому, що там проповідував сам святий Петро. Це міркування було доволі штучним, однак сама ідея, яка містилася в “Декреті”, віднині систематично відновлювалась Римом і стала певним лейтмотивом римського розуміння структури Вселенської Церкви.

Так поступово відбулася поляризація римського погляду на церковну владу, яка впливала тільки з слів Христа, звернутих до Петра, і успадковану таким чином, що римський єпископ є наступником Петра з одного боку, і погляду, який Ф. Дворник називає “пристосування”. Влада декотрих царів, включаючи Римську, відображає історичні реалії, а не божественне повеління.

Це основне розуміння в смислі походження римської першості поступово стали впливати на те, як папи здійснювали своє служіння “Декреталії” пап Сириція (384-399) та Інокентія І (407-417) виражали курс, визначений Дамасом. В 384 р. в листі до Гімерія, єпископа Таррагони в Іспанії, Сирицій висловлює переконання що “святий Петро захищає і обороняє нас”. Римську церкву він визначає як “главу тіла”, до якого належить Гімерій, вирішення папою дисциплінарних проблем, порушених Гімерієм, подано як остаточне “вирішення апостольського престолу”. Подібне пише й Інокентій І в листі 416 р. до Децентія та ін. В уявленні пап заснування Римської церкви Петром дає їй боговстановлену і тому верховну владу в церковних справах.

Однак упродовж 1-ої половини 5-ст. було тільки кілька окремих випадків, коли римським єпископом була надана можливість здійснити свою владу. На практиці їхня безпосередня канонічна влада поширюється тільки на десять провінцій. В інших частинах Західної імперії основною нормою церковного управління вважається нікейська система митрополичних провінційних синодів. Спроби ж пап цього часу поширити свою дисциплінарну владу на інші західні області зустрічали опір, особливо в Тулії та Африці, де дисциплінарні претензії Риму були відкинуті.

Якщо підсумувати становище Римської церкви у християнському світі всередині V ст., то слід відмітити виразне небажання – як на Сході, так і на Заході – бачити безпосередній зв’язок між безперечним престижем цієї церкви, заснованої Петром і Павлом у столиці імперії і місцем Петра і правом формального здійснення віроповчальної та дисциплінарної влади над іншими церквами. Однак самі римські єпископи – особливо після Дамаса - здійсненні цього зв’язку не сумнівались і систематично її підкреслювали як у своїх “Декреталіях” так і в усіх тих заходах, до яких вдавалося для створення “патріарших” юрисдикцій в деяких західних країнах для утворення моральної першості у вселенському масштабі. Могутня особистість папи Лева Великого дуже сприяла прийняттю “апостольського” і “Петрового” папства на всьому Заході.

Влада римського єпископа як наступника Петра як ідея стверджувалась Левом Великим з набагато більшою урочистістю, красномовством та послідовністю, причому проголошується папою, моральний характер якого і відданість Церкві заслужили вселенське захоплення. Крім цього, порівняно з своїми попередниками Лев вносить в самосвідомість Римської Церкви дві зміни, непомітні, але дуже важливі.

Перше пов’язане з принципами римських законів. Він бачить Церкву як вселенське тіло (corpus), яке під владою імператора чи “князя” (princeps), на думку Лева, ототожнюється з “Тілом Христовим” новозавітного Письма. Звичайно, главою тіла є сам Христос, але оскільки Він сам зробив Петра “князем усієї Церкви”, то “князівство” всередині тіла належить Петрові і його наступникам. Вживання святим Левом іншого терміну – principatus – є навмисним зрушенням в бік законного титулу, який до тих пір був винятковою монополією імператорів. Лев не вагається: апостол Петро отримав principatus від Господа і це означає що Петро і, зрозуміло, його наступник чи спадкоємець займає всередині “тіла” Церкви те місце, яке у світському суспільстві присвоєно імператору.

Друге зрушення, зроблене Петром, тісно пов’язане з питанням corpus. Воно стосується стосунків між Петром та всім єпископатом в цілому і грунтується на свідченні Письма про перевагу серед Дванадцяти і першого з них – апостола Петра. Ця першість не викликала суперечок ані на Заході, ані на Сході. Проблема полягала у наступництві Петра: розв’язати це питання неможливо ніякими свідченнями Письма: за своєю суттю, воно залежить від екклезіологічних передумов. Святий Лев залучає на допомогу твори Кипріана Карфагенського, в яких ідеться про “Кафедру Петра” (cathedra Petri) як центр та критерій церковної єдності. Але в очах Кипріана “кафедра Петра” – це поняття сакраментальне, обов’язково властиве кожній місцевій Церкві. Петро був прикладом і зразком для кожного місцевого єпископа, який очолював у своїй общині в таїнстві Євхаристії і володів “владою ключів”, щоб відпускати гріхи. Оскільки ж зразок один, то один є і єпископ і йому причетні усі в однаковій повноті (in solidum) усі єпископи. Всі вони дійсно “причасники його честі” (consortes honoris sui). Але – тут і є тонка відмінність – римський єпископ лише сам посідає кафедру Петра (Petri sedes). Отже – логіка неминуча, - влада місцевих єпископів залежить не лише від особи Петра, але й від особи Його “наступника”, на якому лежить вселенська відповідальність. Таке монархічне розуміння вселенської Церкви привело багатьох до тлумачення думки святого Лева, як передумови великою мірою теорії папської непогрішимості і всесвітньої юрисдикції в тому вигляді, в якому вона була визначена на Першому Ватиканському соборі (1870). Деякі західні вченні, наприклад Морісон і діяльності пап, в тім ліку і Лева, приписує “комплекс Януса”, що виражалося у визначенні істини поглядами “центру” (імператорського чи папського). Тому й недивно, чому римські легати, присутні на Халкидонському соборі (451) протестували проти 28- го правила, в якому по суті, заперечувалась першість Риму, як божественної установи чи кафедри Петра. У цьому ж правилі було порушено букву 6-го правила Нікейського собору, де згадуються три першості: Рим, Александрія та Антіохія. Натомість у 2-му правилі встановлюється Константинопольський патріархат і надається йому друге місце після Риму.

Зрозуміло, що папа усвідомлював несумісність тексту 28-го правила і його власного розуміння місця Риму у вселенській Церкві; але він також знав, що його вимоги просто не будуть сприйняті у Константинополі, якщо він їх висловить так, як він робив це, звертаючись до Західних єпископів.

Запитання до теми?

1. Чим пояснити панівне становище Римської кафедри в післяапостольські часи?

Яким чином відбувається посилення Римської Церкви в юридичному становищі?

 

Завдання до теми:

З якою метою римські папи вдалися до підробки “Дарчої грамоти Костянтина” і до складення так званих “Лжеісідорових декреталій”?

 

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.