І Ватіканський собор. Догмат Римо-католицької Церкви про примат влади Римського Єпископа.

Завершення розвитку католицького вчення про владу папи над Цервою став проголошений у 1870 р. папою Пієм ІХ на І Ватіканському Соборі догмат про папську непогрішність у справах віри, що переносить функції Церкви на її найвищого ієрарха.

Постанова Ватіканського Собору гласить: “Твердо тримаючись передання, що дійшло до нас від початку християнської віри, ми на славу Бога Спасителя нашого для піднесення католицької релігії і на благо християнських народів, зі згоди Священного Собору, вчимо й визначаємо як богоодкровенне вчення те, що, коли римський першосвященик говорить зі своєї кафедри (cum ex cathedra loquitur), тобто, коли виконуючи своє служіння як пастир і вчитель всіх християн, він з огляду на свою вищу апостольську владу визначає вчення про віру чи моральність, яку має вміщати вся Церква, він через Божественну поміч, обіцяну йому в особі блаженного Петра, володіє тією непогрішністю (cum ex cathedra loquitur ), якою Божественний Спаситель благословив наділити Свою Церкву, для визначення вчення відносно віри і моральності, і що тому такі визначення римського першосвященства самі по собі, а не зі згоди Церкви, незмінні (ex sese, non autem ex consensu ecclesiae irreformabiles). Коли б хто одважився суперечити цьому нашому визначенню, від чого нехай береже Господь, то нехай буде анафема”.

Таким чином, римо-католики намагаються ще більше зміцнити фундамент всієї догматики католицтва – учення про папську владу, про видимого главу Церкви, “заступника й намісника Христа”, що інколи затуляє невидимого Главу – Христа. Рішенням І Ватіканського Собору стверджується, що пізнання Істини дається папі самостійно, особисто, поза зв’язком з Церквою.

ІІ Ватіканський Собор, що відбувся за наших часів (1962 – 1965), незважаючи на сильне реноваторське вчення в його лоні, не осмів вносити якихось змін у це догматичне визначення. В догматичній конституції “Про Церкву” він з усією категоричністю підтвердив учення про непогрішність папських визначень. Згідно з роз’ясненнями ІІ Ватіканського Собору вони “не мають потреби ні в чиєму твердженні і не допускають жодної апеляції до будь-чийого судження”. Римському першосвященикові як верховному вчителеві Вселенської Церкви одноосібно (singulatier) притаманна харизма непогрішності самої Церкви.

Чітку оцінку підпорядкованого становища Церкви дає католицький богослов ХХ ст. Гадфруз: “Коли папа проголошує що-небудь, Церква не може ані судити, ані перевіряти, ані підтверджувати, вона повинна лише коритися і вірити”. (11)

Навіть більше, догматична конституція ІІ Ватіканського Собору (1962 – 1965) поширює обов’язок віруючих “релігійно підкоряти свою волю й розум” настановам Римського першосвященика і в тих випадках, коли він говорить не ex cathedra (etiam cum non cathedra loquitur). Із мовленого вище випливає, що папа не тільки очолює її ієрархію, головний організатор і дороговказ життя церковного, не тільки “глава Церкви”, фігура, що знаменує собою єдність Церкви, він – носій всієї повноти влади, нікому непідсудний, нікому не зобов’язаний звітом самодержець. Одноосібна влада папи в Римо-католицькій церкві не тільки більша за соборну владу єпископату, але й незмірно щось більше.

На відміну від цієї догми католицизму, що не має коріння у давніх вірознавчих текстах, в Православній Церкві слова, дії і вчинки будь-якого єпископа можуть бути предметом розгляду і канонічно законний єпископський суд може ухвалити вирок будь-якому з них. З-під дії цієї засади, само собою зрозуміло, не вилучений у Православній Церкві і перший з її єпископів – Константинопольський патріарх.

Не знаходить підтвердження догмат про папську непогрішність і в ученні про таїнства. За православним ученням, єпископи стають наступниками апостолів через таїнство Священства і в цьому таїнстві отримують необхідні для їх служіння особливі дари. Благодать єпископа подається у Римо-католицькій Церкві також через таїнства. Але таїнства, в якому Римському єпископові як наступникові апостола Петра подавалися б виняткові дари, що відрізняють його від інших єпископів та інших апостолів Церква ніколи не знала, і в латинському обряді такого таїнства також нема. Так звана папська коронація, в уявленні самих римо-католиків, це не таїнство, а лише урочиста церемонія, котра до папської влади (яка береться до цього, під час обрання) нічого не додає і не подає тому, хто вступив на папський престол, ніяких особливих благодатних дарів. Таким чином, надзвичайні повноваження, котрими не володіє ніхто з єпископів, – необмежену владу над Церквою і винятковий дар непогрішності – людина отримує без будь-якої священнодії. Причина цього тільки в тому, що Церква ніколи не знала такої влади і такого дару.

Безпідставність учення про папську непогрішність можна підтвердити багатьма історичними прикладами хибних поглядів Римських єпископів в області віровчення і моралі. Найхарактерніші з них наводяться нижче.

Папа Ліберій І (ІV ст.) був прихильником св. Афанасія Александрійського в його боротьбі з аріанами, а потім, піддавшись тискові світських властей, підписав аріанський символ віри, підписав не як приватна особа, а як єпископ Риму. З огляду православної екклезіології, в цьому нема нічого неприродного: він підпав природній людській слабкості. Папа Ліберій згодом розкаявся і навіть був причислений до лику святих. Такі спокуси супроводжували церковних ієрархів, і не тільки їх, на протязі всієї історії Церкви. Але як пояснити цей факт з погляду екклезіології католицької? Це неможливо: учинок Римського єпископа був цілком неправославний.

Ще яскравіший приклад являє папа Гонорій І (625 – 638). Папа Гонорій виразно розділяв погляди монофелітів, котрі вчили, що в Боголюдській Особистості Христа Спасителя була тільки одна воля – Божественна, а воля людська була повністю розчинена й усунута. Таким чином, папа Гонорій поділяв єресь монофелітів, котра була однією з витончених форм монофізитства, і як єретик він був осуджений VІ Вселенським Собором (681) і названий за іменем серед інших єретиків. І тодішній єпископ Римський, і наступні визнавали це осудження Гонорія. Згодом католицькі богослови намагалися послабити значення факту осудження папи римським Вселенським Собором. Особливо гостра дискусія розгорнулася перед І Ватіканським Собором, коли приймався догмат про папську непогрішність. Однак переконливих доказів не було знайдено. Ось як трактує цей епізод сучасна католицька богословська енциклопедія, видана у Франції в 1930 р.: “Які б не були засоби захисту Гонорія (тобто, які б не були вони слабкі – М. К.), залишається істиною те, що папа не помилявся у вірі. Теологія стверджує, що це неможливо, що цього ніколи не траплялось”. (12). Тобто, коли нема переконливих доказів, треба відкинути історію як таку задля прийнятої згодом богословської концепції.

У ХІІ ст. папа Інокентій ІІІ оголосив, що оскільки П’ята книга Мойсея називається Повторенням Закону, вона чинна і для християнської Церкви, яка є другою Церквою після першої, старозавітної. Смисл тут такий: усі вимоги Повторення Закону обов’язкові для християн. Зробив це папа з невігластва, негаразд уявляючи, про що йдеться в книзі. Так чи інакше, але це було заявлено офіційно.

У ХVІ ст. Католицькою Церквою була зроблена спроба переглянути латинський переклад Біблії – так званої Вульгати. Виправлене видання вийшло за папи Сикста V. У передмові цей текст під загрозою відлучення від Церкви стверджувався остаточним і незмінним. Ця нова редакція виявилася настільки неточною, що туди довелось внести близько двох тисяч виправлень. Наступний папа, Климент VІІІ, був змушений поспішно знищити Сикстове видання і видати нове, виправлене ще раз. При цьому передмова Сикста з відлученням була збережена. Виходить, що обидва папи схвалювали два зовсім різні тексти, причому другий підпав під пряму анафему першого.

І нарешті останній приклад. У 1869 р. папа Пій ІХ видав так званий Силлабус – перелік основних помилок нового часу з погляду католицизму в такій формі: “Тим, хто говорить таке-то, нехай буде анафема” З-поміж інших була осуджена думка, що Церква повинна підтримувати свободу совісті. Нині, принаймні, з другої половини ХХ ст., проголошення свободи совісті входить в офіційну доктрину Римо-католицької Церкви і таким чином підпадає під власну анафему. Як тоді усе це католики узгоджують? В тому ж самому дусі, що й у наведеній вище цитаті: “Богослів’я стверджує, а історія підписується…”.

Завершуючи тему про учительну роль пап, слід сказати про те, що католики обходять ці очевидні приклади. Вони стверджують, що та чи та папська помилка, нині не визнавана, є “особистою” помилкою папи. Хто ж тоді може визначити, яке твердження є офіційним (ex cathedra), а яке особистим? Зазвичай папи ніколи самі не проголошують своїх тверджень особистими думками. Фактично роз’яснювачем тут виступає Ватіканська курія, тобто керівні кола Католицької Церкви, з-поміж котрих переважають представники ордену єзуїтів. Виникає вигідна для католицьких ієрархів ситуація: думку нині живого папи католикові важко прийняти внутрішньо як його особисту думку. Будь-яка ж офіційно висловлена думка нині правлячого папи повинна визнаватися абсолютно непогрішною, в той час як думка померлого з огляду на змінену ситуацію – можна тлумачити як особисту й помилкову. Таким чином, його помилка мириться з догматом про папську непогрішність.

Виклад римо-католицького вчення про владу папи над Церквою можна завершити словами визначного богослова ХХ ст. Н.А. Арсеньєва: “Папістична теорія – це найвиразніший і найзагальніший вираз того духу зовнішнього законодавства й обмирщення, яке проникло значною мірою в учення та життя Католицької Церкви. В тому й трагедія Католицької Церкви, що поряд з великими плодами життя Духа, що їх Він являє через неї донині, у самій системі католицтва (а не в гріхах лише тих чи інших представників Католицької Церкви – гріхів багато скрізь, і невідомо ще, де гріхів більше), якраз в самих основах його віровчення й духовного устрою віє нерідко інший дух – дух світу цього, дух влади, дух юридичного, земного, утилітарного тлумачення таїн Божих, дух придушення свободи дітей Божих гнітом рабства, дух повернення їх до “немічних і убогих матеріальних початків” (Гал. 4,9). Рабства не емпіричного, не тільки фактичного, а засадничо обґрунтованого, із санкції, схвалення, чи навіть ініціативи вищої – повновладної в католицтві – церковної влади. Це дух рабства й окам’яніння, що не охопив, звичайно, усіх сторін життя Католицької Церкви, але як такий, що вторгається в учення й життя і спотворює те, до чого він торкається своїм мертвотним диханням” (13).

Запитання до теми:

1. Яка позиція Православної Церкви до інославних братів-християн. Чому слід завжди співвідносити власне ставлення до життєвих реалій?

2. Чим характерний нині прозелітизм?

3. Яке ставлення православної Церкви до догмату про непогрішність папи? На що ми повинні спиратися, доводячи свої переконання з інакомислячими?

 

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.